Теоретико­методологічні погляди та історіографічна практика Л. фон Ранке

2.  Теоретико­методологічні  погляди  та  історіографічна практика Л. фон Ранке

Л.  фон  Ранке  (1795–1886  рр.)  є  фундатором  німецького історизму.  На  його  думку,  прогрес  в  історії  не  є  всеосяжним. Послідовно  зростаюча  духовна  сила  є  тільки  у  народів,  що  містять елементи  романської  та  германської  націй;  решта  народів залишаються  поза  прогресом.  Але  помилково  вважати,  стверджує Ранке, що  в  кожну  епоху  людство  досягає  більш  високого  ступеня  у своєму  розвитку,  що кожне  нове покоління  у всіх відношеннях перевершує попереднє. На думку Ранке, це було би несправедливістю з  боку  Бога.  «Кожна  епоха,  –  вважає  вчений,  –  стоїть  у безпосередньому відношенні до Бога, і її цінність полягає не в  тому, що з неї з'явиться, а в тому, що вона просто існує, в її власному «Я». Бог,  існуючи  поза  часом,  оглядає  все  людство  в  цілому.  Прогрес базується  на  тому,  що  великі  духовні  тенденції,  пануючи  над людством,  то розходяться,  то  стикаються. Ці  тенденції  є не що інше, як маніфестація Бога в історії. В кожній епосі людства проявляється, таким чином, певна велика духовна  тенденція і прогрес засновується на  тому,  що  «певний  рух  людського  духу  виявляється  в  кожному періоді,  відсуваючи  то  одну,  то  іншу  тенденцію  і  своєрідно заломлюється  в  ній».  Прогрес, згідно з  Ранке,  можливо  простежити лише  в  матеріальній  сфері.  Із  процесу  історії,  вважає  він,  Бога неможливо  відсторонити,  а  закони  історії  виявляються трансцендентними  стосовно  світу  історії.  Такі  погляди  Ранке розвинулись  під  впливом  протестантської  традиції  та  німецької деалістичної  філософії.  Історична  концепція  Ранке,  як  і  гегелівська, була  європоцентричною.  Сутнісною  ознакою  її  було  звеличення «німецького духу». В  дусі  німецької  класичної  філософії  Ранке  вирішує  також проблему  свободи  та  необхідності.  Свобода,  згідно  з  Ранке, «проявляється  більше  в  особистостях,  необхідність  –  в  житті суспільства». Конкретно­історичним втіленням ідеї провіденціалізму є держава на чолі із сильною особистістю. На  основі  такого  розуміння  історичного  процесу  завдання історика обмежується лише описом минулого. Історик може і повинен пізнати  історичне  минуле,  не  роблячи  при  цьому  з  нього  ніяких висновків  на майбутнє  і не керуючись  особистими  намірами. Історичне знання – частина божественного знання. Тому його цінність безперечна.  Історія  може  і  повинна  бути  об'єктивним  знанням; науковість же полягає в точних критичних методах дослідження. Принцип  «об'єктивного  вивчення»  у  Ранке  випливає  з необхідності  аналізу  індивідуально­історичних  фактів,  ґрунтовного «вивчення одиничного». Уже  в  передмові  до  своєї  першої  праці  Ранке  заявив  про необхідність  вивчення  одиничного  в  історії. Філософії  історії  Гегеля як > «спекулятивній думці», Ранке протиставляє емпіризм, історію як поєднання  фактів  та  подій,  унікальних  та  неповторних.  Відкидання законів  розвитку  історії  здійснювалось  Ранке  в  історіографічній практиці  шляхом  тлумачення  історії  як  сукупності  величезної кількості фактів, що не мають нічого  спільного,  типового – того,  що дало б можливість об'єднувати ці факти в систему. Єдиним науковим методом історії, з погляду Ранке, є техніка історичного дослідження. Критерій  об'єктивності  історичного  пізнання  Ранке  бачив  в ньому самому: в потязі до істини, особистій відповідальності вченого. Основний напрямок праць Ранке – політична та дипломатична історія. Для творчості Ранке характерна також гіперболізація ролі особи в  історії.  Завданням  історії,  за  Ранке,  є  застосування  біографічного методу  при  вивченні  явищ  історичної  дійсності.  При  цьому наголошувалось  на  неможливості  моральної  оцінки  особистості. Такий  гіперболізований  ідіографізм  призводив  до  героїзації історіографії. Досягнення об'єктивності, істинності при дослідженні минулого – конкретно­наукова мста кожного вченого. «Істина взагалі досяжна, –писав Ранке, – і може бути виражена словами». Історичне пізнання, на думку  історика,  з самого  початку  вільне  від суб'єктивізму,  його елементи  привносяться  самим  істориком,  його світоглядом,  а головним  чином  –  його  політичними  поглядами.  В  цьому  аспекті Ранке наголошував на безпартійності  та  аполітичності  як необхідних вимогах до історика. Процес пізнання для Ранке є процесом відображення. Але власне постановка  питання  про  відношення  історичного  пізнання  та історичної  дійсності  тут  суто метафізична,  оскільки  для  Ранке  повне відокремлення  онтології  від  гносеології  було  фактом  природнім.  Не підлягає сумніву, що, за Ранке, об'єкт пізнання та пізнавальний образ в історичній  науці  пов'язані  лише  в  тому  розумінні,  що  історична дійсність  є  основою  історичного  пізнання.  Для  Ранке  не  існувало навіть  питання  про  будь­яку  спільність  процесу  пізнання  та  його об'єкта, тобто в цьому випадку історичної дійсності. Такі погляди були наслідком впевненості Ранке в незакономірності історичного процесу. Історичний  метод  Ранке  в  принципі  виключає  процес  пізнання як  рух  думки  від  незнання  до  знання,  що  дає  історичні  уявлення великої складності та глибини змісту. Процес пізнання представлений тут  головним  чином  як  сукупність  кількісних змін  в  уявленнях  про історичну дійсність. Пізнавальний образ, на думку Ранке, тим більше наближається до відображуваного об'єкту, чим більшу кількість ознак останнього  включає  він  в  себе.  Однак  такий  підхід  до  процесу пізнання  в історичній науці означав  включення  в пізнавальний образ випадкових ознак та рис, а з іншого боку, він означав заміну сутності явищем. Отже, для творчості Ранке було характерним:

