Шпаргалка по "Истории государства и права Украины"

У досліджуваний період в Україні чітко визначилися  три економічні райони:

Лівобережжя — тут  промисловий розвиток досяг найбільших успіхів;

Південь — цей район  став не тільки в Україні, айв усій Російській імперії головним виробником товарної пшениці та продуктів тваринництва. Водночас саме тут відбувається прискорений розвиток промисловості;

Правобережжя — було переважно сільськогосподарським районом, де збереглися застійні форми феодального виробництва та існували переважно обробні галузі промисловості, що було наслідком тривалої залежності Правобережжя та його господарства від феодальної Польщі.

Суспільний устрій України, його структура, правовий статус станів у досліджуваний період відповідали суспільному устрою Росії.

Російське дворянство, яке  проживало в Україні, у першій половині XIX ст. одержало чимало привілеїв, яких не мала місцева шляхта. Наприклад, з 1832 р. російські чиновники, які служили уВолинській і Подільській губерніях, отримували, крім платні, також пенсію за колишню військову чи цивільну службу.

Міське населення (міські обивателі). Насамперед спостерігається зростання кількості міського населення України. У 1811— 1858 pp. воно збільшилося у 2,5 раза, що стало прямим наслідком розвитку торговельно-грошових відносин, капіталістичного укладу.

Обмеження міщан у  правах поступово послабилися. У 1832 р. їм дозволялося придбавати земельні ділянки у містах для ведення торгівлі та виробничої діяльності. Вони здобули також право переходити до купецтва та одержувати гільдійське посвідчення за наявності відповідних капіталів.

У 1832 р. виникла  нова неоподаткована група — почесні  громадяни. Це звання надавалося заможнішим з купців. Статус почесних громадян був близький до дворянського. Створення цієї станової групи було поступкою буржуазії, яка зростала. Почесні громадяни користувалися деякими додатковими пільгами.

 

Наймані робітники на той час були безправними внаслідок байдужості до них закону.

Слід наголосити, що поява  позастанової групи в місті дезорганізуюче впливала на його становий лад. Крім того, інші явища теж поступово розмивали  станову організацію. Наприклад, з'явилися  селяни, які почали займатися торгівлею, або така група, як різночинці.

Слід враховувати, що представники прогресивних сил українського суспільства, хоча часто й належали до привілейованих родин, не залишалися байдужими до страждань пригноблених мас, усього українського народу. Прагнучи ліквідувати кріпосництво, самодержавство, вони об'єднувалися в різні гуртки, антиурядові товариства (таємні, щоб уберегтися від переслідувань властей), які шукали шляхи зміни поліцейського режиму, що існував в Україні і Росії. Загальновідомо, що трагізм становища українського селянства, безпросвітність солдатчини вплинули на формування ідей, планів декабристів, наприклад на створення такого революційного документа, як програма Південного товариства «Руська правда».

22. Державний  устрій України після ліквідації української державності (перша пол. XIХ ст.)

 

У XVIII ст. російський царат свідомо і цілеспрямовано знищив одне з найцінніших завоювань українського народу — його національну державу. На початку XIX ст. Україна увійшла в новий період свого існування. Все, що діялося з Україною та її народом у цей час, усі їх біди, в кінцевому рахунку визначалося відсутністю у народу нації, власної держави. Тому цей період слушно одержав назву бездержавності.

Зміцненню влади  царя сприяла так звана "собственная  его величества канцелярия". У другій чверті XIX ст. її вплив на державні справи завдяки близькості до особи імператора і розгалуженню її апарату був дуже великим. Перше відділення канцелярії контролювало міністрів, а її третє відділення — обіймала політична поліція. Воно було утворено у 1826 p., після повстання декабристів, для боротьби з революцією, вільнодумством і спиралося на жандармський корпус. 3 1810 р. при особі імператора знаходився дорадчий орган — Державна рада. Компетенцію її не було чітко визначено.

Місцеві органи. На місцях владу вершили довірені особи царя —губернатори та генерал-губернатори. Цар призначав їх з числа вищих чиновників, знатних дворян.

Генерал-губернатор очолював декілька губерній. Він наділявся надзвичайними повноваженнями — поєднувавши владу цивільну і військову.

