Історичні національні меншини в Україні

Варто нагадати, що в минулі часи польський відсоток серед населення України був значно вищим. Починаючи з Люблінської унії 1569 р., за якою українські землі опинилися під політичною юрисдикцією Речі Посполитої, розпочалась масова експансія поляків в Україну. Особливо активною вона стала після трьох поділів Польщі (1722, 1793 і 1795 pp.) і включення переважної частини її території до складу Російської імперії. Тому, перепис 1897 р. зафіксував в Україні понад 2 млн поляків.

Минулі століття дали багато прикладів позитивного і негативного у взаєминах поляків і українців: як величні зразки взаємозбагачення культур, так і не менш значні приклади взаємної руйнації. З приємністю доводиться констатувати, що нині у взаєминах між Україною та Польщею домінує політика стратегічного партнерства, пошук шляхів взаємовигідного співробітництва. Це, у свою чергу, позначається і на створенні сприятливих умов для задоволення національно-культурних потреб польської меншини в Україні.

Загальною мовою для всіх євреїв є іврит — одна із семітських мов. Цією мовою написано Старий Заповіт, як розмовна мова іврит функціонував десь до перших століть н. е., а потім зберігався насамперед як богослужбова мова, мова освіти та всередині окремих замкнених єврейських общин. У XX ст. іврит було повернуто до широкого вжитку і він став державною і розмовною мовою ізраїльтян.

Натомість, у Європі протягом майже тисячоліття аналогічну функцію виконував ідиш. Він зародився у X — XII ст. на базі рейнських діалектів німецької мови і був основною розмовною мовою євреїв протягом всього Середньовіччя, Нового часу, включно до середини XX ст.

Єврейська меншина в Україні — однак з найдавніших. У Причорномор'ї та Криму їхні общини відомі ще з дохристиянських та ранніх християнських часів. За Київської Русі їхня чисельність істотно зросла за рахунок переселенців з Візантії та Хозарії. Основна хвиля євреїв у Східну Європу прибула в часи пізнього Середньовіччя, рятуючись від переслідування в Західній Європі, яке розпочалось у 1492 р. їх вигнанням з Іспанії. Згодом Російська імперія ввела «смугу осілості», обмежуючи територію проживання євреїв Катеринославською, Подільською, Херсонською, Таврійською, Чернігівською, Полтавською, Мінською, Віденською та Бесарабською губерніями. Наслідок: в середині XIX ст. в Україні проживало 3/4 євреїв всієї Східної Європи, а за переписом 1897 р. їх вже нараховувалось 2,3 млн. чол.

На стан і чисельність єврейської спільноти справила сильне враження дискримінаційна політика Російської імперії щодо євреїв та громадянська війна. За період з 1891 р. по 1914 р. звідси емігрувало понад 1,7 млн. чол. (переважно до США), під час погромів загинуло ще близько 200 тис. єврейського населення, чимало євреїв полягло у військовому протистоянні «білих» і «червоних», переважно на боці останніх. Тому, у 1926 р. в УРСР проживало лише 1 млн 580 тис. євреїв (5,8% населення). Після приєднання до СРСР Західної України численність євреїв у 1939 р. в Україні зросла до 2 млн 531 тис. чол. (6,2% населення).

Національною катастрофою стала для євреїв Друга світова війна: фашистами було знищено 6 млн чол., з них 1 млн 400 тис. українських євреїв. Етнічний потенціал і розвиток нації було підірвано і призупинено. Подальша антисемітська політика СРСР, з одного боку, і відновлення державності євреїв (Ізраїль) стали активними індукторами масової еміграції євреїв з СРСР (до початку 90-х pp. виїхало близько 1 млн чол.), в тому числі і з України.

Післявоєнна динаміка єврейської меншини виглядає наступним чином: 1959 р. — 840 тис., 1970 р. — 776, 1979 р. — 632,6, 1989 р. — 486,3, 2001 р. — 103,6 тис., або 0,21% населення України. У всі часи євреї мешкали переважно в містах, і нині цей показник складає майже 99% всієї меншини. Слід, однак, мати на увазі, що за ізраїльськими офіційними даними кількість євреїв в Україні становить 112 тис. чол., а за твердженням Всеукраїнського Єврейського Конгресу єврейська громада України налічує 550 тис. чол.

