Шпаргалка по "Статистике"

1.  Поняття та види громадських організацій і політичних партій.

Вітчизняні й зарубіжні  політологи по-різному тлумачать  суть, зміст діяльності, призначення  та функції партії. Тому з’ясуємо насамперед зміст вихідних понять вчення про  партію.

Слово “партія” – латинського походження (partio – ділю, розділяю, тобто це група людей, об’єднаних спільністю ідей, інтересів для виконання певної роботи).[6]

Уявлення про ту чи ту партію дають такі ознаки:

) мета партії –  завоювання й здійснення влади  окремо або в коаліції;

2) характер організації  партії;

3) зміст ідеології  партії;

4) діяльність партії  щодо забезпечення соціальної  опори, підтримки з боку населення. 

До ХІХ сторіччя партіями називали групи, які суперничали  між собою у складі уряду або  відповідним чином впливали на політику уряду.

За визначенням німецького соціолога М.Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії: –  аристократичне угрупування; – політичний клуб; – масова партія.

Відомий серед політологів  спеціаліст у галузі партій та партійних систем Д. Сартрі визначає політичну партію як “політичну групу, яка бере активну участь у проведенні виборів і яка має завдяки цьому можливість проводити своїх кандидатів у державні заклади”.

У філософському енциклопедичному словнику (1989 року видання) дається таке визначення партії: “Політична партія – це політична організація, яка виражає інтереси суспільного класу або прошарку, що об’єднує їх найактивнішу частину представників і керує ними для досягнення певної мети та ідеалів”.

Політична партія — це організація, що о6єднює індивідів на основі спільності політичних поглядів, визнання визначеної системи цінностей, що знаходять своє втілення в програмі, яка намічає основні напрямки політики держави. Виникнення партій не є випадковим явищем. Їх поява зумовлена об’єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду, розвитку демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки. Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об’єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання політичної діяльності, шляхом створення таємної групи змовників з метою змінити існуючий політичний режим або об’єднати навколо парламентської групи депутатів одного політичного напрямку, представників у місцевих органах влади, що їх підтримують.

Різні засади виникнення політичних партій, неоднакова їхня роль у політичному житті народів, різноманітність функцій, які вони виконують залежно від суспільно-політичного устрою країни, – все це зумовлює відсутність загального, універсального визначення політичних партій як специфічних організацій, як специфічних інституцій політичної системи.

2.РИСИ ПАРТИЙ Організаційна оформленість: стійкі внутрішньопартійні відносини і наявність розгалуженої структури на загальнонаціональному, регіональному і місцевому рівнях (виборні центральні органи і сітка регіональних відділень).

2. Відкрита налаштованість на владу. Ця ознака відрізняє партії не тільки від суспільних рухів, але й від груп тиску. Останні часом володіють реальною владою, але не афішують цього, віддаючи перевагу озвученню своїх інтересів через партійних лідерів.

3. Пошук масової опори: безпосередньо активних членів і виборців. Це вимагає від партій проведення агітаційної роботи, пропаганди своїх доктрин.

4. Ідеологічність партійних доктрин. Правда, у сучасній практиці поширений феномен електоральних партій, в яких ідеологія виступає на задній план, а головними функціями стає висування кандидатів: мобілізація виборців на підтримку кандидата. На думку відомого французького політолога М.Дюверше, такими є демократична і республіканська партії США - свого роду команди спеціалістів з завоювання голосів і адміністративних посад. Але в будь-якому випадку партія пропонує своїм послідовникам певну систему орієнтацій стосовно стратегії розвитку суспільства.

5. Наявність програмної мети - певного проекту розвитку суспільства. Програма відображає інтереси окремої соціальної групи або претендує на вираження інтересів більш широких мас.

Ці риси відрізняють  реальну партію не тільки від суспільних рухів, але й від карликових партій, "одноденних" партій, характерних  для країн, які здійснюють перехід  до демократії. Партіям, як і іншим громадським об’єднанням, притаманні три основні риси: 
1) солідарність, що ґрунтується на усвідомленні колективної приналежності до одного й того ж об’єднання; 
2) спільна мета; 
3) усвідомлена згода стосовно методів і заходів, способів досягнення цієї мети;

.При цьому слід  враховувати такі вельми важливі  обставини: на відміну від інших  громадських об’єднань, товариств,  спілок, політична партія відрізняється  тим, що вона: 
- націлена на боротьбу за завоювання і використання влади; 
- має більшу ідейну спільність і вищу ступінь організованості, партійну дисципліну; 
- керується Програмою, Статутом, Має назву, що чітко говорить про ідеологічну орієнтацію партії, її цілі і основні засоби їх досягнення.

3.Політичним партіям притаманна організаційна структура; членство; внутріпартійні відносини; партійно-політичні, ідейно-політичні і організаційні основи партії, закріплені в наявних програмних і статутних документах.

Структура політичної партії включає в себе ядро (партійні лідери і активісти, в тому числі виборний актив), рядових членів партії і прихильників, симпатиків партії. Організаційно політичні партії підрозділяються на партійний апарат і партійну масу. При цьому кожна партія (але в різній мірі) налагоджує процес політичного рекрутування, що виражається у доборі, фільтруванні і висуненні кадрів для самої партії, для формування політичної еліти, у підготовці своїх активістів до політичної діяльності.

4. Статус партій в державі та їх роль у суспільному житті.

Ще М.Дюверже визначав партію як організацію, яка діє в системі держави. Таким підходом було покладено початок нової течії в науці про партії, яка базується на абсолютизації інституціональних питань. Дюверже не був першим західним соціологом, який аналізував інституціональні аспекти партії, але ніхто раніше не висував їх на перший план у такій мірі.Дійсно, політичні партії та громадські об’єднання займають важливе місце в політичній системі держави і в суспільному житті. Вони суттєво впливають на діяльність органів державної влади, економіку, соціальні процеси, міждержавні відносини.Як зазначав В.Чорновіл, в Україні значення партій зумовлене потребами вдосконалення новітньої державності та формування громадянського суспільства. Право «на свободу об’єднання громадян у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів…» закріплене в новій Конституції України (стаття 36). Як зафіксовано в Конституції нашої держави, політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах.Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи бути обмежений у правах належності до політичних партій або громадських організацій. Усі об’єднання громадян рівні перед законом.При цьому Стаття 37 Конституції України забороняє в нашій державі діяльність екстремістських та антидержавних політичних формувань.Політичні партії забезпечують необхідний зв’язок між народом і представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати керівництво і висувати вимоги до нього. У Конституції Італії партії розглядаються навіть як пряме та безпосереднє знаряддя народного суверенітету, при цьому суверенні функції виконують партії як правлячі, так і опозиційні. Право правити і право бутив опозиції розглядаються як дві форми вияву народного суверенітету. Партії виступають динамічною силою розвитку політичної системи в державі.

На думку американських політологів, політичні партії є абсолютно необхідними для демократичного уряду та демократичної, правової держави. Адже, висуваючи до законодавчих органів своїх представників, партії покладають на них обов’язки своїх довірених осіб при створенні і проведенні законів та політики держави в життя.

Особливості статусу і ролі партії у державі, в політичній системі та в суспільному житті в цілому дають підстави для таких класифікацій: За правовим статусом виділяють легальні, напівлегальні і нелегальні партії.

За політичним статусом щодо територіальної сфери діяльності мають місце: 
- наднаціональні, тобто такі, щ в конкретній країні представлені «національним або регіональним підрозділом» міжнародної партії; 
- загальнонаціональні (тобто діють на всій території країни); 
- регіональні; 
- локальні.

За ставленням політичних сил до існуючої в державі суспільно-економічної  та політичної систем: 
- прогресивні, що сприяють оновленню; 
- консервативні – в цілому захищають усталений, часом навіть застарілий порядок, але в чомусь сприймають прогресивні перетворення; 
- реакційні – активно протидіють таким змінам.

Важливою видається  оцінка, класифікація політичних партій за місцем у системі державної  влади. В цьому зв’язку партії поділяють за такими ознаками: 
а) правляча (самостійно чи в коаліції); 
б) певною мірою залучені до здійснення влади; 
в) такі, що частково підтримують правлячі в країні сили; 
г) опозиційні.

7.  Основні етапи і розвиток громадських організацій і політичних партій.

Свідчення про об'єднання  людей зі спільними поглядами на природу, суспільство, літературу, мистецтво можна знайти вже у стародавніх суспільствах. У різних народів виникають різноманітні громадські об'єднання, що певною мірою впливають на суспільно-політичний розвиток. До таких можна віднести численні філософські школи Стародавньої Греції, середньовічні лицарські ордени, літературні й художні об'єднання епохи Відродження, різноманітні таємні організації (наприклад, масонські ложі або товариства декабристів) і політичні клуби Нового часу. Паралельно відбувалося осмислення сутності громадських об'єднань, їх місця й ролі у суспільстві. Починаючи із середньовіччя мислителі, намагалися розрізняти державу і суспільство. І вже у XVIII ст. Ш. Монтеск'є розглядає їх як окремі феномени. На початку XIX ст. цей підхід у 1. Канта втілюється в концепції громадянського суспільства, що характеризується правовим статусом і свободою. За вченням К. Маркса та його послідовників, політичні відносини у державі виступають як суспільні, оскільки держава є похідною від суспільства. Відповідно й виникнення громадських об'єднань — процес об'єктивний, закономірний. зумовлений потребою людей у колективній творчості розвитку ініціативи, здібностей. Лише через об'єднання індивід досягає особистої свободи.

Три етапи в історії  становлення й еволюції політичних партій.

Науковці-політологи і, зокрема, німецький соціолог Макс Вебер, в  історії еволюційного становлення  партій вирізняв три етапи: 
- перший етап - аристократичні угрупування; 
- другий етап - політичні клуби; 
- третій етап - масові політичні організації.

Як зазначає інший  дослідник партійної проблематики Е.Вятр, перехід від одного до іншого етапу супроводжувався руйнуванням  традиційних структур влади аристократії і заміни її більш відкритими об'єднаннями громадян. Другий і третій етапи еволюційного розвитку партій зумовлювалися боротьбою молодої буржуазії за своє "місце під сонцем", за владарювання та розвиток демократії і парламентаризму.Такий поділ сприйняла політологія. Проте цей поділ на три етапи стосується не всіх партій і рухів, тим більше не всіх континентів. Адже в дійсності всі три стадії, етапи пройшли лише дві: фактично одні з найперших в Європі і світі партії в сучасному їх розумінні - англійські партії лібералів (вігів) і консерваторів (торі). Історія інших сучасних партій значно коротша, їх більшість сформувалась відразу за моделлю і природою масової партії. Вважається, що перший етап - аристократичного угрупування і аристократичного клубу - це передісторія партії, а власне зріла її форма виступає у формі масової організації.Аристократичне угрупування може бути признано за початкову стадію політичної партії лише за умови, якщо вона пройшла певні етапи розвитку, якщо діяла в рамках хоча й обмеженої, але парламентської системи. Етап політичного клубу більше відповідав складнішій структурі суспільства, плюралізму і конкуренції в сфері політики. З клубних структур виникли численні буржуазні угрупування, наприклад, республіканців у 30-і роки 19-го століття у Франції. Передумовою виникнення і формування клубних партій була поява буржуазії на політичній арені, що порушило однорідність панівних класів і кланів, але й породило небувалу раніше політичну конкуренцію.Політичні клуби нерідко виникали як центри формування і пропаганди ідеології і цілей молодої буржуазії. В Англії та інших європейських державах політклуби виникали також поза представницькими органами (парламентами). Вони були втягнуті в активну класову боротьбу між буржуазією і землевласниками, феодалами, мали розгорнуту, переважно більш чітку організацію, вникали в широку й різнобічну громадську діяльність, щоб залучати на свій бік якнайширші маси населення.Особливе значення мала поява в Європі у другій половині 19-го століття масових партій, і зокрема, робітничих партій. Виникненню масових партій сприяли два основні чинники: розширення виборчих прав громадян і розвиток робітничого руху. Це означало, що вибори перестали бути внутрішньою справою тільки багатих людей. "Парламентарні" буржуазні партії в зв’язку з цим істотно трансформувалися - змінилася їхня організаційна і функціональна структура. З’явилися нові форми політичної діяльності, відбувався відхід від елітарності. Діяльність партій вийшла за межі парламенту - для ідеологічного і політичного впливу на виборців з метою завоювання їх підтримки

3. · Функції політичної партії в суспільстві.

· В демократичній державі, в суспільному житті політичні партії виконують важливі, соціально значимі функції.

· Найперше, ідеологічна функція, формування ідеології та політичних доктрин. Це визначення і формування мети, завдань і принципів, засобів їх досягнення. Конкретна партія виявляє і відстоює інтереси тих громадян, верств і соціальних груп, які становлять соціальну базу цієї партії.

· Це також виявлення, формування та обґрунтування (політичне відображення) інтересів соціальних груп. В ідеалі мета партії полягає в представництві у політичній системі суспільства інтереси тих соціальних груп, прошарків, класів., інтереси яких вона виражає. Проте нерідко політична партія не одержує підтримки соціальної групи, на представництво інтересів якої вона претендує. Інтереси однієї групи можуть представлятись кількома партіями..

· Виборча функція – участь у виборах в ради всіх рівнів партійним списком, залучення громадян до виборів, агітація за свій партійний список.

· Урядова функція – участь партії у формуванні урядових структур, включаючи формування кабінету міністрів представниками політичної партії, яка перемогла на парламентських виборах. · Кадрова функція – формування та підбір політичних лідерів, державних і громадських діячів.>

· Серед функцій політичних партій ряд політологів виділяють також: 
- участь у формуванні політичних систем, їхніх спільних принципів, компонентів; 
- організація боротьби за владу в державі чи її захист, участь у формуванні програм діяльності владних структур; 
- участь у здійсненні державної влади, фактична партизація державного апарату; 
- формування громадської думки; 
- політичне виховання всього суспільства або його частини, яка найбільше пов’язана з тією чи іншою партією, є її соціальною базою чи електоратом на виборах до органів влади; 
- рекрутування нових членів партії та її прихильників; 
- підготовка й висунення кадрів до апарату держави, професійних спілок.

· Саме політичні партії назначають кандидатів на виборні офіційні посади і представляють їх виборцям (чи уряду, керівництву органів виконавчої влади). .

· У відповідності з функціями політичної партії майже кожна партія намагається визначити проблемні питання зі своєї точки зору і пропонує свою програму для здійснення її на державному, урядовому рівні.

9.Помітний  слід в історії української  політичної думки залишило Кирило-Мефодіївське  братство (його ще називають товариство прихильників національного та соціального визволення), що діяло в 1845-1846 роках, переважно в Києві. Його учасників згуртувала ідея слов'янського об'єднання та щоб Україна була "неподлеглою ...в союзі слов’янськім". Основні ідеї товариства були викладені в "Книзі буття українського народу", а шляхи і засоби осягнення мети - у "Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія". Виразником радикальних ідей Кирило-Мефодіївського товариства був Тарас Шевченко. Він чітко відстоював ідеали свободи, рівності і братерства для українського та інших, насамперед слов’янських народів, заперечував усі форми поневолення, закликав до боротьби проти панства й царизму.

. В другій половині 19-го століття заявилось чимало  українських громадських і суспільно-політичних  об'єднань: громади, товариства, братства, гуртки, організації українофілів  тощо. . До того ж, діяльність  багатьох подібних організацій набувала переважно освітянського характеру, без висування і спроб реалізації політичних, національно-державних завдань.

Кінець 19 століття позначився як посиленням соціальної напруги, так  і піднесенням національної самосвідомості українців, зростанням їх політичної активності. Це привело до появи стійких груп найактивніших поборників інтересів свого народу, які почали об'єднуватись у політичні партії з більш чітко вираженими прагненнями до політичної боротьби за відновлення української державності і соціальне визволення.

Процес виникнення, становлення, теоретичного і організаційного  зміцнення українських політичних партій особливо бурхливо проходив на початку XX століття та в період революційних подій 1917-го року. Деякі з новоутворених політичних організацій не називали себе партіями, а фактично були утвореннями такого типу, наприклад Народна рада, Товариство українських поступовців, Союз визволення

Першою політичною партією  в Україні було зареєстровано  Українську республіканську партію (тепер УРП «Собор») - 05.11.1990 року, далі була зареєстрована Українська селянська демократична партія (15.01.1991 р.), згодом, зареєстрували Партію Зелених України (24.05.1991 р.) та Демократичну партію України (28.06.1991 р.). Першими політичними партіями, які були зареєстровані після проголошення Незалежності України стали Ліберальна партія України (10.10.1991 р.) та Соціалістична партія України (25.11.1991 р.).

12. Типологія політичних партій.

Однією з головних у політичних науках є проблема поділу партій на певні усталені типи, в тому числі на правих та лівих,  Хоча досі існує певний набір цінностей, характерний, скажімо, для лівих. Вони традиційно є пацифістами, антирасистами, антикапіталістами, виступають проти "дикого ринку", за пріоритет колективної, акціонерної, групової власності, - у цьому розумінні вони є завжди соціальні або соціалістичні.

Праві, в свою чергу, обстоюють  усталені порядки, культ нації та влади ієрархії, приватну власність  як засаду господарювання та функціонування суспільства. У нас тепер знову часто чуємо поділ партій і груп населення на "червоних" і "білих". Спробуємо пригадати: хто такі "червоні" і хто - "білі".

З 1917 року по 1922 рік між  ними в Росіі, Україні точилась безперервна  боротьба. Причому "червоними" були трудящі (робітники, селяни, мало імущі), які силою повалили царя, експропріювали поміщиків і капіталістів та оголосили свою мету побудову справедливого суспільства без пана й холопа. "Білі" - це ті, хто втратив, але не примирився з втратою майна, заводів, крамниць, землі та їх прислуга. Вони силою зброї та за допомогою іноземних армій намагались захистити і повернути своє добро і привілеї. Переважно люди освічені, культурні, навіть у фронтових умовах громадянської війни вони дотримувались чистоти і "білих комірців".

Сучасна політична наука  розробила складні типології  партійних інститутів. Найчастіше застосовується критерій типологізації партій - ідейні основи їх діяльності, що передбачає поділ  на: 
-  доктринальні (зорієнтовані перш за все на захист своєї ідеологічної чистоти); 
-  прагматичні, або "патронажні" (Ньюмен), що орієнтуються на практичну доцільність дій; 
-  харизматичні, в яких люди об'єднуються довкола лідера.

Для сучасної політичної науки характерно типологізувати партії в залежності від їх виразних ознак: 
- соціальні (захисту пенсіонерів України); 
- етнічні (ультраліва баська партія "Еррі батасуна", "Демократична партія Угорців України”); 
- демографічні (жіноча об'єднана партія Бельгії, Партія жінок України); 
- культурологічні (партія любителів пива в Німеччині, Росії) та інші.

Досить поширена типізація  партій за їх ставленням до правлячого режиму: 
- правлячі й опозиційні; 
- легальні й нелегальні; 
- партії-лідери й партії - аутсайдери; 
- партії, що правлять монопольно і правлячі у складі коаліції та інше.

виділяв партії кадрові, масові і суворо централізовані. Перші з названих відрізняються тим, що вони формуються навколо групи політичних діячів, а основою їх організаційної побудови є організаційний комітет (лідерів, активістів).

 Саме такою є  партія "зелених", що виросла з екологічного руху, зокрема в Україні. .

5. Виникнення організованих суспільних груп як прообразу політичних партій.

Поява політичних партій, вірніше їх прообразу, або протопартій, сягає античності. До політичного  лексикону слово "партія" увійшло ще за часів Стародавнього Риму. Етимологічне поняття "партія" означає частину більшої спільності, елемент політичної реальності. З давнини термін "партія" означав активні групи, об'єднання громадян, які вели суперництво між собою або жорстку, непримиренну боротьбу за завоювання влади чи реальний вплив на владу. А влада - це багатство, розкіш патриціїв, нові земельні володіння та більша кількість рабів і рабинь. Отже, об'єднання амбітних людей в ім’я завоювання або доступу до влади мають давню історію. Вони завжди супроводжували конфлікти і були невіддільним від них механізмом політики. змагалися між собою партія популярів, що виражала інтереси плебсу, і партія оптиматів, яка представляла патриціанство й заможні роди.Відтак існує думка, що прообрази партій - протопартії - виникли тоді, коли виникла, проявила себе політика, тобто в рабовласницькому суспільстві. З розвитком рабовласницьких відносин, поглибленням соціальної диференціації суспільства, в тому числі й самого панівного класу, вже було недостатньо державних політичних структур для здійснення влади. Виникали громадські організації як форма політичної діяльності груп панівного класу, що протиборствували між собою, а також основних мас населення, трудящих мас, які боролися проти панівних верств.Подібні протопартії виникали й діяли також в середньовіччя. Наприклад, у середньовічній Італії XII -XV століть між собою ворогували гвельфи (прибічники світської влади Папи Римького, які також виражали інтереси торгово-ремісничих міських верств населення) та гібелліни (прибічники, сильної королівської влади в інтересах феодалів). В більшості випадків, у період середньовіччя та Нового часу протопартійними інституціями були різноманітні ложі, ордени, таємні товариства та клуби. Серед них, мабуть, найбільш виділялися (і, як не дивно, збереглися до наших днів - Масонські ложі, масонський рух). Прототипи сучасних політичних партій з'явилися в умовах кризи феодалізму, в період ранніх буржуазних революцій і формування капіталізму, в час виникнення парламентів, а саме в кінці 18-го – на початку 19-го століття. Здебільшого це були організації молодої буржуазії для боротьби із феодалізмом, що стояв на перешкоді промисловому і суспільному розвитку.Ставлення, до партій та їхньої ролі в житті суспільства впродовж тривалого часу - від античності аж до кінця XVIII століття - було негативним. Поряд з цим, у європейській політичній думці 17-го - 18-го століть поширилося ставлення до партій як до "позитивного явища суспільного життя". З того часу в політологічній науці поступово утвердилася думка, що без наявності сильних політичних партій, альтернативних політичних рухів демократична природа влади неможлива

6. Європейські теорії еліти та олігархізації політичних партій і рухів.

Наприкінці XIX століття у громадсько-політичній думці з'явилися досить впливові теорії - еліти та олігархізації політичних партій. Творцями теорії еліти виступали італійські вчені - Вільфредо Парето (1848-1923) і Гаетано Моска (1858-1941). Термін "еліта"(від лат. eligere та франц. elite) означає кращий, добірний, обраний, а також вища верства соціального співтовариства. Прихильники теорії еліти майже повсюдно використовують цей термін як синонім носіїв політичної влади.

Зазначена теорія виходить з того, що світом завжди правила  і повинна правити еліта, певна частина, партія - обрана, наділена особливими якостями меншість суспільства.

Поширені й інші теорії, зокрема, теорія олігархізації політичних партій, стверджував, що в кожній масовій  партії влада знаходиться в руках  партійного апарату (олігархії) та незалежно від ідеології, яку проповідує цей апарат, неминуче набуває недемократичного характеру.

Слідом за Острогорським  Роберт Міхельс запевняв, що кожна  організація неминуче веде до олігархії, бо це є наслідком організаційних вимог, а не психологічних якостей людей. Згідно з цією теорією, вожді ніколи не поступаються своєю владою масам, а тільки іншим вождям, тобто об’єктивно існує "залізний закон олігархічних тенденцій"...

І нарешті, роблять висновок дослідники політичних партій, перемагає  не та партія, у якої сильніша організація, дисципліна (хоча це дуже важливо), а та, яка сповідує справді духовні, гуманістичні, загальнолюдські, більш розумні і реалістичні та волелюбні ідеали.

8. Становлення партій сучасного типу в Європі та Америці

Політичні партії - інститут європейської культури. Такий тип суспільної організації поширився із Європи і закріпився в інших культурах, найперше на Американському континенті. Вони виникли у безпосередньому зв’язку з буржуазними революціями і появою парламентів та парламентаризму. Причини виникнення партій полягали в необхідності захисту соціально-класових, національних, а нерідко й релігійних чи регіональних інтересів, а також у потребі ведення виборчої боротьби за владу. Багатоманітними були і є способи виникнення політичних партій.

Частина політичних організацій  того часу виходила за рамки буржуазної ідеології і дотримувалась утопічних, комуністичних ідей: 
- у перше десятиліття 19-го століття виникає масовий робітничий рух в Англії, за іншими оцінками, це - партія чартистів.Масові політичні партії почали виникати в Європі у другій половині 19-го століття. На відміну від клубів, вони відразу прагнули справляти масовий вплив, залучати в свої ряди якомога більшу кількість членів, намагались використати багатий арсенал політичного впливу на населення, використовуючи пропаганду, агітацію, політичну освіту, діяльність у сфері культури та інші засоби і форми впливу на маси у потрібному напрямку..

Політичні партії у Сполучених Штатах Америки.

Політичні партії не зафіксовані  у Конституції США. А ті політики, які розробляли систему Американського правління, не передбачали того, що вони виникнуть і стануть вельми важливою реальністю всього політичного, суспільного життя і демократії в цій країні. І навіть свідчення того, що чимало відомих на той час політичних діячів держави при підготовці Конституції США говорили: партії будуть загрозою новому порядку молодої держави. Проте невдовзі, під час обговорення і ратифікації Конституції - в 1787-1888 роках, усе ж з’явились перші ознаки того, що національні політичні партії стануть частиною американського політичного життя. В цей час з’являються дві поспіхом, ненадійно організовані політичні партії. Захисники Конституції називали себе федералістами, а їх суперники й опоненти були відомі як анти-федералісти. Ці два угрупування або так би мовити тимчасові партії самоліквідувались після ратифікації Конституції.демократична и респбликанська

11. Інституціоналізація політичних партій - це процес набуття партією політичної вагомості та сили, організаційної сталості та досвіду політичної боротьби у виборчих перегонах. Інституціоналізація політичних партій - це не тільки процес, але й певна властивість і стан. Як властивість - це ступінь матеріалізації партії в суспільній свідомості, унаслідок чого вона існує незалежно від своїх лідерів.

Інституалізація політичних партій:

Найчастіше інституціалізація  політичних партій пов’язується з  їх правовим регулюванням. Однак, враховуючи ту обставину, що партії є також політичним інститутом, їх інституціалізація здійснюється також партійними нормами, як, наприклад, статутом політичної партії. Проте серед науковців переважає думка про те, що інституціалізація політичних партій є радше тільки правовою інституціалізацією. Остання, у свою чергу, поділяється деякими авторами на конституційну та законодавчу. До першої належать положення про політичні партії, включені до конституцій, до другої – до інших законів.  Інституціалізація політичних партій виявляється у двох взаємозалежних процесах: конституціоналізації, тобто включення у конституцію основних принципів їхнього статусу, і законодавчої інституціоналізації, у результаті якої правове становище партій визначається законом досить детально.

13. Партійні системи

Різновидності партійних систем можуть виділятися на базі різноманітних ознак та критеріїв. Партійні системи є стабільні та консервативні; здатні зберігати цілісність і такі, що розпадаються; діючі в нормальній та у надзвичайній обстановці, поляризовані (біполярні), багатополярні та атомізовані; альтернативні та неальтернативні; молоді і такі, що мають досить тривалу історію та ін.Різноманітність визначення партійних систем, їх ролі і місця в політичному житті суспільства дає можливість виділити типи партійних систем в суспільстві: одно, двох і багатопартійні. Якщо для тоталітарних, авторитарних політичних режимів характерні частіше однопартійні системи, то сучасним розвиненим демократичним країнам властиві багатопартійні системи. Багатопартійна система - це така система, де реальну боротьбу за владу веде декілька політичних партій. Плюралістичною, багатопартійною системою в світі визнається система, що включає не просто багато політичних партій, а наявність опозиції, в тому числі політичних партій, що виступають проти існуючого ладу. Опозиційні політичні партії виступають проти існуючої соціально-економічної і політичної системи, не сприяють цілісності політичного ладу, в межах якого діють і мають різноманітні концепції рішення проблем, які виникають в країні. Одна з ознак політичного плюралізму - наявність двосторонніх опозицій. Двостороння опозиція характерна тим, що розміщена з обох сторін уряду - ліворуч і праворуч. Обидві опозиції - ліва і права взаємно виключають одна одну і більш того, перебувають у становищі перманентного конфлікту.Безліч політичних партій в порівнянні з однопартійністю мають певний демократичний зміст. Досвід історії свідчить, що зосередження всієї повноти влади в одній політичній партії означає встановлення авторитарності і тоталітарного режиму (гітлерівська Німеччина, Радянський Союз періоду сталінізму і застою та ін.). Затверджується авторитарний режим і в деяких народно-демократичних країнах Східної Європи, коли в країні встановлювалася однопартійна система. В ряді країн Заходу існують двопартійні системи (США, Великобританія та ін.). Політичну владу в країнах Заходу, де існують двопартійні системи, здійснюють поперемінно тільки дві значні політичні партії, що стоять на базі капіталістичних відносин: в США - республіканська і демократична партії, в Англії - спочатку консервативна і ліберальна, а після консервативна і лейбористська. Соціолог Джованні Сарторі справедливо відзначає, що двопартійність маємо тільки тоді, коли існування третіх політичних партій не заважає двом головним політичним партіям керувати суспільством. Американські соціологи Харрі Госнелл і Реджі Смолка вважають, що американська партійна система правильно названа двопартійною тому, що «жодна маленька політична партія ніколи успішно не кинула виклик двом головним політичним партіям в зв'язку з їх контролем над президентством і конгресом».

15. Типи партійних систем.

Історичний досвід XX ст. дозволяє виділити чотири типи партійних систем: ліберально-демократичні, що існують в більшості розвинених капіталістичних країн; фашистські, які мали місце в ряді європейських, латиноамериканських країн в 20 - 60-х роках; авторитарні, що виникли в ЗО - 40-х роках в Радянському Союзі, Кореї, Румунії та ін., і партійні системи, що склалися в країнах народної демократії Європи після перемоги народно-демократичних революцій в 40-50-х роках. В більшості країн Східної Європи утворилися багатопартійні системи, що спиралися на багаті історичні, соціально-політичні, культурні традиції, а також на постійний політичний тиск авторитарної радянської політичної системи. Суворі умови царського підпілля вимагали, окрім чіткої організації підпільної діяльності, точної конспірації, замкнутості, слухняності і централізації в діяльності партійних організацій і осередків, що, зрозуміло, виправдовувалося обставинами.

1. Партійні  системи

Здійснюючи взаємозв'язок між громадянами і державою, партії вступають у контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв'язку партій використовується термін "партійна система”. У найбільш загальному вигляді партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між: партіями, які претендують на володіння владою в країні. Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи). До кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень загальності між партіями.

Залежно від кількості  партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем.

Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів.

"Уявна" багатопартійність  (квазібагатопартійність). Це означає,  що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи - "система з партією-гегемоном".

Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність двох партій, постійних  лідерів виборчих кампаній, з якими  не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади.

Система "двох з половиною партій". Від попередньої вона відрізняється  тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з  третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині. Головними конкурентами на виборах є Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час у ролі третьої партії виступали вільні демократи, які об'єднувалися то з СДПГ (1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали правлячою партією, вступивши в коаліцію з "зеленими" ("Союз до зелені").

