Дiалектика рацiонально-iррацiонального в iронiчному дискурсi
Автор работы: Пользователь скрыл имя, 13 Апреля 2012 в 16:05, статья
Краткое описание
Стаття присвячена філософському вивченню поняття “іронія”, яке пропонується розглядати
як фігуру тексту культури, що репрезентує підміну наявного смислу прихованим, фіксує порушення
звичного сприйняття чи комунікації та спрямування на відновлення смислотворення.
Вложенные файлы: 1 файл
Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. Випуск 412-413. Філософія
217
УДК 130(091):316.286/.473
© Світлана Гейко
Національний аграрний університет (м. Київ)
ДІАЛЕКТИКА РАЦІОНАЛЬНО-ІРРАЦІОНАЛЬНОГО В ІРОНІЧНОМУ ДИСКУРСІ
Стаття присвячена філософському вивченню поняття “іронія”, яке пропонується розглядати
як фігуру тексту культури, що репрезентує підміну наявного смислу прихованим, фіксує порушення
звичного сприйняття чи комунікації та спрямування на відновлення смислотворення.
Філософське вивчення поняття “іронія” зумовлене трансформацією культурної парадигми, що
відбувається на зламі тисячоліть. Проблема розуміння нового культурологічного змісту зумовлює
переосмислення вихідних універсалій культури, які концентруються в теоретико-раціоналістичних
схемах їх осягнення. Центральні філософські поняття відкривають по новому ракурси
соціокультурного буття людини і привертають увагу дослідників до термінів, які раніше займали
маргінальне місце у класичній філософії. Отже, поняття “іронія” потребує ретельного вивчення в
контексті сучасної трансформації парадигм культури, будучи надзвичайно актуальною темою.
Поняття “іронія” існує в різних культурних і філософських контекстах (починаючи від Сократа,
Арістотеля і до Постмодернізму), але немає наскрізної історії його вивчення. Кожна епоха привносила
свої нюанси в зміст цієї універсалії, але в жодній системі категорій воно не могло претендувати на
провідну роль. Тому остаточного визначення це поняття не набуло в жодній з філософських систем, а
перспективи його розвитку та вивчення залишаються відкритими.
Все зазначене вище зумовлює опосередкованість характеру поняття “іронія” та його
відкритість щодо суміжних понять, а також забезпечує тривалість інтеграції даного поняття в
єдиний філософсько-культурологічний контекст. Отже, можна визначити іронію як універсалію
певної культурної парадигми, зміст якої розкривається лише в динаміці філософського дискурсу.
Обсяг літератури за обраною темою є досить значним. Він охоплює праці В.Асмуса,
Н.Берковського, В.Віндельбанда, А.Гулиги, О.Лосєва, В.Півоєва, В.Пігулевського, А.Соловйова,
Ф.Степуна, В.Шестакова, присвячені дослідженню історико-культурного контексту поняття
“іронія”. Проблематизація іронії у філософській думці відбувається за умов подолання
класичного ідеалу раціональності. Відповідну роль тут відіграє критика раціоналістично
налаштованої філософії, що представлено у працях Т.Адорно, К.Поппера, М.Хоркхаймера.
Некласичне визначення іронії у філософії Модернізму формується завдяки роботам
Л.Віттґенштайна, Ф.Ніцше, Х.Ортеґи-і-Ґассета та Т.Манна.
У постмодерністському стилі філософування іронія стає фундаментальною універсалією, яка
структурує соціокультурний ландшафт і екстраполює свої властивості на інші форми культури. У
західній літературі ці контури представлені низкою концепцій: “іронічний код” Р.Барта, “пастиш як
біла іронія” Ф.Джеймісона, “ліберальний іронізм” Р.Рорті, “іронія – метамовна гра” У.Еко тощо.
Тема іронії розглядається у контексті зміни культурної парадигми такими філософами ХХ
століття як В.Бен’ямін, А.Гуревич, Ю.Лотман, М.Фуко. Ці дослідники з різних позицій фіксують
трансформацію іронічної схеми в залежності від певного історичного типу культури. Визнання
ролі іронії у формуванні філософії історії простежується у творчості Дж. Віко, Г.Гегеля,
К.Маркса. Природу розуміння іронії та її зв’язок з такими проблемами сучасної філософії як
мова, гра, традиція, наративність, карнавал розширюють праці М.Бахтіна, Г.-Г.Гадамера,
Й.Гейзінги, П.Рікьора, Е.Фінка. Естетичний вимір іронії та її зв’язок з іншими категоріями
естетики розкривається у роботах Ю.Борєва, В.Ванслова, В.Проппа, І.Славова, Е.Яковлєва.