Непроста і важка доля єврейського народу у XX ст., еміграційні процеси і, як наслідок, різке скорочення чисельності єврейської меншини, мало і матиме негативні наслідки і для України в цілому. Річ у тім, що євреї завжди були, як правило, соціальне активними і діяльними, реалізуючи свої потенції в торгівлі, науці, культурі, виробництві, фінансах тощо. Наприклад, наприкінці XIX ст. (1897 р.) понад 40% євреїв було задіяно в торгівлі, 30% — в промисловості (ремісництві), 5% — на службі, 3-4% — у сільському господарстві, решта — в культовій діяльності, медицині, «вільних мистецтвах» тощо. В Україні в містах і містечках ремісництво і торгівля істотно залежали від єврейського прошарку і втрата його у свій створила своєрідну порожнечу.

В Україні є також нечисленні групи інших єврейських субетносів: євреїв гірських — 166, євреїв грузинських — 108, євреїв середньоазійських — 13 чол. Гірські євреї — північнокавказька етнолінгвістична група євреїв, яка проживає на Північному Кавказі та в Азербайджані; за вірою — іудеї, розмовляють татською мовою іранської групи індоєвропейських мов, втім, часто запозичуючи мову іноетнічного оточення. В Україні лише 23 чол. визнали татську мову рідною, інші — українську (12) та російську (121). Грузинські євреї — подібна група з Грузії, розмовною мовою яких стала грузинська. В Україні ситуація інша: останню як рідну назвав 1 чол., українську — 70, російську — 29. Серед середньоазійських євреїв переважала таджицька мова, в Україні ж рідною майже всі (12 чол.), назвали російську мову.

Історична доля та геноцид щодо вірмен у XX ст. (зокрема знищення у 1915-16 pp. османською владою понад 1,5 млн і виселення нею понад 600 тис. вірмен у пустельні райони Месопотамії), спричинилися до широкої діаспоризації вірменського народу. Нині в Україні — майже 99,9 тис. вірмен (0,2% населення), а загальна тенденція — різке збільшення численності цієї меншини: 1959 р. — 28,0,1970 р. — 33,4, 1979 р. — 38,7, 1989 р. — 54,2 тис. Лише за роки незалежності численність вірмен в Україні практично подвоїлась, що викликано, очевидно, як привабливістю України для мігрантів, так і проблемами економічного та етнополітичного гатунку (Нагірний Карабах та ін.) для вірмен на своїй батьківщині. Вірмени-мігранти мешкають переважно в містах (79,2% всієї меншини), що пояснюється схильністю вірмен до діяльності у сфері торгівлі, управління, фінансів, обслуговування тощо. Слід зазначити також, що вірменські громади в Україні існували протягом багатьох століть в минулому, починаючи з вірменських кварталів у княжому Києві. В багатьох містах (Львів, Кам'янець-Подільський, Чернівці, Одеса та ін.) та на Кримському півострові вірменські поселення були досить впливовими і зробили помітний внесок в культурно-економічний розвиток цих регіонів.

З українською землею доля зводила греків протягом декількох тисячоліть. Вже в VII ст. до н. е. з'являються перші грецькі поселення на о. Березань в гирлі Дніпра, а згодом грецькі поліси розкинулися на всьому Північному Причорномор'ї від Дунаю до Керченської протоки. Чимало греків мешкало в давньоруських містах та Причорномор'ї в часи Візантійської імперії. Масово переселялись греки на Україну із Оттоманської Порти (декілька міграційних хвиль у XVII - на початку XX ст.). По суті, примусового переселення з території Кримського півострова у Приазов'є греки зазнали у 1783 р.3 Традиційно греки осідали на півдні, хоча чималі і впливові грецькі общини були і в багатьох містах по всій Україні (Київ, Ніжин, Львів, Кам'янець-Подільський, Одеса, Дніпропетровськ, Харків та ін.). За переписом 1897 p., в Україні проживало 186,9 тис. греків.