Багатопартійні системи з обсягом  чотирьох і більше партій.

Залежно від  характеру суперництва між партіями багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються на такі:

• помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються  від інших орієнтованістю всіх існуючих партій на співробітництво, невеликими ідеологічними відмінностями між  партіями;

• поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою "ліві - праві", відсутність сильних центристських партій, а також прагнення до укладення недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд;

• атомізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов'язаних між собою і з населенням партій (від тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них важелів впливу на владу.

Крім того, залежно від характеру союзів, що укладаються між партіями, багатопартійність може бути:

• Блоковою, коли близькі  за ідеологією партії об'єднуються  в блоки і йдуть на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою. Наприклад, для Франції  на двоблоковість, коли на президентські  вибори партії йдуть двома блоками - лівим і правим.

• Коаліційною, близької до поляризованої багатопартійності. Ні одна з партій не має більшості  в парламенті, достатньої для того, щоб самостійно впливати на склад  кабінету міністрів, що формується. Тільки союз з іншим партійними фракціями дозволяє сформувати коаліційний уряд.

Нарешті, залежно від  реальної політичної ваги партії і  кількості депутатських місць, отриманих  нею на виборах, прийнято виділяти такі партійні системи:

• системи, засновані  на партіях з мажоритарним покликанням, подібна модель партійної системи характеризується тим, що при рівних можливостях, які створюються державою для усіх партій, населення протягом довгого часу віддає перевагу лише одній партії (наприклад, партія Індійського національного конгресу, ліберально-демократична партія Японії, соціал-демократична у Швеції);

• система з домінуючою партією, яка намагається набрати  не менше 30% голосів на виборах, але  вимушена шукати союзників для формування уряду;

• система, що опирається на коаліцію міноритарних партій, яка функціонує, як і описана вище коаліційна багатопартійність.

У демократичних країнах  домінують дво- і багатопартійні системи. Увагу політологів притягує питання про переваги і недоліки кожної з системи.

З одного боку, багатопартійна система відображає широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні відносини змагальності, але з іншого - для неї притаманні суттєві мінуси:

• призволить до надмірної  сегментації електорального поля під  час виборів. Велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не є гарантією більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті. Так, наприклад, результати виборів до Верховної Ради показують зворотну залежність: чим більше партій і блоків було подано для голосування, тим менша їх кількість зуміла перебороти виборчий поріг, необхідний для отримання депутатських місць;

• надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює  проблему формування стабільного і  ефективного Кабінету міністрів;

• сприяє появі феномену "безвідповідальної опозиції", не маючи можливості прийти в законодавчий орган, дрібні партії можуть роздавати популістські обіцянки, знаючи, що відповідати за них не прийдеться. Тим самим подібні партії сприяють радикалізації настроїв у суспільстві.

У свою чергу двопартійна система забезпечує велику стійкість політичного життя: стабільний однопартійний уряд, домінування протягом довгого часу єдиного політичного курсу. Але й практика функціонування цієї системи викликає критику з боку громадськості тих країн, де вона поширена. Її негативними моментами є практично монопольне становище двох партій на політичному просторі (в структурах влади, у виборчій політиці), оскільки практично неможливими серйозні претензії на владу з боку третьої партії. Наприклад, починаючи з 1856 р., всі президенти США були республіканці або демократи; після 1998 р. в Конгресі був тільки один депутат, який вибирався як незалежний кандидат. Провідні партії можуть сприяти прийняттю таких виборчих правил, які б "працювали" тільки на ці партії.

Серед факторів, які визначають тип партійної системи (історичні  традиції, особливості соціальної структури, ступінь фрагментарності політичних орієнтацій, законодавство, що регламентує  реєстрацію і діяльність партій, президентська  або парламентська форма правління) найбільше значення має виборча система.

16.  Партійна система України

Становлення партійної  системи в Україні. Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що особливо чітко намітився в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про громадські об'єднання", який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багатопартійності: позапартійний характер політичних об'єднань, "перехід в ідеології від загальнореформаторських до державницьких позицій, перехід від гасел на мітингах до участі у виборах, конфронтація з компар Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відбивати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між особою та державою.

Не дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через "дрібнопартійність ".

Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є  відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і цілей суспільного  розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства.

Можна виділити такі етапи  у розвитку української багатопартійності:

1. Опозиційно-переддержавний. Тривав від осені 1989 р. до референдуму у грудні 1991. Було створено 12 партій, програми яких (крім КПРС) характеризувалися загальною декларативністю, ідеєю незалежності, примату приватної власності.

2. Лояльно-державний.  Тривав з грудня 1991 р. до початку  1993 р. Це період першої структуризації партій, прийняття Закону України "Про об'єднання громадян".

3. Етап передвиборчий  - 1 (1993-1994 рр.). Характеризується наданням  партіям можливості висувати  своїх представників кандидатами  у депутати при збереженні  мажоритарної виборчої системи.

4. Етап партійної трансформації.  Це період об'єднання мало чисельних  партій та появи нових, який  тривав близько двох років  і завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України. 

5. Етап партійної реструктуризації (середина 1996 - середина 1997 рр.). Характеризується значним зростанням кількості партій, партійною реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та вибори.

6. Етап передвиборчий-2 (осінь 1997 - весна 1998 рр). Формуються  виборчі блоки партій, визначається ідеологія більшості партій, формуються партійні списки, партійні представники впливають на зміни у виборчому законі.

7. Етап політичних  компромісів (весна - осінь 1998 р.). Визначають сфери впливу в  парламенті, боротьба за лідерство  в комітетах Верховної Ради України, парламентські розколи.

8. Етап передвиборчий-3 (осінь 1998 - осінь 1999 рр.). Підготовка  до виборів Президента України  і пов'язаний із нею розкол  партій на три умовні групи:  блок 1 - "Наш вибір - Леонід Кучма"  з гаслами за демократичний розвиток одночасно з політичною стабільністю; блок 2 - об'єднання КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ та ін. під гаслами повернення до минулого; блок 3 - партії, які відстоювали насамперед власні політичні інтереси, проголошували "шляхи спасіння держави", займалися політичною саморекламою.

9. Етап реалізації  політичних угод (зима 1999 - осінь  2000 рр.) Проявився у реструктуризації  парламенту, створенні парламентської  більшості, нового уряду, підготовці  та проведенні референдуму. 

10. Етап передвиборчий  - 4. Характеризується запровадження пропорційної виборчої системи, прийняттям Закону України "Про політичні партії", розмежуванням партій у їх ставленні до "касетного скандалу", порушень громадянських прав людини в Україні, парламентські вибори - 2002.

11. Етап президентських виборів. Всі політичні партії поділилися на провладні і опозиційні до влади, ті партії, які відкрито не відносяться до опозиції, більше чи менше підтримують нині існуючу владу. Характеризується широкомасштабним порушенням прав людини, активним використанням брудних технологій, відсутністю незалежних ЗМІ.

Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення політичних партій. Особливо цей процес прискорився  після 1994 р.; у 1995 р. - офіційно зареєстровано 36 партій, у 1996 р. - 39, 1997 - 46, 1998 52, 1999 - 70, на початку 2000 р. - 92, у жовтні 2000 р. - 107. На сьогодні налічується близько 120 зареєстрованих політичних партій.

Взагалі ж у становищі  українських партій чимало спільного:

• у багатьох з них  відсутній свій електорат;

• спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;

• вкрай слабкі ідеологічні  засади;

• переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;

• відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів  населення;

• спостерігається активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто з тіньовим;

• відсутність сталого  співробітництва партій в головному - побудові незалежної процвітаючої України.

тійною номенклатурою, широка підтримка громадян та ін.

14. Партійні коаліції  

В політичному житті партії дуже часто змушені вдаватися до співпраці між собою формуючи різного роду партійні коаліції. Сам термін “коаліція” означає об’єднання, спілку, блок. Походить воно від латинського слова – coalescere, що означає “рости разом”. А.Раппапорт вважає, що “коаліція це угода двох чи більше акторів, які прийняли рішення кооперуватися між собою з метою максималізації власної користі”. Партійна коаліція є вибором такої партійної конфігурації, яка спираючись на існуючі можливості і умови, в найбільш оптимальний спосіб служить реалізації поставленої цілі.

Політичні партії, які  приймають участь у формуванні партійної  коаліції ризикують, що в рамках міжпартійної конфігурації вони можуть втратити свою ідентичність однак переконання, що остаточний результат принесе більше користі є для них переважаючим. В суспільствах, які характеризуються високим рівнем фрагментаризації політична еліта може застосовувати стратегії або конфронтації або кооперації. Згідно із А.Лійпхартом коопераційна діяльність характерна переважно для консенсусних демократій. 

Найчастіше вживаним поділом партійних коаліцій є  поділ їх в залежності від кількості  учасників на двопартійні і багатопартійні. В залежності від розміру партій, які формують партійну коаліцію вони поділяються на коаліції великих партій, малих і середні коаліції. В залежності від мети формування коаліції вони поділяються на виборчі (для спільної участі у виборах), тимчасові (для досягнення якихось тимчасових цілей), а найчастіше формують вони парламентські коаліції (для формування і діяльності уряду або опозиції йому). 

Виборчі коаліції 

Формування виборчих коаліцій відноситься до числа  найважливіших виборчих стратегій політичних партій. При формуванні виборчих коаліцій політичні партії виходять з того, що спільно вони досягнуть кращих результатів ніж окремо. Учасники коаліції стараються шляхом об’єднання своїх зусиль і ресурсів досягнути такої нової якості яка б давала їм можливість зібрати більшу кількість голосів виборців ніж дані партії збирають окремо. У зв’язку із цим виборчі коаліції поділяються на а) аддитивні, б) субаддитивні, в) супераддитивні. 

До аддитивних коаліцій відносяться такі виборчі коаліції, які отримують таку підтримку  виборців, яка рівна сумі підтримки  кожного учасника коаліції окремо. Коаліції, що отримують меншу підтримку називаються субаддитивними, а ті коаліції, які отримуюють більшу сумарну підтримку називаються супераддитивними. 

Перший тип коаліцій найчастіше пов’язаний із об’єднанням  споріднених партій, які борються на виборах за підтримку одного і того ж виборчого сегменту. Їх об’єднання не приводить до втрати ними своєї ідентичності, а тому не відбувається відтоку підтримки до інших політичних угрупувань. 

Другий тип коаліцій має місце тоді коли характер коаліції не відповідає очікуванням виборців. Це відбувається переважно тоді, коли в рамках коаліції є задіяними такі політичні актори, які порушують програмну цілісність і ідентичність об’єднання, що веде до відтоку від нього різних виборчих сегментів, які не вважають дану коаліцію “своєю”. 

Третій тип коаліції означає, що її учасники зуміли зберегти “свій” електорат. До того ж додалися голоси тих, що підтримують сам факт об’єднання політичних сил. Крім того спрацьовує “психологічний ефект” описаний М.Дюверже – виборці охочіше голосують за сильніших учасників виборчих змагань. Сам факт порозуміння між політичними силами є явищем для суспільства позитивним поскільки вказує на здатність еліт до гармонізації своїх стосунків заради суспільної користі. З правової точки зору політичні партії можуть приймати участь у аиборах як 1) партійні коаліції, 2) передвиборчі блоки, 3) окремі партії. В кожному окремому випадку законодавець передбачає інші формальні вимоги до суб’єкту виборчого процесу, що теж може бути певним застереженням для формування виборчих коаліцій.

Парламентські коаліції

Коаліції які створють партії для забезпечення своєї парламентської діяльності називаються парламентськими. На практиці існує кілька типів парламентських коаліцій:

1)    коаліція як результат розпорошення партій, 

2)    коаліція в біполярному укладі партій,

3)    коаліція в умовах домінуючої партії, яка виступає у двох виглядах: а) проти домінуючої партії, б) коаліція домінуючої партії. 

Більшість вчених вказують на те, що “золотий вік” багатопартійного парламентаризму вже відійшов і після ІІ світової війни маємо ми справу із партійними коаліціями, які формуються в умовах розпорошення політичних сил. Сучасними прикладами такого типу коаліцій виступають партійні коаліції Голандії, Бельгії, Фінляндії, Данії. Партійна коаліція формується тут швидше за підсумками виборів ніж до виборів. Жодна із політичних партій не домінує. Електоральний успіх основних партій не суттєво впливає на її шанси потрапити до складу правлячої коаліції. Рішення про це є результатом післявиборчих міжпартійних переговорів. 

Коаліція в умовах біполярного укладу політичних сил  з’являєтся в умовах двопартійності. Великобританія є класичним прикладом  даного типу. З подібною схемою можна  зустрітися також і в не двопартійних системах. 

Формування коаліції в умовах однієї домінуючої партії означає, що відбувається воно в умовах домінування в політичному житті однієї партії. 

Досвід показує, що домінування  партії  в політичному житті відбуваєтья тоді, коли: 1) партія на кількох парламентських виборах здобуває підряд більше 40% депутатських мандатів і 2) більше ніж на 20% випереджає своїх конкурентів. Трапляються також випадки, коли партія має незначне переважання, але залишається тривалий час правлячою використовуючи поляризацію партійної системи. 

Аналіз конкретних систем цього типу вказує на три різні уклади однопартійного домінування: 

1)         партія здійснює державне керівництво одноосібно на основі абсолютної переваги в парламенті, а коли це не вдається то старається запровадити дострокові вибори. Прикладом цього типу домінування є правління Японської ліберально-демократичної партії, яке триває з 1958р.

2)         якщо парламентське представництво партії не дає їй можливості одноосібно здійснювати державне керівництво і може привести до втрати влади то старається вона організувати коаліцію із своїм домінуванням. Прикладом цього типу домінування було домінування  соціал-демократів в Швеції та Норвегії.

3)         немає абсолютного домінування, а тому партія старається залучити до державного управління представників опозиційних сил, що дезінтегрує опозицію. Прикладом цього типу домінування є ситуація в Польщі, яка склалася після виборів 1993р.(домінування СЛД – Союзу демократичної лівиці). 

Прикладом коаліції направленої  проти домінуючої партії може бути досвід формування правих коаліцій проти правління соціал-демократів в Скандинавських країнах. Однак, як правило, така конфігурація міжпартійного змагання веде до перетворення її у двоблокову модель.

Урядові коаліції 

Загалом парламентську  демократію можна охарактеризувати як лад який по своїй суті полягає у формуванні населенням правлячих команд через механізм виборів. На практиці однак лише двопартійна система є найбільш наближеною до парламентської моделі демократії. Обидві великі партії мають можливість виграти на виборах і сформувати уряд або перейти до нього в опозицію. В ситуації коли має місце державне управління через механізм партійних коаліцій зникає безпосередній зв’язок між виборчим актом і складом правлячих команд. Як показують підрахунки в третині випадків формування урядів меншості відбувається далеко не тими партіями, що здобули найбільшу підтримку на виборах. Більш ніж половина урядів формують коаліції більшості та меншості, склад яких при тих самих результатах виборів може бути дуже різноманітним. Часто програмні та коаліційні зміни цих партій є зовсім неочікуваними для виборців. 

Парламентські коаліції, котрі мають на меті формування уряду  складаються за наступних умов: 1) наявності вільної конкуренції  політичних сил при котрій вони намагаються  отримати максимальний доступ до влади, але нездатні здійснювати її самостійно, 2) розпорошення політичних сил, яке виражається в тому, що жодна партія і жодний політичний блок не здатний отримати абсолютної переваги, 3) поляризації політичних сил в парламенті на тлі бажання одних партій сформувати блок більшості з метою залучення інших до співучасті у здійсненні влади. 

Формування правлячої  коаліції вимагає від її учасників  дотримання наступних умов: а) пошуку основними політичними блоками  природних союзників для спільного формування парламентської більшості, б) порозуміння між союзниками стосовно основних напрямів та цілей майбутньої діяльності, в) розподіл посад  в коаліційному уряді і узгодження програми його діяльності. 

18. Історичні витоки партій в Україні

 З 1989 по 1996 рік зареєстровано понад 40 політичних партій у незалежній Україні. Багатопартійність стає реальним фактом нашого політичного буття. Йдеться насамперед про такі політичні партії, як Українська республіканська партія (УРП), Демократична партія України(ДемПУ), Партія демократичного відродження України(ПДВУ), Соціал-демократична партія України(СДПУ), Українська селянсько-демократична партія (УСДП), Партія Зелених України (ПЗУ), Українська національна консервативна партія (УНКП), Народна партія України (НПУ) та ін.

Зазначимо, що процес становлення  багатопартійності в Україні  набув нині двох найхарактерніших рис:

1) інтенсивно виникають  партії східно-регіонального та  південно-регіонального походження (Партія праці України (ПП), Громадський  Конгрес України (ГКУ), Ліберальна партія України (ЛПУ), Партія економічного відродження Криму та ін.;

2) стали оформлятися  у політичні партії досить  впливові лобістські угрупування  підприємців, керівників державних  та орендних підприємств, колективних  селянських господарств та інші (Селянська партія України (СелПУ), Українська партія справедливості (УПС), Українська партія солідарності та соціальної справедливості та ін.).

На додаток до головних політичних партій, діючих в Україні, у містах існують розрізнені й  малочислені групи, групки або відділення Марксистської робітничої партії диктатури пролетаріату, ДС, КАС та інших політичних формувань. Цілий шерег партій заявили про себе у засобах масової інформації та на мітингах, але не провели установчих зборів.

Становлення багатопартійності в Україні відбувається за екстремальних умов. Продовжується поглиблення соціально-економічної кризи, зростає соціальна напруга, девальвуються в очах значної частини населення демократичні цінності. Монополію на владу від КПРС-КПУ перехопила “партія влади”. Замість єдиної ідеології, яка виконувала державницько-охоронні функції, виникло безліч нових концепцій, теорій, програм, які претендують на істину в першій інстанції. Чимало партій намагаються нав’язати свою модель соціального розвитку посткомуністичного суспільства. За винятком однієї-двох партій інші не мають достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Розколи, що відбулися у деяких партіях, свідчать про їхню внутрішню нестійкість, залежність від волі різних партійних фракцій. Діяльність більшості партій є соціально безадресною, не спирається на конкретну соціальну базу. Чимало партій є “загадковими”, невідомими для широкого загалу. Згідно з дослідженням Національного інституту стратегічних досліджень, проведеного влітку 1993 року, лише 5.5 відсотка опитаних погодилися з тим, що саме політичні партії визначають політико-економічний розвиток України, і тільки 5.4 відсотка згодні довірити проведення реформ у нашій державі лідерам нинішньої політичної опозиції.

А яка ситуація в процесі формування багатопартійності склалася з Комуністичною партією України? Хоча юридично однопартійність і керівна роль її були усунені ще в середині 80-х років, усе ж партія комуністів залишалася наймасовішою політичною силою, яка фактично домінувала у політичному житті. Її авторитарна сутність не змінилась. Тому вже до серпневого путчу Комуністична партія України, як і КПРС загалом, перебувала в стані глибокої політичної, організаційної та ідеологічної кризи, свідченням чого був масовий вихід з партії. Комуністична партія України не змогла і не могла трансформуватися у принципово іншу, адекватну демократичному режимові партію, а після серпневого путчу 1991 року взагалі перестала існувати згідно з Указом Президії Верховної Ради України. Неминучий крах КПРС, її республіканських організацій став крахом моделі соціалізму під проводом цієї партії.

Проте нині на тлі економічної  дестабілізації в Україні активізують  свою діяльність політичні угрупування  соціал-комуністичної орієнтації (Соціалістична  партія України, Комуністична партія України, Комуністична партія Криму, Союз комуністів України, Фронт трудящих). Вони, здобувши більшість у парламенті України, виступають принциповими опонентами націонал-радикалів і націонал-демократів у становленні до:

1) ідеї державної незалежності;

2) історичного періоду  перебування України в складі  Росії та СРСР;

3) нинішньої Росії  та СНД; 

4) форми державного  устрою, організації влади і політичного  режиму;

5) цілей, форм і методів  проведення ринкових реформ;

6) державної атрибутики України;

7) української мови  як державної (офіційної) мови  в Україні. 

Викликає занепокоєння спроба комунно-партійних депутатів  Верховної Ради України на парламентському  засіданні 18 жовтня 1994 року очиститися від гкчепістів 19-21 серпня 1991 року, скасувавши Указ Президії Верховної Ради України про тимчасове призупинення і заборону діяльності Комуністичної партії України. Ортодоксальні комуністи наполягають на поверненні старих форм державності і централізованого управління, виступають за примусове будівництво ладу, модель якого заздалегідь будується в свідомості теоретиків, на їхню думку, “згідно с теорією Маркса-Леніна” і під яку треба підтягувати дійсність, хоч би цього хтось і не хотів.

Виникнення партій не є випадковим явищем. Їх поява зумовлена об’єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду, розвитку демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки. Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об’єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання політичної діяльності, шляхом створення таємної групи змовників з метою змінити існуючий політичний режим або об’єднати навколо парламентської групи депутатів одного політичного напрямку, представників у місцевих органах влади, що їх підтримують.

Різні засади виникнення політичних партій, неоднакова їхня роль у політичному житті народів, різноманітність функцій, які вони виконують залежно від суспільно-політичного устрою країни, – все це зумовлює відсутність загального, універсального визначення політичних партій як специфічних організацій, як специфічних інституцій політичної системи.

20. Провідні тенденції формування партійних систем

Альтернативну систему, в якій, принаймні, один колектив політиків  організований у вигляді політичної партії або політичних партій і має  реальні шанси замінити колектив, що править в даний момент. В  межах альтернативної системи можуть мати місце: система багатопар-тійної роздрібненості, в якій жодна політична партія або група політичних партій не має явного домінування, а влада здійснюється коаліціями, що змінюються за складом; двоблокова система, в якііі існує декілька політичних партій, але діляться на два постійно суиерпиючих політичних блоки; двопартійна система, де хоча і існують більш дрібні політичні партії, але справжнє суперництво за владу відбувається між двома самими великими політичними партіями, що уособлюють політичну систему суспільства. 
Неальтернативні системи, в яких або конституційні принципи або фактичне співвідношення сил призводить до того, що немає справжнього суперництва між політичними партіями за владу. В її межах можуть мати місце: система кооперації політичних партій, що характеризується блокуванням головних політичних партій і фактичним зникненням дієвої опозиції; система політичних партій національної згоди (або домінуючої політичної партії), в якій, хоча і існують численні політичні партії, суиерниючі па виборах, але одна політична партія постійно домінує над всією політичною системою і повністю здійснює владу, а інші 
політичні партії діють або як опозиція уряду, або як представники окремих груп соціальних інтересів, маючи чітко обмежену і, як правило, локалізовану базу впливу. Обмежені партійні системи, в яких існують різноманітні політичні партії і між ними здійснюється суперництво за політичний вилив, але влада знаходиться в руках однієї політичної сили - найчастіше армії, яка є незалежна від політичних партій і стоїть над ними; однопартійна система, що виключає існування інших політичних партій, окрім тієї, що управляє. 
Природно, що характер соціальної структури суспільства, діюче законодавство і, насамперед, виборчі закони, а також соціокультурні традиції відіграють найбільшу роль у формуванні партійних систем. Якщо в країнах відсутній розвинений клас селянства, то і не виникають аграрні партії. Там же, в країнах, де визначальну роль відіграє будь-який один, наприклад, середній клас, існують передумови для створення системи з домінуючою політичною партією. Якщо ж соціальна структура суспільства пронизана полярними суперечностями тих або інших соціальних верств і груп, то й партійна система має конфліктний характер, зі свого боку підігріваючи напруженість суспільних відносин. Якщо ж соціальні спільності, групи орієнтуються па одну систему цінностей ТІ ідеалів, то і партійна система характеризуватиметься більш м'якими фор мами міжпартійпих і партійпо-державпих зв'язків. 
 
На характер і тип партійної системи можуть діяти і виливати закони. Діяльність численних політичних партій може обмежуватися законом: опозиційні політичні партії певного спрямування не допускаються до виборів, а нелегальним партійним формуванням закони дозволяють і насильницькі, репресивні дії тощо. Якщо ж в країні, суспільстві, діє мажоритарна виборча система, що визначає одного переможця за більшістю поданих голосів, то тут формуються двопартійні системи або системи з однією домінуючою політичною партією. Створення багатопартійпих систем і партійних коаліцій допускає і пропорційна виборча система, даючи шанси па представництво в органах влади великій кількості політичних сил, полегшує виникнення нових політичних партій і об'єднань. В суспільствах, де існує безліч економічних укладів, різноманітність культур і мов, діють різноманітні капали і соціальні структури, сприятливі реалізації соціальних, національних, релігійних і інших інтересів, створюються багатопартійпі системи. 
Багатопартійності характерна і оптимальна форма, умова політичного розвитку демократичних суспільств. Щоправда, вчені і практики розминаються в оцінці переваги конкретної системи: там, де існує багато політичних партій або де існують двопартійні системи з домінуючою партією тощо. Італійський соціолог Джованпі Сарторі вважає, що «крайня багатопартійність» (поява в суспільстві п'яти і більше політичних партій) небезпечна для існування держави. Політолог Сейме Ньюмен віддає перевагу двопартійній системі побудови держави, що надає громадянам вибір, а уряду можливість зміни і корегування курсу. Досвід Іспанії, Сірії, Японії та ряду інших країн свідчить про користь і доцільність багатонартійної системи з політичною партією, яка монопольно править. На користь багатопартійності без домінуючої політичної партії свідчить політично стабільний розвиток ряду європейських держав: Бельгія, Австрія, Данія, Нідерланди та деякі інші. Серйозно критикується існуюча бінартіина система, що відстороняє від участі в управлінні і прийнятті рішень маленькі політичні партії, що не надто авторитетні, але реально відображають інтереси меншості. 
Природно, в оцінці ефективності тих або інших партійних систем поки ще не існує єдиної думк

21. Порядок легалізації об’єднань громадян та реєстрації структурних утворень політичних партій

Державна реєстрація громадських організацій здійснюється на підставі Закону України від 16.06.1992 року № 2460 "Про об’єднання громадян" та Положення про порядок легалізації об’єднань громадян, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.02.1993 року № 140. 
Для проведення державної реєстрації громадської організації подаються наступні документи: 
- заява, підписана не менш як трьома засновниками об’єднання громадян або їх уповноваженими представниками (додаток 1 постанови КМУ від 26.02.1993 року № 140); 
- статут (положення) в двох примірниках; 
- протокол установчого з’їзду (конференції) або загальних зборів, які прийняли статут (положення); 
- відомості про склад керівництва центральних статутних органів (із зазначенням прізвища, імені, по батькові, року народження, місця постійного проживання, посади (заняття), місця роботи); 
- дані про наявність місцевих осередків (додаток № 2), підтверджені протоколами конференцій (зборів); 
- документи про сплату реєстраційного збору; 
- відомості про засновників об’єднання громадян або спілок об’єднань громадян (для громадян – із зазначенням прізвища, імені, по батькові, року народження, місця постійного проживання; для спілок об’єднань громадян –назви об’єднання, місцезнаходження вищих статутних органів, а також доданням копії документа про легалізацію); 
- документ, який підтверджує місцезнаходження об’єднання громадян. 
 
 
Державна реєстрація структурних утворень політичних партій здійснюється на підставі Закону України від 05.04.2001 року № 2365 "Про політичні партії в Україні".  
Для проведення державної реєстрації політичної партії подаються: 
- заява (встановленого зразка); 
- копія статуту політичної партії; 
- протокол установчих зборів або конференції, на яких було утворено обласну, міську, районну організацію або інше структурне утворення політичної партії

22. Передвиборча діяльність партій

Вибори є не тільки формою прямого народовладдя. Вони є виокремленими людьми кращими  поміж себе, виділенням еліт. Вибори є національними процесом, що формуються політичне ядро нації та визначає політичного лідера нації. Таким чином виори постають не тільки як індикатор рівня національної інтеграції. Вони безумовно, й самі певним чином вибори постають як не тільки індикатор рівня національної інтеграції. Вони безумовно самі певним чином впливають на національно-інтеграційний процес, підсилюючи або навпаки, гальмуючи його. Найбільш показовими у цьому плані є вибори народних депутатів та вибори Президента України. Що ж до місцевих виборів, то вони радше пов‘язані із виконанням завдань розвитку інституту самоврядування. 
Передвиборчою кампанією, як формою політичної комунікації, можна представити у вигляді схеми, яка складається з чотирьох комунікативних активів:  
створення політичної партії, генерація та формування ідей у вигляді програми, заяв, звернень; 
виборці віддають або не віддають свої голоси за партію чи політика на виборах;  
політична структура або припиняє своє існування або трансформується з урахуванням вимог, побажань та вимог виборців та політичної ситуації вцілому; 
електорат підтримує або не підтримує претендента на наступних виборах. 
Виборча кампанія є апогеєм політичного життя, завершенням політичного циклу в діяльності окремої політичної структури чи окремого політика . під час виборчого марафону, політична комунікація займає центральне місце у політичні й діяльності й має вирішальне значення в подальшій долі політика чи політичної структури, у розвитку політичних процесів у суспільстві. “Напередодні виборів акцент комунікації зміщується з буденної діяльності на агітацію, переконання, популяризацію, рекламу тощо, увага переноситься на ідеальну та психологічну сфери”. Збільшується потік інформації, змінюються уставлені уявлення, порушується інформаційний баланс у суспільстві та когнітивний – у індивідів. У зв‘язку з цим зростає психічна активність та відповідно напруження як окремих виборців, так і загалом у суспільстві. З точки зору психології політичний вибір є ключовим моментом функціонування свідомості індивіда. Проте на цю вольову дію впливають всі основні компоненти психіки і соціально-психологічні чинники. Політичний вибір розрізняють за формою (самостійний, контрольний, самостверджуючий) і за рівнем (індивідуальний, груповий). Існує 4 підходи до виявлення факторів, які визначають конкретний політичний вибір особи: 
ситуаційний підхід – політичний підхід обумовлений конкретною історичною ситуацією. 
Соціологічний підхід – політичний вибір залежить від економічного, соціального й демографічного статусу людини; 
Маніпулятивний підхід – політичний вибір обумовлений діяльністю системи масових комунікацій і пропаганди; 
Індивідуально-психологічний підхід – політичний вибір залежить від стійких характерологічних рис індивідуальної психіки.  
У процесі підготовки передвиборчої кампанії постає рід запитань, які групуються у 3 блоки: 
Питання спрямовані на вивчення виборів, виявлення їх орієнтації та преференції; Першими та найважливішими політичними технологіями, що визначаться усіма демократично орієнтованими політичними суб‘єктами цивілізації, є сукупність ідей, знань про норми, принципи, способи, засоби проведення демократичних виборів. Вони становлять собою конкретний вираз волі суспільства. Для того, щоб вони були демократичними, електорат повинен мати уявлення про свою роль у виборчому процесі. Механічний процес голосування за кандидатів організовується спеціальною державною структурою. Виборча комісія, комітет, або трибунал призначається урядом для спостереження за ходом виборів. 
Існують тисячі специфічних законів, які визначають виборчий процес у демократичних критеріях світу. Проте немає жодної моделі виборчої системи, яка б гарантувала повне й справедливе втілення в життя ідеалів демократії. 
“Перед українським законодавством та вченими стоїть завдання продумати хід виборів, котра б виключала як загально визначені демократичні права та свободи громадян традицій й образу мислення виборців в Україні” 
24 вересня 1997 року був прийнятий Верховною Радою, а згодом підписаний Президентом України Закон “Про вибори народних депутатів України”. Запроваджені законом України змішаної, мажоритарно-пропорційної виборчої системи, значно активізувало діяльність політичних партій, що з одного боку сприяло процесу їх об‘єднання у виборчі блоки, а з іншого – створенню нових політичних організацій. 
“Книгу підготовлено й видано Центром соціально-психологічних досліджень та політичного менеджменту” 
класифікація виборів, що проводяться в україні, може здійснюватися: 
за територіальною ознакою; 
за суб‘єктом виборчого процесу; 
за часом проведення; 
за кількісною ознакою; 
за правовими наслідками 
за порядками визначення результатів виборів. 
Що стосується організації та проведення виборів , то закон визначає: види виборів і порядок їх призначення; утворення виборчих дільниць; утворення, повноваження та організація роботи виборчих комісій, порядок складання списків виборців, фінансове та матеріально-технічне забезпечення виборів. Законом регламентуються такі положення щодо кандидатів у Президенти: висування претендентами партій, виборчими блоками та зборами виборців реєстрація кандидатів у Президенти, вибуття кандидата з балатуванням: права кандидатів у Президенти при проведенні виборчої кампанії і довіреній особі кандидатів у Президенти. “Закон також визначає: правила проведення передвиборної імітації використання при цьому ЗМІ, фінансування, та обмеження агітації, порядок проведення голосування, встановлення результатів виборів”. При необхідності призначається повторне голосування або повторні вибори, порядок яких регламентується даним законом

39. Формування в парламенті партійних фракцій

 Впровадження змішаної  виборчої системи в Україні поки, що не принесло в діяльність парламенту відчутних позитивних змін у порівнянні з парламентами минулих скликань.

