Історичні національні меншини в Україні

В подальшому динаміка німецької меншини в Україні складалася наступним чином: 1970 р. — 29 871 чол., 1979 р. — 34 139, 1989 р. — 37 849, 2001 р. — 33 302. Як відомо, серед німецької спільноти досить популярною є ідея переїзду до Німеччини, а тому раніше депортовані з території України німці своїм пунктом призначення обирають переважно історичну батьківщину. Та ж обставина, що переважна частина сучасних українських німців живе у містах (24 605 чол.), свідчить про те, що традиційні компактні поселення німців (села) перестали бути інтегруючим чинником консолідації цього етносу.

За переписом 2001 p., гагаузів в Україні 31 923 чол. Ця меншина постійно, хоча й невеликими темпами, зростає: 1959 р. — 23,5 тис. чол., 1970 р. — 26,5 тис., 1979 р. — 29,4 тис., 1989 р. — майже 32 тис. Гагаузи — переважно сільські жителі (73% всієї меншини), що пов'язано із збереженням традиційного господарювання (садівництво, городництво, виноградарство, вівчарство). Один з небагатьох тюркських народів православний за віросповіданням; етногенетичне минуле гагаузів до сих пір є дискусійною проблемою. За сельджуцькою версією, гагаузи є нащадками малоазійських турок (огузів); популярною є також концепція, що гагаузи — це зтуречені християни, або християнізовані степовики (половці, булгари, печеніги). Принаймні, витоки гагаузів як етносу сягають XIII ст.: в цей час їхні предки приймають християнство і, таким чином, етноконфесійно виокремлюються з тюркомовного етнічного «казана». Деякі дослідники відносять гагаузів до огузької мовної групи.

В Україні гагаузи нині мешкають переважно в Одеській області, і переважна більшість з них (71,5%) рідною вважає предківську мову.

Литовців в Україні за переписом 2001 р. — 7 207 чол.; рідною назвали російську мову 58,0% представників меншини. В минулі часи литовська етнічна присутність в Україні була набагато значнішою, що пов'язано із тривалою спільною політичною долею України і Литви (Велике князівство Литовське, Річ Посполита, Російська імперія, СРСР). Втім, ще в середині 90-х pp. XX ст. литовців в Україні було 11,3 тис. чол.: значна частина з них потім повернулася на історичну батьківщину.

Словаків на теренах України — 6 397 чол., що вдвічі менше, порівняно з 1959 р. (13 991 чол.). Приблизно такими ж показниками характеризується і чеська меншина (2001 р. — 5 917 чол., 1959 р. — 14 539 чол.). Кількість обох меншин зменшується, що пов'язано головним чином з поверненням чехів і словаків на історичну батьківщину. Традиційно словаки і чехи в Україні зосереджувались переважно на Закарпатті, що пов'язано із спільним перебуванням цього краю разом з Чехією і Словаччиною спочатку в рамках Австро-Угорської імперії, а потім — Чехословаччини. У випадку із словаками певну роль відіграє і спільне українсько-словацьке пограниччя, на якому обабіч кордону розкидані як українські, так і словацькі села.

Караїми належать до тюркських народів; їхня мова близька до кримськотатарської, релігія — караїмізм, витоки якої сягають VIII ст. н. е., коли в Багдаді постала єврейська громада, члени якої визнавали єдиним джерелом віри Біблію і відкидали низку талмудистських догматів. У Криму караїми з'являються в XIII ст., мігруючи з Візантійської імперії. Традиційні центри поселення караїмів — Солхат, Чуфут-Кале, Луцьк, Галич, Тра-кай (Литва). У 1299 р. караїмська фортеця Чуфут-Кале (в тодішньому іменуванні — Кирк-Єр) була позбавлена військами золото-ординського темника Ногая6. Щоправда, чисельність караїмської спільноти завжди була невеликою; в Російській імперії (згодом — СРСР) їх проживало: 1795 р. — 2 400 чол., 1897 р. — 12,9 тис., 1926 р. — 14 тис., 1959 р. — 5,7 тис., 1970 р. — 4,6 тис., 1979 р. — 3,3 тис., 1989 р. — 2 602 чол. Перепис 2001 р. зафіксував 1 196 караїмів, з яких лише 6% зберегли рідну мову. У самому Криму караїмів налічувалось: в 1979р. — 1 047 чол., в 1989р. — 823чол., в 2001 р. — 671 чол. Геноциду караїми зазнали в роки Другої світової війни, коли окупанти кваліфікували їх як іудеїв з відповідними людиноненависницькими висновками і діями. Зокрема, київські караїми розділили трагічну долю євреїв в Бабиному Яру. З тих пір караїмський етнос в Україні скорочується і нині гостро стоїть проблема докладання і координації національних і міжнародних зусиль по збереженню караїмів як етносу і розвитку їхньої національно-культурної ідентичності. Найчислен-ніша громада караїмів (бл. 25 тис. чол.) в наш час зосереджена в Ізраїлі.

