Надлюдина як вища стадія людства

Ро­з­г­ля­ну­в­ши іс­то­рію Зо­ро­аст­ра, ми ро­зу­мі­є­мо, чо­му Ніцше кла­де її в ос­но­ву сво­єї кни­ги. Ця іс­то­рія бли­зь­ка ідеї Ніцше (го­ло­в­на ме­та За­ра­ту­с­т­ры – ство­ри­ти но­ву ре­лі­гію). Фо­р­ма ви­кла­ду са­мої кни­ги за­по­зи­че­на з Бі­б­лії й шви­д­ше за все, схо­жа на єван­ге­ль­сь­кі про­по­ві­ді Ісу­са Хри­с­та й ро­з­по­ві­ді про ньо­го і йо­го уч­нях. І тут виявляється по­хо­джен­ня фі­ло­со­фа. На­га­да­є­мо, що йо­го ба­ть­ко був па­с­ти­рем, і бо­го­сло­в'я він постигав з ди­тин­с­т­ва.

Ці­л­ком мо­ж­ли­во, що сам Ніцше, ви­кла­да­ю­чи так свої ду­м­ки, пра­г­нув до то­го, щоб чи­тач ви­явив ві­д­по­ві­д­ність із Бі­б­лі­єю. Мо­ж­ли­во, са­ме цьо­го по­рі­в­нян­ня й ви­бо­ру між сво­єю кни­гою й Бі­б­лі­єю він ба­жав від сво­го чи­та­ча, оскі­ль­ки у сво­є­му чи­та­чі (як­що та­кий най­деть­ся) він ба­чив по­с­лі­до­в­ни­ка для сво­го За­ра­ту­с­т­ры, то­му що "хто пи­ше кро­в'ю й при­т­ча­ми, той пра­г­не, щоб йо­го не чи­та­ли, а за­у­чу­ва­ли на­па­м'ять…". [4]

За­ра­ту­с­т­ра знамення Над­лю­ди­ни, про­рок бла­гої зві­с­т­ки. Він ві­д­к­рив обі­ця­н­ку ща­с­тя й не­се цю обі­ця­н­ку лю­дям, із бла­го­дій­ною й м'я­кою си­лою він про­ро­кує лю­дям ве­ли­ке май­бу­т­нє в на­го­ро­ду за ве­ли­ку пра­цю. Ін­шим ча­сом Ніцше зму­сить йо­го три­ма­тися більш су­во­рі мо­ви.

"Я не пра­г­ну по­чи­на­ти жит­тя спо­ча­т­ку. Зві­д­ки най­ш­ли­ся б у ме­не си­ли ви­не­с­ти це? Ство­рю­ю­чи Над­лю­ди­ну й спря­мо­ву­ю­чи на неї свої по­г­ля­ди, чу­ю­чи, як він го­во­рить "Так" жит­тю, я, на жаль, сам про­бу­вав ска­за­ти так!" [6]

Йо­му хо­четь­ся ві­ри­ти й вда­єть­ся вві­ру­ва­ти в Над­лю­ди­ну. Він пра­г­не стве­р­ди­ти­ся в цій на­дії. Ніцше пра­г­не у сво­їй кни­зі по­ка­за­ти люд­с­т­во, що про­бу­ди­ло­ся до но­во­го жит­тя, про­сла­в­ля­ю­чи своє вла­с­не іс­ну­ван­ня.

Іно­ді Над­лю­дина пред­ста­в­ля­єть­ся йо­му дій­с­ні­с­тю, але іно­ді зда­єть­ся, що він зне­ва­жає то­ч­ним ви­кла­дом сво­єї ду­м­ки і йо­го ідея стає тіль­ки лі­ри­ч­ною фа­н­та­зі­єю. Але це ко­ри­с­на. Він лю­бив ча­с­то по­вто­рю­ва­ти ви­ре­чен­ня Шил­ле­ра: "Май смі­ли­вість мрі­я­ти й бре­ха­ти". Нам зда­єть­ся, що, Над­лю­дина- мрій­ли­ва брехня по­е­та - лі­ри­ка. Ко­ж­ний іс­ну­ю­чий вид має свої гра­ни­ці, яких він не мо­же пе­ре­с­ту­пи­ти; Ніцше знає це й пи­ше са­ме про це.

