Історичні національні меншини в Україні

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 19 Июня 2015 в 11:57, реферат

Краткое описание

В етнічній палітрі України особливе місце займають історичні національні меншини, тобто ті етнічні спільноти (групи), котрі мешкають на теренах українських земель не менше ніж 200-250 років. Останній показник ґрунтується на висновках таких наук як культурна антропологія, екологія людини, генетика, економіка та деяких інших. Мова йде про те, що протягом 8-10 поколінь, життя яких протікає на одній і тій же географічній території, формуються деякі спільні для всієї етнічної групи адаптивні (генетичні), діяльнісні (спосіб господарювання), культурні та ментальні ознаки.

Содержание

1. Історичні національні меншини в Україні
2. Новітні національні меншини

Висновок

Література

Вложенные файлы: 1 файл

Історичні національні меншини в Україні.docx

— 55.73 Кб (Скачать файл)

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Київський Університет Права

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему : «Історичні національні меншини в Україні»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала студентка VI курсу

Соловей Катерина Павлівна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ,2015

План

 

1. Історичні національні меншини в Україні

2. Новітні національні меншини

 

Висновок

 

Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Історичні національні меншини в Україні

В етнічній палітрі України особливе місце займають історичні національні меншини, тобто ті етнічні спільноти (групи), котрі мешкають на теренах українських земель не менше ніж 200-250 років. Останній показник ґрунтується на висновках таких наук як культурна антропологія, екологія людини, генетика, економіка та деяких інших. Мова йде про те, що протягом 8-10 поколінь, життя яких протікає на одній і тій же географічній території, формуються деякі спільні для всієї етнічної групи адаптивні (генетичні), діяльнісні (спосіб господарювання), культурні та ментальні ознаки. Це дає підставу стверджувати про органічну єдність таких людських спільнот з оточуючих їх природним довкіллям. Тим самим, можна вести мову про їхню природну можливість бути складовою частиною українського соціуму чи, принаймні, існуванні достатніх можливостей для інтеграції історичних національних меншин в його структуру.

Ті чи інші історичні національні меншини мають різний час перебування на теренах України. Часові відмінності різняться на порядок: від 2,5 тис. років (греки) до 500-200 років (росіяни, болгари та ін.). Це, звісно, має істотне значення для оцінки їх участі та ролі в житті минулих соціальних систем. Однак, для сучасників дещо більше важить реальна участь історичних меншин у функціонуванні нинішнього українському соціумі. В цьому контексті значення має низка критеріїв: чисельність меншини, її організованість, здатність до співпраці, зв'язок з історичною батьківщиною, соціальна визначеність тощо. Розглянемо це питання докладніше.

Росіян згідно перепису 2001 р., в Україні проживало 8 млн. 331 тис. чол., що складало майже 17,3% населення. При цьому слід мати на увазі, що формування самої російської національної меншини має вельми прикметні особливості. Насамперед, мова йде про нащадків першої хвилі російських мігрантів в Україну, яка мала переважно релігійний характер і відбувалася у XVII -XVIII ст. Мова йде про спільноти, відомі під назвою «старообрядці», «духобори», «молокани», «старовіри», які селилися на Сіверщині, Тавриді, Буковині та ін. Ці спільноти намагались бути однаково відособленими як від українців, так і від своїх одноплемінників — росіян, які прибували в Україну з наступними переселенськими хвилями. Чимало росіян опинилися в Україні в часи її поступового поглинання імперією, тобто в другій половині XVII - XVIII ст. Т. зв. ратні, служилі, боярські люди, військові поселяни, духовенство, купці та різночинство, нарешті — аристократи та державна еліта, дедалі наростаючими темпами засвідчували свою присутність в містах, фортецях, підприємствах, казенних установах на захоплених багатих землях тощо. Нарешті, початок індустріалізації додатково приніс в Україну на підприємства робітничу та технічну людність. Власне кажучи, саме подібними причинами, які головно пов'язані з імперською політикою Москви стосовно України, по суті, сформовано російську — цю найчисленнішу національну меншину в Україні.

За переписом 1926 p., росіян в Україні налічувалось 2 млн 677 тис. чол. (9,2% населення), причому міського і сільського люду було приблизно однаково. Про задоволення мовних потреб росіян у містах свідчить бодай та обставина, що УРСР змушена була оголосити лінію на українізацію, тобто бажання ввести українську мову в діловодство, освіту, державні та партійні органи, де практично повністю панувала російська мова. Для задоволення ж етнокультурних потреб сільських росіян було створено (станом на 1931 р.) 8 російських національних районів в Слобожанщині, на Луганщині та Приазов'ї — Верхньо-Теп-лівський, Олексіївський, Кам'янський, Путивльський, Терпі-нянський, Чугуївський та Сорокинський; діяло також 379 сільських та 9 селищних російських національних рад. У цей же час діяло 1539 російських шкіл.

