Потерпiлий в кримiнальному процесi

Невжиття передбачених законом  заходів відносно повідомлень і  заяв про злочини або приховування останніх від обліку являють собою також порушення законності, які, на жаль, ще зустрічаються на практиці.

Відмова в порушенні  кримінальної справи тягне за собою  реалізацію певних рішень. Передусім це - повідомлення заінтересованих осіб, підприємств, установ, організацій, від яких надійшли повідомлення чи заява. На практиці вимога ст. 99 КІІК про повідомлення зацікавлених осіб про відмову в порушенні кримінальної справи нерідко не виконується . А це позбавляє їх можливості оскаржити рішення про відмову в порушенні кримінальної справи.

Тому пропонується доповнити  ст. 99 КПК вказівкою про те, що заінтересованим особам та їхнім  представникам слід роз'ясняти порядок  оскарження рішення про відмову  в порушенні кримінальної справи, про що робиться відмітка в матеріалах перевірки або складається спеціальний протокол. У повідомленні слід вказати підстави винесення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, порядок і строки оскарження в разі незгоди з ним. З надходженням клопотання від зацікавлених осіб їм має видаватися копія постанови про відмову в порушенні кримінальної справи³. Така вимога закону стала б важливою умовою своєчасної реалізації зацікавленими особами свого права на оскарження рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, реальною гарантією права на оскарження дій посадових осіб.

Існують особливості реалізації прав потерпілого за протокольної форми  досудової підготовки матеріалів. Ця форма є особливим видом провадження  в стадії порушення кримінальної справи.

Протокольну форму досудової підготовки матеріалів по деяких видах злочинів, які не становлять великої суспільної небезпеки, було введено з метою розвантаження слідчих, аби вони змогли зосередити свої зусилля на розслідуванні тяжких злочинів⁴. Згідно зі ст. 425 КПК України протокольна форма досудової підготовки матеріалів проводиться у справах про злочини; передбачені ч.1 ст.133; ст.164; ч.1 ст.185; ч.1 ст.186; ч.1 ст.188; ч.1 ст.190; ч.1 ст.194; ч.2 ст.202; ч.1 ст.203; ч.1 ст.205; ч.1 ст. 212; ч.1 ст.213; ч.1 ст.225; ч.1 ст.226; ч.1 ст.245; ст.247, 247; ч.1 ст.248; ст.249; ст.250; ч.1 ст.296; ст.395 Кримінального кодексу України.

Основна особливість  протокольної форми полягає в  тому, що підготовка матеріалів для  розгляду їх у суді ведеться без  порушення кримінальної справи. Крім того, не виноситься постанова про притягнення як обвинуваченого, про визнання особи потерпілою, про призначення експертизи і т. ін. З матеріалами закінченого провадження знайомиться лише правопорушник, про що робиться відповідна відмітка в протоколі (ст. 426 КПК).

Після вирішення питання  про порушення кримінальної справи і віддання правопорушника до суду суддя одноособово зобов'язаний вирішити перелічені у ст. 253 КПК  питання, пов'язані з підготовкою  до розгляду в судовому засіданні.

Пленум Верховного Суду України у п. 7 постанови № 6 від 27 червня 1986 р. "Про практику застосування судами України законодавства про протокольну форму досудової підготовки матеріалів" визначає, що коли злочином заподіяно особі моральну, фізичну або майнову шкоду, в суді необхідно вирішити питання про визнання її потерпілою. Особа, визнана потерпілою, сповіщається про це з роз'ясненням права на ознайомлення з матеріалами справи.

Необхідно зазначити, що в процесуальній науці немає  єдиної думки відносно доцільності  введення протокольної форми досудового підготовування матеріалів. В.І. Басков, наприклад, писав: "...якщо особою, яка провадить досудову підготовку матеріалів, буде виконане головне завдання кримінального судочинства - встановлення істини, то нераціонально відмовлятися від такої диференціації судочинства"⁵. А.М. Денисюк вважає, що протокольна форма "дозволяє швидко вияснити обставини вчиненого злочину з використанням специфічних засобів доказування, складанням протоколу і поданням його  до суду для розгляду по суті"⁶.

Ю.М. Бєлозьоров і Л.М. Карнєєва зазначають, що "така  диференціація  суттєво знизила навантаження слідчих  органів внутрішніх справ за рахунок  звільнення їх від необхідності вести  попереднє слідство у справах  про злочини,  провадження в  котрих могли б у протокольній формі  здійснювати органи дізнання"⁷.

