Держава і право України в князівський період (ІХ – ХІV ст.)

Таким чином, процес політичної консолідації східних  слов'ян завершився наприкінці IX ст. Його наслідком стало  утворення величезної, доволі централізованої  середньовічної держави - Київської Русі. Початком її формування варто  вважати літописну  дату - 882р., коли під владою Києва об'єдналися два великі слов'янські політичні центри - Київський і Новгородський.

Історичним  ядром держави  було Середнє Подніпров'я. З часом до складу Давньоруської держави ввійшли більша частина східнослов'янського масиву племен, а також понад 20 неслов'янських народів Прибалтики, Верхнього Поволжя, Півночі, Північного Кавказу. Це дає підстави вважати державу поліетнічною.

За Аскольда Київська держава  охоплювала племінні союзи полян, древлян, дреговичів та південно-західних сіверян. Іншими словами, влада князя поширювалася на Середнє Подніпров'я. У 860-х роках князь (він тоді мав титул кагана) та його оточення прийняли хрещення. Вочевидь, саме це й налаштувало проти Аскольда його бояр, і коштувало кагану життя. Прибулець із Новгорода, родич ладозько-новгородського князя Рюрика - Олег заволодів Києвом, як можна зрозуміти з літопису, досить легко. Так само без особливих труднощів він утвердив тут свою владу. Ця легкість наводить дослідників на думку щодо існування серйозної опозиції в Аскольда серед його боярського оточення.

Ще в середині XVIII ст. російський історик В. Татіщев висловив припущення, що Аскольда вбили, бо кияни не бажали приймати хрещення, і тому закликали Олега з військовою дружиною на київські пагорби. Звідси випливає, що 882 р. сталося не норманське завоювання Київської землі, а звичайний династичний переворот із переходом влади до нового правителя. А те, що правителем став не русин - представник корінного населення, за Середньовіччя було поширеним явищем.

Нова  князівська династія Русі, за походженням  північна, на початку сприяла активному залученню варягів до державного будівництва. Щоправда, воно ніколи не набувало форм чужоземного засилля чи, тим паче, панування вікінгів. Навіть життя варязьких дружин у слов'янському середовищі регламентували норми екстериторіальності. Войовничих дружинників намагалися тримати за межами міста, аби ті не "створять ти зло" (мова літопису. - Авт.). Щойно відпадала потреба в допомозі дружинників-норманів, їх намагалися якнайшвидше спровадити додому.

На думку  дослідників (зокрема П. Толочка), слов'яно-скандинавська за походженням князівська династія на Русі дуже швидко стала слов'янською і вже не мислила себе поза інтересами того державного організму, який очолила й захищала. Цьому багато в чому сприяли шлюбні зв'язки варязької знаті з представниками слов'янської верхівки. Уже на кінець X ст. син Ігоря та Ольги став першим князем київської династії Рюриковичів, який мав слов'янське ім'я Святослав.

Інтеграційні  політико-економічні та культурні процеси  привели до етнічної консолідації східних  слов'ян і утворення  давньоруської народності. Вона характеризувалася  насамперед єдністю  давньослов'янської  мови, яка сформувалася на основі мовних діалектів  племен Середнього Подніпров'я, спільністю території, матеріальної та духовної культур, релігії, права. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, суди, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів.

Давньоруська  народність стала  базовою для формування за доби феодальної роздрібненості української  народності, а згодом - і української  нації. Отже, ще до періоду феодальної роздрібненості давньоруський (український) народ мав власну державу із розвинутою правовою системою.

Іншої думки майже всі сучасні російські вчені, котрі виводять утворення Російської держави з часів перших державних утворень у Північному Причорномор'ї, а далі - Київської Русі. Автори підручника "История государства и права России" (за редакцією Ю. П. Титова) називають рабовласницькі держави Північного Причорномор'я "первым историческим типом государства и права на территории нашей страны", а другий історичний тип Російської держави пов'язують із Київською Руссю.

Ця думка  суперечить навіть поглядам видатного дореволюційного  російського історика М. Костомарова, який будував власну концепцію  на протиставленні двох основ державності: демократичної федеративної (її уособлювала південноруська, тобто малоросійська, народність) і "єдинодержавної" (втіленням її була великоруська народність). Згодом теорію контрасту двох народностей розвинув М. Грушевеький, який заперечував зв'язок Київської Русі з Північно-Східною Руссю, а давньоруської народності - з великоруською. Київська держава, її право, культура, як стверджує учений, були утвором однієї народності - україно-руської.

Володимире - Суздальське, а надалі - Московське князівство (держава) не були ані спадкоємницями, ані наступницями Київської Русі. Вони виросли на своєму етнічному ґрунті й державницькому корені. Спростовуючи міф про Русь як "колиску  для трьох братніх  народів", відомий  український історик  М. Брайчевський стверджував, що основною територією формування української  державності стала  Середня Наддніпрянщина, а білоруські та великоруські землі було залучено пізніше. Оформлення білоруського регіону (Полоцьке князівство) припадає на першу половину XI ст., Великоруського (Суздальське князівство) - на середину XII ст. Отже, "старший брат", як люблять себе називати великороси, виявився наймолодшим1.