"За­ра­ту­с­т­ра" прак­ти­ч­но не пе­ре­во­ди­мо з ні­ме­ць­ко­го на ін­ші мо­ви, як не пе­ре­во­ди­мо, на­при­клад, ча­рі­в­на мо­ва Го­го­ля. Над­зви­чай­на гра слів, ро­з­си­пи не­о­ло­гі­з­мів, су­ціль­на ек­ві­лі­б­ри­с­ти­ка зву­ко­вих ком­бі­на­цій, ри­т­мі­ч­ність, що ви­ма­гає не мо­в­ча­з­но­го чи­тан­ня, а де­кла­ма­ції. Не­по­вто­р­ний до­бу­ток, ана­лог яко­му чи на­вряд знай­де у сві­то­вій лі­те­ра­ту­рі". [1]

Кни­га мі­с­тить ве­ли­че­з­ну кі­ль­кість схо­ва­них от­ру­т­них па­ро­дій на Бі­б­лію, ви­па­ди на ад­ре­су Лю­те­ра, Ґе­те, Ше­к­с­пі­ра, Ва­г­не­ра, Го­ме­ра. Ніцше дає па­ро­дії на ба­га­то творів цих ав­то­рів з од­ні­єї ме­тою: по­ка­за­ти, що лю­дина - це ма­те­рі­ал, без­фо­р­м­на ма­са, що ви­ма­гає та­ла­но­ви­то­го ску­ль­п­то­ра для сво­го об­ла­го­ро­джу­ван­ня. Тіль­ки так люд­с­т­во пе­рей­де в ін­шу, ви­щу якість - над­лю­ди­ну. Ніцше за­кін­чив пе­р­шу ча­с­ти­ну "За­ра­ту­с­т­ры" сло­ва­ми: "Ме­р­т­ві всі бо­ги; те­пер ми пра­г­не­мо, щоб здра­с­т­ву­ва­ла Над­лю­дина". [6]

На пе­р­ших сто­рі­н­ках кни­ги Ніцше ву­с­та­ми За­ра­ту­с­т­ры по­з­на­чив ос­но­ву сво­єї фі­ло­со­фії, ос­но­в­ну кон­це­п­цію сво­го сві­то­гля­ду - кон­це­п­цію "Над­лю­ди­ну".

Лю­дина, по Ніцше, про­мі­ж­ний етап на шля­ху ро­з­ви­т­ку люд­с­т­ва, то­му що є ви­ща ме­та – Над­лю­дина: "Лю­дина- це ка­нат, на­тя­г­ну­тий між тва­ри­на­ми й над­лю­ди­на­ми,- ка­нат над прі­р­вою. …У лю­ди­ні ва­ж­ли­во те, що він міст, а не ціль: у лю­ди­ні мо­ж­на лю­би­ти тіль­ки те, що він пе­ре­хід і за­ги­бель" [6].

Для Ніцше ду­м­ка про "над­лю­ди­ну" пе­р­со­ні­фі­кує со­бою ви­пра­в­дан­ня йо­го жит­тя й увесь зміст йо­го фі­ло­соф­с­т­ву­ван­ня. На­сам­пе­ред, по­мі­ти­мо, що во­на пе­ре­бу­ває в най­ті­с­ні­шо­му зв'я­з­ку із вчен­ням про без­ці­ль­ність усьо­го іс­ну­ю­чо­го. - У сві­ті не­має ме­ти, не­ма ра­ції; а тим ча­сом, усе жит­тя лю­ди­ни по­бу­до­ва­не на при­пу­щен­ні яко­їсь кі­н­це­вої ме­ти, яка ви­пра­в­до­вує йо­го іс­ну­ван­ня. Звід­си ви­пли­ває, що ця ви­ста­ва "ме­ти" є ви­ра­жен­ня люд­сь­кої при­м­хи й сва­во­ля. Окре­мі лю­ди й ці­лі на­ро­ди ство­рю­ють со­бі ме­ти за сво­їм ро­з­су­дом і сма­ку. " До­те­пер, — го­во­рить За­ра­ту­с­т­ра, — іс­ну­ва­ли ти­сячі ці­лей, то­му що іс­ну­ва­ли ти­ся­чі на­ро­дів. Але до­сі не іс­нує ще тих око­вів, які б ско­ву­ва­ли ра­зом ці ти­ся­чі: не­має єди­ної ме­ти. Люд­с­т­во ще не має ме­ти. Але ска­жіть, бра­ти мої, як­що в люд­с­т­ва ще не­має ме­ти, не чи зна­чить це, що до­сі ще не­має са­мо­го люд­с­т­ва?" [6]