А.Я. Дубинський, заперечуючи  проти протокольної форми, вказує на її вади, зокрема: невизначений процесуальний  стан особи, яка іменується правопорушником; відсутність певного правового  статусу інших учасників провадження; необхідність формування обвинувачення судом; неможливість проведення таких процесуальних дій, як експертиза.

На мою думку, однією з основних вад цієї форми провадження  є те, що обмежуються законні інтереси учасників процесу, а надто осіб, які потерпіли від злочину, тобто заявників (так їх називає законодавець). У ч. 4 ст. 426 КПК вказано, що "всі матеріали пред'являються правопорушнику для ознайомлення". Про заявника мова не йде, йому не повідомляють навіть про те, що матеріали справи передаються до суду. Це, на мою думку, не відповідає демократичній, гуманній тенденції розвитку кримінального судочинства.

Якісно іншою є роль потерпілого за порушення справ  приватного і приватно-публічного обвинувачення. Тут його позиція має вирішальне значення.

С.А. Альперт наголошує, що у справах приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК) найбільш виразно і повно знаходить свій вираз процесуальний статус потерпілого як суб'єкта обвинувачення⁸.

Як відомо, у кримінальному  процесі України існує категорія  кримінальних справ, які порушуються лише за скаргою потерпілого. Ця категорія справ особливо тісно пов'язана з правами та інтересами потерпілого, тому законодавець виокремив ці злочини в осібну групу і встановив особливий порядок порушення справ про ці злочини.

У юридичній літературі та практиці висловлювання "приватне", "приватпо-публічне" обвинувачення вживаються як умовні та скорочені назви справ про злочини, передбачені ст. 27 КПК України. В законодавстві ці терміни не фігурують, одначе вони стійко й надійно ввійшли в повсякденне юридичне вживання, набули поширення, а тому нема підстав від них відмовлятися⁹.

Згідно зі ст. 27 КПК  до справ приватного обвинувачення  належать справи про злочини, передбачені  ст. 125 (умисне легке тілесне ушкодження), ч. 1 ст. 126 (побої та мордування) , а також справи про злочин, передбачений ст. 356 (самоправство) КК України щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам громадян.

Суспільна небезпека  таких злочинів загалом незначна, тому порушення цих кримінальних справ залежить від наявності скарги потерпілого, від його бажання притягнути правопорушника до відповідальності. Справи такі порушуються суддею і підлягають закриттю в разі примирення потерпілого з обвинуваченим. Примирення ж допускається лише доти, доки суд не піде в нарадчу кімнату для винесення вироку. Попереднє розслідування в цих справах не проводиться, крім випадків, коли це визнають за необхідне суд чи прокурор, та випадків, передбачених у ст.  111  (провадження попереднього слідства)  КПК України. Тож порушення кримінальних справ цієї категорії, притягнення особи як обвинуваченої та віддання до суду здійснює суддя.

На практиці трапляються  випадки, коли потерпілі зі скаргою  звертаються до слідчого чи в органи міліції. Вони повинні прийняти скаргу і направити її до суду. Тим часом нерідко по заявах у справах приватного обвинувачення працівники міліції відмовляють у порушенні кримінальної справи незалежно від волі потерпілого. Така практика призводить до того, що особи, винні, наприклад, у заподіянні легких тілесних ушкоджень, залишаються без покарання, бо потерпілі не подають повторних скарг і заяв.

Якщо слідчий дійде  висновку, що справа про злочин, вказаний у ч. 1 ст. 27 КПК, має особливе значення чи встановлено інші обставини, які  дають право прокуророві порушити справу без скарги потерпілого, то тоді всі матеріали повинні бути направлені прокуророві для вирішення питання про порушення кримінальної справи.

Прокурор може у будь-який момент вступити в порушену суддею за скаргою потерпілого кримінальну  справу і підтримувати в суді обвинувачення.

Справи приватно-публічного обвинувачення порушуються теж  за скаргою потерпілого, але закриттю за примиренням потерпілої з обвинуваченим  не підлягають. До такої категорії  належать справи про злочини, передбачені  ч. 1 ст. 152 КК України (зґвалтування).

Провадження в цих  справах здійснюється в загальному порядку, тобто обов'язковим є  провадження попереднього слідства. Особливості стосуються лише стадії порушення кримінальної справи. Для  порушення справи необхідна наявність  скарги потерпілої з яскраво вираженим волевиявленням притягнути винуватого до кримінальної відповідальності.

