Веймарська республіка в Німеччині

Тема 18. Веймарська республіка в Німеччині

1. Крах кайзерівської Німецької  імперії

Виникнення Веймарської республіки безпосередньо пов’язане з тією екстремальною ситуацією, то склалася наприкінці Першої світової війни і Листопадової революції 1918 р. в Німеччині.

У ряді революційних подій, що відбулися у Європі після Жовтневої революції в Росії. Листопадова буржуазно-демократична революція 1918 р. займає особливе місце. Німецька революція мала масовий, народний характер. У ній брали участь майже всі соціальні прошарки Німеччини. Це був потужний вибух народного обурення проти самої війни і тих реакційно-мілітаристських сил, які розв'язали і продовжували її до повної поразки німецької армії. Війна приносила все нові біди німецькому народу: 2.5 млн. вбитих, сотні тисяч зниклих безвісти, 4,5 млн. поранених і інвалідів, розруха в промисловості, скорочення посівних площ, зменшення врожаїв, голод, який став наслідком економічної блокади. Озлоблення проти уряду було всенародним. Верхи вже не могли управляти країною по - старому. Між німецьким народом і правлячою елітою, яка повністю дискредитувала себе, утворилася прірва.

З наближенням восени 1918 р. повної військової і політичної поразки в Німеччині надзвичайно загострилися соціальні протиріччя, властиві кайзерівській імперії, у якій бурхливий розвиток капіталізму поєднувався із збереженням напівфеодального землеволодіння на селі, напівабсолютистський режим — з усталеними формами буржуазного парламентаризму, федералізм — з домінуванням реакційної Пруссії. Протиріччя між працею і капіталом перепліталися з протиріччями між юнкерством і буржуазією, між широкими народними масами і мілітаристськими правлячими колами.

Інша відмітна риса Листопадової революції була пов’язана з тим, що вона відбувалася під безпосереднім впливом Жовтневої революції в Росії і, крім того, за прямої ідеологічної і організаційної підтримки керівництва російської більшовицької партії її ліворадикального крила. Під впливом Жовтневої революції в 1918 р. у Німеччині усе наполегливіше почали лунати гасла соціалістичної революції, "соціалізації власності", націоналізації банків, шахт, великого землеволодіння, переходу усієї влади до робітничих і солдатських Рад.

Ліворадикальні сили пов’язували майбутнє Німеччини з ліквідацією буржуазних порядків. Ці гасла, однак, не поділяли 

не тільки більшість німецького народу, а й більшість робітничого класу, яка перебувала під стійким впливом реформістської соціал-демократичної ідеології.

Комуністична пробільшовицька партія Німеччини, яка сформувалася в грудні 1918 р. на основі "Союзу Спартака". не мала скільки-небудь значної соціальної бази. Вона не змогла запропонувати робітникам, середнім прошаркам, селянству власної широкої демократичної програми виходу з тяжкої соціальної кризи.

Домінуючі вимоги і гасла Листопадової революції: припинення війни, ліквідація монархії, створення демократичної парламентської республіки, усунення політичного панування мілітаристських сил юнкерства і войовничих кіл великої буржуазії, ліквідація напівфеодального юнкерсько-поміщицького землеволодіння, закріплення соціальних прав трудящих — не виходили за буржуазно-демократичні межі.

Революція в Німеччині не була одноразовою подією. їй передувала хвиля політичних страйків і демонстрацій улітку

1918 р. з вимогою миру, демократії і поліпшення життєвих умов німецького народу, початком було повстання моряків у Кілі 4 листопада 1918 р., у ході якого і були створені перші робітничі і солдатські Ради. Потім революція, з тією чи іншою мірою інтенсивності, почала поширюватися по всій країні. Але вже в січні 1919 р. контрреволюція, спираючись на збережений кайзерівський державний апарат, генералітет, офіцерство старої армії, на створювані по всій країні добровольчі загони, до яких широко залучалися представники середніх прошарків і селянства, які не поділяли ліворадикальних вимог повстанців, перейшла до її збройного придушення. Виступ робітників у Берліні був жорстоко придушений, розгромлений штаб німецьких комуністів, по-звірячому убиті засновники Комуністичної партії Німеччини К. Лібкнехт і Р. Люксембург.

Локальні революційні виступи тривати аж до 1921 р., але вони мали розрізнений характер. їхньою своєрідною кульмінацією стаю встановлення пролетарської влади в Баварії. У квітні

1919 р. тут була проголошена Радянська республіка, обраний Комітет дії з 15 чоловік на чолі з комуністами, створені комісії для проведення революційних перетворень в економіці, розпочата націоналізація банків, створені Червона гвардія і Червона армія. Паління республіки відбулося на початку травня, вона не проіснувала й одного місяця. До цього часу в Німеччині були придушені останні революційні вогнища.