В подальшому російське населення в Україні стрімко зростало: 1959р. — 7млн 90тис., 1970р. — 9млн 126 тис., 1979р. — 10млн, 1989 р. — 11 млн 355 тис. Серед стимулів і причин міграції росіян варто згадати ще одну, а саме: надання житла на Україні пільговим категоріям військових пенсіонерів, пенсіонерам з Крайньої Півночі та Далекого Сходу тощо. Окрім суто демографічного приросту, ця частина переселенців посилювала соціальне навантаження на республіканські та місцеві органи влади, особливо на бюджет та соціальну сферу.

Згідно перепису 2001 p., російська меншина в Україні налічувала 8 млн 334 тис. або 73,5% від 1989 р. Ця обставина потребує окремого аналізу, однак можна стверджувати, що таке зменшення численності меншини відбулося не стільки за рахунок еміграції росіян, яка дійсно була, але не в таких масштабах, скільки рішенням про українську самоідентифікацію тих «росіян», які вільно чи невільно були в попередні часи позбавлені власної національності та ідентифіковані «росіянами».

Білоруська меншина нараховує майже 276 тис. чоловік, або 0,57% населення України, її представники мешкають подекуди в українсько-білоруському пограниччі, але головно — в містах (214,6 тис. чол. або майже 77,8% всіх білорусів). Останнє засвідчує, що переважна кількість білорусів в Україні з'явилася внаслідок виробничої, освітньої та ділової міграції. Загалом, білоруська меншина вже пройшла свій пік численності і нині знаходиться майже в такому ж стані, як і в 50-х pp. XX ст. Для порівняння: 1959 р. — 290,9 тис., 1970 р. — 385,8 тис., 1979 р. — 406,1 тис., 1989 р. — 440,0 тис. чол.

Початки молдавських поселень криються в давнинах історії, коли деякі українські землі увіходили до васальних турецькому султанові молдавських князівствах.

Нині молдован в Україні — 258,6 тис., що складає майже 0,54% населення. Загалом, молдовська меншина традиційно має тенденцію до зростання, що зумовлено відносно високим показником народжуваності в молдованських сім'ях: 1959 р. — 246,6 тис., 1970 р. — 265,9 тис., 1979 р. — 293,6 тис., 1989 р. — 324,5 тис. Деяке зменшення численності у 2001 р. порівняно з 1989 р. пов'язане зовсім не із змінами у репродуктивному відтворені молдован, а насамперед з акцією в перші роки незалежності України щодо їхньої етнічної самовизначеності: частина молдован була ідентифікована як румуни, з чим, до речі, чимала частина «новорумунів» не згодна до сих пір. Понад 2/3 молдован (185,0 тис.) — сільські мешканці. Це, насамперед, пов'язано з традиційним господарюванням молдован (хліборобство, скотарство, садівництво, виноградарство).

В Російській імперії, після захоплення межиріччя Дністра і Прута, молдовани проживали в Бессарабській і, частково, в Подільській і Херсонській губерніях. В 1918 р. українські молдовські землі між Прутом і Дністром були приєднані до Румунії, а згодом (у 1924 р.) на території України була створена Автономна Молдавська РСР в складі Української РСР. Загалом, у 1926 р. в Україні проживало 257,8 тис. молдован (0,8% населення), діяло (на 1931 p.), включаючи і автономію, 80 молдовських національних сільських рад, 121 молдовська школа і низка закладів освіти, культури, друку та ін.

Створення автономії мало насамперед політичну мету, оскільки серед її населення було (за даними перепису 1926 р.) всього 30,6% молдован; натомість українців було 47%, росіян — 9,7%, євреїв — 8,4%. І дійсно, коли в 1940 р. Бессарабію було приєднано до СРСР, була створена Молдавська РСР, до складу якої увійшла і АМРСР. Нині з територією колишньої автономії практично повністю співпадає невизнана Придністровська республіка.