Філософські класифікації різновидів іронії створювалися І.Пасі, В.Півоєвим, О.Потебнею, Р.Янке.
Поняття “іронія” є полісемантичним, але різні варіанти його тлумачення припускають певні
константи. Етимологічне посилання на обман не розкриває сенсу іронії, оскільки остання є не
лише прихованням істини. Формально-логічну специфіку іронії найбільш вдало визначив
О.Лосєв: “Іронія, на відміну від обману, не просто приховує істину, але й виражає її, тільки
особливим, інакомовним способом. Іронія виникає тоді, коли я, бажаючи сказати “ні”, кажу “так”,
і водночас це “так” я кажу виключно для вираження й виявлення мого щирого “ні”. Уявімо собі,
що тут є тільки перше: я кажу “так”, а насправді думаю про себе “ні”. Природно, що це буде
тільки обманом, неправдою. Сутність же іронії полягає в тому, що я, говорячи “так”, не приховую
свого “ні”, а саме виражаю, виявляю його. Моє “ні” не залишається самостійним фактом, але воно
залежить від висловленого “так”, потребує його, утверджує себе в ньому й без нього не має
ніякого значення” [1, с.326-327]. Отже, зміст досліджуваного поняття фіксує перехід від
видимості до потаємного значення, а, отже, контрарність природи є визначальною
Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. Випуск 412-413. Філософія
218
характеристикою іронії, що розкриває розрив ідеалу і реальності, наявного і належного, предмета
та його поняття, чуттєвого і раціонального. Тому естетичний вимір іронії є найбільш очевидним.
У сфері буденного спілкування іронія вживається зазвичай у гранично згорнутому,
редукованому вигляді. Нерідко легка іронічність наявна лише в інтонаціях, міміці, жестах
людей, що розмовляють. Це зумовлено тим, що іронія спрямована на руйнацію логіки
буденності, позбавлення однозначності причинно-наслідкових зв’язків. Маргінальні форми
існування у повсякденності не вичерпують наявного буття іронії у культурі, а тому, щоб
більш повно і всебічно дослідити її, необхідно розглянути іронію як відношення,
процесуальність у різних культурних формах, де вона використовується свідомо і навіть
набуває методологічного значення. Це свідчить про те, що рефлективність є атрибутивною
ознакою іронії. У цьому сенсі іронія завжди прагне обернутися на іронізм – концепт (не лише
теоретичний, але й життєвий), який заперечує природну настанову безпосереднього ставлення
до світу і перетворює іронію на методологічний принцип.
Іронія імпліцитно містить думку про існування Другого, навіть Чужого, але не наполягає на
його знищенні, асиміляції. Не дивно, що іронізм зазвичай обирає форму діалогу для власного
здійснення (Сократ, Платон, Н. Кузанський). Він руйнує сталість суб’єкт-об’єктної опозиції,
визначальної для класичного раціоналізму, та замінює його суб’єкт-суб’єктним відношенням.
Тобто у межах філософії тотожності іронізм легітимізує існування іншого, навіть як суб’єкта у
відношенні “Я-Ти”, хоча тут, безумовно, наявна домінанта зверхності при оцінюванні цього
іншого. Отже, аксіологічність завжди є невід’ємною складовою іронічного ставлення до світу.
Іронія є не лише засобом боротьби проти зашкарублого у житті, але і способом духовного
саморозвитку особистості (Е. Яковлєв). Суб’єктивно іронія розкривається як ознака розвинутої
самосвідомості, об’єктивно – вона є показником обмеженості тих історичних сил, які, діючи за
принципом протилежності, повертаються до минулого, не усвідомлюючи перспективної тенденції.
Отже, іронія – екзістенціал людського буття, що за певним скінченним вираженням вказує на
можливість розкриття, подальшого становлення. Ця функція виявляє її місце серед суміжних
понять культурології (гра, символ, карнавал, цинізм) й естетики (трагічне, комічне, дотепність,
каламбур, пародія, сатира). Вона є інструментом “переоцінки цінностей” (Ф.Ніцше), а тому і
складовою процедури трансформації історичних типів культури. В їх ґенезі історичні стилі
філософування корелюють з відповідними типами іронізму.
Іронія виникає як один з перших способів людської рефлексії, яка ще не сягає рівня логічного, а має
характер переходу від чуттєвого до раціонального. Тому естетична проекція іронії є найбільш
очевидною. Звідси випливають художні пошуки Античності (Арістофан), не лише в комедії, але і в
трагедії, що свідчить про контрарну природу іронізму, яка від початку поєднує серйозне і смішне.