Кількість депутатських фракцій не зменшилась і формування політичної більшості в парламенті не відбулось.

Поляризація парламенту відбувається по лінії КПУ та Лівого центру з одного боку та НДП і РУХу з іншого боку.

Відсутність значної  переваги однієї-двох фракцій в парламенті дозволяє дрібнішим фракціям, приєднуючись до однієї з сторін протистояння вирішувати свої питання більш успішно ніж фракціям потужним. Найбільш “гнучкі” позиції тут займають ПСП та СДПУ.

Об`єктивні показники  голосувань фракцій показують, що значна частина фракцій побудована на інших, ніж ідеологічних принципах, тому при  зміні політичної ситуації в країні такі фракції можуть зазнати серйозної трансформації.

Таких перемін у складі фракцій слід чекати у досить недалекому майбутньому, особливо враховуючи рішення  Конституційного Суду про можливість формування фракцій із депутатів, чиї  партії не здолали виборчого бар`єру.

Можна також спрогнозувати, що потенційно можливий більш тісний альянс НДП та РУХу, особливо за умови, що НДП не буде підтримувати нинішнього Президента на наступних виборах.

Примітка:

Цей аналіз не враховує змін, що наступили на другій сесії парламенту. Проте політична ситуація в Україні розвивається таким чином, що антагонізм між правим та лівим крилом українського парламенту продовжуватиме наростати, а наближення президентських виборів, особливо після початку висування кандидатів внесе суттєві зміни в структуру та чисельність депутатських фракцій.

Существование в  партии нескольких фракции,  направлений, не ослабляют партию, а наоборот, делают ее политику более гибкой, поскольку  помогают ей сохранить свое влияние  среди разнообразных групп избирателей, учитывать многообразие социальных, экономических  , политических интересов в обществе.

  Политика партии  вырабатывается в  ходе  внутрипартийной   борьбы между различными фракциями  и течениями.

        Те слои общества,  среди которых  партия  пользуется  наибольшим влиянием и которые поддерживают ее на протяжении длительного времени,  составляют ее социальную базу, а избиратели, регулярно отдающие ей голоса на выборах,- ее электорат.  Традиционной социальной базой социал-демократических партий в Европе был рабо-

чий  класс;  либерально-демократических  поддерживали средние слои (служащие,  интеллигенция, мелкие предприниматели  и т.д.); аграрные партии опирались  на крестьянство;  партии, занимавшие консервативные позиции, получали поддержку  крупных собственников, части крестьянства и средних слоев.

  Примерно в середине 20 в.  ситуация изменилась.  Крупные  партии получают на выборах  голоса избирателей ,  принадлежащих  к различным группам населения.  Так,  за  социал-демократов  голосуют  не только рабочие,  но и служащие,  интеллигенция,  мелкие и средние собственники. Партии консервативной ориентации поддерживают рабо-

чие и служащие, члены  профсоюзов и предприниматели.

              Обсуждение на пленарном заседании  бывает двух видов: свободное  и фракционное.

Свободное обсуждение предполагает, что выступать может каждый депутат  и что он, высказывая свое отношение к проекту, не связан фракционной (партийной) дисциплиной. В США обсуждение часто носит именно такой характер, во многих других странах свободное обсуждение проводится только по специальному постановлению парламента (по требованию определенного числа депутатов, хотя отнюдь не большинства).

К свободному обсуждению в современных парламентах прибегают  весьма редко. ВВеликобритании за последние  три десятилетия оно имело место всего несколько раз. Так же обстоит дело в Израиле и многих странах. Обычно обсуждение бывает фракционным, когда от имени фракции выступает ее руководитель или другое уполномоченное им лицо. Решение об этом принимается на фракции заранее, как и решение о принципиальном отношении к проекту. Выступающий дает оценку проекта, вносит предложения о его принятии, отклонении, изменении или дополнении. При системе фракционного принуждения члены фракции обязаны выступать и голосовать по решению партийного руководства. В третьем чтении обсуждается и голосуется проект в целом. На этой стадии возможны только редакционные поправки. После этого представители фракций могут выступать только с кратким заявлением по мотивам голосования, объясняя свою позицию. Принятие закона. Как отмечалось, оно осуществляется путем голосования на пленарном заседании и требует определенного большинства. В Чехии так называемые обыкновенные законы принимаются 3/5 голосов состава каждой палаты, в Израиле большинство присутствующих (без кворума), В Румынии – большинством присутствующих (при кворуме более половины), на Украине - более чем половиной конституционного состава однопалатного парламента.

Члены парламента голосуют разными способами: с помощью  электронной системы (нажимая определенные кнопки на своем пульте), бюллетенями, поднятием руки, путем разделения (выхода в разные двери), аккламацией (криком),в ответственных случаях используется поименное голосование. В некоторых странах возможно голосование по доверенности за отсутствующего депутата. Если нет возражений оппозиции, голосование не проводится, считается, что решение достигнуто путем консенсуса (Индонезия, Испания). Голосование в парламенте может быть фракционным (солидарным) или свободным.

Поскольку законопроект становится законом, только если принят в одинаковом тексте в обеих палатах (при двухпалатном парламенте), после принятия в одной палате в другую (нередко, как отмечалось, законопроект обсуждается параллельно в обеих палатах, но многие конституции требуют, чтобы он был принят сначала в нижней палате). Одна из палат, обычно верхняя, может не согласиться с текстом, принятым другой палатой (вето палаты). Тогда возникает вопрос о преодолении разногласий палат. При разногласии палат применяется несколько способов их преодоления: 1.) правило "челнока": проект переходит из одной палаты в другую, пока не будет принят в одинаковом тексте; 2.) создание согласительной комиссии из равного числа представителей обеих палат; 3.) созыв совместного заседания обеих палат с общим голосованием. Так нижняя палата почти всегда многочисленнее верхней, закон принимается в редакции нижней палаты. Наконец, вето верхней палаты может быть преодолено вторичным принятием закона нижней палатой, но в этом случае обычно требуется квалифицированное большинство, как правило, 2/3 голосов от общей численности палаты. В некоторых странах (например, в Испании, Польше) достаточно простого большинства списочного состава палаты. В Великобритании вето верхней палаты может быть преодолено на другой сессии парламента, т.е. практически через год. Особый порядок установлен для принятия бюджетных и финансовых законов. Законопроект о бюджете вносится только исполнительной властью (президентом, правительством), поправки депутатов, предлагающие увеличение расходов, снижение доходов, в большинстве стран невозможны, сроки обсуждения проекта ограничены (Великобритании - 26 дней, во Франции - 40). Если бюджет не будет принят в

установленный срок, правительство  может временно ввести в действие проект

бюджета или продлить бюджет прошлого года (осуществлять финансирование по показателям прошлого года). Финансовые законопроекты всегда вносятся только в нижнюю палату, часто по отношению к таким законам верхняя палата права вето не имеет. Как отмечалось, государственная казна - прерогатива нижней палаты, олицетворение народное представительство

40. Сучасні громадсько-політичні рухи

Суттєвою причиною піднесення ролі громадських рухів у соціально-політичному  житті й у політичній системі  суспільства є неспроможність традиційних партійно-політичних інститутів своєчасно помітити і тверезо оцінити нові реалії, пов'язані з можливостями участі населення у здійсненні демократичних перетворень, формуванням принципово нових вартостей людського буття. Аналізуючи виникнення і розвиток громадських рухів, польський політолог Єжи Вятр розрізняє п'ять основних стадій їхнього становлення: 1) створення передумов руху; 2) висловлення прагнень; 3) агітації; 4) розвиненої політичної діяльності; 5) стадія згасання.

У загальному означенні  громадські організації і рухи являють собою добровільні формування, що виникають у результаті вільного волевиявлення громадян на основі спільних інтересів і завдань. Відносна відстороненість від політики пов'язана насамперед з тим, що держава безпосередньо не втручається в їх діяльність, а лише регулює її відповідно до чинного законодавства. До того ж громадські організації і рухи на відміну від державних інститутів не наділені владними повноваженнями. Відрізняються вони й від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння державною владою. Відмінність їх від усіх інших суспільних угруповань пов'язана з особливостями функціонування (виникнення за ініціативою знизу, фактична єдність, забезпечення інтересів своїх членів та прихильників незалежно від мети та характеру об'єднання, нетрадиційність) та принципами діяльності (добровільність, поєднання особистих і суспільних інтересів, самоврядування, рівноправність, законність, гласність). Отже, за своєю природою і характером діяльності громадські організації і рухи не є політичними організаціями. Однак їх діяльність почасти набуває політичного характеру, оскільки громадські організації і рухи, по-перше, об'єднують людей, що входять до спектру політичних сил (патріотичні сили, національне орієнтовані групи, прихильники реформування суспільства та ін.), по-друге, є потенційною базою для виникнення на їх основі нових політичних партій.

Щоб розібратись у  широкому спектрі громадських об'єднань і рухів, які виникають найчастіше поза офіційними державними структурами і не вкладаються в жодні схеми, треба окремо зупинитися на їх типології. Щодо цього існують різні критерії:

1) за родом діяльності — конструктивно орієнтовані, пізнавальні, опозиційні, аматорські, національні та ін.;

2) за поставленими цілями — соціально-вартісні й асоціальні, політизовані й неполітизовані;

3) за інтересами— економічними, професійними, суспільно-політичними та ін.;

4) за правовим статусом — легальні й нелегальні;

5) за соціально-класовими ознаками — наприклад, робітничий, фермерський рухи;

6) за рівнем масовості й ступенем впливу — профспілки, антивоєнний і феміністський рухи, з одного боку, та фермерські рухи у США чи рух англійських докерів — з іншого;

7) за спонукальними мотивами виникнення — соціальне усвідомлені (спілки ветеранів, студентської молоді, кооператорів); вартісно-орієнтовані (рух "зелених", спілка "Чорнобиль"); традиціоналістськи зумовлені (релігійні, національні об'єднання);

8) за масштабами діяльності — міжнародні, внутрішньодержавні, локальні;

9) за ставленням до існуючого ладу — консервативні, реформістські, революційні, контрреволюційні;

10) за ступенем і формою організації— стихійні й організовані, слабкі й високоорганізовані.

Широке розмаїття у  цілях і завданнях громадських  організацій і рухів визначає багатоваріантність їх функціональної спрямованості. Усі функції, які вони виконують у суспільстві, можна поділити на дві основні групи: 1) щодо забезпечення захисту інтересів своїх членів; 2) щодо системи влади в державі, розвитку суспільства в цілому.

З першої групи функцій  слід виділити захисну й допоміжну. Громадські організації та рухи захищають  своїх членів від державних структур, що важливо для пост-тоталітарних держав колишнього СРСР, де законотворчий  демократичний процес перебуває у стадії формування й де існує негативна стала тенденція невиконання законів, неповажного ставлення до особистості у державних структурах. Допоміжна функція виявляється у наданні членам громадських організацій та рухів через власні структури можливості вирішувати їхні особисті проблеми. Однією з найпоширеніших традиційних організацій, що забезпечує виконання цієї функції у будь-якому демократичному суспільстві, є профспілки. Роль останніх набуває в Україні дедалі більшого значення з переходом від держави, відчуженої від населення, до правової держави і громадянського суспільства.

З другої групи функцій  особливо значущі опозиційна і творча, які тісно взаємозв'язані, хоча за певних умов діяльності громадських організацій та рухів може скластися враження про їх відносну незалежність. Досягнення певної гармонії між ними можливе лише за умови взаємопорозуміння між державними органами та громадськими об'єднаннями.

Діяльність останніх є однією з найголовніших перешкод на шляху до надмірної державної  централізації, важливим чинником створення системи соціального управління із зустрічним рухом "згори - донизу" - "знизу - вгору". Отже, якщо держава дбатиме, аби діяльність громадських організацій і рухів здійснювалась у межах правових норм, і водночас турбуватиметься про те, щоб заручитися їхньою підтримкою або нейтралітетом щодо політичних проблем, громадські об'єднання сприятимуть державотворчому процесові. Тоді опозиційна функція, яскраво виражена у революційні, нестабільні періоди, поступово витіснятиметься творчою.

Такий поділ функцій  є досить умовним. Адже лише деяка  частина громадських організацій  і рухів (віднесених до першої групи) стоїть на позиціях "групового егоїзму", ігнорує законні інтереси інших соціальних груп і суспільства в цілому й іноді навіть "призводить до створення тупикових політичних ситуацій, до деградації і навіть розвалу політичної системи чи (або) найважливіших компонентів її зовнішнього середовища"². Решта громадських об'єднань і рухів щодо політичної системи суспільства об'єднуються у виконанні спільної для них функції тиску на офіційні інститути влади. Не претендуючи на політичну владу, вони, однак, так чи інакше намагаються на неї впливати, зокрема на прийняття політичних рішень. Названа функція є інтегративною для громадських об'єднань. Якщо ж її диференціювати, то можна виділити цілу групу функцій громадських організацій і рухів у політичній системі суспільства. На думку сучасних білоруських політологів, вони можуть бути представлені таким чином: політична соціалізація й мобілізація; агрегування й артикуляція політичних інтересів; соціальна інтеграція; представництво соціальних інтересів і зв'язок між іншими політичними інститутами та громадськістю; створення додаткових каналів політичної участі, котрі компенсують їхні недоліки на формально-інституціональному рівні;

моделювання нових політичних структур, пошук і випробування нових, нетрадиційних форм соціальних зв'язків.

Характерно, що саме на основі громадських організацій і рухів  виникають і розвиваються в сучасній політиці так звані групи тиску. Переслідуючи неполітичні цілі, вони задля їх виконання активно займаються політикою і справляють неабиякий вплив на неї. Аналізуючи групи тиску, сучасний французький політолог Жан-Марі Денкен запропонував два основні критерії їх типології. По-перше, це природа відстоюваних інтересів. Відповідно вчений виділяє: групи, що захищають матеріальні інтереси; профспілки найманих працівників; підприємницькі організації; комерційні і сільськогосподарські організації; групи за моральними інтересами; церкви; спеціалізовані політичні організації; політичні клуби. По-друге, протилежність приватних і публічних груп. До приватних груп Ж.-М. Денкен відніс підприємницькі організації; групи за моральними інтересами; політичні клуби та ін.; до публічних — групи громадян (наприклад, територіальні колективи); військові групи (скажімо, представники фірм, що працюють на виконанні військових замовлень) та ін.

Отже, групи тиску представляють  досить широкий спектр організацій  громадян. Однак їх можна об'єднати загальним, прийнятим у сучасній політології поняттям. Групи тиску — це громадські об'єднання, які прагнуть задоволення власних інтересів шляхом впливу на органи державної влади або політичні партії. Групи тиску мають у своєму арсеналі значну кількість засобів впливу на тих, хто приймає політичні рішення, і на громадську думку. До найпоширеніших слід віднести різноманітні інформаційні впливи (підготовка об'єктивної інформації для представників влади, відкрита і замаскована пропаганда своїх цілей через засоби масової інформації); створення при владних структурах консультативних груп з компетентних спеціалістів; таємний вплив (особисті зв'язки, шантаж і т. ін.); насильство і тероризм (політичного, ідеологічного характеру).

Наявність груп тиску  в політичному житті, з одного боку, примножує кількість опосередкованих політичних суб'єктів, розширюючи плюралізм, а з іншого — веде до зрощування найсильніших груп тиску з партійними і бюрократичними угрупованнями, посилення олігархічних і корпоративних тенденцій

Досвід існування в 70-80-х роках XX століття досить впливових  екологічних, антивоєнних, жіночих  та інших рухів у багатьох країнах  світу свідчить про те, що за будь-яких умов, будь-якої партійної системи  зберігається соціальна ніша для  рухів. Останні виконують функції індикаторів невдоволення громадян, є компонентом системи груп тиску на центри прийняття політичних рішень, інституціоналізованим каналом залучення громадян до політики, засобом сприяння прийняттю оптимальних рішень, спрямованих на ефективне управління державою і суспільством. 
Більшість політологів розрізняють в Україні кілька груп різнотипових громадських об'єднань: 
1. За спонукальними мотивами виникнення: 
а)соціально усвідомлені (спілки ветеранів, студентської молоді); 
б) ціннісно орієнтовані (товариство "Прсвіта", спілка "Чорнобиль"); 
в) традиціоналістичні (релігійні). 
 
2. Залежно від цілей:а) соціальні;б) політичні;в) культурні.3. За характером діяльності:а) пізнавальні;б) творчі;в) опозиційні;г) спонукальні; ґ) національні.4. За сферою поширення: а) міжнародні;б) загальноукраїнські;в) міжрегіональні;г) регіональні; ґ) місцеві.Отже, громадсько-політичні організації і рухи є:- однією з форм реалізації самоврядування та суспільних зв'язків;- індикатором демократичності політичної системи й режиму;- відображенням рівня політичної свідомості й культури;- засобм упорядкування суспільно-політичного життя;- особливою формою реалізації суспільних інтересів.

42. Історія розвитку лобізму була наповнена фактами недозволених методів тиску на законодавців та чиновників. У США, наприклад, попри те, що конституція цієї країни захищає право звернення (петиції) до уряду і що там вже давно прийняте відповідне законодавство, яке регламентує лобістську діяльність, ще й досі дехто розглядає лобіювання як спробу маніпулювання законодавчими та виконавчими органами влади.

Та все ж, у яких би гріхах не запідозрювали лобізм, все це врешті-решт не може затінити ту надзвичайно корисну роль, яку  він покликаний виконувати. Лобізм у його сучасних, цивілізованих формах є широко використовуваною, легальною формою впливу різноманітних кіл та груп суспільства на апарат державної влади, особливо парламент, причому впливу знизу. Головне завдання демократичного лобіювання -добитися того, щоб у законодавчих та нормативних актах державної влади враховувалися специфічні інтереси різних груп громадськості, їх організацій, що не суперечать загальним інтересам суспільства.

За своєю глибинною  сутністю лобіювання забезпечує гласність  політичного процесу, робить його передбачуваним, збільшує коло учасників процесу політичного життя та обмежує всесилля апарату державної влади. Воно є інструментом функціонування системи плюралістичної демократії, який розкриває очі законодавцям та державним службовцям на ті наслідки, які можуть мати законодавчі акти та адміністративні розпорядження, що ними приймаються.

Функція лобізму як особливого політичного явища базується  на фундаментальному праві кожного  громадянина демократичного суспільства  направляти індивідуальні й колективні звернення (петиції) до органів державної влади та посадових осіб. Це право зафіксовано в конституціях усіх демократичних держав світу. В новій Конституції України (ст. 40) теж зазначено, що “усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк”.

Правові засади 
З метою упорядкування роботи лобістів, запобігання їх протиправним діям розробляється чітке законодавство, яке регламентує систему лобіювання. У США, наприклад, ще з 1946 року функціонує федеральний закон про регламентацію лобістської діяльності. Відповідно до ст. 308 цього закону будь-яка особа, що за плату або з інших міркувань веде діяльність з метою чинити вплив на ухвалення або відхилення будь-якого законодавчого акту в Конгресі, перш ніж розпочати дії в цьому напрямку, має обов’язково зареєструватися у Конгресі та в письмовій формі і під присягою надавати відомості про себе; особу, котру вона представляє та в чиїх інтересах працює або виступає; термін виконання цих обов’язків; щоквартальні детальні витрати та джерела фінансування лобістських дій.

Своїми рішеннями 1953 та 1954 років Верховний Суд США уточнив дію цього закону і поширив її лише на тих осіб і організації, головною метою яких є вплив на законотворчий процес шляхом “прямого спілкування з членами Конгресу з питань обговорюваного або передбачуваного федерального законодавства”. До розряду лобіювання суд також включив “подання, зроблені безпосередньо до Конгресу, його членів або комітетів”. Згідно з законом сюди віднесені й публікації у газетах, журналах та інших періодичних виданнях, ініційовані та оплачені особою з метою підтримки законодавчого акту або протидії йому. Лобістським за змістом також вважається прямий тиск на членів Конгресу за допомогою “штучного стимулювання кампанії надсилання листів” на їх адресу.

Лобіювання не поширюється  на політичні кампанії, спрямовані на те, щоб “збудити думку громадськості” щодо загальних проблем. Воно також не розповсюджується на будь-яку особу, яка один раз виступає на засіданнях тієї чи іншої комісії Конгресу, підтримуючи той чи інший законодавчий акт або опонуючи йому; на будь-якого державного службовця, котрий діє у межах своїх службових обов’язків; на випадки, коли газета чи будь-яке інше періодичне видання у звичному порядку публікує новини, редакційні статті або коментарі, платні оголошення, що прямо або опосередковано закликають до ухвалення чи відхилення законодавчого акту, якщо така газета, періодичне видання або особа не беруть участь у подальшій діяльності в цьому напрямку. Лобізм не поширюється на контакт з представником виконавчої гілки влади, який потім контактує з членом Конгресу.

Зареєстровані лобісти  зобов’язані звітувати про всі  зроблені внески на суму від 500 і більше доларів та вказувати при цьому  прізвище особи, що зробила такий  внесок; всі витрати в розмірі, що перевищує 10 доларів, та вказувати  ім’я особи, яка отримала ці гроші, а також мету витрати. Лобісти зобов’язані повідомляти, на які законодавчі акти вони планують впливати, які нові статті завдяки їх зусиллям були внесені.

Разом з тим уточнення  до закону 1946 року, внесені Верховним  Судом США, звільнили багатьох впливових лобістів (особливо діючих в інтересах профспілок) від необхідності звітувати про свою роботу на тій підставі, що їх головна мета не є лобістською, або тому, що їх представники не вступають у “прямі стосунки” з членами Конгресу, а спілкуються з працівниками апарату законодавчого органу влади чи посадовими особами виконавчої гілки влади.

Незважаючи на те, що єдиним законом, який регламентує лобістську діяльність, залишається федеральний  закон 1946 року, правовий статус лобіювання зазнає постійних уточнень. Поява тих або інших нових нормативних актів у більшості випадків зумовлюється зростанням стурбованості громадськості з приводу порушень, які мають місце у цій сфері, та вимогами більш чітко упорядкувати інститут лобізму, що у багатьох випадках набуває вигляду подальшого “загвинчування гайок”.

Зокрема, випадки поповнення рядів лобістів за рахунок колишніх високопоставлених державних службовців, сенаторів або конгресменів спричинили схвалення декількох законодавчих актів наприкінці 80-х років. Так, з 1989 року міністрам та іншим офіційним радникам президента, що пішли у відставку, забороняється на протязі одного року лобіювати провідних посадовців виконавчої гілки влади. З цього часу заборонено й конгресменам на протязі одного року після закінчення їх повноважень займатися лобістською діяльністю у законодавчих органах США. Останніми роками значно посилився фінансовий контроль за діяльністю лобістів, особливо за їх спробами користуватися коштами різноманітних фондів для фінансування виборчих кампаній до Конгресу США.

Пошук нових, усе більш  прискіпливих регламентацій діяльності лобістів інколи призводить до певних недоречностей. Прикладом цього  може слугувати визначення змісту лобізму, зроблене на ЗО сторінках Міністерством  фінансів США весною 1994 року, яке викликало здивування з боку політичної громадськості. Серед іншого у цьому документі зазначено, що кожна особа, найнята “слідкувати” за перебігом проблем федерального і штатного рівнів, скажімо, переглядати газети або журнали ще не займається лобістською діяльністю. Але, як тільки ця особа розпочне вирізати та підшивати статті для дослідницької роботи з метою впливу на законодавство, вона тут же, згідно з думкою Міністерства фінансів, стає лобістом. Це скоріш за все є наслідком ще й досі існуючого певного упередженого ставлення до лобізму навіть у країнах розвинутої демократії.

17.Демографічні характеристики існування політичних партій

 Питання, що характеризують політичну систему. 
Вважається неможливим глибоко пояснити поведінку виборця, ігноруючи ці запитання. Стан політичної системи визначає умови проведення передвиборчої кампанії та ступінь можливості для виборця проявити себе. 
Електорат обирає політиків для вирішення конкретних завдань і програм, визначає таким чином стратегію дій влади. “У країнах з розвинутою демократією існує традиція: під час зустрічей з виборцями та через інші канали кандидати у владні структури виявляють такі проблеми й питання, які всього більше всього хвилюють населення”. “В ідеалі демократичні вибори виділяють так: кандидати висувають цілий пакет зрозумілих для виборців пропозицій”. 
Порівнюючи й оцінюючи їх виборці співвідносять із своїми інтересами й вирішують , кому надати перевагу мета будь-якої передвиборчої кампанії – залучаючи достатню кількість виборців для перемоги на виборах. Вивчення громадської думки –одна з основних умов реальної організації передвиборчої кампанії. Це основний і практично єдиний шлях досягти ефективності кампанії. Це основний і практично єдиний шлях досягти ефективності кампанії. 
Дослідження мотивації поведінки особи у виборчому процесі можна здійснювати, аналізуючи: 
мотивацію абсентеїзму; 
мотивацію участі в голосуванні; 
мотивацію конкретного електорального вибору; 
мотивацію участі громадян у різноманітних формах електронної діяльності. 
Мотивація участі в голосуванні має як позитивне, так і негативне забарвлення. “За результатами опитування, проведеного центром “Соціальний моніторинг” спільно з Українським інститутом соціальних досліджень, відповіді респондентів на запитання “Чому ви маєте намір взяти участь у виборах до Верховної Ради України?” розподілилися так: 26,9% - для мене це спосіб висловити свою незгоду з державно політикою; 12,1% - не хочу, щоб до влади прийшли люди, яких я не поважаю; 11,0% - беруть участь за звичкою; 0% - вважаю це своїм обов‘язком; 0,6% - інші відповіді; 13% - важко відповісти; 22,5% - не збираюся брати участь у голосуванні”. Привертає увагу переважно негативна мотивація участі громадян у виборах, як добра можливість висловити свою незгоду з політикою держави. 
“Серед комплексу мотивації найвиразніше виділяються екологічні міркування, партійна лояльність, передвиборча програма, особисті симпатії”. 
Вибори до органів влади є найважливішою центральною частиною політичного процесу при демократичному політичному режимі їх ефективність залежить від низки факторів. 
Знання основних причин, що сприяють участі у виборах, дозволяє передбачати основні несподіванки, запобігати причинам і негативним наслідкам. 
Серед мотивів поведінки , що стримують участь у виборах, замінюючи роль відіграє: почуття байдужості до політичних справ, ворожість до політичної системи, заплутаність виборчого процесу, що заважає зробити людям свідомий, продумай вибір. Серед політичних умов поряд з історичними традиціями слід відзначити: існування сильного громадянського суспільства зі структурними інститутами, розвинену багатопартійність, уставлену законодавчу базу. “Аналіз усіх цих умов, крізь призму української дійсності свідчить про слабкість об‘єктивних засад виборців до організації влади”

23. Виникнення і утвердження політичної опозиції

В сучасній політології  діапазон визначень поняття „опозиція” досить широкий: від протистояння як характеристики суспільних відносин до опозиції як інституту політичної системи, характерного для громадянського суспільства  і правової держави. Такий набір тлумачень хоч і розкриває кожну з сутнісних характеристик опозиції, проте породжує непорозуміння як у політичному середовищі, так і серед широкої громадськості: у поняття „опозиція” кожен вкладає власний зміст, прагнучи перебільшити або ж применшити її можливості.

Сучасна політична наука  й практичний досвід розвинутих демократичних  країн засвідчують, що публічність  та конкурентність політичного середовища є одним із чинників формування ефективної політики. Важливим механізмом забезпечення альтернативності, багатоваріантності у прийнятті рішень органами влади є інститут політичної опозиції, існування якого визнається органічним явищем та необхідною характеристикою демократичної політичної системи. Проте виникнення та функціонування цього інституту можливе лише за умов забезпечення права громадян на протест, де опозиція виступає однією з його форм.

Зв’язок опозиції як політичного  інституту та опозиції як форми суспільного  протесту має взаємообумовлений  характер: якщо суспільство визнає право кожного громадянина на протест, забезпечує це право свободою слова, політичних дій тощо, то тоді виникає можливість для створення й певного інституту демократичної політичної системи — опозиції. Г. Постригань у статті „Опозиція та опозиційність в теоретичних співставленнях” опозицію як форму суспільного протесту називає опозиційністю і, відповідно до цього, зазначає, що вона пронизує всі сфери суспільного життя, тоді як опозиція як політичний інститут є специфічним проявом опозиційності в політичних відносинах [1].

Виходячи з цього, різними  є й підходи до класифікації опозиції. Так, опозицію як форму суспільного  протесту можна поділити за сферами  життя на політичну, економічну, соціальну, духовно-культурну тощо. Класифікація ж опозиції як політичного інституту здійснюється в межах політичної опозиції як однієї з форм суспільних відносин. Отже вона може мати такий вигляд:

· за ставленням до системи  влади виокремлюють системну (яка  поділяє основні цінності, принципи та цілі існуючої політичної системи, але заперечує методи здійснення політики) та позасистемну (яка не згодна не лише з діями владних структур, а й з самими підвалинами суспільно-політичного ладу в країні) [2];

· за характером вимог  визначають радикальну опозицію (застосовує як парламентські, так і позапарламентські методи тиску та, як правило, відкидає будь-які компроміси з чинною владою), помірковану (застосовує переважно методи парламентського тиску, вдається до „політичного торгу” з принципових питань) та лояльну опозицію (готова підтримувати владу, може дійти згоди з нею і навіть піти на поступки) [2];

· за характером дій виокремлюють конструктивну опозицію (дії опозиції спрямовані на поліпшення якості політичного  управління, стимулювання влади до реформ) та деструктивну (її дії спрямовані на створення перешкод у діяльності владних структур) [3];

· за місцем у спектрі  політичних сил опозицію характеризують як ліву, праву, центристську тощо.