Румунів перепис 2001 р. зафіксував майже 151 тис. чол. (0,31% населення), і ця меншина має виразну тенденцію до зростання. Переважна більшість румун також проживає в селах (118,6 тис.), і причини цього практично аналогічні з наведеними щодо молдован. При врахуванні витоків та кількості румунської меншини в Україні, слід також мати на увазі активну політику румунізації на захоплених українських землях у період між Першою та Другою світовими війнами і, навіть, під час останньої.

Предки кримських татар з'явилися в Криму у другій половині 1223 р. Перед цим, 1 травня того ж року, відбулася битва русько-половецького війська з монголо-татарами на р. Калка, де перемогли останні; потім на «зимові квартири» завойовники відправились на південь під Солдайю (Судак). Вдруге монголо-татари зруйнували Судак у 1229 p., а з початку 30-х pp. XIII ст. майже увесь Кримський півострів підпадає під владу Бату-хана. У 1242 р. кристалізується як політична реальність Золота Орда зі столицею Сарай-Бату на Ітилі (Волзі), і Таврида стає улусом Золотої Орди зі столицею в місті «Кирим», що розташовувалось в долині річки Чурук-Су; перший правитель улусу — хан Мавал, брат Бату-хана. На подальшу етнічну історію прийшлих тюркомовних кочовиків вплинули інші етнічні спільноти півострова — руси, готи, алани, греки, вірмени, генуезці, хозари, половці, турки-сельджукиди та ін., чимало елементів з мовної та культурної спадщини яких було сприйнято татарами1.

Кримськотатарська мова споріднена з турецькою, кумицькою, карачаєво-балкарською, а також мовою греків-урумів Приазов'я. Традиційний кримськотатарський етнос складався з трьох субетносів: степових татар (ногайські татари), передгірських татар (тат, татлар), південнобережних татар (ялибойлю); від них слід відрізняти власне ногайців (ногаї), які в період існування Кримського ханства кочували по Північному Причорномор'ю та При-азов'ю, а нині проживають переважно в Дагестані і Чечні.

Згідно перепису 2001 р., в Україні проживало 248,2 тис. кримських татар. Цій реальності передували непрості й трагічні сторінки історії народу, котрі безпосередньо впливали на демографічні показники.

У 1897 р. кримських татар налічувалось 186,2 тис.; відомі революційні і громадянські протистояння призвели до того, що кількість кримських татар зменшилася — 184,6 тис. у 1921 р. і 179 тис. у 1926 р. Перед війною (1939 p.), щоправда, кримських татар вже стало 218,8 тис., однак страшним ударом по етносу стала депортація кримських татар у травні - червні 1944 p.: 238,5 тис. чол. були силоміць вивезені за межі Криму до середньо-азійських республік та РФ. І весь подальший час — це боротьба народу за повернення до предківських місць.

Перепис 1959 р. не зафіксував кримських татар в Україні; в 1970 р. — їх вже було майже 3,6 тис. чол., в 1979 р. — 6,6 тис., в 1989 р. — 46,8 тис., у 1990 р. — 83,1 тис.; у серпні 1991 р. — 142,2 тис. Надалі приплив репатріантів помітно спадає: в 1997 р. повернулося 5 300, у 1998 р. — 3 200, в 1999 р. — 2 500 чол. Прикметне, що переважна більшість депортованих та їхніх нащадків зберегли рідну мову (92,0%); більшість з них володіє також і російською (79,8%), однак лише незначна частина (19,6%) — українською, що аж ніяк не може розглядатися як сприятливий чинник інтеграції кримських татар в українське суспільство.

Доречно згадати про долю депортованих з Криму етносів в цілому. За даними ГУ МВС України в листопаді 2000 р. в АРК проживали 260 тис. репатрійованих громадян та їх нащадків, з них: 256 959 кримських татар, 306 болгар, 320 вірмен, 1 865 греків, 535 німців. Станом на 1 квітня 2004 р. в АРК чисельність репатрійованих громадян досягла 265,5 тис. чол. Зокрема, серед них переселилися з: Узбекистану — 189 тис. (72%), Казахстану — 21 тис. (8%), Таджикистану — ЗО тис. (11,5%), Російської Федерації — 19 тис. (7,2%), з інших країн СНД — 3 тис. (1,3%). Переважна більшість репатрійованих вже набула українського громадянства. Приблизно 4 тис. кримських татар, які повернулися за останні 2 роки, ще не оформили громадянство України. Останнє, так само як і та обставина, що частина депортованих повертається в Крим самопливом, свідчить про переважання реальної кількості кримських татар порівняно з офіційними даними.