1)    впевненість  у  невіддільності  процесу  історичного  розвитку від  дії  в  ньому  трансцендентальних  сил;  саме  вони,  а  не  внутрішньо притаманні історичному процесу закономірності визначають його хід.

Історичний розвиток у Ранке в своїй основі  є запереченням прогресуяк зміни нижчих форм вищими;

2)    визнання  єдиним методом  науки  історії  індивідуалізуючого, ідіографічного  методу;  опис  –  центральний  пункт  та  основний зміст історичного дослідження;

3)  твердження про пізнаваність емпірично даних фактів та явищ історичної дійсності та розгляд, як головного, для історика завдання їх викладення;

4)    теза  про  те, що зображення  об'єктивної  істини, що  є мстоюнауково­історичного пізнання, відкидає, а не передбачає необхідність для  історика  керуватись  певними  філософськими,  політичними,моральними і т. п. суб'єктивними поглядами.

1. Позитивізм в історичній науці

У другій половині ХІХ ст. в історичній науці історичну  школу почав витісняти соціологічний  позитивізм. Цей напрям думки, біля витоків якого стояли О. Конт, Дж. Остін, К. Бергбом, проголосив, що джерелом знань є лише досвід, предметом  дослідження - лише факти, методами пізнання дійсності - аналіз та синтез. На думку  О. Конта, суспільний розвиток у різних країнах має спільні закономірності, а тому його можна розглядати як частину всесвітньої суспільної еволюції, яку має вивчати соціологія. Було відкинуто метафізику “національного духу” історичної школи, історія  стала розглядатися насамперед не як елемент культури, а як чинник розвитку суспільства. Метою порівняльного  правознавства мало стати формулювання принципів та законів загального суспільного розвитку. Індивідуальні  риси у розвитку кожного суспільства  тепер пояснювалися раціональними  чинниками. Історія стала розглядатися насамперед як нормативна система, встановлена  чи санкціонована владою, об’єктом дослідження замість звичаїв. О. Конт наполягав на єдності розвитку людства, на зв’язках між окремими народами, а тому наголос став робитися також на взаємовпливі історичних систем.

Можна помітити, що соціологічно-позитивістські ідеї, хоча й у дуже суперечливих виразах, зустрічаються вже у  дослідженнях М.Ф. Владимирського-Буданова, М.П. Загоскіна та інших вчених. Складний шлях, який торував позитивістський  напрям у порівняльно-правових дослідженнях, демонструє, наприклад, дискусія 1860 р. між О.В. Лохвицьким, К.Д. Кавеліним  та С.М. Орнатським. Зокрема, О.В. Лохвицький виступив проти простого порівняння правових норм без врахування дійсного значення норми у конкретному  суспільстві, а також історичних типів суспільного та правового  розвитку, зазначивши, що “подібність  і навіть тотожність проявів часто  нічого не доводить".