Незважаючи на те, що опозиція як форма суспільного протесту є  детермінантою опозиції як політичного інституту, перша може виникати й існувати в недемократичних суспільствах, тоді як опозиція як політичний інститут може існувати лише в демократичній політичній системі. Так, за радянських часів прикладом опозиції можуть бути ОУН-УПА, дисидентський рух, внутрішньопартійні протистояння. Незважаючи на жорстке придушення будь-яких проявів опозиційності, час від часу лунали голоси спротиву існуючому режимові. Однак ця опозиція не могла вийти за межі протесту, а тим більше перерости в політичний інститут. Отже, опозиція як форма суспільного протесту може існувати в будь-якому суспільстві, а як політичний інститут — лише за умов демократії.

Якщо ж поставити  ці дві форми опозиції в однакові умови демократичного суспільства, то й тут їх функції і мета діяльності збігатимуться лише частково (див. таблицю).

Що стосується мети діяльності, то опозиція як політичний інститут прагне прийти до влади в державі шляхом контролю, організованої критики  чинної влади та пропонуванню альтернативних методів вирішення тих чи інших  питань. В той час як мета опозиції як форми суспільного протесту переважно зводиться до опротестування певного рішення чи стану, і зазвичай прихід до влади не є для неї самоціллю.

Аналізуючи функції  та завдання опозиції як політичного  інституту і форми суспільного протесту, слід зазначити, що ці дві її форми мають і різний часовий вимір: якщо завданням опозиції як політичного інституту є постійний контроль над владою, то опозиція як форма суспільного протесту має переважно тимчасовий характер — задовольнивши свої вимоги, вона згасає.

Крім того, опозиція в  її різних аспектах потребує й різного  правового забезпечення. Так, для  опозиції як форми суспільного протесту достатнім є визнання на рівні  конституції права кожного громадянина  на протест, забезпечення цього права свободою слова, дій в межах закону тощо. Для становлення ж опозиції як політичного інституту окрім вище зазначених гарантій необхідним є прийняття відповідного закону про політичну опозицію, де б визначались її права, обов’язки, повноваження тощо.

Отже, порівняльний аналіз політичної опозиції як інституту демократичної  політичної системи та опозиції як форми суспільного протесту дає  можливість сформулювати визначення політичної опозиції як політичного інституту. Політична опозиція — це легальна форма протистояння й протидії офіційному політичному курсові, що передбачає можливість і здатність здійснювати контроль, висловлювати позиції й впроваджувати альтернативні пропозиції.

24. Політична ситуація в Україні 1917 – 1925 рр.

У революційний 1917 рік  в Україні виникло чимало нових політичних партій та активнішою стала діяльність існуючих. До складу Центральної Ради входили представники майже всіх 17 політичних партій, які діяли на той час. Проте здійснити свою мету – утвердити Українську Народну Республіку – цим партіям не судилося. Після захоплення влади в Росії та в Україні комуністичною партією всі інші партії було розігнано, а їхня діяльність заборонена. Остання українська партія – Українська комуністична партія (УКП), яка стояла на засадах нової самостійної УРСР, проіснувала до 1925 року.

Отже, процес формування багатопартійності у 20-ті роки був  перерваний більшовицькою владою. Велетенська  машина тоталітаризму розчавила  партії та їх ідеали. Щоб остаточно  знищити прогресивно мислячих діячів, які продовжували мріяти про українське відродження, більшовицький режим вигадував, а відтак “знищував” різноманітні міфічні політичні організації та партії, які нібито займалися терористичною діяльністю, вели антирадянську пропаганду. Так 1929 року за сфабрикованими органами ДПУ матеріалами була “викрита” Спілка визволення України (СВУ), яка нібито мала на меті об’єднати навколо себе “українські антирадянські елементи”. Понад 400 осіб було репресовано у цій справі, більшість з них – розстріляно або загинуло у сталінських таборах Сибіру. Впродовж наступних 1930-1937 років ДПУ було сфабриковане ще шерег так званих справ: Українського національного центру (УНЦ), Української військової організації (УВО), Об’єднання українських націоналістів (ОУН) та ін.

Проте в той час почали виникати нові політичні партії та об’єднання в українській діаспорі та у закордонній Україні. Досить зазначити, що у 20-30 роки у Галичині, Буковині, на Закарпатті діяло близько 30 українських національних партій. Такі партії, як Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП), Українське селянське об’єднання, Комуністична партія Західної України, Партія народної волі, СЕЛЬРОБ; ці партії створювали соціальну і політичну лівицю. Українська партія національної роботи (УПНР), Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), Українська республіканська партія (УРП), Українська партія революціонерів на Волині, Українське соціалістичне об’єднання “Соціалістичний Союз”, Українська національна партія (УНП), незважаючи на деякі теоретичні відмінності в соціальних поглядах, належали до центристських партій; Християнсько-суспільна партія, Партія української народної обнови (згодом – Українська католицька народна партія), Фронт національної єдності та інші відносилися до правих політичних партій.

25. Громадсько-політичні організації та рухи - це добровільні об'єднання громадян, які виникають згідно з видами діяльності, соціальної активності й самодіяльності для задоволення й захисту їхніх багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань і цілей, закріплених у їхніх статутах.

Останнім часом значно активізувався процес утворення  масових організацій і рухів, пожвавилась і їх діяльність. Причини  активності зумовлені такими обставинами:

· наростанням явищ і процесів у різних сферах людського життя;

· загрозою війни з застосуванням зброї масового знищення;

· дедалі більшим руйнуванням життєвого середовища людини - виникненням екологічної катастрофи;

· реакцією-відповіддю на наступ консервативних сил у різних країнах сучасного світу, які намагаються ущемити права, свободи людини, життєвий рівень людей;

· актуалізацією гуманістичних цінностей та ідеалів у суспільній свідомості й боротьбою за їхнє практичне втілення в життя;

· зростаючим культурним рівнем широких верств населення;

· стрімким розвитком усіх видів комунікацій, які полегшують спілкування людей та сприяють їхньому об'єднанню.

Громадські організації  та рухи виникають із природної потреби  сучасної людини бути співучасником  у справах суспільства. Оскільки в повсякденному житті людина не може займатися справами суспільства, це за неї роблять громадські об'єднання. Вони звільняють людину від необхідності бути постійним учасником суспільно-політичного життя, самостійно вирішувати безліч проблем. Ціна, яку платить людина за краще відображення й задоволення власних потреб та інтересів організацією, полягає в обов'язку коритися встановленим у ній правилам. Членам організації визначено різні ролі, що їх вони повинні виконувати, аби сприяти успішному виконанню цілей усієї організації. В такий спосіб обмежується довільний характер поведінки людини. Коли виникає потреба, організація може вимагати підпорядкування власних інтересів громадським; здійснення діяльності, в доцільності якої окремий член організації не зовсім упевнений; пристосовуватися до звичаїв і традицій, властивих організації (це, зокрема, можуть бути загальноприйняті зразки поведінки).

Відзначають, що громадські об'єднання виникають здебільшого  знизу, але іноді й за ініціативою  згори, створюються для реалізації різних потреб і суспільних інтересів та діють в інтересах своїх членів. Громадські організації та рухи - це спільна життєдіяльність людей, що передбачає їхню взаємну залежність і потребу одне в одному та забезпечує збереження й розвиток соціального організму. Це перебування людей безпосередньо в колективі, соціальній групі, де здійснюються спільна діяльність, спілкування, обмін послугами, користування спільними речами й цінностями.

Свідченням колективістського  характеру діяльності громадських  організацій і рухів є їхня масовість, характер внутрішньої структури. Громадські організації та рухи надають широкі можливості для суспільної ініціативи мас, виявлення їхнього самоврядування завдяки демократичним принципам їхнього устрою, які, до речі, властиві більшою чи меншою мірою всім громадсько-політичним об'єднанням громадян - політичним партіям, громадським організаціям і рухам. Такими принципами є: добровільність членства, виборність усіх керівних органів, підзвітність і підконтрольність керівництва членам організацій, гласність у роботі, колегіальність.

Громадські об'єднання  найчастіше реалізують себе у вигляді  формальних і неформальних громадських  організацій і громадських рухів. Формальні громадські організації  відзначаються своєю масовістю. Вони створюються для реалізації довгострокових цілей як за ініціативою громадян, так і державних органів. Їм притаманні такі риси: чітка структура; свій статут; офіційна реєстрація в органах влади; діяльність в інтересах суспільства (держави) і в межах чинної законності; власний адміністративний апарат.

На базі формальних громадських  організацій часто виникають  неформальні. Неформальні громадські організації можуть бути як масовими, так і локальними. Іноді їх важко  відрізнити від господарських об'єднань, кооперативів, хоча всім їм властиве соціальне спрямування, а також відсутність офіційної реєстрації та чіткої програми; незалежність від офіційних державних органів; діяльність на принципах самоврядування; нетипові програми й нетипова діяльність. До неформальних організацій можна віднести, наприклад, різні аматорські об'єднання, клуби авторської та аматорської пісні, молодіжні організації, групи оздоровчо-духовних систем.

Громадські організації  та рухи мають різноманітні функції, їх можна поділити на дві групи: функції, що їх громадські організації та рухи виконують відносно системи влади в державі; функції, виконувані щодо інтересів членів цих організацій та рухів. У першій групі можна виокремити дві основні функції: опозиційну і творчу, що тісно взаємопов'язані. Діяльність громадських організацій та рухів утримує сучасні демократичні держави від надмірної централізації, відіграє вирішальну роль у тому, щоб держава поставала як оптимальна організація життєдіяльності суспільства. Із другої групи функцій, виконуваних громадськими організаціями та рухами щодо своїх членів, можна виокремити захисну й допоміжну. Громадські організації та рухи захищають своїх членів від державних структур. Це особливо важливо тоді, коли законодавчий демократичний процес перебуває у стадії формування і коли існує негативна традиція невиконання законів і нешанобливого ставлення до особистості в державних структурах. Допоміжна функція виявляється в наданні громадськими організаціями та рухами через власні структури можливостей своїм членам вирішувати особисті проблеми.

Щоб розібратися в широкому спектрі громадських об'єднань, треба зупинитись на їхній топології. Насамперед, громадські організації та рухи можна поділити на традиційні та нові. До традиційних громадських організацій і рухів відносять: профспілкові, жіночі, молодіжні, економічні, освіти й культури, наукові й науково-технічні, творчі, оборонні, спортивні, туристські та ін. До нових соціальних організацій і рухів належать: екологічні; альтернативні; громадської ініціативи; національні.

26.Особливості формування іміджу пол. лідера та партії

 Аналізуючи та узагальнюючи позиції представників різних політичних шкіл щодо сутності поняття політичний імідж лідера, слід зазначити, що політичний імідж - це своєрідне відображення суспільного уявлення про ідеальне втілення тієї чи іншої соціальної ролі, це набір стверджень і уявлень у виборців про конкретного політика, шляхом    узагальнень і емоційних переживань. Суть політичного іміджу лежить в природі соціального стереотипу і його впливу на масову свідомість, тому імідж політичного лідера створюється на грунті специфічного сплетіння інформаційних, емоційно-комунікативних і діяльнісних чинників.

2. Створення іміджу  політичного лідера проходить  ряд етапів, кожний з яких має  свої методи здійснення. Перший  етап – збір та аналіз інформації, на базі якої буде створюватися імідж політичного лідера. Другий етап – саме конструювання  іміджу політика. Третій етап – адаптація кандидата до образу. Четвертий – апробація створеного іміджу на електораті. П′ятий етап – аналіз інформації про імідж політика, отриманий з різних джерел. І шостий етап – корекція іміджу, який буде запропонований виборцям. Імідж політичного лідера має свої особливості: він обумовлений як регіональними особливостями, так і часом, імідж пов′язаний зі змінами потреб виборців, і демографічним фактором, він залежить від етнопсихологічного ситуативного фактору.

3. В основі конструювання  іміджу політичного лідера лежить  чотири основних закони поєднання  іміджів: закон додавання (поєднання  іміджів в результаті посилює  більш сильний імідж), закон віднімання (наявність  незначних  рис не послаблюють сильного  образу, а в деяких випадках робить його більш об′ємним), закон множення (виокремлення будь-якої риси з іміджу може принести зміни в його оцінці) і закон ділення (імідж може переноситися із загального на конкретне).   

4. Імідж  політичного лідера формується на підставі реально властивих певній  особистосі  характеристик, але у відповідний спосіб “препарованих” спеціалістами (іміджмейкерами), саме вони дозволяють лідеру здійснювати свої функції, в тому числі переконувати електорат у правильності вибраного рішення. Електорат не так цікавлять самі по собі об′єктивні характеристики політика, як конкретні переваги для кожного з них. Політик легше входить в ті типи ролей, які очікує від нього населення, навіть тоді, коли він не володіє необхідним для даного іміджу набором характеристик. Але масова свідомість, діючи в умовах неуважності і розірваності свого сприйняття, у будь-якому разі допише в його образ необхідні характеристики. Тобто, існує деякий постійний набір якостей і рис, які обов′язково повинен демонструвати політик.

5. Робота з іміджем  політика в рамках виборчої  кампанії - це серія кроків, які  носять технологічний характер, мова йде про методи підготовки, організацію і впровадження іміджу. Політичні технології, які застосовуються при створенні іміджу політика - це комплекс заходів (передусім інформаційних, але підкріплених відповідними організаційними, кадровими та фінансовими ресурсами), спрямованими на створення позитивного іміджу (як окремого політика так і політичної партії) та, відповідно - послаблення позицій опонентів. Побудова іміджу політичного лідера можна зазначити як комунікативне програмування, оскільки перед виборцями проходить вибір форматів найбільш сприятливих для виборців. Політичний маркетинг та менеджмент,  PR, політична реклама та пропаганда використовуються як технології створення іміджу політика.

6. Побудова політичного  іміджу лідера має свою стратегію  і тактику. Стратегія – це  кодекс основних ідей кампанії. Саме в рамках стратегії реалізується образ кандидата, тактика і план виборчої кампанії. При обранні стратегії необхідно враховувати ресурси виборчої кампанії і кампаній супротивників за такими параметрами: тимчасові ресурси, інтелектуальні, творчі, фінансові, організаційні ресурси, адміністративні, матеріально-технічні та юридичні ресурси, інформаційні та спеціальні оперативні ресурси. Тактика вказує на техніку комунікації, направлення повідомлень на певні групи людей, планування часу видачі повідомлень з тим, щоб досягти максимального ефекту. Вибір тактики кампанії обумовлений такими компонентами: розмірами виборчого фонду та строками отримання грошей на рахунку, кількістю свідомих прибічників кандидата, ЗМІ округа, регіони їх розповсюдження, тираж, орієнтація аудиторії, відношення керівництва і приватного сектору до певного політичного лідера. До стратегії відносять відповіді що і як, а у випадку  тактики такими питаннями є де і коли це повинно бути сказано.

7. Побудова іміджу  політичного лідера в сучасній Україні має свої властивості, а саме слід враховувати особливості перехідного періоду, шляхи формування політичного лідерства, електоральну орієнтацію українців, стан масової свідомості, ментальність українського виборця. На досвіді українських виборчих кампаній не було виявлено принципових новацій і технологічних новинок. Вибори показали, які саме ресурси – законні чи не законні були використанні. Різницю визначають не стільки об′єктивні чинники – харизматичність лідера, організованість структур, сприйняття населенням передвиборчої програми, оригінальність проведеної кампанії, симпатії електорату, а зовсім інші, здебільшого ті, які в цивілізованому світі вважаються недемократичними.

8. Особливістю останніх  парламентських виборів є те, що імідж політичних блоків і партій сприймався виборцями саме через імідж політичного лідера, який очолював даний блок чи партію, а не через програму чи ідеологічне навантаження. Створення іміджу  політичної партії (чи блоку) здійснюється комплексно, враховуючи застосування всіх наявних комунікативних ресурсів, саме партійний імідж повинен уникати абстрактних характеристик, чого не було досягнуто на парламентських виборах.

9. В цілому політичний  імідж лідера має позитивний  характер в силу того, що він  наближує політика до його електорату, змушуючи враховувати   настрої населення, підтримувати з ним постійний зв′язок. Імідж для   виборця дозволяє ідентифікувати кандидата як особистість і виділити його з   загального ряду, відчуваючи до нього довіру.

10. Подальший розвиток іміджелогії в Україні слід пов′язувати з процесом поглиблення демократії в нашій державі та впровадження новітніх технологій. Набувають розвитку так звані інтегровані маркетингові технології, мається на увазі єдина багатоканальна синхронізована комунікація, яка орієнтована на встановлення адресних і бажано інтерактивних двосторонніх відносин з різними цільовими аудиторіями.

28. Электорат»

(лат. elector - избиратель) - население, формируещее власть  в результате выборов; круг  избирателей, которые голосуют за определенную партию на парламентских, президентских или муниципальных выборах. В электорат входит как часть избирателей, голосующих за определенную партию или кандидата, так и всех избирателей - граждан государства, которые имеют право участвовать в выборах.

Значительная часть  электоральной массы, поддерживающая ту или иную политическую силу, превращает ее во влиятельную партию, выступает  основой ее деятельности. В условиях демократии установки, цели и интересы электората превращаются в программы  политических партий или лидеров. В то же время партии имеют свои интересы, которые могут преследоваться наряду с интересами электората.

В обществе с активистской политической культурой воля электората и его политическое участие превращает партии во влиятельные силы политического процесса. Выборная активность электората приводит партии к власти в результате выборов в демократические институты. Его легитимность и политико-гражданская активность укрепляют позиции действующей власти, позволяют политической элите выступать в качестве стабильного политического института. Таким образом, чем обширней, культурней и активней электоральное пространство в границах политического пространства, тем действенней политическая структура и ее функции гармонизации общественных отношений в целом. В идеале образцовой демократией будет та политическая структура, которой удастся превратить большую часть населения страны в электорат, сознательно ее поддерживающий.

Активистская позиция  электората может существовать только за счет развитого гражданского пространства. В такой политической ситуации в значительной мере отпадает необходимость ограничения части населения насильственными методами для поддержания господствующих социальных сил. Для того, чтобы партия или власть имели обширную электоральную основу, их политическая деятельность должна совпадать с интересами данной части населения. Чем последовательней политическая элита будет осуществлять свои программные декларации, тем стабильней будет поддержка электората, и тем более его объем.

В то же время взаимоотношения претендентов на власть и властных структур с населением может носить ярко выраженный спекулятивный характер. Политическая коммуникативность приобретают риторический, демагогический характер. Попытка шельмования населения с целью использования его в своих корыстных целях приводит политическую силу к кризису. В том случае, если электорат не в состоянии изменить ситуацию, резко падает его политическая активность, а это выражается в отказе от голосования, снижении легитимности, активизации оппозиционной деятельности.

Каждая политическая сила, выражающая действительное социальное содержание имеет свой электорат. Если какая-либо партия не выражает интересы достаточного количества людей, то в  строгом смысле она партией не является. В большей мере она выступает как самодеятельная элита, которая пытается использовать существующую социальную ситуацию и структуру для борьбы за власть. Сейчас такие институты называют партиями власти.

Формирование электората может осуществляться не только по принципу единства интересов, но и по территориальному принципу. Например, в США демократам симпатизирует население северных штатов, запад предпочитает республиканскую партию, южные и центральные штаты колеблются между ними. Поэтому в этой стране политическая борьба развертывается вокруг завоевания конкретных симпатий населения <неустойчивого> региона. Социальная динамика также влияет на изменение электорального пространства. Так, сокращение численности персонала, занятого в традиционном промышленном производстве, на Западе резко сокращает электорат коммунистов, рост численности среднего класса влияет на развитие неоконсерватизма и т. д.

Посттоталитарные процессы в России конца XX в. характеризуются  сложной ситуацией для электората. Основная масса населения не удовлетворена качеством российской политической элиты. Это связано с тем, что наша современная власть стала фактической преемницей власти коммунистической. Социалистическая форма, связанная с коллективной формой отношения к общественному богатству, была отброшена. Новая власть и экономические пассионарии стали владельцами громадной части национального богатства. Народ оказался отчужденным от него, несмотря на то, что он являлся основным создателем всего того, что есть в стране.

Интересы народа и  интересы элиты в текущем времени прямо противоположны - власть заинтересована в экспроприации народа. Соединяют электорат и власть два обстоятельства: единые интересы России как государства и надежды на рыночные блага в будущем. Россияне не видят пока политической силы, которая реально гарантировала бы осуществление программ подлинно народного характера. Эта ситуация порождает множество затруднений в электоральной ориентации. Советская власть на протяжении нескольких поколений формировала некритическую формальную лояльность населения.

Бесперспективность ситуации для народа порождает электоральную  пассивность можно определить как  неспособность населения осознавать реальную социально-политическую ситуацию и активно влиять на ее организацию. Инфантильность следует понимать как привычку населения подчиняться любой власти, одновременно не доверяя ей и, несмотря ни на что, надеясь на <чудесные> улучшения. Отрицательными формами инфантильности являются политический цинизм, аполитичность и некоторые другие. Они не влияют положительным образом на политическую ситуацию, поэтому в обстановке кризисов, которые потрясают Россию, их нельзя приветствовать.

Ситуация в электоральном  пространстве претерпевает значительные изменения в обстановке социально-политического  хаоса и кризиса. Реальная действительность в эти моменты истории заставляет людей задумываться над судьбой страны, пытаться как-то повлиять на нее. Направление электоральных преобразований зависит от многих факторов. К ним относятся гражданская и политическая зрелость граждан, уровень их сознательности и политической культуры, состояние политической инфраструктуры: печати, общественного мнения, гражданской самоорганизации, связи политической элиты с электоратом, подконтрольности деятельности политиков и т. д.

Поскольку демократия в России только зарождается, все эти политические институты находятся в зачаточном состоянии. Это связано с нашей историей, с нашим образом жизни. Поэтому слаборазвитый, становящийся электорат России очень неустойчив и непредсказуем. Опасность заключается в том, что разочарование в реформах может подтолкнуть его в объятия новой диктатуры.

Электорат - совокупность избирателей, подобранных по определенному критерию. Например, электорат определенной партии, т.е. совокупность избирателей, голосующих за данную партию.

29. Перші політичні партії на Україні виникли наприкінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя. Це були як буржуазні партії, так і партії соціал-демократичної спрямованості. Серед буржуазно-демократичних партій слід назвати Українську демократичну партію (УДП) і Українську радикальну партію (УРП), які виникли 1904 року. Ці партії невдовзі об’єдналися в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). За своєю суттю це була партія кадетського спрямування. Вона виступала за демократизацію України, проти монархії у Росії та за автономію для України у складі демократичної Росії.

Відчутну політичну діяльність в Україні вели також партії соціалістичного  спрямування, зокрема, Революційна  українська партія (РУП) (з 1900 року), яка 1905 року була перейменована на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Вона виступала разом з Російською соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП) за соціалістичну революцію та соціалізм, за автономію Україну.

З 1906 року в Україні функціонує Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), яка після певної перерви у квітні 1917 року знову відновила свою діяльність і набула великої популярності, особливо серед українського селянства.

Певний вплив на політичне життя  українства справляла й Українська партія соціал-федералістів (УПСФ), створена 1905 року. На виборах до Установчих зборів Росії отримала близько 100 тисяч голосів.

Серед інших політичних партій, які  виникли та діяли в дореволюційний період, слід назвати також Українську соціалістичну партію (УСП), Революційну українську партію (РУП), Українську народну партію (УНП), Товариство українських поступовців (ТУП) та ін. Політична палітра цих партій була досить різноманітною, але їх об’єднувало одне головне питання – відродити націю та державність.

У революційний 1917 рік в Україні виникло чимало нових політичних партій та активнішою стала діяльність існуючих. До складу Центральної Ради входили представники майже всіх 17 політичних партій, які діяли на той час. Проте здійснити свою мету – утвердити Українську Народну Республіку – цим партіям не судилося. Після захоплення влади в Росії та в Україні комуністичною партією всі інші партії було розігнано, а їхня діяльність заборонена. Остання українська партія – Українська комуністична партія (УКП), яка стояла на засадах нової самостійної УРСР, проіснувала до 1925 року.

Отже, процес формування багатопартійності  у 20-ті роки був перерваний більшовицькою  владою. Велетенська машина тоталітаризму  розчавила партії та їх ідеали. Щоб  остаточно знищити прогресивно  мислячих діячів, які продовжували мріяти про українське відродження, більшовицький режим вигадував, а відтак “знищував” різноманітні міфічні політичні організації та партії, які нібито займалися терористичною діяльністю, вели антирадянську пропаганду. Так 1929 року за сфабрикованими органами ДПУ матеріалами була “викрита” Спілка визволення України (СВУ), яка нібито мала на меті об’єднати навколо себе “українські антирадянські елементи”. Понад 400 осіб було репресовано у цій справі, більшість з них – розстріляно або загинуло у сталінських таборах Сибіру. Впродовж наступних 1930-1937 років ДПУ було сфабриковане ще шерег так званих справ: Українського національного центру (УНЦ), Української військової організації (УВО), Об’єднання українських націоналістів (ОУН) та ін.

Проте в той час почали виникати нові політичні партії та об’єднання в українській діаспорі та у закордонній  Україні. Досить зазначити, що у 20-30 роки у Галичині, Буковині, на Закарпатті діяло близько 30 українських національних партій. Такі партії, як Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП), Українське селянське об’єднання, Комуністична партія Західної України, Партія народної волі, СЕЛЬРОБ; ці партії створювали соціальну і політичну лівицю. Українська партія національної роботи (УПНР), Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), Українська республіканська партія (УРП), Українська партія революціонерів на Волині, Українське соціалістичне об’єднання “Соціалістичний Союз”, Українська національна партія (УНП), незважаючи на деякі теоретичні відмінності в соціальних поглядах, належали до центристських партій; Християнсько-суспільна партія, Партія української народної обнови (згодом – Українська католицька народна партія), Фронт національної єдності та інші відносилися до правих політичних партій.

30. Віктор Федорович Янукович – людина, яка таки не стала президентом України, попри всі суспільні і політичні зрушення. Нині чинний прем'єр і беззаперечний лідер «Партії Регіонів» та один з найяскравіших сучасних донецьких політиків, є до певної міри заручником високого рівня динаміки політичних процесів в Україні. Янукович досі залишається популярним головним чином завдяки своїй вдачі, яка вчасно допомогла опинитись Віктору Федоровичу «в потрібний час  в потрібному місці».

Віктор Янукович – є фігурою достатньо колоритною в українському політичному житті. Він перебуватиме у найвищому політичному ешелоні ще як мінімум на період дії Верховної Ради п'ятого скликання, оскільки не виникає сумнівів, що «Партія Регіонів» залишатиметься найбільш впливовою силою у державі протягом найближчих років. Проте, Віктору Федоровичу поки що бракує потенціалу, що є необхідним для потужного політичного гравця. Наприклад, ще у листопаді 2002 року понад 60% українців, опитаних Центром Разумкова, не знали, хто такий Віктор Янукович. Так само, через певний період часу виборці швидко забудуть його ім’я, якщо йому не вдасться повною мірою набути усіх необхідних навичок публічного політика і реалізувати їх в політичній площині. Поки ж Віктор Федорович намагається на власних помилках навчитись публічній політиці. Час до виборів у нього є, і не виключено, що зрештою, Янукович все ж таки надовго закріпиться у найвищому ешелоні законодавчої чи виконавчої влади. Волі і характеру у нього для цього – більше ніж достатньо. 

S (strength – сила)

В політичний актив сильних  рис Віктора Федоровича можна  віднести наявність у нього досвіду перебування в політиці на вагомих державних посадах. Наприклад, за період з 2002 по 2004 роки Янукович від голови Донецької облдержадміністрації став главою уряду, очолив «Партію Регіонів» і отримав статус єдиного кандидата від влади на президентських виборах 2004 року. Втім, значний багаж політичного досвіду все ж повільно сприяє підвищенню ефективності публічної поведінки Віктора Федоровича.

В цілому, за сукупністю деяких ознак можна говорити, що фігура Януковича є достатньо сильною в політичній площині: харизматична вдача, розвинені організаторські здібності, багаторічний досвід масштабної управлінської роботи. Віктор Федорович під час власного губернаторства також показав себе як непоганого комунікатора. Наприклад, у 2002 році саме йому вдалось примирити «донецький» і «дніпропетровський» клани, ініціювавши підписання угоди про співпрацю між сусідніми регіонами. Проте, це цілісне позитивне враження нівелюється низкою слабких рис, які поки не дозволяють Віктору Федоровичу вийти на якісно новий для себе рівень політичної діяльності.

В іміджевому плані Віктор Федорович має відмінні зовнішні дані: високий зріст, міцна статура з типово чоловічими рисами обличчя, що подобається жінкам. Більш того, в образі Януковича центральним елементом є маскулінність. Навіть в його прізвищі фігурує начало «Янь», яке неодмінно накладає відбиток і на всю попередню та подальшу діяльність лідера «Партії Регіонів». Враховуючи маскулінну характеристику Януковича, дуже вдалим технологічним кроком є підсилення його як політичного лідера яскравою жінкою, наприклад, такою, як Раїса Богатирьова. У тандемі вони створюють цілісний образ політичної сили під назвою «Партія Регіонів».       

 W (weakness – слабкість)

Головним недоліком  політика-Януковича, що був максимально  використаний проти нього на президентських виборах 2004 року, є наявність у нього двох судимостей, за які він реально відбув покарання і ще декількох, які його патронам вдалось скасувати. Кримінальне минуле Віктора Федоровича, напівкримінальний стиль його поведінки, відповідна мова стали саме тими негативними факторами, що відвернули від нього значну кількість на виборах президента 2004 року, закривши перед ним єдиний реальний шанс посісти найвищу посаду в державі.

Віктор Янукович, з  політичної точки зору, є людиною, яка все ж таки прагне діяти  в межах певної фіксованої системи  правил. Більш того, в нього не вистачає авантюрності, готовності піти ва-банк у разі конфліктної чи кризової ситуації. Сам Янукович неодноразово підтверджував вищенаведені висновки.  Наприклад, він зазначав, що за натурою є людиною не агресивною, але звик у будь-якій справі до фінішу діставатись першим. За його словами, «необхідно, щоб при хорошій швидкості людина могла «тримати» гальма. На гоночній трасі потрібно дуже добре відчувати автомобіль, з одного боку, поважати інших учасників гонки, а з іншого – проявляти характер. В екстремальній ситуації слід навіть у чомусь поступатись, якщо вона веде до аварії, зіткнення». 

Виходячи з цього, є  підстави говорити про достатньо  обережну поведінку Віктора Федоровича, з огляду на вищі авторитети, що незважаючи на його гоночне минуле, дозволяє суперникам вправно обходити його на віражах політичної боротьби.

