Поняття суб’єктів адміністративного права

У сфері державного управління суб’єктивні  права і обов’язки мають як загальні, так й ознаки, що дозволяють їх розмежувати.

Об’єднує  їх спільна адміністративно-правова  природа, існування в адміністративних правовідносинах, наявність меж  у поведінці (і те, і друге є  мірою), належність особам, які мають  адміністративну правоздатність та адміністративну дієздатність, наявність  державних гарантій.

Відмінності полягають у тому, що:

а) права реалізуються в інтересах  їх власника, а обов’язки в інтересах  інших осіб;

б) права — це міра можливої поведінки, а обов’язки — міра належної поведінки.

9. Система суб’єктів адміністративного права

Адміністративне право наділяє правосуб’єктністю  велике коло учасників соціальних зв’язків, про що свідчить велика кількість  управлінських відносин у суспільстві, а система суб’єктів адміністративного  права складніша, ніж системи  суб’єктів будь-якої іншої галузі права.

Суб’єктами  адміністративного права є й  органи державної виконавчої влади, а також внутрішні частини  їх апарату, і органи громадських  організацій, діяльність яких регулюється  правом, і адміністрація підприємств, установ, організацій, і виконавчо-розпорядчі структури органів місцевого  самоврядування.

Суб’єктами  адміністративного права треба  визнати і структурні частини  підприємств, установ, організацій, такі, як, наприклад, факультет, цех, відділення в лікарні тощо. Суб’єктами адміністративного  права є громадяни, особи без  громадянства, іноземні громадяни. Причому, правове становище суб’єктів  одного рівня неоднакове. Якщо проаналізувати адміністративну правосуб’єктність  громадян, то виявиться, що вона має  різницю залежно від статі, віку, стану здоров’я (не всі можуть призиватися  на військову службу, вступати у  навчальні заклади тощо).

Серед іноземних громадян особливим адміністративно-правовим статусом наділяється біженці згідно із Законом ”Про біженців” від 24 грудня 1993 року.

Суб’єктами  адміністративного права є також  суди і органи прокуратури. На них, як і на всі інші організації, покладається обов’язок додержуватися пожежних, санітарних, та інших загальнообов’язкових норм і правил (витрата електричної  енергії, сплата оренди).

Таким чином, для адміністративного права  характерна наявність великої кількості  суб’єктів з різними повноваженнями, структурою і правовими властивостями. Цим зумовлене й існування  кількох варіантів їх класифікації.

Суб’єктів адміністративного права можна  поділити залежно від належності до державних структур (державні організації  та їх представники і недержавні організації  та їх представники); на суб’єктів колективних  та індивідуальних; фізичних та юридичних  осіб тощо.

Разом з тим, адміністративно-правова теорія нині має такі юридичні конструкції  у даній сфері, які дають змогу  здійснити класифікацію суб’єктів  адміністративного права з урахуванням  інтересів як науки і практики, так і навчального процесу  в юридичних вузах. Враховуючи значущість і роль у системі управлінських  зв’язків, а також місце в державно-правовій ієрархічній структурі, до основних носіїв суб’єктивних прав і обов’язків у сфері державного управління взагалі  і виконавчої влади зокрема треба  віднести:

1) Президента України;

2) органи державної виконавчої  влади;

3) державних службовців, як суб’єктів,  у діяльності яких об’єктиві-зуються повноваження державних органів управління;

4) громадян України, іноземців,  осіб без громадянства;

5) органи місцевого самоврядування;

6) об’єднання громадян;

7) суб’єктів підприємницької діяльності

10. Перспективи розвитку

Україна знаходиться в точці галуження, вибираючи шлях подальшого розвитку, а відтак і розбудови системи урядування. Однак майбутні стани країни (держави, суспільства) не просто відкриті й непередбачувані. Не все, що бажане суб’єкту реформаторської діяльності, може бути реалізоване в конкретних умовах, конкретному соціальному середовищі. Існує обмежений спектр майбутніх можливих і доцільних форм суспільної та державної організації країни, поле її шляхів у майбутне. Можна припустити, що існували ймовірні шляхи трансформації СРСР у новий тип міждержавного об’єднання, який не мав аналогів. Однак вибраний шлях — остаточна модель нового Союзного договору, а тим паче так званий Державний комітет надзвичайного стану — виявилися за межами такого спектру.