Соціологічно-позитивістські порівняльно-правові дослідження  в Україні та Росії розвивалися  під значним впливом праць  англійського вченого Е. Фрімена, зокрема  його “Порівняльної політики” 1873 р. Він, зокрема, створив типологію  подібностей явищ політичного характеру  за їх причинами:

1) прямі запозичення;

2) подібність умов розвитку;

3) генетична спільність.

Е. Фрімен запропонував також  класифікацію запозичень між правовими  системами:

1) несвідомі - перенесення  установ певної країни в її  колонії, а також до інших  країн разом з міграцією населення;

2) свідомі - наслідування  у формі рецепції зарубіжного  права. На думку дослідника, порівняльне  дослідження може бути науковим  лише тоді, коли воно спирається  на вивчення стадій еволюційного  розвитку суспільства. Вчений  вважав, що застосування порівняльної  методології у політологічних  дослідженнях може дати науці  нові факти.

Одними з перших вчених у Російській імперії, які здійснювали  порівняльно-правові дослідження  на соціологічно-позитивістській основі, а також критично переосмислили  ідеї Е. Фрімена, були В.І. Сергеєвич  і М.А. Дьяконов. Зокрема, вони заперечили наукове значення третього з вказаних англійським дослідником типів  подібностей - походження народів від  спільного кореня. На їхню думку, відповідні подібності складаються з першого  та другого типів.

Можливо, найбільш видатним українським представником соціологічного позитивізму в порівняльному  правознавстві був М.М. Ковалевський. Вчений позиціонує себе як позитивіст, піддає критиці представників історичної школи права, у тому числі прихильників школи “слов’янського права" за те, що вони намагалися націоналізувати  явища, властиві абсолютно різним народам, на основі ідеї про “народний дух”.

У своїй праці “Історико-порівняльний метод в юриспруденції та прийоми  дослідження історії права" (1880 р) він критично розглядає типологію  подібностей Е. Фрімена. Зокрема, він  вважає, що третя причина подібностей (спільне походження певних народів) не може бути достатньою мірою науково  перевірена і є сумнівною: “жоден народ не розвинув власної громадянськості  сам по собі без етнографічного змішання з іншими, - змішання, викликаного  нашестями та завоюваннями”. Натомість, найважливішим він вважає другий з типів Е. Фрімена (подібність умов розвитку).М. М. Ковалевський визнає можливість самостійного розвитку права у деяких народів, проте акцентує увагу на взаємовпливі народів у правовій сфері, що виявляється у постійних  рецепціях - настільки значних за розмахом, що стає складним вирізнити  національне у праві: “безпосередній вплив одного народу на інший, що усуває думку про самостійну юридичну творчість  кожного /народу - О.К. /".

На думку М.М. Ковалевського, порівняння не має обмежуватися народами певної раси, мови чи релігії. Порівняльно-правові  дослідження мають зосередитися насамперед на вивченні правових явищ у країнах, що перебувають на однакових  стадіях суспільного розвитку; розвиток права слід розглядати лише у контексті  розвитку суспільства: “безрезультатне  просте порівняння двох народів, які  перебувають на різних щаблях суспільного  розвитку".

Метою порівняльних історико-правових досліджень є підготовка матеріалу  для “конструювання історії прогресивного  розвитку форм співжиття та їхнього  зовнішнього відображення у праві", “визначення причин поступової заміни одних форм людського співжиття  та одних норм права іншими". На основі порівняльних історико-правових досліджень вчений вважає за можливе  створити нову науку - “історію природного зростання людських суспільств".

Позитивізм  в джерелознавстві

 Вперше проблема критики джерел історичних була виразно поставлена італ. гуманістами Л. Валла (1407-57) та Ф. Патрічі (F. Patrizzi, 1529-97), а пізніше розвинута франц. правником Ж. Боденом (у праці "Метод для легкого пізнання історії", 1566) і просвітителями. У нац. історіографії про критичне осмислення документальних джерел почали писати С. Величко (1670-1728) та Феофан (Прокопович; 1681-1736). У Російській імперії, а до її складу входила значна частина укр. земель, заг. принципи критики тексту джерел розробляли В. Татищев (1686-1750), І. Болтін (1735-92), А. - Л. Шльоцер (1735-1809). Останній визначив 3 етапи роботи з писемними джерелами:

1) нижча (мала) критика  ("критика слів") - встановлення  авторського тексту та доповнень  і змін до нього, що внесли  продовжувачі та переписувачі;

2) граматичне, лексичне та  істор. тлумачення тексту - встановлення  того, що насправді хотів сказати  автор (див. Герменевтика історична);

3) вища критика ("критика  справ") - оцінка правдивості викладених  подій. Проте до поч. 19 ст. в  більшості істор. творів домінував  некритичний підхід до використовуваних  у них джерел (найяскравіший приклад  - "Історія Русів").