Головними завоюваннями революції були вихід Німеччини з війни, крах кайзерівської імперії Гогенцоллернів, а разом з нею і ліквідація ще двох десятків німецьких напівабсолютистських монархій, встановлення демократичної форми правління, парламентської Веймарської республіки, закріплення широкого переліку політичних та соціальних прав і свобод німецького народу, загального виборчого права, свободи слова, зборів, об’єднань, 8-годинного робочого дня. права на організацію профспілок, колективний договір, скасування реакційних законів про кабальні форми експлуатації селян (законів челяді), ліквідація великого феодального землеволодіння та ін. Через ряд об'єктивних і суб’єктивних факторів масового німецького консерватизму, наявність могутніх сил реакції Листопадова революція в Німеччині не знищила живильних коренів німецького мілітаризму, не провела кардинальної чистки його головного носія — кайзерівського бюрократичного державного апарату.

2. Встановлення революційних органів влади

Радянська форма революційної влади встановилася в ході Листопадової революції 1918 р. під прямим впливом Жовтневої революції 1917 р. Корінна відмінність німецьких робітничих і солдатських Рад від російських Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів полягала в тому, що керовані соціал-демократами німецькі Ради не пішли на пряму конфронтацію з німецькою ліберальною буржуазією, яка брала участь у революції, і не ставили своїм завданням знищення капіталістичної системи.

У ході створення нових органів революційної влади вже в листопаді 1918 р. лідируючі позиції серед повсюдно виникаючих робітничих і солдатських Рад Німеччини (а подекуди і селянських Рад) посіли Ради Великого Берліна й обраний ними Центральний комітет, з ініціативи якого була створена Рада Народних Уповноважених (РНУ), яка взяла на себе функції тимчасового "політичного кабінету". Її очолили соціал-демократи Ф. Еберт і Г. Гаазе.

РНУ розпустила обидві палати прусського ландтагу. але залишила на посаді старих статс-секретарів як "міністрів-фахівців", штабний генералітет з його контрольними функціями над збройними силами, чиновництво. Наприкінці листопада 1918 р. з ініціативи РНУ в Берліні була скликана Конференція, у якій брали участь представники революційних урядів німецьких держав, з метою вирішення питання про Установчі збори, визначення основ майбутньої конституції Німеччини, а також встановлення порядків перехідного періоду у "взаємовідносинах окремих держав". До скликання Установчих зборів мав діяти і бундесрат з контрольними функціями над урядами земель.

У грудні 1918 р. відбувся Все німецький з’їзд представників робітничих і солдатських Рад, на якому була прийнята резолюція про скликання Установчих національних зборів і про передачу надалі всієї повноти законодавчої і виконавчої влади РНУ "до остаточного вирішення Національними зборами майбутнього державного устрою". З’їзд обрав Центральну раду, якій формально надавалося право контролювати революційний уряд, але фактично вона не мала дійових і довгострокових повноважень; 19 січня 1919 р. були проведені вибори до Національних зборів.

У виборах взяли участь ЗО млн. виборців, які віддали майже порівну свої голоси представникам буржуазних і робітничих партій. 54,4% мандатів одержали Німецька національна народна партія, Німецька демократична партія і Християнсько-демократична народна партія (Центр), 45,5% — соціал-демократи (включаючи Незалежних соціал-демократів, які раніше відокремилися від Соціал-демократичної партії). У лютому 1919 р. Національні збори розпочали свою роботу як виший легітимний представницький орган державної влади, повноваження якого були підтверджені Центральною радою робітничих і солдатських Рад.

Одним з перших законів Національних зборів став Закон від 10 лютого 1919 р. "Про тимчасову імперську владу", що закріпив право й обов’язок Національних (установчих) зборів створити нову німецьку конституцію з парламентсько-республіканським устроєм, на чолі з обраними на основі загального виборчого права Національними зборами. Главою держави мав стати президент, главою уряду — міністр-президент із правом контрасигнації постанов президента, відповідальний перед Національними зборами. Договори про об’єднання в "Союз народів" німецьких держав мали схвалюватися Національними зборами і створеним раніше Комітетом німецьких держав, що і зайняв місце бундесрату, але зі значно меншим обсягом повноважень.

За ним закріплювалося право "сприяння" Національним зборам у законодавчому процесі. 11 лютого Національні збори обрали Еберта президентом республіки. ІЗ лютого Шейдеман сформував конституційний уряд, до якого поряд із соціал-демократами увійшли представники Німецької демократичної партії і Християнсько-демократичної народної партії (Центр).

На початку березня 1919 р. був прийнятий "перехідний закон" щодо право наступництва Республіки, який встановив, що всі приписи, видані кайзерівською імперією, визнаються чинними, оскільки вони не суперечать тимчасовому імперському і перехідному закону. Негайно розпочалася робота з підготовки конституції, яка повинна була закріпити завоювання революції, і на основі її компромісних положень зміцнити політичну стабільність у країні.

3. Веймарська Конституція 1919 р.

Конституція 1919 р., яка увійшла в історію під назвою Веймарської (за місцем її прийняття), стала однією з найдемократичніших конституцій, відомих на цей час буржуазним країнам. Вона розроблялася в умовах, коли революція в Німеччині ще не була придушена, що дістало вияв у демократичному, суто компромісному змісті її положень, у закликах до "громадянського миру", "співробітництва всіх класів", до "свободи" і "справедливості".