Очевидним слабким місцем Януковича-політика є посередній рівень інтелекту, що не дозволяє йому максимально глибоко і широко розуміти політичну ситуацію в країні та весь комплекс факторів, що впливає на подальший перебіг тенденцій політичної боротьби між провідними центрами сили в Україні. Більш того, Віктор Федорович гостро відчуває дефіцит розвиненості мислення і у публічній поведінці намагається компенсувати це агресію щодо своїх політичних опонентів.

O (opportunities –  можливості)

До потенційних політичних можливостей Віктора Януковича можна віднести те, що він є людиною, яка більше зорієнтована на практичний аспект діяльності, ніж на публічний. Віктор Федорович є людиною справи, а це, зважаючи на значний управлінський і господарчий досвід роботи, дозволяє йому мати високий авторитет серед значної кількості вищого щабля політичної еліти України. Більш того, він має в наявності значну мережу особистих зв’язків, що відкриває перед ним додаткові можливості для досягнення власних цілей.

Значно додає можливостей  Януковичу його бійцівський характер та наявність чітко сформованого вольового стрижня. Як би то не було, слід визнати, що Віктор Федорович був готовий на жорстке протистояння на президентських виборах 2004 року і лише сукупність зовнішніх чинників не дали відбутись відкритій формі конфлікту. Крім того, широко відомий «крутий норов» Януковича, який проявлявся у прямих методах фізичного переконання багатьох колег під час прем’єрства. Це також характеризує нашого героя як впертого і вольового політика, що буде досягати своїх цілей найбільш доступними для нього методами.

До політичних можливостей  Януковича додамо є те, що він  все ж таки має певну харизму, яку з часом можна удосконалити і розвинути у більш високу якість. Це означає, що Віктор Федорович у перспективі може відбутись як політичний лідер. Але для цього, як зазначалось вище, йому доведеться серйозно працювати над собою. 

T (threats – загрози)

Серед загроз, по-перше, варто  виділити те, що у випадку неординарних кризових ситуацій, Янукович може реагувати не найкращим чином. Яскравий тому приклад – «яєчний» випадок в Івано-Франківську під час президентської виборчої кампанії 2004 року. Той стан, в якому опинився Віктор Федорович після потрапляння у нього яйця і свідчить про наявність фактору несподіваності у поведінці Януковича. Коли він може проявитися – невідомо, що становить додаткову загрозу з точки зору не прогнозованості.

Інша загроза Віктоа Федоровича, як політика, полягає в  тому, що він достатньо слабко розбирається в людях і йому досі не вдається сформувати високопрофесійну команду, яка б працювала як єдиний злагоджений організм, кожен учасник якого чітко знав би свої функції. В результаті «почет» Януковича досі становлять такі колоритні фігури українського політикуму як Т.Чорновіл та А.Герман. Можливим поясненням слабких здібностей Януковича розбиратися в кадрах є його поведінка по відношенню до інших людей, яка влучно охарактеризована прізвиськом Віктора Федоровича в містах позбавлення волі – «Хам». Життя постійно вчить Януковича простій біблейській істині – «стався до людей так, як хочеш щоб ставилися до тебе». Залишається сподіватися, що зрештою Віктор Федорович збагне її.

Розвиваючи попередню  думку, додамо, що невміння розбиратись  у людях призводить до того, що Віктор Федорович становить собою зручний об’єкт для маніпуляції зі сторони більш впливових і тонких гравців, навіть на рівні Донбаського регіону. Імовірно, що загроза бути об’єктом маніпуляції ще тривалий час супроводжуватиме фігуру Януковича.

31.Характерні тенденції розвитку партій правого сектору в Україні

 Для характеристики ідейно-політичного спектра партій використовується інша система координат, що позначається термінами: "ліві", "праві", "центристи". Приналежність партії до того чи іншого флангу визначається її ставленням до обсягу державного втручання в економічні процеси, до ринку і соціальних програм. До правих відносять партії, які орієнтовані на досягнення економічної ефективності шляхом стимулювання "вільної гри" суб'єктів ринку при мінімальному втручанні держави в економіку, на більш економну державу, що може бути досягнуто методом упорядкування соціальних виплат і допомоги, обмеженням кількості отримувачів соціальної допомоги (тільки найбільш слабкі і знедолені групи населення). Для правих партій також характерне підозріле ставлення до будь-яких альтернативних форм колективного управління

З великого спектру  партій правого спрямування, на які  так була багата Україна в 90-ті не залишилося жодної справді живої. Прапор правої ідеології підхопила партія «Свобода», єдина в якої є політичний лідер, прозора ідеологія та постійність дій. Хоча вона не пройшла до парламенту на позачергових виборах в 2007 проте показала доволі непоганий результат.  
Підйом правого руху в Європі дає одне з підґрунть на сподівання «Свободи» на розвій. Проте разом з тим, деякі політичні сили, як наприклад, БЮТ намагаються теж відкушувати від правого пирога. 
Детальний розклад по ситуації з представництвом правої ідеології в Україні читайте в матеріалі нижче.  

Парламентські вибори-2007 підтвердили тенденцію, яка  полягає в тому, що так звані "ідеологічні" партії особливою популярністю серед вітчизняного електорату не користуються.

У новому парламенті знову будуть представлені переважно  ті сили, яких, строго кажучи, не можна  вважати ідеологічними, окрім хіба що КПУ, яка, правда, лише прикривається ширмою "марксизму-ленінізму", а, потрапивши в Раду, діє всупереч своїй ідеологічній платформі.

ПРАВОЦЕНТРИСТСЬКІ ПАРТІЇ.  
I. НАРОДНИЙ РУХ УКРАЇНИ (НРУ).  
II. ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ (ДемПУ).  
III. ХРИСТИЯНСЬКО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ (ХДПУ).  
IV. УКРАЇНСЬКА РЕСПУБЛІКАНСЬКА ПАРТІЯ (УРП).  
V. УКРАЇНСЬКА СЕЛЯНСЬКА ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (УСДП).  
6. ПРАВІ ПАРТІЇ.  
I. КОНГРЕС УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (КУН).  
II. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-КОНСЕРВАТИВНА ПАРТІЯ (УНКП).  
III. УКРАЇНСЬКА ХРИСТИЯНСЬКО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ (УХДП).  
IV. УКРАЇНСЬКА КОНСЕРВАТИВНА РЕСПУБЛІКАНСЬКА ПАРТІЯ (УКРП).

32. Деятельность общественных организаций Украины урегулируют

На сегодня законодательство Украины не обеспечивает соблюдения европейских стандартов в сфере правового регулирования деятельности общественных организаций. В демократическом обществе должно осуществляться полноценное партнерство государства и негосударственного сектора, создавая благоприятные условия для раскрытия общественного потенциала и направление социальной активности. Об этом заявляют авторы проекта Закона N3371 "Об общественных организациях", который зарегистрирован в Верховной Раде Украины.

Законопроект "Об общественных организациях", субъектом законодательной  инициативы которого выступил Кабинет Министров Украины, разработан на основе положений статьи 11 Конвенции о защите прав человека и основоположных свобод от 4 ноября 1950 года и в соответствии со статьей 36 Конституции Украины.

В законопроекте учтен  опыт законодательного обеспечения функционирования неправительственных организаций в ведущих европейских странах, в том числе положения Рекомендаций Комитета Министров Совета Европы государствам-членам относительно правового статуса неправительственных организаций в Европе, принятых Комитетом Министров 10 октября 2007 года.

В частности, новеллой законопроекта  является подход к деятельности общественных организаций без ограничений  по территориальным признакам (т.е. без деления общественных организаций  на местные, всеукраинские и международные в понимании действующего Закона Украины), что даст возможность общественным организациям свободно осуществлять свою деятельность на всей территории Украины без перерегистрации.

В связи с этим предусмотрена  новая концепция легализации  общественных организаций, а именно Министерством юстиции Украины и его территориальными органами. Легализация общественных организаций будет осуществляться путем: письменного сообщения об учреждении; регистрации как юридического лица; аккредитации филиала или представительства иностранной неправительственной организации.

Государственная регистрация  общественных организаций будет  осуществляться органом легализации  согласно Закону Украины "О государственной  регистрации юридических лиц  и физических лиц-предпринимателей" с учетом особенностей, предусмотренных законопроектом.

Законопроектом существенно  изменен подход к контрольным  полномочиям государства относительно деятельности общественных организаций, а именно, орган легализации (Министерство юстиции и его территориальные органы) будет иметь право, не чаще одного раза в год, проверять деятельность общественной организации на соответствие законодательству об общественных организациях.

Заключительными и переходными  положениями законопроекта предлагается предусмотреть безвозмездную процедуру внесения изменений в уставы общественных организаций на протяжении двух лет от даты вступления в силу Законом, которые связаны со вступлением в силу этого Закона.

Авторы законодательной  инициативы отмечают, что на сегодня  действующий Закон Украины "Об объединениях граждан", следует признать устаревшим и не обеспечивающим соблюдение европейских стандартов в сфере правового регулирования деятельности общественных организаций.

Усі об'єднання громадян рівні перед законом. Держава  створює рівні можливості для діяльності об'єднань громадян. Будь-яке втручання державних органів та службових осіб у їх діяльність не допускається, крім випадків, передбачених законом.

В статті 37 Конституції  України говориться про те, що утворення  і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яках спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються.

Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.

Не допускається створення  і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.

Україна є суверенною незалежною державою, розвивається на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення і захищає свою державність. Тому будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угрупувань чи окремих осіб переслідуються законом. Політичну владу необхідно здобувати лише через вільні демократичні вибори.

Якщо в статутних  документах громадських об'єднань, поданих до реєстрації, будуть передбачені  програмні цілі, які суперечать вимогам  цієї Конституції та законодавству України, Міністерство юстиції зобов'язано відмовити їм у реєстрації.

Не допускається утворення  і діяльність організаційних структур будь-яких політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях Збройних Сил, Національної гвардії, органах СБУ, прокуратури та МВС, Прикордонних військ тощо, а також на державних підприємствах, в установах, навчальних закладах та інших державних організаціях.

Забороняється створення  політичних партій, керівні органи чи структурні осередки яких знаходяться за межами України.

Підставами для заборони об'єднань громадян є їх програмні  цілі або дії, що спрямовані на зміну  шляхом насильства конституційного  ладу, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави;

підрив безпеки держави, зокрема у формі ведення діяльності на користь іноземних держав, захоплення державної влади, нехтуючи Конституцією і законами, що визначають порядок її утворення; пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової або релігійної ворожнечі; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав і свобод людини, посягання на здоров'я населення.

Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється в судовому порядку. За своїм рішенням на подання органу, який здійснив реєстрацію, або прокурора суд може примусово розпустити об'єднання громадян або тимчасово (на строк до трьох місяців) заборонити окремі види чи всю діяльність певного об'єднання громадян.

При усуненні причин, що стали підставою для тимчасової заборони, на клопотання об'єднання громадян його діяльність може бути відновлена судом в повному обсязі (Закон України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р.)

Об’єднання громадян мають право на добровільних засадах  засновувати або вступати між  собою у спілки (союзи, асоціації тощо), яким відповідно до їх статутів теж можуть надаватися права юридичної особи.

Відповідно до статті 6, 7 Закону «Про об’єднання громадян»  об'єднання громадян створюються  і діють на основі добровільності, рівноправності їх членів (учасників), самоврядування, законності та гласності. Вони вільні у виборі напрямів своєї діяльності.

Всі основні питання  діяльності об'єднань громадян повинні  вирішуватись на зборах всіх членів або  представників членів об'єднання.

Об'єднання громадян повинно регулярно обнародувати свої основні документи, склад керівництва, дані про джерела фінансування та витрати.

На працівників апарату  об'єднань громадян поширюється законодавство  про працю, соціальне забезпечення і соціальне страхування.

Відповідно до статей 8, 9, 10 Закону “Про об’єднання громадян” держава забезпечує додержання прав і законних інтересів об'єднань громадян, легалізованих у порядку, передбаченому цим Законом.

Втручання державних  органів та службових осіб у діяльність об'єднань громадян, так само як і втручання об'єднань громадян у діяльність державних органів, службових осіб та у діяльність інших об'єднань громадян, не допускається, крім випадків, передбачених Законом.

Верховна Рада України  встановлює пільги щодо оподаткування  доходів по окремих видах господарської або іншої комерційної діяльності об'єднань громадян, створених ними установ та організацій, заснованих підприємств, максимальні розміри окремих та загальних річних пожертвувань на користь політичних партій, затверджує перелік всеукраїнських громадських організацій, яким держава надає матеріальну допомогу.

Об'єднання громадян України  утворюються і діють з всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом.

До всеукраїнських об'єднань громадян належать об'єднання, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві осередки у більшості її областей.

До місцевих об'єднань належать об'єднання, діяльність яких поширюється на території відповідної  адміністративно-територіальної одиниці  або регіону. Територія діяльності самостійно визначається об'єднанням громадян.

Громадська організація  є міжнародною, якщо її діяльність поширюється  на територію України і хоча б  однієї іншої держави.

Політичні партії в Україні  створюються і діють тільки з  всеукраїнським статусом.

Об'єднання громадян мають  право на добровільних засадах засновувати  або вступати між собою в спілки (союзи, асоціації тощо), утворювати блоки та коаліції, укладати між  собою угоди про співробітництво  і взаємодопомогу.

Створення і легалізація  спілок об'єднань громадян, порядок їх діяльності та ліквідації здійснюються відповідно до Закону “Про об’єднання громадян”.

Відповідно до статті 28 Цивільного Кодексу України юридичні особи утворюються в порядку, встановленому законодавством. Громадські організації, порядок виникнення яких законодавством не передбачений, утворюються в порядку, встановленому статутом.

Політичні партії створюються  за ініціативою громадян України, які  досягли 18 років, не обмежені судом  у дієздатності і не тримаються в  місцях позбавлення волі.

Засновниками громадських  організацій можуть бути громадяни  України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років, а молодіжних та дитячих  організацій - 15-річного віку.

Рішення про заснування об'єднань громадян приймаються установчим з'їздом (конференцією) або загальними зборами.

Засновниками спілок об'єднань громадян є об'єднання  громадян.

Членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України, які досягли 18-річного віку.

Членами громадських  організацій, крім молодіжних та дитячих, можуть бути особи, які досягли 14 років. Вік членів молодіжних та дитячих громадських організацій визначається їх статутами в межах, встановлених законами України.

Громадські організації  можуть не мати фіксованого індивідуального членства.

У діяльності громадських  організацій у випадках, передбачених їх статутами, можуть брати участь колективні члени.

Для здійснення цілей  і завдань, визначених у статутних  документах, зареєстровані об'єднання  громадян користуються правом:

– виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права;

– представляти і захищати свої законні інтереси та законні  інтереси своїх членів (учасників) у  державних та громадських органах;

– брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори, мітинги, демонстрації тощо);

– ідейно, організаційно  та матеріально підтримувати інші об'єднання  громадян, надавати допомогу в їх створенні;

– створювати установи та організації;

– одержувати від органів  державної влади і управління та органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань;

– вносити пропозиції до органів влади і управління;

– розповсюджувати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі;

– засновувати засоби масової інформації.

Громадські організації  мають право засновувати підприємства, необхідні для виконання статутних  цілей.

У порядку, передбаченому  законодавством, політичні партії також  мають право:

– брати участь у виробленні державної політики;

– брати участь у формуванні органів влади, представництва в їх складі;

– доступу під час  виборчої кампанії до державних засобів  масової інформації

34. Особливості, типи громадських організацій та рухів

Загальноприйняте у  сучасній політології поняття "громадські організації і рухи" виникло на основі ширшого поняття "суспільні об'єднання" як більш наближеного до сучасних суспільно-політичних реалій. Виходячи із специфіки діяльності громадських організацій і рухів, слід розглядати їх диференційовано Громадські організації — це масові об'єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою[2].

Громадські організації  створюються і діють у формі  спілок (адвокатів, музикантів та ін.), товариств (наприклад, наукове товариство ім. Т. Шевченка), комітетів (наприклад, національний олімпійський комітет України), асоціації (наприклад, українська уфологічна асоціація) тощо.

Спілка-обєднання людей, пов’язаних спільними умовами життя, спільною метою.

Товариство-організація, об’єднання людей, які ставлять перед собою спільні завдання, мету, програму дій і відповідно діють для їх виконання, здійснення.

Комітет-колегіальний орган, що керує будь-якою галуззю державної, або громадської організації.

Найбільш поширеними різновидами громадських організацій у сучасному світі є: профспілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні, дитячі організації; наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки; різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства і т. ін. Характерною їх ознакою є документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення, що, власне, й відрізняє їх від громадських рухів.

Громадські рухи теж  мають масовий характер і створюються з певною метою. Однак на відміну від громадських організацій це структурно неоформлені масові об'єднання громадян і організації різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність котрих, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації.[3]

Основними різновидами  громадських рухів нині є:

політичні рухи (Народний рух України на початковій стадії); масові демократичні (рухи за демократичні перетворення, спрямовані на захист прав і свобод людини, антифашистські й антидиктаторські, проти расової та національної дискримінації та ін.); соціальні (локальні) рухи; так звані "нові соціальні рухи", що набули поширення в останні десятиліття (антивоєнний, екологічний, неофеміністський та ін.). Одні з названих рухів висувають у своїй діяльності порівняно вузькі завдання, інші порушують питання загальнонаціонального і загальнолюдського характеру. В цілому такі рухи шукають і часто знаходять нові форми взаємовідносин громадян з державою.

У загальному означенні  громадські організації і рухи являють собою добровільні формування, що виникають у результаті цільного волевиявлення громадян на основі спільних інтересів і завдань. Відносна відстороненність від політики пов'язана насамперед з тим, що держава безпосередньо не втручається в їх діяльність, а лише регулює її відповідно до чинного законодавства. До того ж громадські організації і рухи на відміну від державних інститутів не наділені владними повноваженнями. Відрізняються вони й від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння державною владою. Відмінність їх від усіх інших суспільних угруповань пов'язана з особливостями функціонування (виникнення за ініціативою знизу, фактична єдність, забезпечення інтересів своїх членів та прихильників незалежно від мети та характеру об'єднання, нетрадиційність) та принципами діяльності (добровільність, поєднання особистих і суспільних інтересів, самоврядування, рівноправність, законність, гласність). Отже, за своєю природою і характером діяльності громадські організації і рухи не є політичними організаціями. Однак їх діяльність почасти набуває політичного характеру, оскільки громадські організації і рухи, по-перше, об'єднують людей, що входять до спектру політичних сил (патріотичні сили, національне орієнтовані групи, прихильники реформування суспільства та ін.), по-друге, є потенційною базою для виникнення на їх основі нових політичних партій.

Щоб розібратись у  широкому спектрі громадських об'єднань і рухів, які виникають найчастіше поза офіційними державними структурами і не вкладаються в жодні схеми, треба окремо зупинитися на їх типології.

Щодо цього існують різні критерії:

1) за родом діяльності  — конструктивно орієнтовані,  пізнавальні, опозиційні, аматорські, національні та ін.;

2) за поставленими  цілями — соціально-вартісні  й асоціальні, політизовані й не політизовані;

3) за інтересами —  економічними, професійними, суспільно-політичними та ін.;

4) за правовим статусом  — легальні й нелегальні;

5) за соціально-класовими  ознаками — наприклад, робітничий, фермерський рухи;

6) за рівнем масовості  й ступенем пилину — профспілки, антивоєнний і феміністський  рухи, з одного боку, та фермерські рухи у СІІІЛ чи рух англійських докерів — з іншого;

7) за спонукальними  мотивами виникнення — соціальне  усвідомлені (спілки ветеранів,  студентської молоді, кооператорів); вартісне-орієнтовані (рух "зелених", спілка "Чорнобиль"); традиціоналістськи зумовлені (релігійні, національні об'єднання);

8) за масштабами діяльності  — міжнародні, внутрішньодержавні, локальні;

9) за ставленням до  існуючого ладу — консервативні,  реформістські, революційні, контрреволюційні;

10) за ступенем і формою організації — стихійні й організовані, слабко- й високоорганізовані.[4]

При розбудові демократичного суспільства в нашій державі  виникла безліч суспільних об'єднань. Цей процес відбувається спонтанно  і безсистемне, що характерно для  перехідного періоду. За підрахунками фахівців, зараз в Україні створено приблизно 5 тис. асоціацій, спілок, фондів і т. ін. Майже 700 суспільних об'єднань заявляють, що вони є загальноукраїнськими. 126 з них зареєстрували свої статути в Мінюсті України.

В Україні з усієї сукупності суспільних об'єднань 21% становлять доброчинні фонди, 7,2% — культурологічні. 2% — молодіжні.

Близько 100 об'єднань і  товариств утворені на етнічній основі. Наприклад, у Харкові в січні 1996 р. зареєстровано дагестанське і циганське об'єднання, а всього їх у місті — 20.[5]

Громадські організації  і рухи на сучасному етапі суспільно-політичного розвитку нашої держави є своєрідною сполучною ланкою між політичним і громадянським суспільством, між "низами" й "верхами". І саме в цьому полягає їх стабілізуюча, інтегративна роль у суспільстві.

33. Правове регулювання діяльності політичних партій в Україні

Існує потреба переглянути  правове регулювання діяльності політичних партій. Сучасна дискусія щодо закону "Про політичні партії" досі триває дещо в замкненому колі. Автори проектів критикують закон "Про об'єднання громадян" і водночас переносять головні принципи цього закону у власні проекти закону "Про політичні партії". Як відомо, розроблені два його проекти: перший — підготовлений фахівцями під керівництвом Міністерства юстиції; другий — представниками ХДПУ. Останню редакцію проекту Міністерства юстиції не оприлюднено, «а проект ХДПУ має низку вад. Зокрема в ньому пропонується закріпити: 
— принцип реєстрації-дозволу замість визнаної інформаційної реєстрації; 
— контроль за партією через програмні документи, а не через її діяльність; 
— детальний опис внутріпартійних норм, що традиційно є проблемою самої партії; 
— регламентація місця партії в інформаційному просторі через новостворену державну структуру, що порушує загальні принципи свободи, інформації тощо. 
Тому актуальні проблеми визначення цивілізованого правового поля на те, щоби ефективно реалізувати партійну політику, залишаються відкриті. 
Отже, провідними у партійній політиці є такі принципи: 
— реальне перетворення українських партій у партії, які за визначенням є політичною силою, котра представляє та реалізує волю народу через участь у виборах і парламентській діяльності; 
— нереєстраційний тип створення політичної партії; 
— втрата правового статусу партії за умов порушення Конституції чи законів держави у своїй діяльності та за неучасть у виборах протягом виборчого періоду (5 років); 
— державна фінансова підтримка політичних партій, що залежить від їхньої участі (кількість депутатських місць) у парламентській діяльності. 
Визнання головних принципів партійної політики має гарантуватися Конституцією, а проблема правового статусу та особливостей функціонування політичних партій — законом "Про політичні партії". У деяких країнах положення про статус політичних партій не внесене до Конституції. У США, наприклад, відсутність цієї норми пояснюється історичним несприйняттям терміну політична партія в сучасному контексті. Реалізація цих принципів дала б змогу реально перетворити українські партії на парламентські партії сучасного взірця, котрі виконували б функції важливих інституцій політичної системи, та закласти основи дієвої системи політичного плюралізму як основи демократичного громадянського суспільства

35.Сучасний український парламент

 Проблема ролі парламенту  в системі гілок влади в  сучасних державах з республіканським  устроєм нині залишається дуже  актуальною з огляду на побудову  правових держав на пострадянському  просторі і впровадження сучасних  демократичних стандартів суспільного розвитку. 
 
Парадигма сучасного українського парламентаризму. Перманентна криза представницької демократії, що існує в українському парламенті протягом останніх двох років вказує на недостатність конституційної модернізації та інфантильний стан парламенту. Турбулентність сучасної представницької демократії багато в чому зумовлена дифузією влади, що проявляється в нечіткості розмежування повноважень між вищими органами влади. Внаслідок такої невизначеності і виникають кризові ситуації. Це вказує на особливу вагомість проблеми стабільності системи державної влади у зв'язку із загрозами існуванню парламентаризму. Адже одним з головних механізмів державної стабільності і є парламент як легітимна основа установчої влади народу. 
Мета дослідження полягає в науково-теоретичному обґрунтуванні основних проблем розвитку парламентаризму в Україні як основного інституту демократичного представництва, визначенні характеру та кола проблем, з якими стикається парламентаризм в умовах становлення незалежної демократичної держави. 
Предмет дослідження. Ним є інститут парламентаризму, процес його становлення та розвитку на сучасному етапі. 
Дане дослідження здійснено з використанням окремих наукових методах пізнання. Очевидно, що при аналізі інституту парламентаризму вкрай необхідно застосувати інституційний метод дослідження. Саме цей метод дозволяє виявити власне конституційно-правовий

інститут парламентаризму  з властивими йому специфічними ознаками на сучасному етапі. Щодо застосування системного методу, то це зумовлюється необхідністю з'ясувати проблеми функціонування українського парламенту в контексті взаємодії з іншими владними інститутами та з урахуванням політичної системи, що склалася. В процесі дослідження досить широко застосовується і метод логічного аналізу, без якого неможлива сама природа наукових досліджень. Функціональний метод в межах даного дослідження зводиться до визначення оптимального способу вирішення проблеми функціонування парламентаризму в Україні. Статистичний метод допомагає прослідкувати окремі тенденції розвитку українського парламенту в умовах сучасної демократії. Також важливим є застосування таких загальнонаукових методів дослідження як правового моделювання, що проявляється у визначенні окремих способів вирішення існуючих проблем, а також метод аналізу і синтезу, індукції і дедукції тощо. 
В межах даного дослідження мова буде йти про окремі проблеми функціонування парламенту в Україні в умовах модернізованої форми правління та реалізації влади, яка утворилася в результаті конституційної реформи. Конституційна реформа стала кульмінацією "помаранчевої революції", коли в грудні 2004 року був прийнятий закон про зміну конституції як наслідок досягнення консенсусу. Минає четвертий рік після "помаранчевої революції", а ситуація довкола реалізації влади в державі залишається проблемною. Існує певна загроза легітимності публічної влади внаслідок невизначеного конфлікту довкола повноважень Президента, уряду та парламенту. Ця загроза посилюється дискретністю роботи парламенту та нестабільністю функціонування публічної влади. 
Насамперед необхідно звернутися до парадигми сучасного розуміння природи парламенту та особливостей його "співіснування" з іншими органами влади. 
На роботу парламенту й надалі впливають радянські стереотипи про верховенство та всеосяжну роль парламенту. Це знаходить свій прояв в тому, що Верховна Рада може втручатися в предмет віддання Президента чи інших органів та вирішувати будь – яке питання суспільного життя на рівні закону, не зважаючи на конституційний принцип поділу влади. Таке уявлення про всевладдя представницького органу закладає певну небезпеку порушення балансу влад шляхом свавільного застосування права. Можна сказати в Україні існує "законодавчо – центрована" система парламентаризму, за якого законодавча влада перебуває у самому центрі процесу управління.[1,18-19] Як зазначається в літературі, в країнах ліберальної демократії парламент "виступає формальними органами законотворення, що служать печаткою для законодавчих заходів, що їх детально розробляють в іншому місці"[2,15]. 
Недостатньо ефективне функціонування конституційної юстиції. Конституційний Суд України самим фактом свого існування має виступати гарантом балансу повноважень між парламентом та Президентом. Він повинен вирішувати конституційні спори про компетенцію оперативно та ефективно, вводячи діяльність органів влади в конституційні рамки. Але орган конституційної юрисдикції використовує свої арбітражні функції неефективно. Досить згадати затягування питання щодо конституційності дострокових виборів парламенту та тлумачення положень про порядок формування коаліції в парламенті. Однак така складна ситуація, в якій знаходиться Конституційний Суд України зумовлена відсутністю практики вирішення політичної кризи за допомогою конституційної юриспруденції. 
Слабка консенсусна природа парламенту. Прийняття закону має бути результатом переговорів та консенсусу коаліції та опозиції. Втілення в практиці українського парламентаризму такого процесу узгодження позиції стане свідченням демократизації, а також допоможе законопроекту "визріти в стінах парламенту". Оскільки в процесі обговорення та дискусій одна сторона завжди вказуватиме на законодавчі упущення та недоопрацювання законопроекту, запропонованого іншою частиною парламенту. А остання в свою чергу буде виправляти ці помилки і недоробки, що в результаті випливе у досконалий текст закону. Тобто парламент – це той майданчик обговорень, де в результаті вироблення спільних позицій і досягнення консенсусу народжується закон, що відповідає суспільному благу.[2,17] 
Дуалізм виконавчої влади, що є результатом псевдоконституційної модернізації, зумовленої зміною конституції у 2004 році. Поспішна ревізія Конституції України в грудні 2004 року внесла дисбаланс в правову систему. Одна справа, коли більшість в парламенті за результатами виборів складають пропрезидентські партії. Але якщо більшість складають опозиційні до президента партії, виникає ситуація "співіснування" та поглиблюється конфлікт між урядом й президентом, а в подальшому – між парламентом. Така ситуація виникла в 2006 році після виборів до парламенту, коли соціалістична партія стала каталізатором пере форматування коаліції, а главою уряду став опозиційний до президента В. Ющенко політик. Таким чином владу було розподілено між партіями – конкурентами. Це призвело до застосування арбітражних функцій президентом та розпуску парламенту. 
На сучасному етапі посилюється протистояння між Президентом та парламентом, що обумовлено конституційним спором про компетенцію та розмежування сфер впливу. В даному випадку дискусія має відбуватися в площині побудови чисто парламентської чи президентської республіки. Дискусія про парламентаризм і президенталізм пов'язана із хвилями демократизації. Цю точку зору відстоює Арен Липхарт.[3] Дискусія має глобальний характер – питання однаково широко обговорюється як у країнах розвинутої демократії, так і в тих, які ще тільки переходять до неї. Це країни Латинської Америки, Південної а також Східної й Центральної Європи. Дискусія про те, яка республіка більш демократична – президентська або парламентська – зводиться до суперечки про роль інститутів у політичному житті в цілому. Ми будемо спиратися на позицію, висловлену у відомій статті Дж. Істера про президентську владу в країнах СНД.[4,184] Вона полягає в тому, що з погляду демократії, не настільки важливо, який режим записаний у конституції – президентський або парламентський, а те, як цей режим на практиці сприяє захисту базових суспільних цінностей, таких як гідність, безпека, воля, рівність і добробут. У західній конституційній доктрині давно створена теоретична база щодо того, що парламентська форма правління a priori більш демократична, чим президентська. За даними Ж. Лейна, із тридцяти п'яти країн зі стійким демократичним режимом двадцять п'ять є парламентськими демократіями, президентськими – тільки десять. У свою чергу недемократичні країни, як правило, є державами із президентською формою правління (70 з 91).[5,204] Зрозуміло, ніхто з дослідників не ризикує встановлювати стовідсоткову кореляцію між ступенем демократичності режиму і його формою, однак, найімовірніше, демократичним принципам найбільше відповідає саме парламентаризм.[6, 51-59; 73-79] 
З огляду на те, що в епіцентрі політичного протистояння перебуває Верховна Рада України, виникає об'єктивна потреба системного аналізу самого інституту парламентаризму як єдиного органу законодавчої влади. Оцінка парламенту суспільною думкою засвідчує його порівняно невисокий рейтинг довіри та громадського авторитету. Будь – яка модель республіки може працювати ефективно за умови дотримання балансу між гілками влади, за наявності системи стримувань і противаг. Цей баланс було порушено у зв'язку із намаганнями віддати якомога більше повноважень Верховній Раді. Парламентська республіка – це лише шанс для демократії. 
Криза представницької демократії: конфлікт повноважень та коаліційна більшість. Виходячи із аналізу сучасних подій в парламенті, можна зазначити, що в Україні склалася криза представницької демократії. Існує думка, що внаслідок конституційної реформи в грудні 2004 року в Україні почався новий конституційний цикл, що появився в зміні устрою конституційних інститутів влади, перерозподілі повноважень та закріпленні нових моделей механізму реалізації влади.[7,3] Сучасна криза парламентаризму в Україні має бути оцінена в кількох аспектах. 
По – перше, в умовах парламентської кризи доцільним вбачається застосування Президентом резервної влади, виконуючи арбітражні функції як глави держави.[8, 65-75] В конституційній практиці така роль президента під час парламентських чи урядових криз є вагомим засобом забезпечення балансу влади та континуїтету парламентаризму.[9,43] В даному випадку слід говорити про доцільність відправлення парламенту у відставку Президентом та призначення позачергових виборів у вересні 2007 року. Адже мова має йти про існування балансу між правлячою коаліцією та опозицією в парламенті. Такий баланс у 2007 році був порушений через зміну в структурі парламентської більшості, яка відбулася з порушенням демократичних засад парламентаризму. Президент провів консультації зі спікером парламенту та головами фракцій, після чого видав указ про припинення повноважень Верховної Ради України та проведення дострокових виборів у вересні 2007 року. Таким чином глава держави діяв в руслі демократичних конституційних традицій, забезпечивши правонаступність парламентаризму. 
По – друге, в умовах напівпрезидентської чи то псевдо парламентської республіки створюється небезпека дуалізму виконавчої влади та протистояння у трикутнику Президент – Парламент – Уряд. Отже, всяке чисте краще, ніж змішане. Справа в тому, що світові не відомі ефективні змішані системи. Справа в тому, що в Україні склалася така напівпрезидентська форма правління, що неефективно поєднує в собі риси парламентської та президентської республіки. Така форма правління передбачає дифузію в системі поділу влади та дуалізм виконавчої влади, що зумовлює існування конфлікту повноважень. Політична система, внаслідок теперішньої конституційної кризи вичерпала себе і як її не називай, чи "парламентсько-президентською" чи "парламентсько-президентською", вже не може бути ефективною для нашої країни.[10] Конституційна реформа внесла дисбаланс у відносини між центральними органами влади та у сформовану систему взаємодії Президент – Парламент – Уряд, основи якої були закладені Конституцією. У 2007 році парламент був розпущений, але причина його розпуску не подолана, вона залишилася і до сьогодні. Протистояння коаліції та опозиції протягом зими 2008 року та блокування роботи парламенту є другою парламентською кризою, настання якої змушує замислитись над причинами її появи за такий досі незначний час після конституційної реформи. 
Таким чином, новий конституційний устрій, запроваджуваний з 2006 року, не лише створює, але й постійно підсилює системну кризу організації влади в Україні, яка перманентно триває протягом останніх років та складає реальну загрозу демократичним засадам функціонування парламентаризму. 