Оскільки закон не встановлює обов'язкової письмової  форми заяви, то слід визнати, що скарга буде вважатися заявленою і в  тих випадках, коли потерпіла в  справі про зґвалтування, наприклад, звернулася до органів міліції чи в прокуратуру з усним повідомленням про те, що трапилось, і з проханням затримати злочинця. Скарга може подаватись і законним представником потерпілої в порядку здійснення ним своїх функцій.

Прокурор, згідно з ч. З ст. 27 КПК, має право порушити кримінальну справу без скарги потерпілої. Це є гарантією захисту прав потерпілої, бо вона може знаходитись у безпорадному стані, не маючи змоги написати заяву про притягнення злочинця до кримінальної відпо-відальності.

2.2 Права потерпілого  у стадії попереднього розслідування

Охорона інтересів суспільства  та окремих громадян, яким заподіяно  шкоду внаслідок злочину, забезпечується активною діяльністю органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури  й суду, які зобов'язані в межах належної їм компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, їх покарання.

Перш ніж розглядати питання про реалізацію прав потерпілого в стадії попереднього розслідування, згадаємо, якими саме правами наділяє потерпілого законодавство України. Стаття 122 КПК, що передбачає порядок роз'яснення прав потерпілого, вказує на те, що слідчий, ви-знавши особу потерпілою від злочину, роз'яснює їй її права, передбачені ст. 49 кодексу. А в ст. 49 КПК зазначено, що "потерпілий і його представник мають право: подавати докази; заявляти клопотання; знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення попереднього слідства, а в справах, де попереднє слідство не провадилося, - після віддання обвинуваченого до суду; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора...".

В охороні прав особи, потерпілої від злочину, важливе місце під час розслідування посідає діяльність слідчого з додержання всіх процесуальних прав, що належать потерпілому. Це є дійовою гарантією захисту його інтересів.

Активність потерпілого під  час слідства залежить насамперед від  розуміння суті наданих йому законом прав. Тому за необхідності слід у доступній формі роз'яснити громадянинові (з урахуванням його загальноосвітнього і культурного рівня, віку) значення таких термінів, як цивільний позов, клопотання, відвід, докази і т. ін. На практиці нерідко роз'яснення прав приводиться формально, без необхідних пояснень, і зводиться до одержання підпису потерпілого на  постанові про визнання його таким.

Обсяг слідчої роботи у справі нині виріс за рахунок більш старанного ставлення до дотримання прав підозрюваного та обвинуваченого, збирання та оцінки доказів. У сфері ж забезпечення прав і законних інтересів потерпілих практично нічого не змінилось. У механізмі причин слабкої уваги до реалізації інтересів потерпілого під час попереднього слідства неабияку роль відіграють хиби у здійсненні прокурорського нагляду і відомчого процесуального контролю за законністю діяльності слідчого. Вони якоюсь мірою зумовлені названими раніше чинниками, але мають і самостійну природу.

Як у процесуальному контролі з  боку начальників слідчих підрозділів органів внутрішніх справ, так і в прокурорському нагляді за додержанням законів органами слідства й дізнання склалась і діє система оцінок результатів роботи. Найважливіше місце в цій системі посідає стан злочинності, поширеність окремих видів злочинів, їх розкриття, показники якості та строків слідства. Додержання норм закону щодо потерпілих у систему оцінок поки що не входить, що й зумовлює в цілому невимогливе ставлення у слідчому провадженні до цього питання. Такі, на мою думку, деякі найбільш значні об'єктивні причини недотримання прав потерпілих на попередньому слідстві.

Однією з важливих, на мій погляд, суб'єктивних причин недотримання прав потерпілих на попередньому слідстві є відсутність необхідного професійного досвіду у більшості слідчих. Адже третина з них працює на посаді слідчого менше ніж три роки, деякі з них не пропрацю-вали і одного року.

Чинний КПК України, як зазначалося мною раніше, приділяє недостатньо уваги особі потерпілого. Новий КПК України повинен  насамперед усіма засобами захищати життя особи, її здоров'я, власність, права та свободи, волю, честь і гідність, фізичну та моральну недоторканність, а також усі інші не заборонені законом інтереси особи. При цьому кримінально-правовий захист повинен бути реальним і повним.