Воєнна доба 1917-21 pp. суттєво вплинула на чисельність греків в Україні, особливо в Криму: у 1913 р. їх було на півострові 23 849 чол., а в 1926 р. — лише 16 036 чол. Переважна ж більшість греків проживала в Приазов'ї: за даними місцевого перепису 1923 р. в Донецькій губернії (до якої входила і Маріупільщина) мешкало 86 615 греків, причому 93% з них проживало в сільській місцевості. Загалом, згідно матеріалів Всесоюзного перепису 1926 р. в Україні проживало 104 666 власне греків (0,36% населення), а також 16 036 кримських греків, що сукупно складало 120,7 тис. чол.; майже 90% грецького населення мешкало в селах. На 1932 р. в Україні існували Мангушський, Сартанський та Велико-Янисольський грецькі національні райони, а також 30 грецьких національних сільських рад, діяло 16 грецьких шкіл, педагогічний технікум і грецький театр.

Великих втрат грецький етнос зазнав в роки Другої світової війни (військові і цивільні втрати, депортація). У часи сталінської депортації у Криму станом на 28 травня 1944 р. мешкало 16 248 греків (0,36% населення). Згідно постанови ДКО за №5984 сс від 2 червня 1944 p., практично їх усіх було виселено з Криму разом з представниками інших етносів: греків — 15 040 чол., болгар — 12 422, вірмен — 9 621, німців, італійців, румун та ін. — 1 119; всього — 38 202 чол. В 1959 р. греків в Україні було лише 104 359, в 1970 р. — 106 909, в 1979 р. — 104 091, в 1989 р. — 98 594, в 2001 р. — 91 548 чол. (0,19% населення України). На цей час в містах проживало вже 68,7% від загальної кількості греків. При цьому переважна кількість греків рідною назвала російську мову. Деяке зменшення загальної чисельності грецької спільноти пов'язане як із спільними для всієї України демографічними процесами, так і з виїздом деякої частини греків на проживання до Греції.

Для України особливий інтерес становить насамперед етнічна група, яка полишила Індію ще наприкінці 1-го тис. н. е. і з тих пір розселилась практично по всьому світові. Мова йде про циган.

Перші цигани-переселенці прибули в Україну в XV ст. з Угорщини. Наступний приплив стався наприкінці XVI — на початку XVII ст. з Польщі. В часи Гетьманщини дисперсні циганські поселення адміністративне були зоорганізовані в т. зв. циганські полки кількістю 12, що заклало основи формування української етнографічної групи циган. Циганська управлінська автономія була ліквідована у 1765 p., і основна маса циган знову повернулася до кочового та напівкочового життя. В XIX ст. чимало циган прибуло в Україну з Молдови та Валахії.

За переписом 1926 р. в Україні (без Галичини, Волині, Буковини і Закарпаття) налічувалося 13 578 циган. Великих втрат циганська спільнота зазнала у роки Другої світової війни як «неповноцінний» (за оцінкою нацистських зверхників) люд: загалом у Європі було знищено близько півмільйона циган.

У повоєнний час кількість циган в Україні невпинно зростає: 1959 р. — 22,5, в 1970 р. — 30,1, в 1979 р. — 34,4, в 1989 р. — 47,9, в 2001 р. — 47,6 тис. чол. (майже 0,1% населення України). Однак, враховуючи спосіб життя циган, їхній потяг до соціальної автономності, зрештою — саму методику перепису 2001 p., останній показник слід коригувати в більшу сторону. Наприклад, перепис 1989 р. зафіксував у Закарпатті 12 131 цигана, а спеціальне дослідження наступного, 1990 р., дало підстави для висновку про проживання там 20,2 тис. чол. циганської національності. Вочевидь, необхідно прислухатися до тих демографів, які визначають сучасну циганську спільноту в Україні в кількості понад 100 тис. чол.

Німці свої перші поселення в Україні, насамперед торговельні, засновують ще в княжі часи (починаючи з XI ст.) в Києві, Луцьку, згодом — Галичі, Львові та інших містах.