36. Лобізм як особлива система і практика реалізації інтересів окремих організацій та різноманітних груп громадськості шляхом цілеспрямованого впливу на законодавчі та виконавчі органи державної влади став невід’ємною складовою політичного процесу демократичного суспільства. Значення цього явища можна, зокрема, пояснити наступними обставинами.

Насамперед, лобісти або  їх групи виконують важливу функцію  посередників між громадськістю і органами держави, інформуючи останніх про інтереси окремих груп громадян, стан справ у тих чи інших сферах життя. Безперечно, в процесі прийняття законів та запровадження їх в життя депутати, а потім урядові чиновники можуть звертатися й, як правило, звертаються за консультаціями та порадами до професійних фахівців і експертів. Але на відміну від знань професіоналів знання власне громадян, пропущене через їх інтерес та репрезентоване лобістськими структурами, виявляється більш важливим як з точки зору розуміння глибин життя, так і з огляду на легітимність рішень, що приймаються. Саме остання обставина набуває особливої ваги, оскільки доводить, що лобізм в його цивілізованих формах не є “вулицею з одностороннім рухом”. Лобісти (групи тиску на владні структури), домагаючись переваг для себе, разом з тим забезпечують сприятливі умови сприйняття суспільством і конкретними групами громадськості схвалених державою законів.

Далі, інститут лобізму  виконує функцію упорядкування  плюралізму суспільних інтересів. Адже зрозуміло, що кожна людина, кожне громадське об’єднання переслідують свої специфічні інтереси. Більше того, вони прагнуть захищати ці інтереси всіма доступними їм засобами з урахуванням юридичних норм. Звідси цілком логічно, що в межах певного правового поля їх інтереси зіштовхуються, а тому потрібні способи та механізми співставлення інтересів і визначення пріоритетів. Навіть якщо процес лобіювання здійснює невелика група людей, наслідки лобіювання можуть бути дуже масштабними і нерідко зачіпають великі маси населення країни.

Окрім того, позитивна  робота інституту лобіювання часто  вигідна суспільству в цілому. Дозволяючи співставляти групові інтереси, можливості і наслідки різноманітних  дій в межах легітимних демократичних  “правил гри” та сприяючи відображенню цих інтересів і можливостей у політичних рішеннях, лобізм істотно доповнює складну систему стримувань і противаг. Вже одна ця обставина варта того, щоб поступово запроваджувати інститут лобізму і в Україні, в його певних цивілізованих, прийнятних для нашої політичної культури, формах.

Нарешті, лобізм певною мірою  здатний доповнювати конституційну  систему демократичного урядування. Він дозволяє брати участь у прийнятті  та реалізації політичних рішень тим  групам громадськості, які так або інакше позбавлені цієї можливості. Це особливо стосується громадян тих виборчих округів, які не спромоглися обрати своїх представників до парламенту. Не маючи свого депутата, який міг би заявити з трибуни парламента про місцеві проблеми, групи громадськості за допомогою інституту лобіювання можуть самостійно привернути увагу до своїх проблем, вплинути на процес їх законодавчого врегулювання.

Лобіювання є необхідним уже тому, що суспільство складається  з багатьох професійних, вікових, етнічних, конфесійних та інших груп. У зв’язку з різною специфікою своєї діяльності кожна група має свої інтереси, відмінні від інших груп. Однак не всі вони вступають у безпосередній діалог із владою. Для цього та чи інша група повинна посісти наскільки вагоме місце в житті суспільства, аби її інтереси набули чітко вираженого політичного характеру, усвідомлює вона це чи ні. Очевидно, що в цьому сенсі неможливо прирівнювати, скажімо, шахтарів і філателістів, "люберецьких" і русинів.

Політичний характер інтересів - це найзагальніші вимоги стосовно держави. Від "Щоб держава не заважала спокійно існувати і працювати" (тобто встановила і дотримувалася справедливих правил гри) до "Щоб допомагала" як у внутрішньому економічному і соціально-політичному просторі, так і за його межами.

Власне, ця істина й пояснює  існування лобізму як явища. Держава  існує заради всього народу, об’єднаного  в ті чи інші групи інтересів. В  економіці, наприклад, право на добрі  стосунки в співпраці з державою мають усі законні суб’єкти фінансово-економічної діяльності, незалежно від форм власності і політичної спрямованості. Звичайно, стосовно суб’єктів державної власності держава здійснює функцію прямого управління, а стосовно суб’єктів приватної власності - функцію регулювання. Але принципової різниці це не становить.

Груп інтересів багато, і їхні інтереси завжди різноспрямовані. Тому влада має знаходити компроміс  між ними і реалізовувати певну "рівнодіючу" лінію. За великим  рахунком, це головна функція держави - вміти "однаково віддалити" різні  групи інтересів від процесу прийняття рішення.

Проте самодостатність  державного апарату, його відірваність від суспільства, зрештою, підміна  держави апаратом з його специфічними корпоративними інтересами роблять  цю функцію складною для виконання. Це означає, що групи інтересів, політичні партії і громадські організації повинні мати у владі своїх представників, які зобов’язані представляти їхні інтереси, "нагадуючи" всіма законними методами чиновникам про те, хто їх найняв.

Діалог із державою (тобто  процес лобіювання) є не чим іншим як постійними переговорами про встановлення і корекцію "рамкових" правил гри. Такий діалог відбувається навіть тоді, коли він проходить у режимі одностороннього монологу, тобто коли держава все вирішує самостійно, придушуючи будь-яку ініціативу "знизу".

Останнє можливе в  двох випадках: або якщо держава  є авторитарною і влада ігнорує  громадські організації, або якщо суспільство  просто не вміє формулювати свої інтереси та захищати їх перед владою. За наявності  певних тенденцій до посилення авторитарності української влади якраз невміння суспільства формулювати свої інтереси є домінантою нашої політичної реальності.

Справа в тому, що кожен  індивід у своїй повсякденній діяльності осмислює свої інтереси переважно  в емоційній формі, яка в загальному плані зводиться до наявності мінімального набору благ - телевізора, холодильника тощо. Формування групи інтересів та усвідомлення нею себе як єдиного цілого передбачає раціоналізацію цих інтересів, надання їм раціонально-емоційної форми, а відтак зосередження на умовах праці, зарплатні тощо.

А процес лобіювання має  на меті перехід до наступної стадії - узагальнення інтересів у суто раціональній формі, відлитій в абсолютно  чіткі уявлення про законодавчі  рамки, які відповідають або не відповідають інтересам даної соціальної або політичної групи.

Цього третього етапу  формулювання групових інтересів і  не спостерігається в нашій політиці. Величезна кількість непрофесійних  людей, проведених до ВР різними групами  інтересів насамперед за ознакою  лояльності, виявилася не в змозі інтегрувати інтереси своїх груп у державну політику. І не лише тому, що вони втратили лояльність. Як здається, вони не завжди знали й розуміли, в чому ж полягають інтереси групи, яку вони представляють, тож і спромоглися мало на що окрім одного-двох конкретних законопроектів, запропонованих ними за чотири роки. Простіше кажучи, вони розмовляли з державою не тією мовою і не тими термінами, бо мислили в кращому разі раціонально-емоційними, а не раціональними категоріями. В силу цього вони й стали перепоною для тих небагатьох професіоналів, які все ж потрапили до парламенту.

Додайте до цього те, що групи інтересів, представлені в  парламенті, не до кінця усвідомлюють свої інтереси в категоріях суспільного  блага, а суспільство нездатне сьогодні сформулювати свої претензії до цих груп, - і картина буде вичерпною.

Той факт, що цивілізований  лобізм як постійний легальний процес у нинішній ВР так і не інституціоналізувався, що й зумовило сумнівну легітимність парламенту як впливового громадського інституту і не дозволило вирішити жодних соціально-економічних проблем. Взаємодія груп інтересів та держави не налагоджена, а це означає, що правила гри для переважної більшості груп інтересів визначає на свій розсуд держава, представлена бюрократичною машиною виконавчої влади. Тобто тим самим чиновником, який має право самостійно вирішувати те чи інше питання, керуючись лише власною корисливістю або командою зверху.

Нинішня ситуація передбачає три можливих сценарії подальшого розвитку: або групи інтересів у новому парламенті зможуть налагодити лобіювання як нормальний горизонтальний (між групами) і вертикальний (групи-держава, суспільство-групи) діалог; або ж вони тією чи іншою мірою будуть змушені пройти процес зрощення з державою за першим російським сценарієм; або ж вони будуть знищені цією державою на користь більш "своєї" групи за другим російським сценарієм. Тому що без стабільних правил гри не може існувати не лише жодна з груп інтересів і суспільство загалом, але й влада у цьому разі перетворюється на певний фантом, упредметнений готівкою.

37. В Україні ліві так і не стали «рухом» — інтелектуальним, політичним, світоглядним, якщо бажаєте, — а існують як закостенілі політичні організації. Як результат, лідируючі ліві партії (КПУ, СПУ) надто слабо впливають на розвиток і позиції профспілкового руху в Україні, невиразні в середовищі неполітичних громадських організацій і рухів. Пасивні їхні позиції і на рівні місцевого самоврядування; фактично відсутні й широко представлені погляди і програми, пов’язані з розвитком самоврядування на всіх рівнях. Адже це традиційно улюблений «коньок» лівих — самоорганізація громадян.  
 
Зверніть увагу, протягом десятиріччя існування сучасних українських лівих партій їм не вдалося «вистрілити» жодної випереджальної ідеї (навряд чи до таких належать ініціативи у стилі комуніста- депутата В. Сіренка, який запропонував реприватизацію (націоналізацію) нафтопереробної галузі). Не грішать ліві й серйозними політекономічними розробками, у чому, до речі, завжди були сильні єврокомуністи і соціал-демократи початку і середини XX століття. Для партій, що спираються на могутню світоглядну основу, «інтелектуальна недостатність» (не плутати з агітаційно-ідеологічною) схожа на недостатність серцеву — постійна межа з небуттям. І це другий істотний «пробій» лівих, і КПУ передусім.

Тому немає нічого дивного у тому, що сьогодні ліві вимушені приєднуватися до загальнодемократичних  програм і платформ, які створює  неліва опозиція, хоч і вони виправдовують  це «тактикою моменту».

А скринька ця не була й замкнена. До останнього часу (точніше — до президентських виборів 1999 року) ліві партії, і передусім комуністи, робили головну ставку на так звані «протестні настрої». І ставка ця виявилася помилковою. Протестні настрої в суспільстві справді сильні, але це — протест проти несправедливої політики чинної влади і злиднів, але зовсім не проти ідей демократії, цивілізованого ринку, прав і свобод, реформування системи соціального захисту тощо. Українці хочуть жити краще, але це зовсім не означає, що вони готові повторювати невдалі соціальні експерименти XX століття.

Як результат, відбувається руйнівний для сучасних лівих  партій процес мутації в масовій  свідомості і формується уявлення про  них, як про деструктивну силу, яка  тільки й робить, що «критикує». Так, критика приємна для вух, а лозунги співпадають із внутрішнім психостаном великої частини громадян. Але пересічні громадяни не менш прагматичні, ніж політики. Вони шукають і раціональні зерна в тому, що відбувається. Тому — минуло понад 11 років, а ліві в очах виборців «все ті самі» (мітинги, червоні прапори, «даєш російську мову», «геть режим»).

Зате у політичній практиці ставка на протест обертається  тим, що електорат лівих неухильно  перетворюється на «пасивний політичний капітал». Виникає новий парадокс: лівим потрібні соціально активні виборці («революційні маси»), але вони стикаються із зовсім зворотним ефектом — їхні виборці та симпатики у більшості своїй патерналістськи налаштовані й чекають «політичного дива» від своїх вождів. Замкнене коло.

Зате активна соціальна база поступово переміщається до демократів, лібералів тощо, незалежно від того, в опозиції конкретні партії цього спектра сьогодні, чи вже при владі. І цим можна пояснити той факт, що, наприклад, активна «протестна група» розпилюється серед нелівих опозиційних політичних сил (у цьому полягає таємниця успіху «Нашої України», «блоку Тимошенко»).

Я зовсім не хочу сказати, що в комуністів і соціалістів немає молодого поповнення. Просто старість може бути не тільки «фізичною», а й політичною. У цьому випадку «старіє» консервативна політична практика «життя за рахунок спадщини», властива передусім комуністам.

І останнє критичне зауваження. Внутрішню  слабкість українських лівих  партій давно і добре освоїла  влада та провідні політекономічні  групи, що її підтримують. Реалізація різноманітних прогресивних, оновлених та інших керованих ззовні «прожектів» дозволяла запускати механізми самодискредитації лівих загалом. А сам факт того, що в українському суспільстві великий ресурс настроїв і симпатій до «лівизни», сприяв досить успішному просуванню лівоорієнтованих політичних технологій. У результаті ідею соціал-демократії взяла на озброєння «київська група» (СДПУ(О)) як альтернативу власне лівим, а лейборизм, що так і не відбувся, почали розробляти «дніпропетровці» (проект «Трудова Україна»).

Хочу зробити ще одне істотне  зауваження. Влада часто використовує кризу і внутрішню нестійкість  лівих партій для їх демонізації  та непотрібної дискредитації. При  цьому не враховує той факт, що гра  в «демонів» та штучні прожекти може призвести до того, що найбільш розгублена частина виборців переорієнтується на ліворадикальні лозунги та ідеї (успіх тієї ж ПСПУ в 1998 році повинен був хоч чомусь навчити).

Висновок для лівих, і в першу  чергу комуністів, невтішний: як це не парадоксально, але в умовах найжорстокішої політичної кризи і дуже складної політекономічної ситуації (про «реформи» не говоритиму — тема для окремої розмови), КПУ та іже з ними так і не змогли забезпечити собі лідируючі позиції. Авангард не відбувся.

Чи означає це, що у лівих в  Україні немає перспективи?

З цим твердженням я категорично  не погоджуюся. Політична невдача  та в’янення наявних великих лівих  партій ще не означає, що соціальний ресурс і світоглядний грунт для «комуністичної ідеї» (соціалістичної etc.) зникли.

На мій погляд, соціальне замовлення на «ліву» політичну традицію в українському суспільстві буде стабільним і постійним. Про це свідчать, по-перше, традиції солідаризму й політичної історії  та культури, по-друге, домінуюча в  українському суспільстві православна культура, по-третє, соціально-економічні передумови. І це далеко не всі чинники, що зумовлюють таке соціальне замовлення.

Інше запитання — які політичні  проекти та які традиції відповідатимуть  цим запитам.

Сьогодні в Україні застій. Він «уразив» всю політичну

41. Укр. Пол. пртії поч. 20 ст

Українці, аналогічно росіянам та іншим  народам імперії, також поринули в по- літичну діяльність, що характеризувала 1890-ті та початок 1900-х років. З одного боку, це було їхнім реагуванням  на репресії 1880-х років, а з іншого  
Ї перед ними стояв надихаючий приклад нового пожвавлення й свіжих ідей, що зароджувалися в середовищі російських радикалів. Ще одним важливим стимулом стала поява но- вого покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо називали себе «національне свідомими українцями», войовничо вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості. 
Ці «нові» українці були переважно студентами, й особисті контакти між собою вони зав'язували в гімназичному та університетському колі, де й виникали погляди, котрі згодом штовхали їх до активної опозиції царатові. Кар'єра українського діяча звичайно являла собою таку схему. Спочатку юнак, що навчався в гімназії, знайо- мився з «підривними» ідеями, ліберальне настроєний викладач давав йому контра- бандну літературу й запрошував до участі в таємних дискусійних гуртках. В уні- верситеті такий юнак вступав до української громади; деякі з них, наприклад київська чи петербурзька, налічували сотні членів. У громаді студент осягав цілий ряд ідеоло- гій, входив до кола відомих діячів і нерідко починав займатися нелегальною діяль- ністю, наприклад, публікацією й поширенням антицаристської літератури. 
Конфлікти з урядом дедалі більше радикалізували студентів. Так, у 1901 р. уряд силоміць віддав у солдати 183-х студентів-активістів Київського університету. Це викликало масові страйки солідарності по всій Україні та призвело до виключення з університету великого числа студентів, багато з яких дійшли висновку, що єдиним виходом для них було стати революціонерами. Чимало студентів, звісно, ніколи не брали участі в радикальній діяльності або відходили від неї, закінчивши навчання. Однак важко було знайти серед українських політичних провідників таких, хто не завоював собі популярності спочатку як студентський активіст або не був членом студентських громад, що слугували первинним

Україна впродовж ХІХ-ХХ ст. перебувала майже виключно в російській (з 1922 р. радянській) сфері впливу. Тому українська політична думка згаданого періоду зазнавала щонайперше впливів таких російських інтелектуально-політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво, більшовизм і лише опосередковано - західноєвропейських течій, зокрема лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо.

З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки ХІХ-ХХ ст. не був суцільним потоком, а  являв собою кілька паралельних  і окремих, хоча взаємопов'язаних та взаємозалежних напрямів, а саме: демократичне народництво (український соціалізм); лібералізм; націонал-демократія (демократичний, або державницький, націоналізм); консерватизм; націонал-комунізм; інтегральний націоналізм.

Демократичне народництво виникло на першій фазі українського національного відродження та було найстарішим напрямом української політичної думки модерної доби. Спершу воно було досить тісно пов'язане з декабристським рухом на підросійських землях (П.Борисов, П.Вигодовський, І.Горбачовський, Я.Драгоманов, О.Усовський та ін.). Однією з перших пам'яток цього напряму української політичної думки була Програма Товариства об'єднаних слов'ян, де висловлено наскрізні ідеї українського демократичного народництва:

· ворожість до кріпацтва й самодержавства;

· думки щодо демократизації суспільного та державного життя; конституційного перевлаштування імперії;

· створення демократичної панслов'янської федерації.

Подальший розвиток демократичного народництва пов'язаний із прагненням його чільних представників зблизити соціальне й національне питання  та розв'язати їх у перебігові соціальної революції, яка водночас мала би бути національною за характером і рушійними силами. Органічне поєднання національно-федеральних, демократичних і соціалістичних (немарксистських) ідей дає підстави визначати демократичне народництво як специфічно український різновид соціалізму - український соціалізм.

Народницько-демократичну традицію України кінця XIX - початку XX ст. характеризували два виразні складники:

1) прагнення до громадянської  та національної свободи; 

2) ідеалізація народу  й вимоги соціальної справедливості.

З названих компонентів  виразнішим був другий. Турбота про захист соціально-економічних інтересів знедолених мас, поєднана з виразним егалітаристським ухилом, становила ідеологічний лейтмотив усього напряму. Однак наполягання М. Драгоманова на важливості існування відповідної та добре спланованої структури демократичних інститутів не залишило тривкого сліду. Волелюбність українського народництва була щирою, ґрунтувалася вона на ненависті до царського самодержавства. Розуміння "правил гри" в ефективно діючій демократичній системі та обмеження, що їх передбачає представницьке правління, залишилося вкрай недорозвиненим. Це мало далекосяжні (переважно негативні) наслідки для становлення національної державності в 1917-1918 pp.

Водночас демократично-народницька  течія отримала й певне наукове  обгрунтування. Особливою оригінальністю відзначалися наукові розробки, що їх нарівні з М.Грушевським здійснювали в міжвоєнний час (1918-1939 pp.) Р.Лащенко (1878-1929; основні праці - "Лекції з історії українського права", 1923; "Автономний статут демократичної Української республіки") та С.Шелухін (1864-1939; основні праці - "Монархія чи республіка?"; "Україна"; "Право України на свою державність"; "Шляхи до української соборності"). М.Грушевський, Р.Лащенко та С.Шелухін обґрунтовували можливість і доцільність федеративного чи конфедеративного об'єднання з тими країнами, з якими Україна мала й підтримувала історичні зв'язки, зокрема з Литвою та Білоруссю (М.Грушевський), Росією (Р.Лащенко), Чехією, Сербією, Хорватією, Словенією, Словаччиною (С.Шелухін). Загалом історико-правовий аспект виявився найбільше опрацьованим у творчості вчених-народників. Вони вважали, що федерація є оптимальною формою державного устрою майбутньої України і має сприяти зміцненню її державності. Стрижневими у світоглядній платформі вчених-народників були такі засади: народоправство (демократизм); егалітаризм та ідея безкласовості української нації; розуміння народу як територіальної (а не етнічної) одиниці; пріоритет прав народу над правами держави. Зазначалося, що "прогресивне українство не виділяє вирішення свого національного питання із загальної проблеми перетворення старої бюрократичної централізованої Росії у вільну правову державу", і навіть "забезпечення успішного національного розвитку українського народу, автономію України вони (українці - С.Л.) розглядають як складову частину більш загальної проблеми: перебудови Росії на основі рівноправності народностей, децентралізації і національно-територіальної автономії" (М. Грушевський). Задля цього лунали заклики до об'єднання "всіх наших сил в ідеї народного суверенітету та народоправства "без холопа і без пана". Се нам диктує сама наша українська нація" (С.Шелухін). Водночас учені-народники звинувачували у відсутності української державності сусідні країни (насамперед Росію та Польщу) і доводили, що український визвольний рух є неповторним, підкреслюючи необхідність спиратися в майбутньому державному будівництві на власний політичний досвід та історичні традиції.

43.

Перебудо́ва (рос. перестройка) — загальна назва сукупності політичних і економічних реформ, що проводилися в СРСР у 1985—1991 роках. Складові частини Перебудови: у внутрішньополітичній сфері — демократизація суспільного життя; в економіці — введення елементів ринкових відносин; у зовнішній політиці — відмова від надмірної критики так званого капіталістичного ладу, значне поліпшення відносин зі США та демократичними країнами Західної Європи, визнання загальнолюдських цінностей і глобальних проблем. До початку 1990-х років Перебудова призвела до загострення кризи в усіх сферах життя суспільства, що спричинило ліквідацію влади КПРС і розпад СРСР.

• Причини ПеребудовиСтагнація в економіці, наростання науково-технічного відставання від Заходу, провали в соціальній сфері.
• Політична криза, яка виразилася у розкладанні керівництва, в його нездатності забезпечити економічний прогрес, у зрощенні партійно-державної номенклатури з ділками тіньової економіки та злочинністю, що призвело до формування в середині 1980-х рр. стійких мафіозних угруповань.
• Апатія та негативні явища в духовній сфері суспільства.
• Прихід до керівництва країни молодих політиків (М. С. Горбачов, М. І. Рижков, О. М. Яковлєв, Е. А. Шеварнадзе), які не тільки прагнули до зміцнення своєї влади, а й виступали за оновлення держави та суспільства.

У березні 1985 р. після смерті К. У. Черненка на пост Генерального секретаря ЦК КПРС був обраний Михайло Горбачов. Його обрання стало свідченням бажання частини партійного апарату суттєво модифікувати радянську систему.

І етап (квітень 1985 — січень 1987 р.) — визрівання політичного  курсу перебудови. Трансформація  радянського суспільства розпочалася як типова революція «згори». У квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Провідними його елементами було визначено інтенсифікацію економіки, прискорення науково-технічного прогресу, активізацію «людського фактора», перебудову управління та планування, удосконалення структурної та інвестиційної політики, підвищення організованості й дисципліни, поліпшення стилю діяльності, обґрунтовані кадрові зміни (термін «перебудова» вживався тоді лише в контексті поліпшення управління господарським механізмом). Перетворення на початковому етапі не були системними і стосувалися передусім економіки (наведення елементарного порядку, зміцнення трудової та технологічної дисципліни, підвищення відповідальності кадрів тощо).

Перші результати в економіці  були досить обнадійливими, що зміцнювало в керівництва утопічні надії  на швидке поліпшення життя звичними командними методами. Але з часом  виявилася безплідність такого підходу, тому реформаційні акценти дедалі більше починали зміщуватися з економічної сфери в політичну. У лютому 1986 р. XXVII з'їзд КПРС прийняв «нову редакцію» програми партії, з якої було усунуто завдання побудови основ комунізму, проголошено курс на удосконалення соціалізму. Саме тоді М. Горбачов висунув два принципові лозунги: «гласність» і «широка демократія», які суттєво вплинули на подальший розвиток суспільних процесів.

Одним з головних здобутків  гласності стала ліквідація «білих плям» історії завдяки поверненню політично дискримінованих імен, літературно-мистецьких творів, наукових праць; вписуванню в історичний контекст замовчуваних фактів, розкриттю раніше заборонених тем, розширенню джерельної бази історичних досліджень; ширшому ознайомленню з працями закордонних дослідників; розгортанню дискусій навколо вузлових історичних проблем, залученню через публіцистику до осмислення суспільних процесів широкого загалу; появі плюралізму думок, ламанні стереотипів, новій інтерпретації відомих фактів та процесів, переоцінці діяльності історичних осіб; осмисленню сучасності через призму історичного досвіду.

Першою ринула до історичної правди художньо-публіцистична думка. Вслід за московськими виданнями  — «Московскими новостями», «Огоньком», «Новым миром», «Знаменем», «Октябрем» у цей процес включалася українська преса — «Літературна Україна», «Жовтень», «Україна» та ін. Під пером Ю. Щербака, В. Чемериса, І. Цюпи, М. Жулинського, В. Пахаренка, С. Білоконя, В. Сікори та інших авторів окреслювалися контури раніше викреслених з історії сторінок, виринали із забуття історичні постаті. Так почала приходити в суспільство правда про добу визвольних змагань 1917—1920 pp., трагічні картини колективізації, суперечливий характер суспільного розвитку в 20—30-ті роки, голодомор 1932—1933 pp., сталінські репресії та ін.

Прогресуюче звільнення слова, переважання емоцій над аргументами  спричинили значну політизацію громадян, наростаючу ідеологічну поляризацію  суспільства.

Породжений гласністю  плюралізм думок дедалі більше вступав  у протиріччя з пануючою системою, що диктувало необхідність радикальної політичної реформи — забезпечення повновладдя Рад, демократизацію механізму влади, формування багатопартійності тощо.

Початок перебудови надзвичайно  суперечливий. З одного боку, це був  час втрачених можливостей, адже за сильної влади можна проводити радикальні реформи, проте відсутність узгодженої чіткої концепції реформування, слабкість реформаційного ядра в партії не дали змоги піти цим шляхом. З іншого боку, навіть тоді перебудова мала позитивні наслідки: рішучі зміни в зовнішній політиці, розгортання і зміцнення гласності.

Найхарактерніші риси першого  періоду:

1) джерелом реформаторських  імпульсів є політичний центр  держави;

2) вичікувальна позиція  апарату партійно-державних органів;

3) визрівання потреби в політичних узагальненнях та чіткій програмі перебудови;

4) законсервованість,  інертність, зорієнтованість на  політичний центр суспільної  думки.

В Україні перебудовчі  процеси загалом збігалися із загальносоюзними. Однак вони мали і свої особливості: уповільнений темп розвитку; порівняно низький рівень активності населення; тривале збереження при владі старої брежнєвської еліти; відсутність відвертого насилля як засобу вирішення внутрішніх проблем; перетворення Чорнобильської трагедії з екологічного чинника суспільного життя на потужний політичний.

Переосмислення існуючих суспільних порядків Україні каталізувала катастрофа на Чорнобильській АЕС у  квітні 1986 p., яка стала символом граничної  кризовості, жорстким випробуванням  для гласності, суворим попередженням світовому співтовариству про наслідки можливої ядерної війни. Вона підірвала довіру до радянської системи, пробудила усвідомлення національних інтересів, спричинила підвищення активності та організаційне згуртування політичних сил, похитнула авторитет СРСР на міжнародній арені. З екологічної трагедії вона перетворилася на потужний політичний чинник суспільного життя.

У другій половині 1986 р. назріла  потреба поглиблення, розширення та радикалізації концепції перебудови.