Зміст Конституції був обумовлений не тільки зіткненням інтересів і компромісами різних соціально-політичних сил у Національних зборах, а й тими кардинальними соціальними і політичними змінами, що відбулися в Німеччині в переломний період її історії — з листопада 1918 р. по червень 1919 р. Перший важливий крок на шляху політичного компромісу був зроблений ще 15 грудня 1918 р., коли Гуго Прейс, професор публічного права в Берлінській торговельній школі, відомий ще кайзерівськії! Німеччині як "найлівіший державознавець" і видатний діяч Національно-ліберальної партії, одержав призначення на посаду Державного секретаря Міністерства внутрішні справ разом із пропозицією скласти проект нової конституції. Проект конституції був складений протягом кількох днів на основі розробленого ним раніше за власною ініціативою проекту і після доопрацювання, у якому брав участь як представник уряду М. Вебер, був переданий до РНУ під назвою "Проект майбутньої конституції (загальна частина)". Складаючись усього з 68 статей, "попередній проект" конституції містив три розділи: "Імперія і вільні німецькі держави". "Рейхстаг", "Імперський президент та імперський уряд". У ньому конструювалася модель парламентської республіки з двома центрами державної влади, які взаємодіяли і стримували один одного: рейхстагом і президентом. Основні права і свободи не були докладно описані в проекті і були представлені лише статтями про свободу совісті, про рівність усіх німців перед законом і про захист національних меншин. Укладач прагнув уникнути тривалих дебатів з цього приводу в Національних зборах, здатних "поховати" сам проект, як це було у Франкфурті на Майні в 1848 р.

Найважливішим нововведенням проекту стала глибока реорганізація федеральної форми державного устрою, в основу якої була покладена ідея єдиної держави, що складається з 16 рівноправних. з рівною чисельністю в 2 млн. мешканців, земель (областей).

У січні 1919 р. проект конституції був переданий до РНУ, члени якої, зокрема Еберт, зажадали більшого виявлення його демократичного характеру за рахунок насамперед включення широкого переліку прав і свобод.

Результатом наступної піврічної роботи над проектом конституції (включаючи дебати в Національних зборах) став новий його варіант, що складався з двох частин: "Побудова і завдання імперії" і "Основні права й обов’язки німців". Відхід від традиційної структури європейських конституцій, в яких спочатку наводився перелік прав і свобод, не був випадковим. Г. Прейс та його колеги по конституційному комітету вважали, що "спочатку повинна бути держава, яка могла б захистити основні права".

Конституція була прийнята Національними зборами в липні

1919 р. Принципово нові правові концепції порівняно з Конституцією 1871 р. дістали вияв і в її преамбулі. Це — принцип "народної єдності" і "народного суверенітету" ("суверенітету єдиного німецького народу", котрий, як записано в преамбулі, "дав собі цю Конституцію"), а також принципи "свободи" і "соціальної справедливості". Проголошенням "народного суверенітету" руйнувалася династійна традиція державної влади, оскільки її носіями ставали виборні на основі загального виборчого права рейхстаг і президент.

Німецька імперія проголошувалася республікою з федеративною формою державного устрою, яка мала вельми специфічний характер. Веймарська Конституція відкидала формулу старої Конституції 1871 р. "про союз династій", яка сприяла роздробленості, засиллю юнкерства на місцях, виявляючи явну схильність до унітаризму. Колишні "союзні держави" одержали назву земель, а своєрідна верхня палата імперського парламенту була названа не бундесратом (Союзною радою), а рейхсратом (Імперською радою).

Землі мали свої законодавчі органи — ландтаги і свої конституції. які мали закріпити згідно зі ст. 17 Веймарської Конституції, республіканську форму правління і загальне, рівне, пряме виборче право при таємному голосуванні. Безпосередньо імперською Конституцією визначався і правовий статус членів ландтагів (статті 36—39).

Права земель були значно обмежені в галузі законодавства й у фінансовій сфері. У статтях 6—12 Конституції передбачався складний порядок розподілу законодавчих прав між імперією і землями, заснований на головному принципі — імперське право має перевагу перед правом земель (ст. 15).

Деякі сфери суспільного життя — зовнішні відносини, громадянство, митна, поштова і телеграфна справа, оборона та ін. — регулювалися виключно законодавством імперії (ст. 6). Цивільне, кримінальне право, судочинство, преса, об’єднання, збори, торгівля, промисловість, гірнича справа тощо — були віднесені переважно до законодавства імперії (ст. 7). Землі зберігали законодавчу владу з цих питань доти і тією мірою, у якій імперія не користувалася своїми законодавчими правами. З огляду на це земельний закон перебував під загрозою його скасування. Згідно зі ст. 13 "у разі виникнення сумнівів і розбіжностей у поглядах" щодо закону, прийнятого в окремій землі, імперія мала право за допомогою Імперської судової палати скасувати його на підставі головного постулату, що "імперське право має перевагу над правом земельним".