Подальша німецька присутність підтримувалось переважно двома шляхами: по-перше, в умовах перебування тих чи інших українських земель в державних утвореннях із сильною німецькою компонентою; по-друге, шляхом створення Російською імперією сприятливих умов для колонізації українських земель німецькими переселенцями. У першому випадку мова йде про осідання в Галичині, на Закарпатті і Буковині власне німців та австрійців за часів Австрійської імперії (з 1867 р. — Австро-Угорщини). Вони розселялися переважно в містах та містечках, оскільки за родом своєї діяльності були пов'язані з державними інституціями, органами самоуправління, медициною, освітою, правничими установами, мистецтвом та ремеслом. Це (тобто міський характер німецької спільноти), до речі, стало однією з головних причин повернення переважної більшості з них назад у «Фатерланд» після втрати політичного зверхництва над українськими землями. Натомість, у другому випадку німецькі колоністи залучались для освоєння земель, а тому вони отримували за пільговими умовами значні ділянки і самі « вростали » в землю нової батьківщини. Тим то німецька спільнота спочатку збільшувалась за рахунок мігрантів, а в подальшому — переважно шляхом власного репродуктивного відтворення. Таким чином німецькі поселення стали невід'ємною частиною України.

Як вже зазначалось, цілеспрямовану політику переселення німецьких колоністів в Україну започаткувала Катерина II. Під час правління Олександра І у 1803-23 pp. на півдні України було засновано ще 134 поселення, а в Криму — 8. Німецькі колонії в XIX ст. створювались і надалі — на Волині, Одещині, Закарпатті, Київщині та Харківщині.

На початку XX ст. в Україні проживало майже півмільйона німців. Після початку Першої світової війни влада з міркувань безпеки депортувала значну їх частину на Поволжя і в Сибір. Щоправда, переважна більшість німців після громадянської війни повернулась в Україну. Перепис 1926 р. засвідчив наявність 393,6 тис. німців (1,36% населення).

Німці в Україні проживали переважно компактно, що дало змогу створити національні адміністративні одиниці. В 1931 р. було 7 німецьких національних районів (Зельцський (Фридрих-Енгельський), Спартаківський (Гросс-Лібентальський), Карл-Лібк-нехтівський, Високопільський, Молочанський, Люксембурзький, Пулинський), діяло 228 німецьких національних сільських рад, 628 німецьких шкіл, півтора десятка німецьких технікумів, Одеський німецький педагогічний інститут, численні культурні центри та періодичні видання. Прикметне, що голодомор 1932-33 pp. був спрямований також проти німецьких населених пунктів.

Чимало поневірянь німецька спільнота зазнала у часи Другої світової війни. Із Західної України переважна більшість німців виїхала до Німеччини як «фольксдойче». В 1941 р. німці з європейської частини СРСР, в тому числі і з України, були вивезені в Казахстан та деякі східні райони РСФСР. Автономна республіка німців Поволжя була ліквідована; загалом депортації зазнало десь 600-700 тис. чол. У свою чергу, під час окупації німецькою владою було вивезено до Німеччини понад 650 тис. німців. Після війни приблизно 250 тис. депортованих радянською владою українським німцям було дозволено повернутися, але не в Україну: вони селилися в Казахстані та сусідніх республіках. Так дві воюючі сторони практично знищили налагоджене і стабілізоване життя німецької меншини в Україні. Втім, наприкінці та одразу після закінчення війни волею влади німці знову з'явилися на території України. Мова йде про категорію т. зв. інтернованих, тобто цивільних осіб німецької національності із звільнених територій Східної Європи і Балкан, залучених до трудової мобілізації і депортації за вказаними з Москви адресами, всього було інтерновано майже 303 тис. чол., перевалено — німців, а також поляків. З усіх інтернованих 3/4 було направлено на індустріальні та вугільні об'єкти Донбасу і Криворіжжя, тобто Україна «поповнилася» ще майже двомастами тисячами німців, їхня доля була різною — більша частина померла або стала інвалідами, решта була репатрійована в Німеччину окремими партіями протягом 1945-56 pp.