У цьо­му змі­с­ті За­ра­ту­с­т­ра зве­р­та­єть­ся до на­ро­ду: " При­йшов час, щоб лю­ди­на по­с­та­ви­ла пе­ред со­бою свою ме­ту. При­йшов час лю­ди­ні на­са­ди­ти зе­р­но ви­щої сво­єї на­дії. Те­пер ще ґрунт для цьо­го до­сить ро­дю­чий. Але він ста­не ко­ли-­не­будь ску­д­ним, тонким, і ні­яке ви­со­ке де­ре­во не ­з­мо­же зро­с­ти на ньому". " На жаль, на­сту­пає час, ко­ли люд­с­т­во вже не може на­ро­ди­ти із се­бе ні­якої зір­ки! На жаль, на­сту­пає час презренної лю­ди­ни, яка вже не мо­же не­х­ту­ва­ти са­мо­го се­бе!" [6]

Но­ва ме­та, яку Ніцше пра­г­не по­с­та­ви­ти пе­ред лю­ди­ною, не є що-­не­будь, що виходить за ме­жі люд­сь­ко­го ро­зу­мін­ня. Як­що не­має Бо­га над людиною - зна­чить са­ма лю­ди­на по­ви­нен ста­ти для се­бе бо­же­с­т­вен­ною. Єди­ний Бог по­ви­нен бу­ти витіснений без­ліч­чю люд­сь­ких бо­гів. Од­нак, обо­ж­не­на лю­ди­на - лю­ди­на ві­д­мін­на від ни­ні­ш­ньої лю­ди­ни-­ка­р­ли­ка. По­вин­не на­ро­ди­ти­ся щось, "що пе­ре­ве­р­шить ве­лич­чю бу­рю, го­ри й мо­ре й бу­де­мо ра­зом з тим си­ном люд­сь­ким". [3]

Но­вою ме­тою для лю­ди­ни мо­же бу­ти тіль­ки но­вий над­люд­сь­кий тип. "Слу­хай­те, я наголошую вам Над­лю­ди­ну, — го­во­рить За­ра­ту­с­т­ра. - Над­лю­дина є зміст зе­м­лі. Не­хай ва­ша во­ля ска­же: Над­лю­дин да бу­де змі­с­том зе­м­лі" [6]. Як­що Над­лю­дина для нас ви­ща ме­та, то вона на­по­в­нює змі­с­том для нас не тіль­ки люд­сь­кий мир, але все жит­тя при­ро­ди. Як­що Над­лю­дина для нас цінна, то й усе іс­ну­ю­че по­вин­не оці­ню­ва­ти­ся у ві­д­но­шен­ні до неї.

Ко­ж­ний ща­бель ор­га­ні­ч­но­го ми­ру в про­це­сі сві­то­вої ево­лю­ції слу­жить пе­ре­хо­дом від ни­ж­чо­го до ви­що­го. У лю­ди­ни це сходження жит­тя по­вин­не три­ва­ти: він та­кож по­ви­нен на­ро­ди­ти із се­бе ви­щу фо­р­му іс­ну­ван­ня — Над­лю­ди­ну. Що та­ке ма­в­па у ві­д­но­шен­ні до лю­ди­ні: по­с­мі­хо­ви­ще або бо­ро­ш­но со­ро­му! Тім же са­мим по­ви­нна бу­ти й лю­дина для Над­лю­ди­ни: по­с­мі­хо­ви­щем або му­кою со­ро­му. Ви прой­ш­ли шлях від хро­ба­ка до лю­ди­ні й у вас ще за­ли­ша­єть­ся ба­га­то чо­го від хро­ба­ка. Ко­лись ви бу­ли ма­в­па­ми, та й за­раз ще лю­дина — бі­ль­ше ма­в­па, чо­му вся­ка ін­ша ма­в­па!" [6].