У 2-й пол. 19 ст. однією з  причин бурхливого розвитку джерелознавчих дисциплін стало поширення ідей позитивізму (див. Позитивізм в історичній науці), що сприяло, зокрема, розробці джерелознавчої критики. В. Ключевський, Ф. Фортинський, В. Іконников, В. Данилевич та ін. розрізняли нижчу (ін. назви: дипломатична, зовн., філологічна) та вищу (ін. назви: текстологічна, внутр., істор.) критики. Д. Багалій виділяв  критику свідоцтв, або критику  формальну, та критику фактів, або  критику реальну. Завдяки працям Е. Бернгейма, Ш. - В. Ланглуа та Ш. Сеньобоса  в джерелознавстві в кін. 19 ст. остаточно утверджується поділ  наук. критики джерел на: зовн. критику - аналіз "матеріальних" особливостей джерел (папір, форма, особливості мови тощо) - та внутр. критику - аналіз правдивості  викладених істор. фактів. О. Лаппо-Данилевський виділив ще два види критики: моральну та естетичну.

До 1960-х рр. вивчення істор. джерел за допомогою методів зовн. та внутр. критики було традицією  рад. джерелознавства. Під зовн. критикою більшість науковців (І. Крип’якевич, І. Ковальченко) розуміли визначення часу та місця виникнення джерела, встановлення особистості автора, обставин виникнення джерела, оцінку його справжності, виділення  з тексту більш пізніх виправлень (авторських, цензурних, редакторських), розшифровку незрозумілих місць, термінів, встановлення та виправлення помилок  у тексті, аналіз зовн. ознак джерела. Завданнями внутр. критики були: аналіз змісту джерела, встановлення достовірності  та цінності джерельної інформації, оцінка її вірогідності, автентичності, оригінальності.

Відмовитися від поділу критики  джерел на внутр. та зовн. першим у рад. джерелознавстві запропонував С. Биковський (1931). Він розробив схему аналітичної (формальної й текстуальної) та синтетичної  критики. За допомогою формальної аналітичної  критики встановлюються або перевіряються  обставини виникнення документа, його справжність тощо. Текстуальна аналітична критика досліджує текст джерела, його зміст, стиль, редагування, формуляр тощо. Завдання синтетичної критики - зіставлення фактів, про які  мовиться в досліджуваному джерелі, з подібними фактами з ін. різних джерел. Значний внесок у розробку концепції аналітичної та синтетичної  критики джерел у 1960-80-х рр. зробили  О. Медушевська, С. Каштанов, О. Курносов, М. Варшавчик, у сучасний період - І. Войцехівська, Б. Корольов та ін. У цій  галузі знання плідно працювали В. Стрельський, О. Пронштейн, В. Котигоренко та ін.

Наприкінці 20 - на поч.21 ст. окремим  напрямом розвитку джерелознавчої методики стала розробка методів роботи з  масовими джерелами (І. Ковальченко, В. Підгаєцький) та розширення кількості  методів (особливо міждисциплінарних), що застосовуються під час критики  істор. джерел. Усе більший вплив  на методику інтерпретації тексту істор. джерел мають ідеї врахування особливостей істор. свідомості та наративу (від  лат. narro - оповідаю, повідомлюю - мовний акт, виклад у словах, на відміну  від уявлення) періоду появи джерела.

Перший етап джерелознавчої критики ("аналітична критика") передбачає вирішення таких дослідницьких  завдань: виявлення джерел; їх попередній відбір, групування та класифікація; вибір  методів та прийомів вивчення; текстологічна  критика (встановлення первинного тексту та доповнень до нього); з’ясування авторства, місця, часу, обставин та мети створення джерела; оцінка його автентичності, повноти та достовірності викладених у джерелі фактів. Для джерел (особливо рукописів) важливе значення має  вивчення зовн. ознак: дослідження паперу та водяних знаків на ньому, гербових марок, печаток, маргіналій тощо.