Екзамен з демократії

Кількість померлих почала перевищувати кількість народжених цілому по Україні з 1990 року. Підвищення смертності спостерігається у всіх вікових групах. Зростає тягар хвороб в результаті кризових явищ в економіці та соціальній сфері, шкідливих умов праці, зловживання алкоголем, наркотиками, курінням приводить до зменшення середньої довготи життя, зростання захворюваності, до зниження соціальної активності населення, зокрема його працездатності, трудового потенціалу. Збільшення кількості важкорозв’язуваних проблем призводить до послаблення “волі до життя”, що призводить до поширення відмови від самого життя, зафіксованого статистикою самогубств. Ситуація вимагає активної роботи соціальних інституцій.

31.

Моделі сучасної демократичної соціальної політики

Відставання в соціальній сфері підриває легітимність влади, гальмує (а часом і дискредитує) розбудову демократичної, правової держави. Тому визначаючи основні напрями суспільної політики демократичної держави, необхідно зосередити увагу на з'ясуванні таких питань: 1) який взаємозв'язок існує між демократичним устроєм держави й рівнем соціальної захищеності її громадян; 2) якими є зміст та функції державної соціальної політики.  
Соціальна політика — це розгалужена мережа видів діяльності державних і недержавних структур, спрямованих на втручання в економічний процес заради підвищення добробуту й надання соціального захисту різним верствам населення. На першому місці серед них стоять різноманітні урядові дії щодо перерозподілу доходу в інтересах непрацюючих, малооплачуваних та знедолених суспільних груп. Проте в сучасних економічно розвинених, демократичних державах соціальна політика тією чи іншою мірою торкається широкого кола людей упродовж усього життєвого циклу: від підтримки народжуваності й допомоги дітям до пенсійного забезпечення і створення соціальних установ для людей похилого віку.  
Функції, що їх виконує держава, проводячи соціальну політику, є такі:  
Соціального відтворення населення, її змістом є створення умов для нормальної життєдіяльності людини, задоволення її потреб в таких галузях суспільного життя, як праця, споживання, сімейні відносини, охорона здоров'я, освіта тощо.  
Регулятивна. Ця функція полягає в тому, що держава намагається стимулювати активну діяльність особистості, соціальних груп за допомогою правових, економічних, моральних важелів, внаслідок чого люди стають здатними до самоорганізації та самозахисту.  
Соціально-захисна. З цією функцією пов'язані соціальні гарантії держави, забезпечення соціальних прав громадян в разі зниження матеріального рівня життя, втрати роботи, працездатності, старіння, інших ситуацій, які супроводжують людину від народження до смерті.  
Стабілізаційно-адаптивна. Згідно з цією функцією держава повинна дотримуватися принципу соціальної справедливості, враховувати в своїй політиці реакцію населення, громадську думку, підтримувати свій авторитет в очах населення, впливати на формування ціннісної свідомості суспільства, узгоджувати інтереси, регулювати правовими засобами конфлікти в суспільстві, забезпечуючи його усталений розвиток.  
Організація Об'єднаних Націй ввела в міжнародну лексику поняття, що характеризують соціальні аспекти життя суспільств: «людський розвиток» і «соціальний капітал». Категорія «людський розвиток» застосована ООН для визначення ефективності зусиль тієї чи іншої держави в галузі соціальної політики. Показником цих зусиль є індекс людського розвитку, який фіксує рівень доходів, тривалість життя та рівень освіти громадян певної країни. «Соціальний капітал» — це насамперед відносини між людьми, моральні та правові підвалини цих відносин. Соціальний капітал, що базується на узгоджених нормах поведінки як на рівні сім'ї, так і на рівні держави, є основою стабільності та прогресу суспільства. Процес утворення соціального капіталу здійснюється через механізм ідентифікації людини з тими чи іншими групами, об'єднаннями, через утворення різних асоціацій, через розвиток мережі інститутів і взаємодій громадянського суспільства.  
Моделі соціальної політики у країнах Заходу  
Найвідоміші моделі держави загального добробуту отримали назви ліберально-демократичної, консервативної, соціал-демократичної. Прикладом реалізації першої традиційно вважають США. Дві інші знайшли своє втілення в таких європейських країнах як Німеччина («консервативна») і Швеція («соціал-демократична»).  
Ліберально-демократична модель. Усі фактори демократії — законодавство, власність, ринкова економіка — в ліберальних державах є механізмами координації індивідуальних інтересів. В ідеалі держава бере на себе функцію стимулятора індивідуальної активності, заохочуючи своїх громадян до пошуку роботи, соціального захисту, підприємницької ініціативи.  
Правова база ліберальної моделі демократії сфокусована на громадянських правах, зокрема на рівноправності громадян незалежно від расових, етнічних, статевих та інших ознак. Свою головну місію держава ліберального типу вбачає в охороні прав людини, тоді як охорона соціальних прав значною мірою перекладається на громадські організації й саму особистість. Пріоритетними у таких суспільствах є громадянські, політичні, а лише потім — соціальні права  
Консервативна модель демократії. ЇЇ ідеологічну основу становить ідея виправдання соціальної диференціації в суспільстві. Майнова нерівність розцінюється як цілком природне і нормальне явище. Головна ж місія держави полягає в тому, щоб через гнучку податкову політику здійснювати перерозподіл доходів, водночас надаючи компенсацію за допомогою трансфертів тим прошаркам, які її потребують. Ця модель в сучасній Німеччині характеризується випередженням громадянських та соціальних прав порівняно з політичними.  
Соціал-демократична модель акцентує увагу на запобіганні різкій диференціації найвищого та найнижчого рівня доходів. Серед управлінських важелів вагомими є самоврядні структури. Соціальні гарантії ґрунтуються як на державній, так і на недержавній підтримці. У функціональному відношенні державна політика спрямована на забезпечення всіх громадян роботою. Зайнятість утворює стабільну податкову базу. Рівень оподаткування загалом значно вищий, ніж, скажімо, в ліберальній моделі. Це й дає змогу державі здійснювати перерозподіл бюджету, забезпечуючи громадян соціальною допомогою. Правові пріоритети північноєвропейської моделі зосереджені на соціальних правах як на головній меті державної політики.  
До формування нової моделі соціальної політики в Україні  
За своїми основними рисами існуюча сьогодні в Україні модель нагадує соціал-демократичний варіант соціальної політики з елементами лібералізму. Вона склалася під впливом поступового формування ринкових відносин і процесів демократизації суспільства, появи так званого «третього сектора» — об'єднань громадян, громадських, благодійних, неприбуткових, некомерційних організацій, що займаються благодійною та іншою соціальною діяльністю. Що обрано саме таку модель політики в соціальній сфері, підтверджує спосіб розподілу витрат державного бюджету на головні соціальні потреби  
Соціальні видатки держав, які належать до ліберально-демократичної, консервативної і соціал-демократичної моделей, та України в 90-ті роки (% до ВВП)