Кримчаки — традиційно нечисленний етнос, який консолідувався в XIV - XV ст. навколо однієї з течій іудаїзму, а саме раббанітизму, тобто слідує настановам Старого Заповіту і Талмуду. Звідси — найменування кримчаків євреями-раббанітами. Кримчацька мова близька до кримськотатарської. Традиційні центри поселення кримчаків — Кафа (Феодосія) і Карасу-Базар (Білогорськ)7. В XVI ст. їхня чисельність — 500-700 чол., на початку XIX ст. — бл. 600, у 1897 р. — 3 345,1912 р. — 7 500, 1926 р. — 6 338, 1940 р. — 9,5-10 тис., 1948 р. — 1,4-1,5 тис. В усі часи, включаючи XX ст., кримчаки мешкали переважно в Криму: 1926 р. — бл. 6 тис. чол., 1940 р. — 8 тис., 1948 р. — 700-750 чол. Чи не найбільших втрат кримчаки зазнали під час світових воєн, причому в абсолютній більшості як цивільне населення: під час і після Першої світової війни десь третина кримчаків або померла від голоду і хвороб, або емігрувала в СІЛА та Палестину; під час Другої світової війни кримчаки свідомо знищувались окупантами через їхню етноконфесійну ідентичність: було знищено приблизно 6 тис. чол. За деякими оцінками в часи німецької окупації було знищено близько 80% кримчаків. У відносних вимірах, кримчаки як етнос є найбільш постраждалим в роки Другої світової війни. За переписом 2001 р. в Україні — 406 кримчаків; на жаль, лише 16,7% з них зберегли рідну мову. При цьому кримчацька громада невпинно скорочується: у 1979 р. кримчаків було 921 чол., а в 1989 р. — лише 502чол. За якихось чверть століття етнос зменшився понад ніж вдвічі. Отже, етнос потребує найпильнішої державної уваги і підтримки для збереження і відтворення самого себе і власної ідентичності.

Асирійців також досить численна меншина, яка налічує З 143 чол. Враховуючи загальну кількість асирійців у світі (350 тис.) та їх діаспоризацію, можна стверджувати про їхнє серйозне представництво в Україні. При цьому значна частина меншини (28,1%) як рідну зберегла предківську мову.

2.Новітні національні меншини

XX ст., а особливо його друга половина, внесло істотні корективи до етнічної мани України. В структурі її населення з'явилися досить численні і вагомі нові національні меншини, представники яких раніше були або повністю відсутніми, або були представленими окремими особами. Причини такого явища є досить різноманітними.

Насамперед, мова йде про підвищену мобільність населення планети в епоху глобалізації, коли людина має право і може обирати бажане для себе місце проживання.

Спонукальним мотивом для переселення можуть виступати обставини двоякого роду: з одного боку, притягальність нового терену з економічних, релігійних, культурних, природних та деяких інших чинників, з іншого — пригнічення та насильство у себе на батьківщині і, як наслідок, вимушена потреба еміграції в інші краї.

Особливу динаміку міграційним процесам надали політичні пертурбації в колишньому СРСР, численні локальні війни та конфлікти в Азії та Африці. Саме вони зрушили з місця чималі контингенти місцевого населення, частина з яких осіла і в Україні, створюючи таким чином модерні національні меншини.

Такі меншини є нетиповими для України і тому досить проблемною є їх інтеграція в українське суспільство, їх представники привносять із собою нові конфесії, мови, звичаї, традиції тощо, що вимагає особливого підходу до їх збереження і, водночас, сприйняття корінною нацією. Фактично мова йде про формування полікультурної моделі суспільства.