Філософський зміст іронії вперше формується в діалогах Сократа, який закріпив софістичний
поворот від натурфілософії до людини як центральної проблеми у давньогрецькій філософії. Він
застосовує її як техніку відкриття істини. Термін “сократична іронія”, який зустрічається вже у
Платона, стає знаком, що демонструє зазор між видимістю і сутністю, гадкою і розумінням,
стратегією, що спрямована на раціоналізацію світу. Гносеологізація проблеми іронії
продовжується у текстах Платона і Ксенофонта, де остання сама вже стає предметом свідомого
аналізу, а не лише творчим рухом пізнавальної стратегії.
Не лише філософська творчість Сократа, але і все його життя (як стиль поведінки, так і епілог
життєвого шляху) спонукали до вивчення іронії. Це зумовлює розширенню її тематики в античній
філософії, де вона інтерпретується в етичній площині (риса величі душі, “протилежність
хвастощам” (Арістотель), або “умиротворення чужих пристрастей” (Теофраст), або як “фігура,
яка розуміється інакше, ніж вона сама себе виявляє” (Квінтіліан)).
Евристичний потенціал сократичної іронії був настільки великим, що неодноразово ставав
предметом філософського аналізу (Г.Гегель, С.К’єркегор, О.Лосєв, П.Гайденко), але не за доби
Середньовіччя або Відродження, оскільки перша пронизана пафосом поклоніння божественному, а
друга – апологією гуманізму. У ці періоди іронія знову стає лише естетичним засобом, здатним
оживити форму (“Похвала глупоті” Е. Ротердамського, повчання схоластів “простаком”
Н.Кузанського) філософського тексту, але не його зміст. Лише художні твори Дж. Боккаччо,
Ш.Костера, Ф. Рабле демонструють непохитність феномена іронії, що у ті суворі часи живиться
“народною сміховою культурою” (М. Бахтін), яка кидає виклик “більшості, що мовчить” (А.Гуревич).
Новоєвропейська філософія у процесі “великого відтворення наук” і створення “нового органону”
знов-таки не звертається до іронії, оскільки критика схоластичних методів обґрунтування істини не
поширюється на пафос і серйозність намірів класичного раціоналізму. У прагненні всебічної
раціоналізації світу логоцентризм втрачає зв’язок істини з її онтологічним корінням. Отже, перехід від
чуттєвого до раціонального не може стати справою іроніка, а пояснюється або як божественне диво в
Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. Випуск 412-413. Філософія
219
рішенні психофізичної проблеми Р.Декартом, або як “напередвстановлена гармонія” у Г.Лейбніца.
Лише у філософії історії Дж. Віко іронія тлумачиться як “троп, що силою рефлексії надягає на себе
маску істини” і є ознакою певного етапу історії людства. Історичний підхід до розуміння іронії
набуває ґрунтовного розвитку в теорії романтизму.
Романтизм як “естетична метафізика” (Г.Гадамер) відкидає прагнення логоцентризму
гранично раціоналізувати всі виміри буття людини і розглядає прагнення розуму вийти за межі
досвіду. На противагу цьому, романтична іронія, відштовхуючись від фіхтеанської тези про
абсолютного суб’єкта, стає “нескінченною негативністю” і принципом “трансцендентального
буффо” для Ф.Шлегеля. Фундатор йенського романтизму пише: “В іронії все має бути жартом і
все – серйозним, все простацьки щирим і все глибоко удаваним. У ній перебуває і нею ж
викликається в нас відчуття нездоланної суперечності між безумовним і обумовленим, відчуттям
неможливості й доконечності усієї повноти вислову. Вона є найвільнішою із усіх вільностей,
оскільки завдяки їй людина здатна піднятися над собою, і в той же час для неї характерна будь-
яка закономірність, оскільки вона безумовна і доконечна. Потрібно вважати добрим знаком те, що
гармонійні блазні не знають, як ставитись до цього постійного самопародіювання, коли
поперемінно потрібно то вірити, то недовіряти, аж до тих пір, поки не піде обертом голова; жарт
приймати серйозно, а серйозне приймати за жарт” [6, c.190].