Спі­л­ку­ван­ня За­ра­ту­с­т­ри з лю­дь­ми — це се­рія жит­тє­вих ка­р­ти­нок, на­ма­льо­ва­них Ніцше, й притч мо­ра­ль­но­го, пси­хо­ло­гі­ч­но­го, фі­ло­соф­сь­ко­го змі­с­ту, ро­з­ка­за­них За­ра­ту­с­т­рою. Так, спу­с­ти­в­шись із гір, За­ра­ту­с­т­ра при­йшов у мі­с­то, яке бу­ло за лі­сом. На ба­за­р­ній пло­щі на­род зі­б­ра­в­ся, щоб по­ди­ви­ти­ся на тан­цю­ри­с­та на ка­на­ту. За­ра­ту­с­т­ра зве­р­ну­в­ся до на­ро­ду із про­по­від­дю,  ви­кла­да­ю­чи на­вчан­ня " про Над­лю­ди­ну". У чо­му зміст цьо­го на­в­чан­ня Бли­зь­кість лю­ди­ни до при­ро­д­но­го, тва­ри­нному ми­ру без­су­м­ні­в­на. Лю­ди­на — син зе­м­лі. "Бу­дь­те ві­р­ні зе­м­лі", — про­по­ві­дує За­ра­ту­с­т­ра й уто­ч­нює: "але хі­ба я ве­лю вам ста­ти при­ма­рою або ро­с­ли­ною?" Ві­р­ність зе­м­лі озна­чає тіль­ки, що не мо­ж­на ві­ри­ти "не­зе­м­ним на­ді­ям". Це на­тяк на ре­лі­гію, що зно­ву зму­шує За­ра­ту­с­т­ру по­вто­ри­ти: "Бог умер". [3]

Ще Кье­р­ке­гор ки­нув ре­лі­гії об­ви­ну­ва­чен­ня: "Хри­с­ти­ян­сь­кий мир убив Хри­с­та". Май­же ті ж сло­ва Ніцше вкла­дає й у ву­с­та За­ра­ту­с­т­ри і одного з пе­р­со­на­жів твору "Ве­се­ла на­у­ка": "Де Бог? - ви­кли­к­нув він. - Я ска­жу вам! Ми йо­го вби­ли — ви і я! Усі ми вби­в­ці!.. Бог умер! Бог ме­р­т­вий!".  Ві­ра в хри­с­ти­ян­сь­ко­го Бо­га, говорить Ніцше, більш не за­слу­го­вує до­ві­ри. Кье­р­ке­гор був лю­ди­ною ре­лі­гій­ною — він пра­г­нув об­но­ви­ти хри­с­ти­ян­сь­ку ві­ру, ве­р­ну­в­шись до її єван­ге­ль­сь­ких пе­р­шо­і­с­то­ків і ві­д­ри­ну­в­ши прак­ти­ку й на­вчан­ня це­р­к­ви, що ско­м­п­ро­ме­ту­ва­ли се­бе пі­з­ні­ші. Ніцше, на пе­р­ший по­г­ляд, пі­д­хо­див до  кри­ти­ці хри­с­ти­ян­сь­кої ре­лі­гії й це­р­к­ви рі­шу­чі­ше й холо­д­но­к­ро­в­ніше. Але і йо­го ан­ти­х­ри­с­ти­ян­сь­кі на­строї від­зна­че­ні про­ти­річ­чя­ми й сво­го ро­ду хво­ро­б­ли­вим над­ри­вом. Бунт про­ти хри­с­ти­ян­сь­кої ві­ри й це­р­к­ви да­ва­в­ся цим ін­те­ле­к­ту­а­лам XIX в. ці­ною стра­ж­дань, вну­т­рі­ш­ньо­го щи­ро­се­р­де­ч­но­го ро­з­ла­ду. [5]

В "За­ра­ту­с­т­рі" Ніцше за­ува­жує: "Ко­лись огу­да на Бо­га бу­ла най­бі­ль­шою огу­дою; але БОГ умер, і ра­зом з ним уме­р­ли й ці га­нь­би­те­лі". [6] А що ж лю­дина? У про­по­ві­ді За­ра­ту­с­т­ри ви­сло­в­ле­ні са­мі рі­з­кі об­ви­ну­ва­чен­ня на ад­ре­су лю­дини: "Хі­ба ва­ша ду­ша не є бі­д­ність і бруд і жа­лю­гі­д­не до­вольство со­бою?", "во­і­с­ти­ну лю­дина — це бру­д­ний по­тік". "Лю­ди твердять про че­с­но­ту, спра­ве­д­ли­вість, але для то­го щоб дій­с­но до­ся­г­ти­ їх, лю­дина  по­ви­нна бу­ти по­лу­м'ям і ву­гіл­лям", тоб­то Над­лю­ди­ною. "Але де ж та бли­с­ка­в­ка, що ли­з­не вас сво­єю мо­вою? Де те бо­же­віл­ля, що тре­ба б при­ще­пи­ти вам? Ди­ви­ться, я вчу вас про Над­лю­ди­ну; вона — ця бли­с­ка­в­ка, вона — це бо­же­віл­ля".[6] І по­ки За­ра­ту­с­т­ра го­во­рив так, товпа ду­ма­ла, що мо­ва йшла про ка­на­т­но­го тан­цю­ри­с­та, і ста­ла кри­ча­ти, "щоб йо­го на­ре­ш­ті по­ка­за­ли. І все при­йн­я­ли­ся посміхатися із За­ра­ту­с­т­ри. Так по­ча­ли­ся мо­ви За­ра­ту­с­т­ри — мо­ви-­про­по­ві­ді, мо­в­лен­ня-­іно­с­ка­зан­ня.