Майбутні форми соціальної і вужче — державної організації в Україні відкриті у вигляді віяла наперед визначених можливостей. При цьому існують певні “коридори” еволюції. Один з них — це шлях суспільства в майбутне з урахуванням необхідності гармонізації інтересів не тільки соціальних, але й етнічних його компонентів, на що має бути зорієнтована і адміністративна реформа.

У Концепції адміністративної реформи зазначається, що метою реформування місцевих органів виконавчої влади є гармонійне поєднання загальнодержавних та місцевих інтересів з урахуванням особливостей територіального розвитку. Одним з основних напрямків діяльності місцевих державних адміністрацій, що мають бути закріплені законодавчо, визначено реалізацію державних і регіональних програм соціально-економічного і культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин — також програм і національно-культурного розвитку.

З огляду на демократізацію різних сфер суспільного життя, на етнонаціональне відродження система урядування, що створюється, має бути здатна до функціонування в умовах багатокультурності, до врахування інтересів усіх компонентів суспільства. Перебіг етнонаціональних процесів обумовлює національно-демократичний тип ідеології адміністративної реформи, справляє вплив на основні напрями її здійснення.

Треба також зазначити, що у процесі модернізації системи державного управління спостерігаються дві крайності: а) прагнення звести її до механічного поєднання окремих елементів; б) надмірне ускладнення, внаслідок чого виникає певний психологічний бар’єр, своєрідний страх перед складністю проблеми адміністративної реформи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

У висновку необхідно відзначити, що визначення кола суб’єктів адміністративної відповідальності є винятково важливим не тільки для теорії, але і для  правозастосувальної практики. Це дозволяє деталізувати ознаки загальних, особливих і спеціальних суб’єктів адміністративної відповідальності, сформувати структуру нового КпАП України зручну в застосуванні, попередити численні правові суперечки про неправомірне накладення адміністративного стягнення через невідповідність суб’єкта відповідальності. Запропонована класифікація суб’єктів адміністративної відповідальності також дозволить систематизувати і деталізувати відповідальність окремих категорій обличчя.

По  запропонованій класифікації в коло особливих суб’єктів адміністративної відповідальності виділені такі, як військовослужбовці, особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, інші категорії осіб, що несуть адміністративну  відповідальність по дисциплінарних статутах і положенням; неповнолітні, інваліди першої і другої груп, жінки, що мають  дітей до 12-літнього віку і вагітні, виділені їхні характерні риси й особливості. Розглянуто можливість залучення юридичних  осіб до адміністративної відповідальності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Використана література

1. Конституція України: Прийнята  на п’ятий сесії Верховної  Ради України 28 червня 1996 року // Голос  України, 1996, 13 липня.

2. Адміністративне право: Навчально-методичний  посібник для студентів юридичного  факультету. Запоріжжя, ЗДУ, 2001.

3. Бахрах Д.Н. Административное право: Учебник. М., 1997.

4. Грибанова М. Правосуб’єктні підстави адміністративної відповідальності фізичних осіб // Право України, 2001, № 12, С.39—41

5. Коваль Л.В. Адміністративне право.  К., Вентурі, 1998.

6. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. К., Юрінком Інтер, 2000.

7. Лилак Д. Адміністративна і цивільно-правова відповідальність юридичних осіб у сфері економічних відносин // Право України, 2000, № 1, С.27—31.

8. Стефаник В., Голосніченко І., Михеєнко М., Інститут адміністративної відповідальності юридичних осіб: проблеми теорії та приктики // Право України, 1999, С.6—9.