Виважено, по-науковому підходять білоруські дослідники до питання зародження білоруської державності. Так, автори посібника "История государства и права Беларуси" І. М. Кузнецов та В. О. Шелкопляс майже не торкаються давньоруського періоду домонгольської доби. Стосовно земель, на яких утворилася білоруська державність, вони вказують на те, що основний масив слов'янства тут складали дреговичі, кривичі і радимичі. У XI-XIII ст. держави ще не існувало. У джерелах уживаються терміни "земля", "город", "князівство". Кожна "земля" мала свій політичний центр - стольний город. "Переважали дрібні держави-князівства, зазначають учені, які в міру розвитку феодальних відносин об'єднувалися під протекторатом сильніших князівств або зливалися з ними як на підставі добровільних угод, так і з примусу".

У своєму розвитку Давньоруська держава мала два  основні етапи. Перший охоплює кінець IX - X ст., коли Київська Русь була ранньофеодальною державою, у якій відбувалося становлення  феодальних відносин, формувався соціальний і політичний устрої. За цей час здебільшого завершився процес політичного об'єднання Русі, визначилися її кордони, сформувався та вдосконалювався апарат влади як у центрі, так і на периферії.

Наприкінці X - у першій половині XI ст. розпочався другий етап розвитку Київської Русі. Настав розквіт суспільно-політичних відносин, державності та права.

Але вже  з другої половини XI ст. спостерігається  тенденція до феодальної роздрібненості, яка  неухильно поглиблювалася, що призвело до занепаду держави. Загострюється  міжусобна боротьба, частішають і посилюються  напади кочівників, має місце економічний застій. Занепад Києва розпочався з розгрому міста в 1169 р. військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського. Після зруйнування держави та її столиці монголо-татарами у 1240 р. завершився київський період історії нашої державності. Давньоруська держава розпалася на 15 окремих земель (князівств), які вже навіть номінально не визнавали зверхності Києва.

Таким чином, Київську Русь повноправно вважають першою формою державності  українського народу. її утворення відіграло  велику роль у європейській історії. Державна єдність  створювала сприятливі умови для розвитку політичного ладу, економіки й культури наших пращурів. Зростала військова могутність країни, внаслідок  чого Київська держава  захищала Центральну Європу та Візантію від нападів степових кочових орд. Київська Русь була добре відома на міжнародній арені, про що свідчать численні династичні зв'язки київських князів із багатьма західноєвропейськими дворами. За територією і населенням Київська держава належала до найбільших країн тогочасного цивілізованого світу, її кордони сягали Карпат і Закарпаття на заході, Волги та Верхнього Поволжя на сході, Новгорода на півночі й Чорного моря на півдні. Традиційно на ті часи густота населення була невеликою. За підрахунками дослідників, за свого розквіту (на початку XI ст.) територія держави складала 1,1 млн. квадратних кілометрів, населення - близько 4,5-6 млн осіб. Одначе кількість жителів держави була значно більшою, оскільки, за загальним правилом, тоді лічили лише дорослих чоловіків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Руська Правда називала челядином  раба-військовополоненого, якого вважали  річчю його власника. Це була цілком безправна людина. У русько-візантійських договорах X ст. челядин згадується як об'єкт купівлі-продажу. Він цілком належить своєму господареві, і за всяку спробу втекти від пана його суворо карали. У Розширеній редакції Руської Правди згадується "плод" від челяді, котрий, як і "плод" від худоби, є власністю господаря, яка передається у спадок (статті 32,38).

Не маючи власності, не знаючи мови, звичаїв русичів, сповідуючи іншу релігію, челядин був фактично довічним рабом. Водночас закон дозволяв йому викупитися на волю, і це дає підставу вважати, що челядин міг отримувати від господаря певну платню, інакше як він міг назбирати необхідну для викупу суму? Проте довічне невільництво не мало на Русі достатнього поширення. Феодали часто осаджували своїх рабів на господарствах, і вони ставали залежними селянами. Долю рабів значно полегшувало християнство, яке не визнавало невільництва і спонукало господарів до відпущення невільників на волю.

Залежне становище окремих  груп населення Русі дало підстави деяким дослідникам вести мову про наявність у державі зародків кріпосного права. Але челядь і холопи не могли бути кріпаками, оскільки перебували у повній залежності від власника, тоді як панська влада на селян-кріпаків була неповною. Найближче до становища кріпака, на думку дослідника П. Захарченка, перебував рядові. Розширена редакція "Руської Правди" містить статтю, зміст якої дозволяє краще зрозуміти статус рядовича. Ідеться про норму, згідно з якою смерть рядовича не припиняла виконання договору. Зобов'язання переходили на дочку і матір за відсутності синів-спадкоємців. Вартість робіт, виконаних обома жінками впродовж року, оцінювали дешево - лише в 1 гривню. Стільки тоді коштував кінь, корова - вдвічі дорожче. Договір із кредитором ("ряд") рядовим укладав добровільно. Атому він апріорі міг усвідомлювати, що умови договору йому варто виконати вчасно і у повному обсязі, не перекладаючи цей тягар на родину.

Близьким до селянина-кріпака  був і закуп, зокрема закуп "ролей-ний" - той, що працював на полі пана, отримував  від нього земельний наділ, де міг закласти власне господарство (статті 57, 58 Розширеної редакції). Тут простежується насамперед економічна, а не особиста залежність. Закупа обмежували у праві відійти від свого феодала. За спробу втечі від господаря його перетворювали на холопа (ст. 56 Просторової редакції), тобто позбавляли ще й особистої свободи. Так само, як і кріпака, закупа можна було піддавати тілесному покаранню.