Новітні національні меншини умовно можна розділити на дві групи за критерієм чисельності: до першої з них можна віднести етнічні спільноти, чисельність яких складає не менше 0,01% населення країни, до другої — відповідні меншини, котрі не сягають цього показника. Таким чином, до першої групи відносяться: татари, азербайджанці, грузини, корейці, узбеки, чуваші, мордва, турки, араби, казахи, латиші, осетини і удмурти; до другої — лезгини, таджики, башкири, марійці, в'єтнамці, туркмени, албанці, чеченці, комі, китайці, курди, карели, індуси та афганці.

Татарська спільнота в Україні вельми численна: 1959 р. — 61,5, 1970 р. — 72,7, 1979 р. — 83,9, 1989 р. — 86,9, 2001 р. — 73,3 тис. чол. (0,15% населення). В даному випадку мова йде про етнос з території Російської Федерації — власне Татарії (суб'єкта автономії РФ) та інших територій Росії. Власне кажучи, татари поділяються на три основні етнотериторіальні групи: волзько-уральська, сибірська та астраханська. Український перепис 2001 р. зафіксував їх під спільним етнонімом «татари». Досить висока численність татарської меншини сформувалася ще в часи СРСР і спричинена типовими тогочасними соціально-економічними чинниками. Про це ж свідчить і та обставина, що 58,7% українських татар рідною назвали російську, а українську мову — лише 4,5%.

Азербайджанська меншина в Україні демонструє стійку тенденцію зростання: 1959 р. — 6,7,1970 р. — 10,8,1979 р. — 17,2, 1989 р. — 36,9, 2001 р. — майже 45,2 тис. чол. (майже 0,1% населення). Азербайджанські мігранти схильні до діяльності у сфері бізнесу, торгівлі, обслуговування, управління тощо і очевидно, що умови в Україні для розгортання ділових якостей мігрантів виявилися привабливими. Цілком ймовірно, що міграційна активність азербайджанців була стимульована також етнополітичними конфліктами на Кавказі (Нагірний Карабах, Абхазія, Чечня та ін).

Грузин в Україні — 34,2 тис. чол. (0,07% населення). Ця меншина останнім часом кількісно досить стрімко зростає: 1959 р. — 11,6 тис. чол., 1970 р. — 14,6, 1979 р. — 16,3, 1989 р. — 23,5. Тобто, за менш ніж за півстоліття вона збільшилася втричі. Причини цього досить різні: соціально-економічна привабливість України, нестабільність в багатьох грузинських регіонах, низький рівень життя в Грузії. Слід, однак, мати на увазі, що існують і давні традиції дружніх взаємин між українським та грузинським народами, які нерідко втілювалися в осіданні українців та грузин в братніх країнах.

Мова корейців осібна в системі класифікації. На Корейському півострові у двох державах живе понад 65 млн корейців, ще близько 5 млн — за межами батьківщини. Корейська меншина в Україні досить значна — 12 711 чол., причому зростала вона стрімкими темпами: 1959 р. — 1,3 тис., 1970 р. — 4,5, 1979 р. — 6,1, 1989 р. — 8,7. Корейці прибувають в Україну з РФ, Узбекистану, Казахстану, не в останню чергу приваблені можливістю реалізувати тут свій діяльнісний потенціал, зокрема аграрний.

Досить чисельна — узбецька меншина — 12 353 чол. (2001 p.). Слід, однак, звернути увагу, що за попереднім переписом 1989 р. узбеків в Україні налічувалось 20 333 чол., тобто, майже вдвічі більше. Ця обставина дає підставу зробити висновок про рееміграцію частини узбеків, повернення їх на свою історичну батьківщину. В Україні мешкає також 197 споріднених з узбеками уйгурів, представників етносу з пограничних районів Китаю, Киргизії, Узбекистану та ін. В Україні живе також 10 593 чувашів.

В РФ мордва мешкає насамперед в Мордовії і складається з двох субетносів — ерзя і мокша. Перепис 2001 р. не фіксував цих особливостей, а загальна численність мордовської меншини — 9 331 чол. (для 76,8% рідна мова — російська). Слід зазначити, що в минулі часи кількісні показники були ще значнішими: 1959 р. — 11,4 тис. чол., 1970 р. — 14,7,1979 р. — 16,5,1989 р. — 19,3 або 0,04% населення України. Для етносу, загальна численність якого заледве перевищує один мільйон (1 млн 150 тис.), це досить чимала діаспора в Україні.