Законодавча база соціальної політики спирається на Конституцію, у якій ідеться про соціальну державу, соціально-орієнтовану економіку та про принцип загальності й доступності соціального захисту. Соціальні зобов'язання Української держави, які зафіксовано в ст. 1 Конституції України, ще раніше були сформульовані в розгорнутому вигляді в «Концепції соціального забезпечення населення України», ухваленій Верховною Радою в грудні 1993 року. В ній зроблено спробу розподілити відповідальність за реалізацію соціальних гарантій між державою, підприємствами та громадянами; здійснити диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення в залежності від ступеня їхньої економічної самостійності, працездатності, можливості підвищення рівня матеріального добробуту.  
Ознаками ліберальних підходів до соціальної політики слід вважати зобов'язання держави забезпечувати за рахунок бюджетних коштів лише мінімально гарантований рівень медичного, культурного, побутового і соціального обслуговування населення і, передусім, найменш соціальне захищених громадян. В «Концепції» ідеться про те, що в умовах ринкової економіки джерелом підвищення добробуту громадян має стати ефективна праця, трудова активність та підприємницька ініціатива.  
Державні соціальні гарантії - це встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму. Держава гарантує також надання гарантованих обсягів соціально-культурного, житлового, комунального, транспортного, побутового обслуговування та обслуговування у сфері освіти, охорони здоров'я, фізичної культури та спорту, торгівлі та громадського харчування.  
Соціальні гарантії сучасної української держави націлені не стільки на повне піклування про всіх громадян незалежно від їх матеріального становища, скільки на забезпечення мінімуму, необхідного для того, щоб малозабезпечені верстви отримали доступ до соціальних послуг та інших життєвих благ.  
Таке нове розуміння завдань соціальної політики відповідає новим реаліям. Звуження обсягів державних гарантій пов'язане, по-перше, з розподілом відповідальності та фінансування між центром і місцевими органами влади; по-друге, із включенням у процес соціального захисту коштів підприємств, установ, організацій, фондів громадян; по-третє, з залученням широкого кола громадських організацій (об'єднань, фондів, спілок) для контролю діяльності державних інституцій.  
Реформування соціальної сфери в Україні здійснюється з урахуванням міжнародних стандартів, завдяки чому країна втягується в світовий цивілізаційний процес. Цей процес уже розпочався, про що свідчить динаміка темпів зростання обсягу виробництва, а також доходів населення.

32.