Генерал-губернатори, губернатори та інші високі урядові  чиновники, що правили в Україні, були справжніми сатрапами. Тільки деякі з них залишили по собі добру пам'ять. До освічених, гуманних правителів можна віднести малоросійських генерал-губернаторів князів О.Куракіна і М.Рєпніна (рідного брата декабриста С.Волконського). Останній щиро бажав процвітання українській нації, відродження козацтва, піклувався про освіту народу. Тому впливові кола українського дворянства, до яких М.Рєпнін був близький, розраховували висунути його кандидатуру на посаду гетьмана, якби вона була поновлена.

Збройні сили. Для підтримки своєї влади Росія дислокувала в Україні значні збройні сили. їх утримання було покладено на місцеве населення, головним чином, на селян. Кількість російської армії постійно зростала.

Судова  система. В досліджуваний період судова система України перебудовується на зразок судоустрою Росії. Цей процес йде повільно, непослідовно.

 

Тривалий час  в Україні зберігали свою чинність судові органи, які керувалися нормами Литовського Статуту. Так, до 1861 р. на Лівобережжі діяли маршалківсько-комісарські суди, які розглядали скарги на рішення підкоморського (згодом межевого) суду. З 1801 p. рішення цього суду підлягали апеляції перед Генеральним Судом, Сенатом, якщо комісари призначалися без погодження з сторонами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

23. Право  в Україні у першій половині  ХІХ ст.

На більшості українських  земель, що перебували в складі Росії, до 40-х років XIX ст. продовжувало діяти  місцеве право, зберігали чинність Литовські статути й збірники магдебурзького права. Російське законодавство в цей період застосовувалося лише на території Слобідсько-Української губернії.

Політика царизму, спрямована на централізацію й уніфікацію державного управління, передбачала поширення на українські терени російської правової системи при використанні окремих місцевих особливостей. Зокрема — кодифікації права, здійсненої в першій половині XIX ст. під керівництвом відомого державного діяча, автора плану ліберального устою Росії М. Сперанського.

На основі дослідження  права Правобережжя група правознавців, очолювана А. Повстанським, упорядкувала "Звод місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі". Група під керівництвом Ф. Давидовича у "Зібранні малоросійських прав" упорядкувала цивільно-правові норми Чернігівської й Полтавської губерній. Ці кодифікації офіційно не були затверджені у зв'язку з призупиненням діяльності комісії. Пізніше "Зібрання малоросійських прав" як удалий збірник реально діючих норм цивільного права Лівобережжя частково включено до Зводу законів Російської імперії. Під час робіт над кодифікацією українського права було перекладено і в 1811 р. надруковано російською мовою Третій Литовський статут.

Напрацювання цієї комісії  збагатила створена в 1826 р. група вчених на її основі друге відділення імператорської канцелярії, під орудою першого ректора Санкт-Петербурзького університету М. Балудянського — вихідця із Закарпаття. Її зусиллями в 1830 р. опубліковано Повне зібрання законів Російської імперії в 46-ти томах (містило в хронологічному порядку законодавство з 1649 р. по 1825 p.), а в 1832 р. — Звід законів Російської імперії в 15 томах (охоплював діюче законодавство, систематизоване за галузями права).

Окрема група в складі другого відділення, очолювана професором Київського, а пізніше Московського університету І. Даніловичем впродовж 1830-1833 pp. розробила "Звід місцевих законів західних губерній" (Правобережжя України й Білорусії). Це був добре систематизований збірник матеріального й процесуального цивільного права, який містив норми не лише місцевого, а й загальноросійського права. У 1838 р. Звід було затверджено Державною радою, але оскільки перемогла тенденція єдиного для всієї імперії законодавства, сили чинного джерела права він не отримав.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

24. Адміністративно  – політичний устрій західноукраїнських  земель в складі Австрійської  імперії (кін. ХVIII – середина ХІХ ст.)

До Австрійської імперії  входили чотири самостійні територіальні  угруповання українських земель:

Галичина — південно-східна частина колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 p.;

Буковина, яка згідно з Константинопольською австро-турецькою  конвенцією 1775 р. увійшла до Австрійської імперії;

землі, заселені поляками, які були включені до Австрійської імперії в 1795 р. після третього поділу Польщі;

Закарпаття, розташоване  на західних схилах Карпатських гір, з ХУП ст. входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно залишалося в  угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель.