Турків в Україні досить чимало — 8 844 чол. (майже 90% з них вважають рідною мовою турецьку). Це пов'язано з активними економічними та торгівельними контактами обох країн, з відповідним переміщенням частини населення. Зафіксовано також 336 турків-месхетинців — представників народу, батьківщина якого на Кавказі, але сталінськими депортаціями був розсіяний в Казахстані, Узбекистані, Киргизії, Росії та ін. Вони — мусульмани-сунніти, розмовляють на одному із східноанатолійських діалектів турецької мови. Слід, однак, мати на увазі, що енциклопедія «Народы и религии мира» наводить чисельність турків-месхетинців в Україні близько 7 тис. чол. Цілком ймовірно, що значна частина останніх з різних причин, включаючи і соціальну привабливість етноніму просто «турки», під час перепису 2001 р. не ідентифікували себе месхетинцями. Звідси і різке збільшення турецької меншини, і ще різкіше зменшення численності турок-месхетинців.

Арабів в Україні чимала спільнота — 6 775 чол. Це — спільний етнонім для вихідців з десятків країн Азії та Африки, яких в Україну привели освітні, ділові, торговельні та інші шляхи. Це — молода меншина і формувалася вона в основному в останній третині XX ст.

Казахів в Україні 5 526 чол., з яких 62,8% рідною мовою вважають російську.

Латиська спільнота представлена 5 079 особами; для 62,8% з них рідною є російська мова. Осетин в Україні (2001 р.) — 4 834 чол., що майже вдвічі більше, порівняно з 1959 p., але менше, ніж у 1989 р. (6 345). Це переважно міські жителі і вони, як правило, зайняті у сфері торгівлі, транспорту, службах охорони та обслуговування тощо. Цілком можливо, що українці та осетини мають своєрідну спільну давню етнічну історію, оскільки етногенез осетин пов'язаний як із місцевим населенням Північного Кавказу, так і з одним із прийшлих з Північного Причорномор'я скіфським племенем — аланами. Досить численною в Україні є також удмуртська спільнота — 4 712 чол.

Наступна група національних меншин характеризується такими кількісними показниками.

Так, лезгини, один із етносів Дагестану, в Україні представлені 4 349 особами. З того ж таки Дагестану походять даргинці (1 610), аварці (1 496) та ланці (1 019). Із середньоазіатських етносів найповажніше представлені таджики (4 255) і туркмени (3 709). З північнокавказьких етносів слід згадати чеченську спільноту — 2 877 чол.; 55% з них рідною мовою назвали чеченську (38,1% володіють також українською). Ще одна гілка чеченського народу — інгуші — налічує в Україні 455 чол.

Досить представницькими в Україні є й деякі інші волзькі етноси, зокрема, башкири та марійці. Представники першого етносу налічують 4 253 чол. (серед них для 68,7% рідною є російська мова), а другого — 4 130 (аналогічно, мовна ситуація — 66,8%).

З північноросійських етносів поважне місце в Україні займають комі та карели. Комі, власне кажучи, складаються з двох етносів, які розмовляють спорідненими, але все-таки різними мовами, а саме: комі-зиряни і комі-перм'яки. Перших нерідко називають просто комі. В Україні наступна кількість представників цих етносів: комі — 1 545, комі-перм'яків — 1 165 чол. Мовна ситуація схожа з багатьма іншими північними етносами: для, відповідно, 67,7 % і 77,1 % рідною мовою є російська. Значно численніша в Україні удмуртська спільнота — 4 712 чол. Карелів в Україні — 1 522 особи.

Особливо «перспективними» є нові хвилі мігрантів з глибин Азії. Нині маємо офіційно зареєстрованих 3 850 в'єтнамців, 2 213 китайців, 2 088 курдів, 1 008 афганців, а також 1 483 осіб, зафіксованих у переписі під загадковою графою «народи Індії та Пакистану». Практично всі названі меншини реально є набагато чисельнішими, оскільки значна частина вихідців з відповідних країн знаходиться на нелегальному та напівлегальному становищі.