Він ро­з­по­вів про "три пе­ре­т­во­рен­нях ду­ху": спо­ча­т­ку дух зро­би­в­ся ве­р­б­лю­дом, по­тім ве­р­б­люд пе­ре­т­во­ри­в­ся в лев, а лев став ди­тиною. Зміст цих си­м­во­лі­ч­них пе­ре­т­во­рень: спо­ча­т­ку дух пра­г­не ви­про­бу­ва­ти ва­гу сво­єї но­ші, пра­г­не, щоб йо­го на­в'ю­чи­ли, по­ді­б­но ве­р­б­лю­до­ві, і по­с­пі­шає в пу­с­те­лю свою. По­тім дух пра­г­не знай­ти во­лю й, по­ді­б­но ле­ву, стать па­ном. Од­нак дух-­лев ско­ро ро­зу­міє, що, на­со­ло­джу­ю­чись во­лею, він не мо­же ста­ти ду­хом-­тво­р­цем. Си­м­вол ди­тини озна­чає по­в­не ві­д­но­в­лен­ня ду­ху, "по­ча­т­ко­вий рух, свя­щен­не стве­р­джен­ня".

Про рі­з­ні ти­пи лю­дей розпо­ві­дав За­ра­ту­с­т­ра — про тих, хто спря­мо­ву­єть­ся ду­м­кою в по­той­бі­ч­ний світ, про, що не­х­ту­ють ті­ло, любить вій­ну. Він розпо­ві­дав " про ти­ся­чу й од­ну ме­ту", пе­ре­ви­дав ба­га­то кра­їн і на­ро­дів, За­ра­ту­с­т­ра пе­ре­ко­на­в­ся, що те що до­б­ре у од­но­го на­ро­ду в ін­шо­го на­ро­ду вва­жа­єть­ся злим. Лю­ди не ро­зу­мі­ють один од­но­го. Во­ни по­вто­рю­ють про лю­бов до бли­зь­ко­го, але лю­б­лять тіль­ки са­мих се­бе. Ба­га­то па­ра­до­к­са­ль­них жит­тє­вих уст­ре­м­лін­ь об­го­во­рює За­ра­ту­с­т­ра — од­ні чі­п­ля­ють­ся за жит­тя, ін­ші по­с­тій­но оде­р­жи­мі ду­м­кою про смерть. Ні од­ну уста­но­в­ку За­ра­ту­с­т­ра не ві­д­ки­дає з по­ро­га, зна­хо­дя­чи в ній хоч що-­не­будь жит­тє­ве й пра­в­до­по­ді­б­не. Але зав­жди знаходиться рішення, ві­д­по­ві­д­не до на­вчан­ня За­ра­ту­с­т­ри, а значить, го­ло­в­ним уст­ре­м­лін­ням Над­лю­ди­ни. І то­му об­раз Над­лю­ди­ни по­с­тій­но уто­ч­ню­єть­ся й зна­хо­дить но­ві фа­р­би. [5]

У чо­му ж по­ля­га­ють ті яко­с­ті Над­лю­ди­ни, які ро­б­лять ії для нас ме­тою? Як­би вона була іс­то­тою, ці­л­ком від нас ві­д­мін­ною, нам да­ле­кою, ми не мо­г­ли б скла­с­ти про неї ні­якої уяви. Але, з по­г­ля­ду Ніцше, Над­лю­дина є про­до­в­жен­ня лю­ди­ни. Її яко­с­ті вже та­ять­ся в нас; ми мо­же­мо су­ди­ти про неї по то­му люд­сь­ко­му ма­те­рі­а­лу, з яко­го вона має бу­ти ство­ре­на. "Ко­ли я ство­рю­вав Над­лю­ди­ну, — го­во­рить Ніцше, — я не міг ві­д­ки­ну­ти від неї ні­чо­го люд­сь­ко­го. Уся ва­ша злість і фальш, уся ва­ша не­пра­в­да й не­у­ц­т­во, усе це та­їть­ся в ЇЇ на­сін­ні" [12]. Над­лю­дина є "си­н­те­ти­ч­на лю­ди­на" по пе­ре­ва­зі: її об­раз ви­хо­дить шля­хом зведення в од­не ці­ле то­го, що є в окре­мих лю­дях ча­с­т­ко­во­го й ури­в­ча­с­то­го. Але ра­зом з тим у неї не­має мі­с­ця для то­го, що пред­ста­в­ля­єть­ся в лю­ди­ні дрі­б­ним і не­зна­ч­ним: вона пе­р­со­ні­фі­кує су­ку­п­ність усьо­го, що є ве­ли­ко­го в лю­ди­ні, той оке­ан, у якім по­вин­не по­то­ну­ти на­ше пре­зир­с­т­во. [14]