Іронія у романтичній трансформації раціоналізму стає інструментом заперечення всіх
авторитетів і традицій як античних, так і класичних, та рефлективною дистанцією, яка дозволяє
романтику зануритися в історію або мистецтво, але не дозволяє зробити остаточний вибір. Іронія
підносить митця над своїм творінням, але, з іншого боку, зумовлює “трагедію естетизму”
(П.Гайденко) і, врешті-решт, романтизму взагалі (Ф.Степун).
Негативні наслідки ексцентричної пози іроніка зазнали раціоналістичної й екзистенціальної
критики. Перша розглядала іронію як крайню форму суб’єктивності у її поверхневому розумінні
(Г.Гегель), друга – як форму вираження суперечності з дійсністю (С.К’єркегор), а не вирішення
цієї опозиції, як вважали романтики. Ці протилежні за змістом стратегії критики поєднує те, що
вони хоча і віддають належне “негативній нескінченності” суб’єкта (вона є “вирішальною
інстанцією в питаннях про істину, право, обов’язок” навіть у автора “Феноменології духу”), але
залишають іронію на нижчих щаблях розвитку духу: Г.Гегель – мистецтва як вихідного пункту
Абсолютної Ідеї, С.К’єркегор – естетичній стадії шляху людини до Бога. Відрізняється
екзистенціальна критика від раціоналістичної тим, що переводить іронію з позиції свідомості у
спосіб існування людини, що відкриває можливості некласичного розуміння іронії.
В епоху класичного раціоналізму розум
був загальнокультурною очевидністю
(Н.Автономова), але він втрачає свій авторитет за доби Модернізму, що спричиняє
трансформацію картини світу. Тепер він тлумачиться не як центрована система, завжди тотожна
сама собі, а як мінливий потік життя, рухлива структура, що змінює правила своєї поведінки в
залежності від контексту. При такому розумінні іронія стає засобом руйнування сталих
метафізичних систем, інструментом, який має не логічний, цілераціональний, а скоріш
естетичний характер. Вона створює та заповнює собою дистанцію від логоцентричних настанов
класичного раціоналізму до абсурду інтеракції атомарних фактів.
У класичному стилі філософування іронія вказувала на щось приховане, на розрив ідеалу та
дійсності, предмета та поняття, тоді як некласичний підхід викриває приховане, все оголює,
допомагає заглибитися розумом буття у неопосередковане, здійснює “життєвий порив”.
Л. Віттґенштайн претендує на пізнання не “істинного знання”, а “істинної конкретності”, іронія
має не втручатися у правила функціонування мови, а репрезентувати їх.
Х.Ортеґа-і-Ґассет вказує на виникнення “зухвалої іронії” Дона Хуана, яка розкриває “норму
повноти життя”. У такому трактуванні Дон Хуан виступає як лицар життя, життєвості та його
спонтанних проявів. “Він може скоритися лише такій етиці, котра б мала за найпершу норму
повноту життя. Але це має поступитися владою життєвому розумові” [4, с.346].
Т.Манн протиставляє розуму “іронію серця”, що обходить романтичний суб’єктивізм і
відтворює “гуманістичну цілісність людини”. Він свідомо протиставляє це своє розуміння іронії
романтичній сваволі й романтичній суб’єктивності. “Я вкладаю в нього, – пише Т. Манн про
поняття іронії, – більш широкий і високий зміст, ніж той, який йому повідомляє романтичний
суб’єктивізм. Завдяки властивій йому невимушеності зміст цей майже безмежний, бо він є
змістом і сенсом самого мистецтва, – сприйняттям, і через це, запереченням всього; ясний, як
сонце, радісний погляд, який охоплює ціле, і є поглядом мистецтва, інакше кажучи, поглядом з
висоти свободи, спокою й об’єктивності, не затьмареним ніякою моралізацією” [3, с.277].
Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. Випуск 412-413. Філософія
220
Постмодернізм, у зрізі нашого дослідження, визначається як відмова від будь-яких
“метанаративів” (Ж.-Ф.Ліотар), нейтралізація усіх цінностей (П.Козловський). Постмодерн
переосмислює відношення до класики, яке панувало за доби Модернізму: воно є не класичним і не
абсолютно негативним, а вільним, іронічним (Г.-Г.Гадамер, Р.Рорті). Принципова різниця Модернізму
та Постмодернізму полягає у радикальній відмові від виключності, на яку ще претендував перший.