Нині за межами України проживає близько 100 тис. кримських татар, що мають намір повернутися до Криму (за даними Меджлісу, за межами України знаходиться 200-250 тис. кримських татар). З них десь 80 тис проживає в Узбекистані, 15 тис. — в Росії, 5 тис. — в Таджикистані і Киргизії. За прогнозами, процес репатріації кримських татар з теренів колишнього СРСР буде тривати принаймні ще десятиліття в щорічних обсягах щонайменше 1,5-3 тис. чол.

Болгар в Україні за переписом 2001 р. — 204,6 тис., що складає 0,42% населення країни. Загалом, кількісна динаміка цієї меншини досить стабільна: 1959 р. — 219,4 тис., 1970 р. — 234,4 тис., 1979 р. — 238,2 тис., 1989 р. — 233,8 тис. Ще в 1773 р. було засновано декілька болгарських сіл в басейні річки Синюха (Вільшанка та ін.), на початку XIX ст. — в Буджацькому степу, біля Ізмаїлу, в Криму. Завдяки власній працьовитості та державним пільгам, болгари міцно вкорінилися на новій батьківщині і стали помітним економічним та культурним чинником півдня України.

Революційні негаразди вплинули на болгарську меншину: багато людей загинуло від недоїдання та хвороб, у військових діях, частина емігрувала. У 1926 р. болгар в Україні налічувалось 92,1 тис. (0,32% населення), які переважно жили в селі. Як і щодо інших меншин, болгарам була надана можливість територіального самоуправління: станом на 1931 р. існувало 3 болгарських національних райони — Благоївський, Вільшанський, Коларовський та 46 болгарських національних сільських рад, діяло 73 болгарських шкіл, Преславська сільськогосподарська школа на Мелітопольщині, низка культурних центрів та видань. Переважна більшість болгар нині проживає у сільській місцевості — 120,1 тис., а в містах мешкає десь 84,5 тис. чол. Причина цього явища полягає у відносно давньому, починаючи з XVIII ст., компактному проживанні болгар на півдні України (Одеська обл.), і збереженні традиційного способу господарювання (садівництво, виноградарство, хліборобство, скотарство).

Угорці (мадяри) створили потужну державу в центрі Європи, котра є безпосереднім сусідом України. Предки угорців прийшли в Європу з прабатьківщини з-під Уралу. Деякий час (у VII — IX ст.) вони перебували в Причорномор'ї і Приазов'ї, а в 895-96 pp. перейшли Карпати і зайняли придунайські степи (пушту). З тих пір карпатський регіон є контактним для українців та угорців.

Угорська меншина в Україні — одна з найчисленніших і протягом другої половини XX ст. практично завжди зростала: 1959 р. — 149,2 тис. чол., 1970 р. — 157,7, 1979 р. — 164,4, 1980 р. — 163,1, 2001 р. — 156,6 (0,3% населення). Угорці шанують рідну мову (для 95,4% вона є рідною), живуть переважно у сільській місцевості, мають високу національну самосвідомість, добре зоорганізовані в національно-культурні товариства.

За переписом 2001 р. поляків налічувалось 144,1 тис., що складає майже 0,3% населення України. До Другої світової війни в Україні (без західних регіонів) було 476,4 тис. (1926 p.), а потім — в контексті наслідків голодомору та репресій — лише 360,7 тис. (1939 р.) поляків. В міжвоєнні роки УРСР зробила низку істотних кроків по задоволенню етнокультурних потреб поляків на території України; станом на 1931 p., було виділено Польський національний район — Мархлевський на Житомирщині, діяло 157 польських національних сільських рад, діяла 381 польська школа, для народного господарства спеціалістів готували (з викладанням польською мовою) в п'яти технікумах, діяла низка культурних, видавничих та наукових польських установ.

За останні півстоліття польська меншина істотно скоротилася: 1959 р. — 363,3 тис., 1970 р. — 295,1 тис., 1979 р. — 258,3 тис., 1989 р. — 219,2 тис. чол. Подібна тенденція зумовлена насамперед еміграцією етнічних поляків на свою історичну батьківщину, а також в деякі інші країни в пошуках кращих умов для самореалізації. Нині переважна частина польської меншини мешкає в міських поселеннях (99,7 тис.), що пов'язано як з історичними тенденціями, так і загалом високим діяльнісним і творчим потенціалом її представників. Територіальне поляки зосереджені насамперед на Житомирщині, а також в Хмельницькій та Львівській областях.

Информация о работе Історичні національні меншини в Україні