При­ди­в­ля­ю­чись ува­ж­ні­ше до тих яко­с­тей, в яких Ніцше ба­чить озна­ки ве­ли­чі, за­ро­д­ки Надлюдства, ми по­ба­чи­мо, що це ознаки, отри­ма­ні шля­хом за­пе­ре­чен­ня се­ре­д­ньої, по­всяк­ден­ної лю­ди­ни. По­всяк­ден­на лю­ди­на у всьо­му по­кі­р­на зви­чаю; на­про­ти, ве­ли­ке в лю­ди­ні є зав­жди "не­зви­чай­не", "рі­д­ке"; ве­ли­кий той, хто не­схо­жий на ін­ших; але, то­му що ці "ін­ші", тоб­то люд­сь­ка товпа, у рі­з­ні іс­то­ри­ч­ні епо­хи ма­ють да­ле­ко не од­на­ко­ву фі­зі­о­но­мію, те й озна­ки ве­ли­чі в рі­з­ні ча­си рі­з­ні. Як­що ві­д­мі­т­ною озна­кою по­всяк­ден­ної лю­ди­ни є слу­х­ня­ність па­ну­ю­чої мо­ра­лі, то "ве­ли­ка" лю­ди­на знаходиться " по­за про­ти­ле­ж­ні­с­тю до­б­ра й зла": вона — "зло­чи­нець" по су­ті, то­му що вона ро­з­би­ває всі іс­ну­ю­чі скри­жа­лі цін­ностей: усе її жит­тя є без­пе­ре­р­в­не по­ру­шен­ня всіх тих за­ко­нів, яки­ми управ­ля­єть­ся ма­са; за­ро­док над­люд­сь­ко­го в неї є по пе­ре­ва­зі її "злість". [14] На про­ти­ва­гу "ста­д­но­му люд­с­т­ву" — ве­ли­кі суть "пу­с­те­ль­ни­ки", "са­мо­т­ні"; з них зго­дом ви­ро­с­те той ви­б­ра­ний на­род, який ство­рить із се­бе Над­лю­ди­ну.

У сво­є­му "За­ра­ту­с­т­рі" Ніцше, між ін­шим, зо­бра­жує ряд ти­пів "ви­щих лю­дей" сво­го ча­су. Во­ни вже мі­с­тять у со­бі за­ро­д­ки, що мають на­ро­ди­ти Над­лю­ди­ну: во­ни — йо­го по­пе­ре­д­ни­ки й пре­д­ки. Це — на­сам­пе­ред сам За­ра­ту­с­т­ра, без­бо­ж­ник з без­бо­ж­ни­ків: він не знає со­бі рі­в­но­го, то­му що він ві­д­ки­нув уся­кий за­кон, крім вла­с­ної сво­єї во­лі.

Ін­ший тип ви­щої лю­ди­ни — ча­рі­в­ник — ху­до­ж­ник, що ро­з­ча­ру­ва­в­ся у сво­є­му ми­с­те­ц­т­ві. Він має да­ром за­ча­ро­ву­ва­ти, об­ма­ню­ва­ти ін­ших, але він не в змо­зі об­ду­ри­ти са­мо­го се­бе: пе­ред лю­дь­ми він є в ро­лі ве­ли­ко­го ма­га, але сам він при­г­но­б­ле­ний сві­до­мі­с­тю сво­єї не­зна­ч­но­с­ті й не­пра­в­ди сво­єї тво­р­чо­с­ті; усе в ньо­му не­пра­в­да; він пра­в­ди­вий тіль­ки у сво­їй ві­д­ра­зі до се­бе й ін­шим, у сво­їй ту­зі за не­до­ся­ж­ним іде­а­лом лю­ди­ни ве­ли­кої й пра­в­ди­вої.