Тому, якщо у Модернізмі іронія заперечувала авторитет розуму з позиції існування людини, “норми
повноти життя” (Х.Ортеґа-і-Ґассет), то у Постмодернізмі іронія наближається до “пастиша”
(Ф.Джеймісон) – не легітимізує жодної норми, а отже, і не є інструментом девіації. У суспільстві
“надлишку смислів” та “дефіциту авторитетів” (Ж.Бодрійар) іронія наразі стає не засобом піднесення
над дійсністю за допомогою рефлексивних (класичний ідеал раціональності) чи естетичних
(романтизм або Модернізм) зусиль, а є способом уникнення будь-якої визначеності, заперечення
абсолютизації будь-якої норми (раціональної чи ірраціональної), стає репрезентацією принципової,
навіть методологічної аномії соціального та духовного.
Українські філософи В.Лук’янець і О.Соболь визначають постмодерністську іронію, як “спосіб, за
допомогою якого постмодерністські мислителі прагнуть визволити філософію від претензій на
самообґрунтування. Це відповідь постмодерністів на питання: чи може мати остаточне обґрунтування
“фінальний словник”? Вони переконані, що будь-яке остаточне обґрунтування “фінального словника”
неминуче виявиться не більш змістовним, ніж обґрунтування наркотичної дії опіуму тим, що він
змушує людей спати завдяки своїй снотворній силі” [2, с.309].
Ключову роль у культурі Постмодернізму, на думку іншого українського мислителя Н.Хамітова,
відіграє іронія. Він визначає Постмодернізм як культуру, що переводить пафос в іронію. Саме іронія
стає пафосом Постмодернізму. Іронію філософ тлумачить як здатність людини до комічного
сприйняття пафосу у власній або чужій життєвій стратегії. Вона протистоїть пафосові як осліпленню
власними або чужими ідеями та чеснотами. “Іронія, – пише Н.Хамітов, – виникає як важлива складова
культуротворчої діяльності, дозволяючи більш критично сприймати можливості особистості та
спільноти. Руйнуючи простір пафосу, іронія створює нову, більш відкриту реальність, проте, стаючи
пафосом сама, призводить до руйнування творчих здібностей і до саморуйнування. Тому самоіронія
виникає не тільки внаслідок обмеження власного пафосу, але і власної іронії. Отже можна говорити
про гармонію іронії та пафосу” [5, с.80].
Висновок. Отже, поняття “іронія” не втрачає свого значення в постсучасній філософії.
Феномен іронії набуває особливого статусу, фундованого ідеєю неможливості ні первозданності в
онтологічному, ні оригінальності у творчому смислах. У Постмодернізмі іронія стає
фундаментальною універсалією, яка структурує соціокультурний ландшафт і екстраполює свої
властивості на інші форми культури (“іронічний код” у Р.Барта, “єдина духовна форма сучасного
світу” у Ж.Бодрійара, “пастиш як біла іронія” у Ф.Джеймісона, “ліберальний іронізм” Р.Рорті,
“іронія – метамовна гра” У.Еко).
Ми бачимо, що в сучасній філософії дістають відображення дещо нові типи розуміння іронії.
Наприкінці другого тисячоліття, фігура іронії стає знаменням часу. Істинна іронія – та, в межах якої
визначається відносність мови та дискурсу й можлива комунікація в іншу мову та взаємодія з іншим
дискурсом, що в ситуації перманентного катастрофізму та ненадійності дає суспільству надію на краще.
Література
1.Лосев А. Ф., Шестаков В. П. История эстетических категорий. – М.: Искусство, 1965. – 374 с.
2.Лук’янець В. С., Соболь О. М. Філософський постмодерн. – К.: Абрис, 1998. – 352 с.
3.МаннТ. Искусство романа //Манн Т. Собрание сочинений: В10 т. – М.: Гослитиздат, 1961 – Т. 10. С. 272-287.
4.Ортеґа-і-Ґассет Х. Тема нашої доби //Ортеґа-і-Ґассет Х. Вибрані твори: Пер. з іспан. – К.: Основи, 1994. –
С. 315-369.
5.Хамитов Н. Ирония //Хамитов Н., Крылова С. Философский словарь. Человек и мир. – К.: КНТ, Центр
учебной литературы, 2006. – С. 79-80.
6.Шлегель Ф. Із “Лікейських фрагментів” //Мислителі німецького романтизму. – Івано-Франківськ: Лілея-
НВ, 2003. – С. 189-192.
Summary
Svitlana Geyko. Dialectics of Rational and Irrational in Ironical Discourse. The article is devoted to
philosophical research of irony category, which is proposed to review as cultural context figure, representing the
substitution of existing sense by hidden one, and fixing the interruption of common perception or communication
and intention to sense creation renewal.
Информация о работе Дiалектика рацiонально-iррацiонального в iронiчному дискурсi