Термін „громадянський” походить від давньогрецького „polites” і латинського „civilis”. Саме у Давній Греції поняття суспільства, громади і держави практично повністю співпадали: громадянські права надавало місто-держава, а бути вигнаним з рідного міста означало втратити свою ідентичність. У тодішніх невеликих містах-державах громадянин мав реальну можливість прямо впливати на прийняття загальнодержавних, а отже й загальносуспільних рішень. Держава є, за висловом Аристотеля, „politike koinonia” – спільна політика.

Серед перших мислителів, які трактували проблему громадянського суспільства, називають Платона. І справді, не окремі його висловлювання, а доволі цілісна концепція суспільної спільноти – спільноти громадян є прикметною рисою філософії цього мислителя. Узгодженими, за Платоном, є природні соціальні потреби, притаманні людям від народження, та головні чесноти людини. Як у душі людини наявні три складові – чуттєва, вольова і розумна, так і в суспільстві наявні три основні страти: виробники, воїни і правителі. Для кожної із страт властиві свої чесноти: для виробників – поміркованість у задоволенні чуттєвих бажань, для воїнів – мужність у послідовній реалізації вольових прагнень (передусім, на користь батьківщині), для правителів – мудрість як застосування розуму на користь усієї спільноти. До певної верстви людина потрапляє внаслідок власних природжених нахилів, тому соціальна структура є похідною від потреб індивіда. У свою чергу, жорстка критика Платоном сучасної йому держави, а також уявлення про ідеальну державу, яка відповідала б вимогам ідеальної суспільної структури, а отже й потребам людини, дозволяє говорити про концептуальний підхід, який цілком відповідає ідеї громадянського суспільства.

Услід за Платоном, Аристотель також великої ваги надає суспільному значенню держави, однак на відміну від нього вважає, що існуючі держави є не недосконалими копіями вихідної ідеальної держави, а навпаки – держава поступово змінюється відповідно до суспільних потреб, оскільки вона є природним продуктом розвитку суспільства на певному етапі. Важливим для теорії громадянського суспільства є також аналіз Аристотелем суспільних сфер, які він вважав відносно незалежними від держави. Тоді як Платон у еволюції своїх політичних поглядів тяжів до держави тоталітарного типу, Аристотель, навпаки, розглядає як самоврядні питання економіки, сім’ї, моральності, духовної сфери.

А. Карась оцінює висловлювані в давньогрецьку, давньоримську, середньовічну християнську добу та в добу Відродження ідеї засад громадянського суспільства як період виникнення джерел та початок еволюції класичного розуміння цього поняття [1].

В. Варивдін вважає, що паростки теорії громадянського суспільства можна знайти і в творчості Н. Макіавеллі, Т. Гоббса та Дж. Локка. Що стосується Н. Макіавеллі і Т. Гоббса, то їхні погляди, на нашу думку, більше схиляються до ідеї абсолютної монархії, ніж до теорії громадянського суспільства. Що ж стосується Дж. Локка [2], то варто звернути увагу на його ідею природного права людини на власність – незалежно від дозволу держави. Отже, це можна вважати важливою підставою для визнання незалежності громадянського суспільства від держави, а, можливо, і його первинність щодо неї. Втім, сама ідея можливого впливу громадян на державу висловлювалась значно раніше. Ще у Марсилія Падуанського (початок XIV ст.) подибуємо ідею права народу на непокору несправедливим діям держави. Окрім того, він послідовно обгрунтовує ідею „розведення світської та духовної сфер” [3]. А. Карась вважає теорії Т. Гоббса і Дж. Локка „раціоналістичним викликом Нового часу”, а теорії А. Сміта, А. Фергюсона, Е. Берка і Т. Пейна – етапними для осмислення диференціації суспільства і держави [4].

Наступним кроком розвитку теорії громадянського суспільства можна вважати теорію Ш.-Л. Монтеск’є. Він писав, що громадянське суспільство є результатом історичного розвитку суспільства – четвертим щаблем розвитку після природного стану, сім’ї, героїчного часу. Громадянське суспільство, за Ш.-Л. Монтеск’є, є суспільством ворожнечі людей, а для подолання і нейтралізації цієї ворожнечі необхідна держава. Державність, відтак, внутрішньо притаманна громадянському суспільству, однак не тотожна йому. В суспільстві, за Ш.-Л. Монтеск’є, діють два види законів – громадянські і державні. Перші регламентують недержавні відносини (відносини власності, добровільних об’єднань громадян тощо), інші – переважно політичні права і свободи громадян. Ш.-Л. Монтеск’є розглядає громадянське суспільство як важливий запобіжник сваволі й диктатури, громадянські і державні закони називає, тим часом, взаємозалежними.