II етап (січень 1987 — літо 1988 р.) — кристалізація та усвідомлення основних завдань перебудови, формування та розширення її соціальної бази. Поступово до горбачовського керівництва приходить розуміння того, що економічні реформи не будуть реалізовані без політичних реформ й ослаблення соціального напруження в суспільстві. Тому на січневому (1987) Пленумі ЦК КПРС, який поклав початок новому етапові перебудови, постало питання про консерватизм, гальмування реформ, на перший план було висунуто завдання демократизації суспільного життя. Воно мало на меті пом'якшення режиму, забезпечення під контролем партії доступу народу до важелів влади, посилення їх суспільної активності, розширення соціальної бази перебудови. Першочерговими були відновлення ролі Рад як органів політичної влади; розвиток внутріпартійної демократії; демократизація економічного управління; забезпечення міцної законності, захист суспільства від зловживань влади; підвищення соціальної активності народу та рівня участі громадян у житті суспільства; перетворення профспілок на захисників інтересів трудящих та ін.

На цьому етапі відбувається активне оновлення кадрів. Один за одним залишають посади перші  секретарі Дніпропетровського, Ворошиловградського, Львівського та інших обкомів. Скидання консервативного баласту було домінуючою тенденцією в кадровій політиці. За цих умов В. Щербицький не тільки зберіг свою посаду, а й активно впливав на загальносоюзне керівництво. Причини цього вбачають у відносно стабільній соціальній обстановці в Україні; існуванні в республіці міцного державного і партійного апарату, спроможного стримувати розвиток радикальних процесів; бажанні Москви не йти на конфлікт і зберегти стабільність в Україні; у здатності В. Щербицького до політичних маневрів.

На цьому етапі перебудови відбулося два докорінних зрушення:

1) політичний центр  сформулював, а згодом і обнародував  стратегічну тріаду перебудови: нове політичне мислення; радикальна  економічна реформа (червневий  (1987) Пленум ЦК КПРС); демократизація  політичної системи.

2) розпочалося активне  формування соціальної бази перебудови. Передусім це виявилося в діяльності й розвитку неформальних організацій. В Україні у 1987 р. було створено Український культурологічний клуб (Київ), «Товариство Лева» (Львів), «Народний союз сприяння перебудові» (Одеса), «Комітет підтримки перебудови» (Ворошиловоград) та ін. Більшість з них рішуче засуджували існуючий режим, критикували безгосподарність, створювали позацензурну пресу, організовували мітинги, збори, демонстрації.

Поступово в надрах неформальних самодіяльних організацій визрівала ідея створення масової громадсько-політичної організації республіканського масштабу на зразок народних фронтів у республіках Балтії. Під час червневих та липневих 1988 р. багатотисячних мітингів у Львові ця ідея отримала масову підтримку. Але сформувати тоді Демократичний фронт не вдалося. Цьому завадила жорстка протидія місцевого та республіканського партійного керівництва.

III етап (літо 1988 — травень  1989 р.) — зміщення центру рушійних  сил перебудови зверху вниз. На XIX Всесоюзній конференції КПРС (червень—липень 1988 р.) вперше за роки радянської влади було порушено питання про необхідність глибокого реформування політичної системи. Тоді було офіційно проголошено курс на створення правової держави, парламентаризму, розподілу влади. Рішення конференції дали новий поштовх вільнодумству, сприяли формуванню нових політичних структур, насамперед реформованих Рад.

На той час ситуація в країні була досить напруженою. Водночас заявили про себе деякі позитивні  тенденції. В економічній сфері — посилення самостійності державних підприємств, розширення приватного сектора, орієнтація на переважно економічні методи управління народним господарством, госпрозрахунок та самофінансування. Але ці заходи були половинчастими, не торкалися засад командно-адміністративної системи; не допускали плюралізму власності, реформування ціноутворення, матеріального постачання тощо. Це спричинило розбалансування економіки, наростання деформацій та диспропорцій. Темпи зростання продуктивності праці значно відставали від темпів збільшення заробітної плати. Якщо в 1987 р. на один відсоток зростання продуктивності праці в промисловості України припадало майже 0,5% приросту заробітної плати, то 1988 р. — 1,5%, а 1989 р. — 2,2%.

Серйозно дестабілізовувало  суспільство й те, що КПРС дедалі більше «не вписувалася» у контекст перебудови, не встигала за перебігом подій. Вже на травневому Пленумі КПУ (1989) йшлося про «слабкість партійної теоретичної думки», схильність діяти «методом спроб і помилок», нездатність партійних кадрів без директив ЦК «вести наступальну організаторську й політичну роботу».

У цей період пожвавилася  діяльність неформальних організацій, які виникали у різних містах республіки спершу на основі спільних інтересів  та потреб (музика, екологія, культурологія, історія, фізичне удосконалення, колекціонування тощо). Згодом значна частина з них політизувалася. Загалом діяльність тодішніх об'єднань характеризували такі особливості:

1) стихійний процес  формування;

2) розбудова структур  «знизу» під впливом народної  ініціативи;

3) об'єднання громадян  на основі спільних інтересів  та особистих стосунків;

4) відсутність на початках  чіткої регламентації діяльності;

5) обрання лідера на  основі визнання його авторитету  та компетентності у відповідній  сфері діяльності;

6) консолідація на основі демократичних засад;

7) порівняно значний  ступінь самостійності та незалежності  від державних та політичних  структур.

Уже в червні 1989 р. в  Україні діяло більш як 47 тис. неформальних об'єднань. Найактивнішими були суспільно-політичні, культурно-історичні та екологічні громадські формування, які поклали в основу своєї діяльності вирішення важливих суспільних питань: утвердження ідей демократизму, формування національної свідомості, висунення альтернативних лідерів, проектів та програм.

Найпомітнішими серед них були Товариство української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ), історико-просвітнє товариство «Меморіал», екологічне громадське об'єднання «Зелений світ», які ідейно сформувались та організаційно зросли під час масових дискусій щодо ліквідації «білих плям» історії; відновлення прав української мови, надання їй державного статусу; екологічної безпеки. Вони змогли оприлюднити нові ідеї та інформацію з болючих проблем сучасності, виховати плеяду нових лідерів, відчутно опонувати КПРС. Своєю діяльністю ці об'єднання суттєво розширили базу демократичного руху, надали йому національного спрямування. Саме на цьому ґрунті й постав феномен Народного руху України.

Зовсім іншими були тактика  і стратегія неформальних об'єднань, які зразу чітко визначили  своє політичне обличчя. Провідні позиції серед них посідали Український культурологічний клуб, «Товариство Лева», українознавчий клуб «Спадщина», студентське об'єднання «Громада». Чільне місце серед політичних неформалів належало Українській Гельсінській спілці (відновила свою роботу влітку 1987 р.), яка взяла на себе роль інтелектуального центру та лідера народної опозиції. Оприлюднена «Декларація принципів» у 1988 р. яка засвідчила, що УГС з правозахисної перетворилася на «типово політичну» організацію. Вона першою в республіці заявила про необхідність побудови самостійної української держави. За її активного сприяння в березні 1989 р. у Львові відбулася перша політична демонстрація і перший за радянських часів політичний страйк. На першотравневу демонстрацію львів'яни уперше в Україні вийшли з синьо-жовтими прапорами.

Влада активно протидіяла політичним неформальним об'єднанням, які тоді ще відчували дефіцит  масової підтримки. За цих обставин необхідна була компромісна формула  утворення організованої народної опозиції, яка б поєднала радикалізм політичних неформалів з масовістю культурно-історичних та екологічних неформальних об'єднань. Уособленням цієї формули став Народний рух України.

IV етап (травень 1989 —  лютий 1990 р.) — розмежування, консолідація  та протистояння політичних сил.

Цей етап починається  І з'їздом Рад СРСР (травень—червень), який стимулював поглиблення процесу  перебудови. Саме тоді заявили про  себе народні фронти — перші масові незалежні організації (у лютому 1990 р. в СРСР їх налічувалося 140). У середині 1989 р. Народний фронт Естонії налічував 60 тис. осіб, Народний фронт Латвії — 115 тис., Саюдіс (Литва) — 180 тис. осіб.

Найпотужніше ідея Демократичного фронту була підтримана у Львові, спроби створення такого об'єднання виявилися  і в інших регіонах республіки (Народна спілка сприяння перебудові в Києві, Народний фронт України сприяння перебудові на Вінничині та Хмельниччині та ін.).

Установчий з'їзд Народного  Руху України (НРУ) відбувся у вересні 1989 р. Його делегати репрезентували майже 280 тис. громадян України. Кожна з течій — і помірковані (В. Яворівський, І. Драч, Д. Павличко та ін.), і радикали (В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, М. Горинь та ін.) — пропонувала з'їздові своє розуміння політичних цілей організації. Якщо помірковані виступали за незалежну суверенну Україну в межах реформованої союзної федерації, лібералізацію КПРС, то радикали наполягали на виході України зі складу СРСР, здобутті нею цілковитої незалежності, утвердженні в суспільстві повноцінного політичного плюралізму. Ці дві позиції й окреслили межі дискусії на з'їзді. Поряд з гострою критикою пануючої системи неодноразово звучали міркування про її демонтаж, заклики щодо багатопартійної системи, скасування 6 статті Конституції СРСР, створення з членів КПРС, які належали до Руху, самостійної Комуністичної партії України, а також Української селянської партії. Непоодинокими були наполягання на ліквідації органів КДБ, скасуванні загальної військової повинності. У руслі цих змін в Україні мали бути створені умови для вільного підприємництва, запровадження в обіг власної грошової одиниці, створення республіканської армії, флоту і служби безпеки. У багатьох виступах йшлося про можливість і необхідність захоплення влади, але мирним, парламентським шляхом.

Загалом, то було надто  емоційне зібрання, багатьох учасників якого заполонила ейфорія. З його трибуни виголошувалася блискуча політична публіцистика, водночас бракувало прагматичного бачення.

НРУ зразу ж заявив себе як інтернаціональна організація. Його рішення засвідчили підкреслено коректне ставлення до неукраїнського населення.

З'їзд також виявив нерівномірність розвитку національно-демократичного руху в різних регіонах. На ньому  домінували представники Західної України (до 50%), хоч уже тоді звучали застереження, що «доля України вирішиться не в Києві і не у Львові, а на Сході та Півдні». Ще однією проблемою, яку віддзеркалив з'їзд, була вузькість соціальної бази Руху — із 1109 делегатів 984 були представниками інтелігенції, непропорційно мало було селян та робітників.

Існування в НРУ двох течій — поміркованих та радикалів — суттєво ускладнювало процес організаційного становлення, але на цьому етапі суперечності вдавалося долати, оскільки відбувалася консолідація сил проти КПРС.

Розвиток політичного  плюралізму сприяв розгортанню в  республіці багатопартійності. Першою формально задекларованою політичною партією стала створена в жовтні 1989 р. у м. Львові Українська національна партія (УНП) на чолі з багаторічним політв'язнем Г. Приходьком. Тривалий час вона була напівлегальною, з початку свого існування не визнавала законів «окупаційної влади» і надалі єдиною серед політичних сил республіки бойкотувала вибори до Верховної Ради.

Одночасно в Україні  виник незалежний масовий робітничий рух, якого живило невдоволення соціально-економічним становищем в індустріальних районах республіки. Своєрідним сигналом до нього став виступ шахтарів Кузбасу. В Україні першими застрайкували гірники шахти «Ясинуватська—Глибока» (15 липня 1989 р.) в Макіївці. Потім центр подій перемістився в Донецьк. Страйк підтримали, припинивши роботу, 182 шахти. Робітники вимагали надання економічної самостійності шахтам, підвищення заробітної плати, вирішення в шахтарських містах і селищах соціальних та житлово-побутових проблем. Страйкарі Стаханова, Червонограда, Павлограда висували й політичні вимоги, які зводилися до заміни місцевої державної та партійної влади. Страйк завершився 30 липня 1989 p., після того, як уряд спеціальною постановою задовольнив майже всі вимоги страйкарів. Цей страйк започаткував самостійний робітничий рух в Україні. У серпні 1989 р. на конференції представників страйкових комітетів шахт, об'єднань і міст Дніпропетровської, Донецької, Ворошиловградської та Ростовської областей було утворено Регіональну спілку страйкових комітетів Донецького вугільного басейну (РССКД).

Отже, поглиблення розмежування та наростаюча консолідація опозиційних  щодо влади сил свідчили, що монополія  КПРС у політичній сфері поступово  витісняється реальним плюралізмом. Таке становище потрібно було закріпити  формально, відмінивши 6 статтю Конституції СРСР, яка проголошувала керівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільстві. Під тиском обставин на таке рішення змушений був піти лютневий (1990) Пленум ЦК КПРС, що відкривало новий етап перебудови.

V етап (лютий — грудень  1990 р.) — поступове зміщення вправо акцентів політики керівництва СРСР і радикалізація народних мас.У цей період ситуація в країні особливо загострилася. Спад в економіці був найвідчутнішим за останні роки. У 1990 р. в Україні валовий суспільний продукт знизився на 2,4% порівняно з 1989 p.; національний доход відповідно зменшився на 3,6%. Водночас грошові доходи населення республіки 1990 р. зросли на 15,7% порівняно з 1989 p., що спричинило небувалий тиск на товарний ринок.

Під впливом наростаючої  кризовості у політичного керівництва СРСР починають з'являтися думки щодо запровадження надзвичайних умов, надзвичайних тимчасових заходів, що на практиці означало відтягування, а за деякими напрямами і згортання реформ. Крім того, багатьох налякав і розмах діяльності демократичних народних рухів, політичні цілі яких у стрижневих питаннях стали розходитися з інтересами владної еліти. Тобто, «революція згори» (а саме так задумувалася перебудова) дедалі більше виходила з-під опіки центру, поштовхи «знизу» ставали все відчутнішими і нерідко випереджали реакцію «ініціаторів перебудови» на події. Саме тому запровадження поста Президента СРСР і відміна 6 статті Конституції СРСР майже збіглися в часі, адже Горбачову потрібно було втримати у своїх руках головний владний важіль для контролю за процесом перебудови. У березні 1990 р. на III з'їзді народних депутатів СРСР М. Горбачова обирають президентом Радянського Союзу.

Політичне життя в  Україні на цьому етапі було особливо активним. Відчутний імпульс йому задано відзначенням роковин злуки УНР і ЗУНР 21 січня 1990 p., коли організований Рухом живий ланцюг (за різними даними, від 450 тис. до 5 млн. осіб) простягнувся від Києва до Львова.

Центральною подією в  суспільному житті республіки були вибори в березні 1990 р. народних депутатів  до Верховної Ради України та місцевих Рад народних депутатів. Вихід на політичну арену значної кількості нових громадських формувань суттєво змінив характер виборів, які вперше за радянських часів були альтернативними (на 450 мандатів до Верховної Ради УРСР претендувало майже 3 тис. кандидатів).

Вперше в історії  України Верховна Рада республіки 15 травня 1990 р. почала працювати в парламентському  режимі (сесія тривала не 1—2 дні, а 60 робочих днів).

У Верховній Раді України  утворилися парламентська більшість («група 239»), у якій поряд з прагматиками, що адекватно реагували на різкі зміни обставин, було чимало відвертих консерваторів, та парламентська опозиція — Народна рада (125 депутатів), яка складалася з прибічників як поміркованих, так і радикальних, безкомпромісних поглядів. Першим головою українського парламенту було обрано В. Івашка, який до того, замінивши В. Щербицького, очолював ЦК Компартії України. Опозиція з перших днів роботи Верховної Ради відігравала помітну роль. Її представники (І. Юхновський, О. Ємець, Д. Павличко, Л. Танюк, В. Яворівський та ін.) очолили 7 з 23 постійних комісій. Саме з ініціативи Демократичного блоку 16 липня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет України.

У цей період дедалі організованішим  і широкомасштабнішим стає робітничий рух, У червні 1990 р. в Донецьку відбувся перший з'їзд шахтарів СРСР (58% делегатів становили представники з України), який головною причиною застою в економіці визнає існуючу систему господарювання та управління на чолі з КПРС. Рішення та вимоги з'їзду були підтримані одноденним попереджувальним страйком, що прокотився Україною 11 липня 1990 р. Участь у ньому взяло 256 підприємств республіки. На мітингах висували вимоги щодо відставки діючого уряду та створення уряду національної довіри, деполітизації правоохоронних органів, виведення парткомів з підприємств, націоналізації майна КПРС.

Під тиском обставин КПРС та її численний загін КПУ дедалі більше втрачали монолітність. Непослідовне, половинчасте реформування народного  господарства, невміння партії вести політичну боротьбу в умовах конкуренції, втрата партійним керівництвом контролю за процесом перебудови зумовлювали, з одного боку, посилення антикомуністичних настроїв у суспільстві, з іншого — появу руйнівних процесів у самій партії. Про кризовий стан КПУ свідчать статистичні дані: якщо за 1989 р. кількісний склад республіканської парторганізації зменшився на 0,25%, то за 1990 р. — на 10%. Однак КПУ ще втримувала досить міцні позиції в суспільстві (на час першого етапу XXVIII з'їзду (червень 1990 р.) вона налічувала понад 3 млн. осіб, а 85% депутатів Верховної Ради УРСР на момент їхнього обрання були комуністами).

Ще на початку 1990 р. у  КПУ виникають осередки «Демократичної платформи». Перша конференція її прихильників відбулася 1 березня 1990 р. у Києві. Основну мету нове об'єднання вбачало в «демократизації КПУ зсередини» (відміна демократичного централізму, перетворення КПУ на парламентську партію тощо). Після того, як розтанули останні ілюзії щодо демократизації компартії, прихильники Демплатформи вийшли з неї. Частина їх у грудні 1990 р. утворила Партію демократичного відродження України (ПДВУ).

Поляризація і конфронтація політичних сил у республіці наростала, сягнувши піку в осінньому протистоянні опозиції та влади. 15 вересня 1990 р. нарада представників страйкових, робітничих та профспілкових комітетів України вирішила провести 1 жовтня Всеукраїнський попереджувальний одноденний політичний страйк. Уже 30 вересня в Києві відбулася організована опозицією грандіозна маніфестація, у якій взяло участь 100 тис. осіб. Було прийнято звернення із закликом негайного проведення круглого столу всіх політичних сил України, щоб «знайти шляхи до створення держави і уряду народного довір'я». Проте опозиція, очевидно, не розрахувала сили, і всеукраїнський страйк провалився. Але вона не потерпіла поразки. З 2 до 17 жовтня 1990 р. в Києві тривало голодування 158 студентів з 24 міст України. Студенти вимагали відставки уряду, надання Декларації про державний суверенітет України конституційної сили, оголошення нових виборів до Верховної Ради на багатопартійній основі, заборони відбування військової служби громадянами України за її межами, націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території республіки. Лише після відставки тодішнього голови уряду республіки В. Масола голодування було припинено.

Посилення кризових явищ у народному господарстві республіки, політизація суспільства впливали на радикалізацію Руху як політичної сили. На своєму II з'їзді (жовтень 1990 p.) він суттєво змінив політичні  орієнтири, що засвідчило гасло: «Від народного руху за перебудову — до народного руху за відродження суверенітету України».

Наприкінці 1990 р. чітко  визначилася розстановка нових  політичних партій України: на правому  фланзі — Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Українська Народно-Демократична партія (УНДП), Українська Республіканська партія (УРП), у центрі — Українська селянсько-демократична партія (УСДП), Партія зелених України (ПЗУ), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), на лівому фланзі — Спілка трудящих України за соціалістичну перебудову (СТУ) та ін.

VI етап (грудень 1990 —  серпень 1991 р.) — кінець перебудови. Відмова Горбачова підтримати  проект переходу до ринку, підготовлений  комісією Шаталіна-Явлінського,  криваві події у Вільнюсі та  ін. засвідчили наростаючу схильність горбачовського керівництва до союзу з консерваторами. На IV з'їзді народних депутатів СРСР намітився поворот від демократії до політики «міцної руки». У зв'язку з цим «команду Горбачова» покинули Е. Шеварнадзе та О. Яковлєв.

На думку істориків, політологів, таке становище зумовили певна втрата контролю за процесом перебудови, запізнення з реформуванням  СРСР, відсутність міцного центристського руху, що міг би стати опорою нового політичного курсу, загальна організаційна  слабкість демократичних сил, політичні вагання М. Горбачова.

Ускладнила ситуацію здійснена заміна Голови Ради Міністрів  СРСР М. Рижкова на прем'єр-міністра В. Павлова (січень 1991 p.). Спад виробництва, темпи грошової емісії посилювали соціальне  напруження в суспільстві. За даними республіканської статистики 1991 р. в Україні валовий суспільний продукт був на 11,3% меншим, ніж у 1990 p.; національний доход відповідно зменшився на 11,2%. Падіння показників розвитку промисловості республіки становило 4,8%, а сільського господарства — 13,2%. На тлі тотального спаду основних економічних показників зростають грошові доходи населення України (в 1991 р. — на 87,1% порівняно з 1990 p.). Проте їх поглинала інфляція.

У цей час поступово  усувався контроль над економікою республіки з боку центральних відомств, загальносоюзна власність на території України була перетворена на республіканську, почали формуватися власна грошово-фінансова система, податкові й митні служби тощо. Але всі ці зміни були круто замішані на «економічному романтизмі». Насправді центр хоча і дещо втратив колишню силу, не випускав з-під контролю українську економіку. Наприклад, питома вага підприємств союзного і союзно-республіканського підпорядкування у випуску промислової продукції України становила 56%.

З часом трансформувалася суть перебудови. Загальні вибори на альтернативній основі; гарантування свободи друку; розвиток багатопартійності; розширення прав трудових колективів; розмежування функцій партійних і державних  органів; утвердження в суспільстві спочатку ідейного, а невдовзі і політичного плюралізму; законодавче оформлення економічної свободи; розширення прав союзних та автономних республік наближали крах тоталітарної системи.

Важливою віхою в  суспільному житті став березневий референдум. Намагаючись обмежитися косметичними змінами, противники реформ добилися того, щоб на референдум питання про майбутню долю країни було винесене в такому формулюванні: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності? » Український парламент після тривалих дебатів вирішив занести до бюлетенів додаткове питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» На перше питання «так» відповіли 70,2%, на друге — 80,2% громадян, що взяли участь у референдумі.

Навесні 1991 р. у Донбасі  знову вибухає страйк, спровокований владою з метою «випускання пари» невдоволення економічною політикою та нанесення превентивного удару по демократичних силах України. Але він став яскравим виявом загострення політичного протистояння між консерваторами та демократичною опозицією. Хвиля шахтарських заворушень прокотилася навесні в Донецьку, Макіївці, Червоноармійську, Червонограді, у ході яких висувалися як економічні, так і політичні вимоги.

Після кількаденних страйків на місцях у середині квітня гірники  вирушили до Києва з протестом, сподіваючись підняти на виступ трудівників усієї України. 16 квітня в Києві було утворено республіканський страйковий комітет. І хоча широкомасштабного страйку не відбулося, ці події мали широкий резонанс у республіці, сприяли активізації президента СРСР. 23 квітня М. Горбачов провів у Ново-Огарьово (під Москвою) зустріч з керівниками дев'яти республік (РСФРР, України, Білорусії, Узбекистану, Казахстану, Азербайджану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменистану), яка стала спробою спільного пошуку компромісної формули нового Союзного Договору. Дефіцит часу для прийняття кардинальних рішень був надзвичайно гострим. До літа 1991 р. ситуація в країні суттєво ускладнилася. Але центр не встигав за подіями, демократи енергійніше виступали за радикальне реформування суспільства, поступово активізовувалися консерватори, і все це відбувалося на тлі погіршення соціально-економічної ситуації, що радикалізувало суспільно-політичну активність народних мас. 21—23 червня в Києві відбувся Установчий з'їзд Всеукраїнської організації солідарності трудящих (ВОСТ), на якому, поряд з економічними, були висунуті й політичні вимоги: вихід України із складу СРСР, розпуск КПРС, припинення урядом УРСР усіх фінансових відрахувань до центру, розпуск Верховної Ради УРСР та ін.

Значну загрозу для противників реформ становило призначене на 20 серпня 1991 р. підписання нового Союзного Договору, який передбачав федеративні засади державного устрою. За цих обставин вони вирішили вдатися до політичного реваншу, здійснивши 19—21 серпня 1991 р. державний переворот. Момент був переломним і це чудово розуміли протидіючі сили. Виступаючи в ці дні на засіданні Львівської ради обласної організації УРП, Б. Горинь так оцінив його: «Україна може скористатися... ситуацією і стати незалежною». Демократичним силам вдалося не тільки встояти, а й за підтримки народних мас перемогти заколотників. Події серпня 1991 р. зумовили суттєві зміни в державному і суспільному житті країни, надзвичайно посиливши відцентрові тенденції в СРСР. За цих умов прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність було цілком закономірним. Зважаючи на обставини, президія Верховної Ради за короткий час прийняла принципово важливі постанови: про департизацію державних органів, установ та організацій; про власність Компартії України та КПРС на території України; про припинення діяльності КПУ. Ці рішення стали свідченням краху перебудови в СРСР, розвалу Радянського Союзу.

44. Політичні аспекти міжнародних відносин

Серед пріоритетних напрямків  політичних відносин важливе значення мають міжнародні. Вони є специфічним видом суспільних відносин. їх розуміють як складну систему політичних, економічних, дипломатичних, військових, інформаційних та інших відносин і зв'язків на двосторонніх, багатосторонніх, регіональних, континентальних та глобальних рівнях. 
Специфіка міжнародних політичних відносин полягає в тому, що: 
- порівняно із внутрішньо політичними вони мають ширший просторовий вимір; 
- дають характеристику взаємодії між двома й більше суб'єктами (державами, об'єднаннями, блоками); 
- основними суб'єктами виступають народи, держави, політичні й громадські структури; 
- їх прояв пов'язаний із широким спектром міжнародних норм і цінностей; 
- функціонування міжнародних політичних відносин переважно відбувається в рамках міжнародних політичних структур. 
Політична наука по-різному визначає сутність політичних відносин. Відомий американський фахівець Дж. Розентау суб'єктами цих відносин вважає перш за все конкретних індивідів, а Р. Арон - політичні структури, держави та міждержавні утворення. Більшість політичних теоретиків дотримуються думки, що міжнародна політика є похідною від внутрішньої політики. Зокрема, Г. Моргентау стверджує, що "суть міжнародної політики ідентична внутрішній". 
Залежно від ролі у формуванні міжнародної політики політичних агентів поділяють на суб'єктів і учасників. До перших належать ті, які мають ініціативу й міжнародно-правовий статус. До других - ті, що не мають відповідного статусу й носять виконавчий характер. Крім особи, держави, міжнародних структур до суб'єктів відносять релігію і церкву. Останнім часом активними суб'єктами стають терористичні структури, які отримали можливість впливати на міжнародні процеси. Все активнішими суб'єктами стають партії й міжпартійні об'єднання, наприклад Соціалістичний Інтернаціонал тощо. 
Політична наука по-різному трактує питання щодо основного суб'єкта міжнародних політичних відносин. Етатистський (державницький) підхід до функціонування міжнародних політичних відносин виходить з усталеної юридичної традиції, згідно з якою головна роль належить державам і міждержавним об'єднанням. Виокремлюють основним суб'єктом і національні політичні системи. Антиетатичний підхід полягає в тому, щоб основним суб'єктом вважати недержавні й навіть неполітичні структури. 
Міжнародні відносини все більше набувають міжсистемноо характеру. Така система складається з однополюсного світу, біполярного (двополюсного) світу, багатополярного й атомізованого світу. Однополюсний світ характерний для ранньої історії людства, де домінували імперії (Персія, Римська імперія). Пізніша поява багатьох могутніх держав, які боролися за впливи, привела до встановлення системи багатополярного світу. Ще пізніше з'явилася "блокова політика". Сучасний світ після розпаду "соціалістичного блоку" все більше визначається переважаючою могутністю США. 
Міжнародна політика має великий арсенал факторів впливу на внутрішню політику. До таких факторів належать: зовнішнє втручання, міжнародна експансія, військова інтервенція, міжнародний "патронат" могутніших держав, нерівноправні угоди й домовленості, регіональні впливи й об'єднання, кооперація і співробітництво. 
Особливі механізми регулювання міжнародних відносин отримали міжнародні структури. До найбільш авторитетних належать: Організація Об'єднаних Націй, Європейський Союз, Організація безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), НАТО, СНД. 
Міжнародні політичні відносини активно досліджуються аналітиками. Вироблено низку концепцій, серед яких найпоширеніші: 
1. Глобалістсько-футурологічні концепції, найхарактернішими рисами яких виступають: майбутнє суспільство передбачається політично й економічно більш стабільним; визначальну роль у ньому відіграватимуть загальнолюдські норми й цінності; основою цього суспільства будуть структури громадянського суспільства. До цього напряму належить і концепція "життєздатного суспільства", у якій на перше місце висувається необхідність посилити роль великих корпорацій, особливо транснаціональних (А. Міллер), зацікавлених груп і засобів масової інформації, які разом зможуть обмежити ринкову стихію. 
2. Загально методологічні теорії, до яких входять концепції: прагматизму й політичного реалізму (Г. Моргентау), війни й миру (Р. Арона), теорія факторів (К. Райта), теорія рівноваги (Дж. Ліскі), світових систем (Й. Галтунг). Великий внесок у теорію міжнародних відносин зробив американський теоретик Дж. Розентау. У своїх творах "Суспільна думка і зовнішня політика", "Національне керівництво і зовнішня політика", "Драма політики" та інших розробляє цікаві й суперечливі аспекти міжнародних відносин. Дж. Розентау виводить поняття "порівняльні методи в теорії міжнародних відносин". Для аналізу системи політичних процесів рівної спрямованості він пропонує концепцію планомірного управління та її елементи: а) акції управління; б) особи, які реалізують зовнішню політику; в) цілі й об'єкти управління; г) управлінські рішення; ґ) можливості й засоби управління; д) межі управління; є) взаємодія і результати управління в міжнародній політиці. 
3. Спеціальні концепції аналізу конкретних проблем міжнародних відносин. До них належать: міжнародні системи, міжнародні структури, міжнародні конфлікти, національні й глобальні інтереси. У цю групу входить і концепція "загальної безпеки". 
Політична наука виділяє такі тенденції розвитку сучасних міжнародних відносин: 
1) прискорене зростання технологій і комунікацій; 
2) прискорення поцесів модернізації економіки відстаючих країн; 
3) зростання позицій країн і регіонів, які раніше не були на головних ролях (Європа, Китай); 
4) зменшення можливостей великих держав самостійно вирішувати складні міжнародні проблеми; 
5) збільшення політичної і економічної взаємозалежності держав і регіонів. 
Глобалізація світових політичних процесів набирає прискорення. Вона має свої передумови й фактори. Такими факторами є: створення технічної бази для міжнародних сполучень; інформаційна революція; інтерналізація капіталу; зростаючий дефіцит природних ресурсів; демографічний вибух, особливо в малорозвинутих регіонах; екологічні загрози людству; розповсюдження зброї масового знищення; посилення міграції населення.

45. Практика парламентської боротьби

Мирный характер борьбы - парламентская деятельность.  По мере  роста

политической культуры и цивилизованности  общества   насильственные,  а  тем

более вооруженные методы борьбы во все большей  степени  уступают в  политике

место ее мирным формам. Среди  мирных   форм  политической  борьбы  растущую

роль  играет  идейная  борьба,   борьба  за  умы  и  сердца  людей,  за   их

добровольный,     сознательный      выбор,     борьба     предвыборная     и

внутрипарламентская. Эту борьбу возглавляют политические лидеры  стоящие  во

главе партии.