Габсбурги стали володарями великої частини українських  земель площею понад 70 тис. км2, з чисельністю  населення понад 2,5 млн, більшість  якого (близько 2 млн) становили українці.

Буковина з центром  у Чернівцях спочатку була підпорядкована військовим інстанціям, з 1787 по 1849 р. на правах окремого округу входила до складу Галичини, а з 1849 по 1918 р. мала статус окремого коронного краю.

Закарпаття перебувало у складі Пожонського (Братиславського) намісництва.

Отже, входячи до складу однієї імперії, західноукраїнські  землі залишались адміністративно  розмежованими.

 

Виходячи з імперських інтересів, Австрія закріпила штучно насаджену іноземними поневолювачами в попередні століття політико-адміністративну розчленованість західноукраїнських земель. Закарпаття залишилося у складі Угорського королівства, яке було частиною Австрійської імперії.

Галичина разом з  деякими польськими землями була виділена в окремий край з центром  у Львові- "Королівство Галичини та Лодомерії". Так в офіційних паперах називали територію колишнього Галицько-Волинського князівства. Східна, українська частина краю поділялася на 12 округів. До 1849 р. на правах окремого округу до складу цього "королівства" входила Буковина, надалі вона стала окремою провінцією.

Адміністративну владу  в Галичині здійснював губернатор, якого призначав імператор і  який своєю резиденцією мав Львів. Тут було дозволено скликати сейм, але до нього обиралося лише дворянство та верхівка духовенства.

Як і в царській Росії, в Австрійській імперії адміністративно-територіальний поділ не враховував географію територіального розселення українців. До складу "Королівства Галичини та Лодомерії" входила вся Галичина- як заселена переважно українцями східна її частина, так і західна, де більшість населення становили поляки.

Північна частина Буковини вирізнялася переважаючим українським  населенням, а південна – румунським. Австрійський уряд створював умови  для протистояння українців з  поляками і румунами, сподіваючись, що це послабить австро-українські суперечності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

25. Загальнодержавні  та місцеві органи влади і  управління на західноукраїнських  землях часу дуалістичної Австро  – Угорської монархії.

У 1849 p. замість губернського управління в Галичині було створено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайове управління, яке очолював крайовий президент. Головна різниця між намісництвами і губернськими управліннями полягала в тому, що в останніх зберігався деякий елемент колегіальності. Намісник, як і крайовий президент, були єдиноначальними особами і підпорядковувались лише вищестоящим властям.

Акти центральних органів  державної влади та управління і  власні рішення галичанське намісництво  проводило через безліч різних установ, насамперед через управління жандармерії  — політичну поліцію. Поряд із намісництвом як центральним органом краю існували місцеві органи, підлеглі наміснику, — у особі повітових старост. Вони призначалися з представників польських заможних класів міністром внутрішніх справ.

Повітові старости були наділені широкими повноваженнями, в їх розпорядженні перебувала жандармерія, а в разі потреби вони могли використовувати й військові частини, розташовані на території повіту. Одне із головних завдань повітових старост полягало в запобіганні будь-якому руху, спрямованому проти австрійського володарювання і панування поміщиків та капіталістів. Аналогічні функції в міських та сільських громадах виконували підпорядковані повітовим старостам бургомістри і війти.

В Галичині і Буковині поряд з урядовими органами існували також установи крайового та місцевого самоврядування. Антидемо-кратичність австрійської моделі виявлялася у розчленуванні завдань і функцій урядового управління і самоврядування. У 1861 p. австрійський імператор Франц-Йосип І для посилення впливу на Галичину і Буковину створив відповідні крайові сейми. Безпосереднє керівництво сеймом та головування на його засіданнях було передано найважливішому урядовцю — крайовому маршалку або його заступнику, які призначалися імператором. Пост маршалка галича-нського сейму посідав один з представників польських магнатів, його заступником був, звичайно, львівський уніатський митрополит. Відповідно буковинський сейм очолювався одним з румунських магнатів, а заступником призначався буковинський православний митрополит. Уся діяльність сейму підпорядковувалася центральній владі. Отже, він був частиною колоніального апарату Австро-Угорщини.