Ж.-Ж. Руссо вважає громадянським суспільство, перетворене суспільним договором на державу. Він практично ототожнює громадянське суспільство з державою, хоча у цьому випадку йдеться не про абсолютну монархію, як у Т. Гоббса, а про республіку. А. Карась вважає етапною теорію громадянського стану як здійснення свободи [5]. І. Кант драматизує ситуацію утворення громадянського суспільства. На відміну від Ж.-Ж. Руссо, він вважає людину від природи швидше злою, аніж доброю [6]. Недружність, марнославство, жадібність поєднуються в людині з прагненням до згоди, тому громадянське суспільство стає єдиним шляхом узгодження свободи одного зі свободою іншого. Основними, до того ж апріорними, тобто до-досвідними принципами, на яких базується громадянське суспільство, є, за І. Кантом, свобода члена суспільства як людини, рівність його з іншими як підданого, а також самостійність члена суспільства як громадянина. Ця самостійність грунтується на самоврядності людського розуму та на незалежності сумління кожної людини [7]. Отже, сутність громадянського суспільства, за І. Кантом, полягає в можливості прийняття свідомого і відповідального рішення кожним громадянином.

На відміну від більшості своїх попередників, Г. Гегель розглядає громадянське суспільство як таке, що перебуває не „під державою”, а поруч з нею. Обгрунтовуючи свою думку, він звертається вже не до автономності прийняття рішень (як це робить І. Кант), а до економічної незалежності громадян. Громадянське суспільство є системою індивідів, котрі своєю працею не лише задовольняють власні потреби, але й потреби інших. Ця ідея близька до уявлень про сучасну демократію як таку, чия економічна сила базується на внесках співгромадян – в тому числі й через податки. Громадянин, який платить податки, має право вимагати від держави звіту за їх використання і впливу на вироблення державних рішень.

За Г. Гегелем, держава уособлює спільну волю громадян, тоді як громадянське суспільство репрезентує розмаїття приватних інтересів. До державної сфери Г. Гегель відносить урядову владу, адміністрацію, а до громадянської – поліційну і судову владу. Якщо держава втручається у справи громадянського суспільства, наприклад, доручаючи армії виконання поліційних функцій або втручаючись у судові рішення, то вона, тим самим, виступає проти суспільства.

К. Маркс вважав громадянське суспільство середовищем, у якому відбуваються революційні зміни, що призведуть до відмирання держави. Держава, за К. Марксом, неспроможна змінюватися, оскільки виражає інтереси лише одного (панівного) класу, тоді як у громадянському суспільстві репрезентовано інтереси усіх суспільних класів [8]. Втім, К. Маркс вважав, що громадянське суспільство – це інституція, притаманна суспільствам, у яких залишаються суттєві суспільні суперечності, в тому числі й пов’язані з приватною власністю. В суспільстві комуністичному зникне потреба примусу одних членів суспільства з боку інших, отже – зникне держава. Але водночас зникне й громадянське суспільство, оскільки воно базується на приватній власності. Такий висновок логічний для гегельянця, адже громадянське суспільство є поняттям „парним” з поняттям держави (правової держави); отже, зі зникненням однієї „пари” зникає й інша, даючи початок новій суперечності або ж долаючись у вищій єдності. Для К. Маркса такою єдністю був комунізм, для Г. Гегеля – абсолютний дух. (Аналіз теми громадянського суспільства у філософії марксизму, а також релігійно-правова модель громадянського суспільства А. Росміні здійсний у праці А. Карася [9]).

Тривалий час поняття громадянського суспільства розглядалося в межах класичної (від Дж. Локка до К. Маркса) парадигми. Відтак домінувала ідея самоподолання громадянського суспільства з ослабленням класової боротьби. Дещо інший погляд на громадянське суспільство як на умову підтримку демократії у ринкових умовах постулював А. де Токвіль.

Новий імпульс теорії громадянського суспільства одержали з розгортанням національно-визвольної боротьби (коли державні структури репрезентують інтереси іншої країни, а не власного народу), а також у зв’язку із загрозою тоталітаризму (коли уряд вчиняє репресії проти власного народу і руйнує сферу приватності).

Інтерес до громадянського суспільства в країнах комуністичної диктатури в 1970-х роках, на думку А. Карася [10], призвів, насамперед, до розриву з марксизмом. Значний крок у цьому напрямі зробив чеський історик-дисидент Я. Тесарж у самвидавчому есе, в якому він пов’язав прихід до влади тоталітарних режимів з недорозвиненими структурами громадянського суспільства. Я. Тесарж вважав, що демократія й авторитаризм бувають історично сумісними. В кризових ситуаціях демократичні гасла на зразок „вся влада радам” сприяють поширенню політичної демагогії і слугують містком для встановлення диктатури. Лише розвиток громадянського суспільства є, на його думку, надійним запобіжником диктатури.