       В  основном политическую борьбу  выигрывают  более  развитые  партии,

отражающие интересы широких масс  населения  и  различных  социальных  слоев

общества.

46. Типи і функції громадсько-політичних організацій та рухів

Громадські організації  класифікують за різними критеріями. За структурною організацією (мета, статут, членство тощо) їх поділяють  на масові громадські організації, громадські самодіяльні органи та громадські рухи.

Масові громадські організації  – це добровільні, організаційно  оформлені об'єднання громадян, які  мають на меті задоволення і захист інтересів своїх членів, діють  за статутом на основі принципів самоврядування і законності.

До них належать профспілкові, кооперативні, молодіжні, жіночі, творчі, добровільні товариства, релігійні та інші організації. Ці об'єднання мають довгострокові цілі, програму, статут, який зареєстрований державними органами у встановленому порядку.

Профспілки. Це найдавніші й наймасовіші організації працюючих, об'єднують понад 300 млн осіб. Існують Всесвітня федерація профспілок (70 країн, 200 млн членів), Всесвітня конфедерація праці (15 млн членів). Широкого розвитку набули незалежні профспілки за галузями виробництва.

Профспілки водночас із захистом економічних, матеріальних інтересів своїх членів виконують широкі соціальні та суспільно-політичні функції: обстоюють інтереси працюючих щодо робочого дня, відпусток, фінансової політики, організації виробництва, умов праці, соціально-культурних та побутових умов, безробіття, професійної підготовки тощо. У більшості країн вони наділені правом законодавчої ініціативи і виступають у ролі лояльної опозиційної сили стосовно держави.

У боротьбі за інтереси працюючих  профспілки послуговуються різноманітними засобами та методами: від переговорних до радикальних (вимоги, заяви, угоди, альтернативні рішення, контроль, експертні оцінки, страйки, маніфестації, голодування, мітинги тощо). Нерідко вони домагаються вагомих позитивних результатів, сприяють набуттю вмінь і навичок самоврядування.

Молодіжні організації. Основними їхніми цілями і завданнями є захист різноманітних потреб та інтересів молоді, мобілізація та інтеграція молодіжних структур на виконання  соціальне значущих завдань, виховна робота. Молодіжні формування помітно впливають на зміцнення миру, співробітництва і дружби між народами, на збереження і захист природи.

Нині існує Всесвітня  Федерація Демократичної молоді (1945 p., об'єднує 250 молодіжних організацій  із 100 країн). Великий авторитет у світі має Міжнародна спілка студентів (1946 p., 110 студентських спілок). У більшості країн світу виокремлюються два рівні груп молодіжних організацій залежно від цілей і залучення молоді до суспільно-політичного життя.

Об'єднання молоді, предметом діяльності яких є соціально-економічні та політичні проблеми. Це суспільно-політичні клуби, національно-культурні, історико-культурні, патріотичні, екологічні, благодійні та інші організації, асоціації, союзи, а також ініціативні групи. Їхня діяльність спрямована на сприяння розвитку національних культур і охорону історичних пам'яток, збереження природи і боротьбу за демократію, мир та певні ідейно-політичні ідеали, вирішення повсякденних гострих життєвих проблем (“громадські ініціативи”), боротьбу із безробіттям, за вирішення житлової проблеми (скватери) тощо.

Всесвітній молодіжний рух нині переживає відносне подолання  ідеологічних розбіжностей, які спричиняли протистояння і унеможливлювали  діалог між молодіжними організаціями  різної політичної орієнтації: соціал-демократичної, ліберальної, консервативної, християнсько-демократичної, комуністичної тощо. Однак це не означає злиття, нівелювання поглядів. Наприклад, до Всесвітньої федерації демократичної молоді належать союзи молоді соціал-демократичної, революційно-демократичної, соціалістичної і комуністичної орієнтацій. Серед молодіжних організацій суспільно-політичного характеру США — Молоді демократи Америки, Комуністичний союз молоді. Американська рада молоді. Асоціація молодих християн. Асоціація ораторського мистецтва та ін. В Україні на сучасному етапі відбувається реформація молодіжних організацій, їх демократизація, пошуки орієнтирів і форм діяльності.

Об'єднання дозвільного  характеру. Здебільшого вони діють  у культурній сфері — образотворче мистецтво, самодіяльний театр, література, кіно, музика (рок-клуби, джаз-клуби), танці тощо. Багато їх у спортивно-оздоровчій сфері. Серед них формування, що культивують нетрадиційні види спорту, об'єднання фізичного і духовного вдосконалення (східні єдиноборства, воєнно-патріотичні клуби тощо).

Трапляються й об'єднання  агресивної, неконструктивної самодіяльності молоді (фанати, люберці та ін.), епатажної  самодіяльності (металісти), альтернативні  або контркультурні течії (хіпі, рокери, авангардисти та ін.).

Жіночі громадські об'єднання. Вони послідовно борються за рівноправність жінок, за поліпшення умов материнства і дитинства, за мир, демократію, національну злагоду, соціальний прогрес. Одна тільки Міжнародна Демократична Федерація жінок об'єднує 135 жіночих організацій із 117 країн світу. У кожній державі існують національні організації — спілки жінок, союзи матерів, ділових жінок тощо.

Творчі об'єднання. Це добровільні союзи, що об'єднують  людей творчих професій (Спілка письменників, Спілка художників, Спілка композиторів, Спілка журналістів тощо). На різних етапах їхня роль у суспільно-політичному житті країн і на міжнародній арені неоднакова. Особливо вагома вона на переломних етапах, які потребують консолідації національного духу, вияву міжнародної злагоди, міжнародного діалогу. Відчутним є їхній вплив і на поведінку владних інституцій.

Добровільні товариства. Здебільшого діють вони у сфері  науки, техніки, культури, освіти, спорту, соціальної допомоги, розвитку дружби з народами зарубіжних країн та ін. Покликані розвивати самодіяльність громадян, їхню соціальну, творчу та політичну активність, задовольняти їхні інтереси.

Релігійні організації. Вони є важливою складовою політичної системи суспільства. І хоча найчастіше церква відокремлена від держави, релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об'єднаннями засоби масової інформації. Церква може підтримувати або не підтримувати певні державні починання, суттєво впливати на масову свідомість віруючих. Більше того, служителі культу мають законне право на участь у політичному житті. Міжнародні релігійні організації (Християнська мирна конференція, Всесвітній ісламський конгрес, Азіатська буддійська конференція, Всесвітня федерація католицької молоді та ін.) відіграють вагому роль у спілкуванні народів. У їхньому полі зору перебувають не лише релігійні питання, а й турбота про збереження миру, злагоди, високу духовність і моральні чесноти, гуманізм та любов до ближнього. Однак не завжди їм вдається мирне вирішення проблем (міжконфесійна ворожнеча).

Кооперативні організації. Їх не можна ототожнювати із соціально-економічними об'єднаннями, до яких належать кооперативні спілки, асоціації керівників підприємств, спілок орендарів та підприємців  тощо. Кооперативні об'єднання — особливий тип непартійних громадських об'єднань, які, маючи матеріальний інтерес, належать до політичної системи суспільства і відіграють у ній певну роль. До кооперативних організацій відносять споживчу кооперацію в селі й місті, кооперативи для задоволення житлово-побутових потреб, садівничо-городні товариства та ін. Їм властиві певна деполітизованість, чітка економічна спрямованість, широкий спектр заходів для досягнення матеріальної мети. На Заході існують різні підприємницькі союзи, спілки роботодавців тощо, які виконують як економічні, так і політичні функції. Найважливіша політична функція — визначення і формування загальних корпоративних інтересів і пріоритетів бізнесу, їх реалізація з використанням найрізноманітніших засобів і каналів впливу на державні та інші структури.

Громадські самодіяльні  органи. Їх створюють при державних  органах: комітети захисту миру, ветеранів  війни і праці, жінок, батьківських рад; вуличні, квартальні комітети, різні  клуби (партійні, політичні, виборців, робітників, дитячі), неформальні об'єднання. Вони не мають офіційного членства, статуту, чітких програм, а цілі можуть бути як соціальне значущими, так і асоціальними. Окремі з них представлені організаціями на міжнародному рівні: групи за звільнення в'язнів совісті, репрезентовані організацією Міжнародна амністія; комітети захисту миру — Всесвітньою радою Миру; жіночі комітети — Міжнародною Демократичною Федерацією Жінок та ін.

47. Визначення поняття корупції

Як свідчать окремі енциклопедичні словники, слово «корупція» походить від латинського «соrruptio», що означає «псування», «розбещення», тобто може розумітися як розбещення окремих посадових осіб державного апарату, як соціальна корозія, що роз’їдає державну владу і суспільство в цілому.

Слід зазначити, що як серед українських вчених-правознавців, так і серед практиків не існує чіткого визначення поняття корупції. Основні підходи до розуміння корупції можна звести до наступного:

корупція розуміється  як підкуп-продажність державних  службовців;

корупція розглядається як зловживання владою або посадовим становищем, здійснене з певних особистих інтересів;

корупцію розуміють  як використання посадових повноважень, статусу посади, а також її авторитету для задоволення особистого інтересу або інтересів третіх осіб;

корупція розглядається  як елемент (ознака) організованої злочинності.

Нормативно-правові акти України також не дають єдиного  визначення поняття корупції. Так, у  Законі України «Про боротьбу з корупцією» наводиться таке формулювання: «під корупцією в цьому Законі розуміється діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, направлена на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг».

Інше визначення корупції дається в Концепції боротьби з корупцією на 1998-2005 рр.: «У правовому відношенні корупція – це сукупність різних за характером і ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю корупційних дій, інших правопорушень (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етики поведінки посадових осіб, пов’язаних зі здійсненням цих дій».

Аналіз міжнародно-правових документів також свідчить про існування  різних підходів розуміння корупції. Так, у Резолюції «Практичні заходи боротьби з корупцією», розповсюдженій на VIII Конгресі ООН по запобіганню злочинності (Гавана, 1990 р.), корупція визначається як «порушення етичного (морального), дисциплінарного, адміністративного, кримінального характеру, що проявилися в протизаконному використанні свого службового становища суб’єктом корупційної діяльності». Інший документ ООН (Довідковий документ про міжнародну боротьбу з корупцією) формулює поняття корупції як «зловживання державною владою для одержання вигоди в особистих цілях».

Таким чином, корупція – це складне соціальне явище, що негативно впливає на всі аспекти політичного і соціально-економічного розвитку суспільства і держави. Воно полягає як у протиправних діях (бездіяльності), так і неетичних (аморальних) вчинках.

Корупцію можна визначити як складне соціальне (а за своєю суттю асоціальне, аморальне і протиправне) явище, що виникає в процесі реалізації владних відносин уповноваженими на це особами, що використовують надану їм владу для задоволення особистих інтересів (інтересів третіх осіб), а також для створення умов здійснення корупційних дій, приховування цих дій та сприяння їм. 

Масштаби корупції в Україні

Населення України дуже високо оцінює масштаби поширення корупції в Україні. Згідно з результатами соціологічних опитувань Центру Разумкова, населення оцінює рівень корупції в державі як масштабне явище. Більшість опитаних дотримується такої точки зору: «хабарі беруть, використовуючи службове становище, майже всі» – так вважають 12% опитаних; «багато хто» – 49%; «дехто» – 29%. Тільки 2% респондентів вважають, що «майже ніхто в країні не бере хабарів».

Навіть для реалізації своїх законних прав громадяни України  повинні вдаватися до корупційних  дій, давати хабара. За даними соціологічного опитування Центру Разумкова, 60,5% респондентів знають про випадки, коли давали хабара для ухвалення законного рішення. 47,5% опитаних знають про випадки хабарництва для ухвалення незаконного рішення.

За даними іншого дослідження, проведеного громадською організацією «Партнерство за прозоре суспільство», 65% опитаних вважають, що «корупція дуже поширена в Україні», 27% – «дещо поширена». Кожен третій (31%) громадянин протягом останнього року давав хабара.

Про масштаби корупції свідчить і те, що за різними оцінками, до 6,5% від своїх середньорічних доходів підприємці в Україні витрачають на хабарі посадовим особам. Експерти Світового банку оцінюють річну суму хабарів в Україні на рівні двомісячного торгового обороту країни.

Іншої точки зору дотримуються керівники правоохоронних органів. Так, виконуючий обов’язки Генерального прокурора М. Гарник заявив, що «не потрібно багато говорити: проста арифметика показує, що від загальної кількості українських чиновників до адміністративної відповідальності було притягнуто 1,2% державних службовців. І якщо говорити про рівень корупції, то Україна стоїть далеко не в перших рядах». На підтвердження своєї позиції він навів такі дані: станом на 1 січня 2001р. в Україні нараховувалося 254 тис. державних службовців. У цьому ж році судами розглянуто 7934 адміністративних матеріалів, складених за виявленими фактами корупції, а до різного виду відповідальності притягнуто 3123 осіб. Кількість офіційно зареєстрованих випадків хабарництва також не вражає: у 2000 р. їх було зареєстровано 2300 (порівняно з 1990 р. їх кількість збільшилася у 2,3 рази).

Така різниця в оцінках  масштабів корупції в України  пересічними громадянами та керівниками  правоохоронних органів свідчить про  те, що офіційна статистика, напевне, не відображає всієї повноти картини.

Поширенню корупції, наприклад, сприяє нецільове використання бюджетних коштів, яке останнім часом набуває великих масштабів. Наприклад, лише в I кварталі 2000 р. не за призначенням було використано 200 млн. грн. На ці кошти, за словами Президента Л.Кучми, можна утримувати протягом року Міністерство внутрішніх справ. Якщо негативну тенденцію не зламати, то обсяг використаних за нецільовим призначенням бюджетних коштів дорівнюватиме сумі, необхідній на утримання майже всіх органів виконавчої влади України! За оцінками експертів Центру Разумкова, корупція в енергетиці може призвести до виходу стратегічно важливої галузі з-під контролю держави. Корупція в Україні має досить великі масштаби, провокує недовіру населення до владних структур, заводить Україну у глухий кут деградації і занепаду.

49. Правий та лівий екстремізм:сучасна ідеологія і політика

Екстремізм — це схильність у політиці та ідеології до крайніх поглядів і дій [16]. як свідчить суспільна практика, екстремізм можуть породжувати різноманітні чинники: соціально-економічні кризи, різке спадання життєвого рівня основної маси населення, тоталітарний та авторитарний характер існуючих режимів, жорстоке придушення владою опозиції, переслідування інакомислячих, національний гніт тощо.

Слід зазначити, що в  політичному плані екстремізм намагається підірвати дійовість суспільних структур та інститутів, що функціонують, за допомогою силових методів. З цією метою екстремісти організовують заворушення, провокують страйки, вдаються до терористичних актів. Представники цієї політичної течії виступають проти будь-яких компромісів, переговорів та угод, що пов’язані зі взаємними поступками.

Щодо ідеологічних засад  екстремізму, то тут треба назвати  такі його риси, як цілковите заперечення  будь-якої іншої думки, намагання  ствердити свою систему політичних, ідеологічних та релігійних поглядів будь-якою ціною, вимога до своїх прихильників беззаперечно підкорятися будь-яким наказам та інструкціям. Звернення екстремістів не до розуму, а до почуттів створює особливий тип людини, схильної до самозбудження, утрати контролю над своєю поведінкою, готовності на будь-що, навіть на самогубство, з наказу керівників. Ось чому екстремізм невіддільний від ідеології тоталітаризму, культу вождів, котрі проголошуються носіями вищої мудрості, ідеї яких маси мусять сприймати на віру та неухильно виконувати.

У політичній теорії екстремізм традиційно поділяється на «лівий»  та «правий». Як свідчить політична  практика, ліві екстремісти у своїх  поглядах звертаються, як правило, до ідей марксизму-ленінізму та інших лівих  течій (анархізм, лівий радикалізм), проголошуючи себе найбільш послідовними борцями «за справу пролетаріату», «трудящих мас» і т. п. Представники лівого екстремізму таврують капіталізм за соціальну нерівність, пригнічення особистості, експлуатацію, а соціалістичне суспільство піддають критиці за бюрократизацію, за зраду принципів класової боротьби і т. п. (наприклад, діяльність «Фракції Червоної армії» в Німеччині, «Червоних бригад» в Італії, «Сантендаро луміносо» в Перу, полпотівців у Камбоджі тощо). Хоч деякі «ліві» екстремістські організації подекуди й заборонено, більшість їх діє легально і навіть має своїх представників у парламентах та місцевих органах влади.

На противагу «лівим», «праві» екстремісти викривають вади буржуазного суспільства з  украй консервативних позицій, тавруючи його за «занепад» моралі, наркоманію, егоїзм, споживацькі настрої, засилля «масової культури», брак «порядку» тощо. Найбільш послідовним правоекстремістським політичним рухом є фашизм, що виник в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європи після Першої світової війни і перемоги революції в Росії [17]. Фашизм уперше виник в Італії та Німеччині, а вже пізніше аналогічні рухи склалися в багатьох інших країнах світу. Які б національні особливості не були притаманні фашизму в різних країнах, сутність його скрізь була та сама: він виражав інтереси найбільш реакційних кіл капіталістичного суспільства, які надавали цьому рухові фінансову й політичну підтримку в його боротьбі проти революційних виступів трудящих мас, за зміцнення панування капіталістичного ладу в його найреакційніших варіантах, за розв’язування війни за переділ світу.

Як свідчить історія, фашизм прийшов до влади в Італії, Німеччині та в інших країнах  за активної участі і фінансової допомоги монополістичного капіталу. Водночас фашизм широко використовував витончену демагогію, яку він доповнював «антикапіталістичними» і псевдосоціалістичними гаслами. Така демагогія дала змогу фашистам залучити на свій бік широкі верстви населення і, спираючись на них, прийти до влади.

З погляду ідеології, фашизм — це войовничий антидемократизм, расизм і шовінізм, що доведені до істерії, звеличення тоталітарної держави. Характерною рисою ідеології фашизму було «вчення» про арійську вищу расу й концепція нації як вищої й вічної реальності, яка базується на спільності крові. Фашисти всі нації ділили на вищі й нижчі, уважаючи, що вищі нації повинні панувати над нижчими й нещадно подавляти будь-які спроби їхнього опору.

Уся економічна і соціальна  система фашизму базувалася на пануванні  монополістичного капіталу під жорстким контролем держави. Фашизм виступав за інтеграцію всіх верств населення в расове або корпоративне суспільство, в якому трудящим належала роль «виробничого капіталу». Під час панування фашистів було заборонено страйки, а створені ними «профспілки» стали засобом контролю над робітниками.

У сфері політики фашисти  знищили всі демократичні інститути  та створили терористичні режими. У  суспільному житті відбулася  повна мілітаризація всіх його сфер з тотальним контролем над  суспільством, який здійснювався не тільки з допомогою державних органів, а й за активної участі партійних воєнізованих організацій (загони «скуадре» в Італії, штурмові й есесівські частини в Німеччині тощо). Тотальне насильство стало нормою повсякденного життя, а під час Другої світової війни воно втілилося в гітлерівських таборах смерті, геноциді й у злочинах проти людства, які мали масовий характер.

Ніхто інший, як фашизм, сприяв підготовці й розв’язуванню Другої світової війни, що в ній світ утратив  не менше ніж 60 млн людей. У цій війні фашизм зазнав нищівної воєнної й морально-політичної поразки, його злочини було засуджено міжнародним Нюрнберзьким трибуналом. Проте вже невдовзі після закінчення війни фашизм знову почав своє відродження як так званий неофашизм. Цей політичний рух тісно зв’язаний з фашизмом генетично, бо він обстоює ті самі ідеологічні й політичні погляди, сповідує культ насильства і намагається вирішити такі ж завдання такими самими методами. І після війни, і нині дії неофашистських груп та рухів періодично спричиняли загострення політичної ситуації в різних країнах, були і є джерелом політичних криз та політичного напруження в суспільстві.

Масовою базою правого  та лівого екстремізму, як раніше, так  і нині, є дрібнобуржуазні й  маргинальні верстви, а також частина інтелігенції, окремі групи військових, частина студентства, націоналістичні й релігійні рухи, які конфліктують із владою.

Екстремізм виявляється  в різних формах: екстремізм політичний, націоналістичний, релігійний, екологічний. Політичному екстремізму властиве прагнення до політичних дій, які беруть за мету знищення існуючих державних структур і встановлення диктатури тоталітарного характеру «лівого» або «правого» спрямування. Націоналістичний екстремізм пропагує ідеї захисту інтересів «своєї нації», її прав, її культури й мови, категорично заперечуючи необхідність таких самих прав для інших національних та етнічних груп. На практиці націоналістичний екстремізм призводить до сепаратизму з його політикою руйнування багатонаціональних та створення моноетнічних держав. Такий екстремізм, як свідчать події в колишній Югославії, на Кавказі, на Близькому Сході та в багатьох інших країнах, неминуче призводить до загострення міжнаціональних відносин і стає джерелом ворожнечі та конфліктів між народами.

Значного поширення  набув нині релігійний екстремізм, що виявляється в нетерпимості до представників інших конфесій (наприклад, протистояння католиків та протестантів у Ольстері, православних, католиків  та мусульман у колишній Югославії, вияви мусульманського фундаменталізму тощо) або в жорстокому протиборстві в межах однієї конфесії. Часто релігійний екстремізм використовується в політичних цілях у боротьбі релігійних організацій проти світської держави або для утвердження влади представників однієї з конфесій.

Новим різновидом екстремізму  нині є екологічний екстремізм, що виник унаслідок різкого загострення  екологічних проблем, погіршання якості навколишнього середовища як в окремих  регіонах, так і в глобальному  масштабі. Крім партій та суспільно-політичних рухів «зелених», які ведуть цивілізовану боротьбу за здійснення ефективної природоохоронної політики, у сьогоднішньому світі виникли й діють групи й рухи, що взагалі виступають проти науково-технічного прогресу. Ці нові рухи часто вдаються до екстремістських акцій, створюючи загрозу суспільному порядку.

Екстремізм і основна  форма його вияву — тероризм, у тому числі й міжнародний, набули нині значного поширення на території багатьох країн світу [18]. Деструктивні сили правого та лівого ґатунку й націоналістичного характеру, використовуючи помилки та прорахунки в процесі демократизації суспільства, виступають проти існуючих державних інститутів, суспільно-політичного устрою, нормальних міжнаціональних відносин, роздмухують конфлікти, провокують зіткнення на політичному, національному та релігійному ґрунті, ультимативно висувають вимоги, які взагалі не можна виконати. «Правий» та «лівий» екстремізм у будь-яких формах, як свідчить політична практика, несуть горе й страждання народам, роблять їх заручниками вузькогрупових інтересів певних політичних сил.

50. Ісламські політичні організації

2) 50-е - конец 90-х гг. XX в. Это период наибольшего расцвета исламского политического движения. Практически, по общему мнению специалистов как у нас, так и за рубежом, он, прежде всего, характеризуется реакцией на деколонизацию и последовавшие за ней радикальные попытки модернизации исламского мира на западный (т.е. капиталистический) или восточный (т.е. социалистический) манер, обусловленные господством западных по своему происхождению идеологий и неудачами социально-экономических и политических преобразований в мусульманских странах.  
 
Известный отечественный специалист Евгений Примаков в работе «Мир после 11 сентября» формулирует это так: «Усиление исламского фундаментализма» «несомненно, связано с крушением колониальной системы», «разделом современного мира на благополучный Север и остальную часть, к которой относится большинство мусульманских стран» и «шокирующие проявления «массовой культуры», которая разъедает многие моральные устои общества». 
 
Данные факторы обусловили развитие политических проектов под лозунгами Ислама, которые в различных странах в зависимости от местных условий принимали различные формы: от гражданской войны (Алжир, Таджикистан, в определенной степени Египет) до участия во власти (Малайзия, Индонезия, Иордания, Турция, Пакистан, после урегулирования Таджикистан) и прихода к власти (Иран, Судан, Афганистан).  
 
На этот же период приходится усиление саудовского влияния в исламском мире, которое было обеспечено подскочившими после энергетического кризиса 1973 г. ценами на нефть и стремлением США пресечь за счет распространения исламских, причем, в первую очередь, в ваххабитской интерпретации, идей укрепления влияния левых, а значит и Советского Союза. Но это, конечно, не значит, что политические исламские организации, взаимодействовавшие с Саудовской Аравией, автоматически приминали предлагаемую модель и становились инструментом ее влияния. Об этом говорит хотя бы массовое неприятие со стороны этих самых групп помощи Эр-Рияда Соединенным Штатам во время первой войны в Заливе.  
 
С другой стороны, саудовско-американское влияние привело и к некоторой вульгаризации исламского политического движения и усилению «джихадистских» течений, что сказывается до сих пор. В годы войны в Афганистане, когда Вашингтон оказывал серьезную поддержку различным мусульманским движениям в борьбе против СССР, в исламском движении отошли на второй план социальные проблемы. Акцент был поставлен, прежде всего, на «войне с неверными». Такой уклон отвечал интересам правящих кругов мусульманских стран, далеких от политических идеалов Ислама, а также Соединенных Штатов, которые пытались использовать Ислам как один из основных факторов в «холодной войне».  
 
На рассматриваемом этапе исламское политическое движение, в целом, сохраняло черты идеологии «третьего пути». Так, Исламская революция в Иране прошла под лозунгом «Ни Восток, ни Запад», что вызывало симпатии со стороны крайне правых на Западе. В то же время в данный период была заложена идеологическая база сближения с левыми, а ближе к концу 90-х XX в. наметился некоторый тандем с либералами и националистами в общей борьбе против авторитарных режимов. 
 
В 50-80-е гг. XX в. на свет вышло большинство основных трудов по современной политической теории Ислама. В это же время произошло значительное размежевание между интеллигенцией, выступавшей с позиций Ислама, и улемами.  
 
В 80-е гг. XX в., надо также сказать, в исламской политической среде выделился т.н. «неоисламизм». К последнему относят Исламский национальный фронт Судана, Исламский фронт спасения Алжира, движение «Ан-Нахда» в Тунисе, международную организацию Хизб ут-тахрир. Их отличие от «классического исламизма» в том, что они переносят основу своей активности с воспитательной и социально-реформаторской роли на непосредственно политическую борьбу за контроль над властными структурами государства.  
 
Завершение этого периода приходится на конец XX в. К этому времени почти во всех странах сторонники исламского пути развития в том или ином виде были либо разгромлены и подавлены, либо их позиции серьезно пошатнулись. От них отвернулись значительные массы населения внутри стран их действия, а также многие симпатизирующие им круги за рубежом. Причиной стало массовое насилие и акты террора со стороны некоторых сомнительного характера организаций, дискредитировавшие во многом все движение, а также неудачи социально-экономического и политического преобразования.  
 
Проблема насилия сопровождала исламские политические движения на протяжении всего рассматриваемого периода. Безусловно, некоторая часть люмпенизированной радикальной молодежи, активно поддержавшая движение, была склонна к насилию (что, непременно, надо оценивать, учитывая реалии того времени, в условиях которых разворачивались события). Это могло быть использовано заинтересованными в дискредитации движения силами, о чем существуют многочисленные прямые и косвенные свидетельства.  
 
Однако большинство сторонников движения и его идеологи всегда осуждали акты террора и насилия, отрицали законность подобных действий, призывали власти к диалогу. Об опасности, исходящей от маргинальных слоев сторонников исламского политического движения, предупреждал еще в 40-е годы Хасан аль-Банна.  
 
Но в любом случае наличие насилия под политическими лозунгами Ислама не должно приводить к тотальному осуждению всего движения. Ведь в противном случае мы не должны всерьез принимать марксизм из-за ГУЛАГа или зверств режима Пол Пота, а также неолиберализм из-за социально-экономических проблем в Африке, Латинской Америке, России и т.д.

51. Особливості та джерела фінансування пол партій

У законах або постановах про фінансування політичних партій встановлюються умови надання державних  дотацій. Дотації одержують партії, які користуються певною підтримкою виборців. Так, у ФРН право на одержання державної дотації мають партії, які зібрали не менше десяти відсотків загальної кількості голосів, поданих в одномандатних округах або не менше половини відсотка — в багатомандатних. Фіксований відсоток необхідної кількості голосів як умова одержання дотацій встановлений також у Швеції і Фінляндії. В Австрії дотації надаються тим партіям, які мають представництво в парламенті. У деяких країнах (Італія і Норвегія) умовою державного фінансування партій є висунення ними встановленої кількості кандидатів у депутати по округах. 

Виборче законодавство  Франції передбачає надання державної  допомоги не партіям, а окремим кандидатам у депутати. Однак практично майже завжди за цими кандидатами стоїть та чи інша політична партія. Держава компенсує певну частину виборчих витрат кандидатів у депутати, але робить це лише в тому випадку, коли за кожного з них проголосує не менше п'яти відсотків загальної кількості тих, хто брав участь у виборах по даному округу. 

У випадках прямого державного фінансування партій кошти між ними розподіляються по-різному. Найчастіше це робиться згідно з пропорцією поданих за партії голосів (Великобританія, Норвегія, США, ФРН) або завойованих ними парламентських мандатів (Данія, Фінляндія, Швеція). Є і складніші формули розподілу державних дотацій. Так, в Австрії кожна партія, що провела в нижню палату парламенту не менше п'яти депутатів, одержує основну суму дотації. Решта коштів розподіляється пропорційно кількості голосів, які одержали на виборах представлені в палаті партії. Порядок розподілу дотацій, за яким великі політичні партії мають переваги, запроваджений і в Італії. 

Здебільшого державні кошти  надаються партіям тільки з метою  часткової компенсації їхніх  витрат на виборчу кампанію. У Скандинавських країнах дотації можуть використовуватись партіями і на інші цілі, зокрема на організаційно-політичну роботу. Зазначені грошові суми займають помітне місце у прибутковій частині партійних бюджетів, хоча ніде не перевищують половини її обсягу.

Водночас законодавчо визнається необхідність контролю з боку держави за фінансами політичних партій. Іноді таку вимогу навіть зафіксовано в конституціях. При цьому звичайно йдеться про опублікування партіями даних про джерела їхнього фінансування. Таке або близьке за змістом правило встановлене у ст. 21 Основного закону ФРН, ст. 21 Конституції Італії, ст. 14 Конституції Греції, ст. 69 Конституції Туреччини. Проте найповніше ці питання регламентуються актами про фінансування політичних партій, в яких визначено строки надання фінансових звітів партій, порядок їх оголошення та перевірки, структуру таких звітів тощо. При цьому, як правило, вимагається звіт не тільки про витрати наданих державою коштів, а й про увесь партійний бюджет. Саме тому відповідні акти не можна сприймати однозначно. З одного боку, їхні положення створюють можливості для контролю не тільки за партійними фінансами, а й над усією сферою організації і діяльності партій. З іншого — вони сприяють зміцненню фінансового становища партій і забезпечують їм додаткові можливості для здійснення функцій. 

Зміст спеціальних законів  про політичні партії, що були введені  в 60—90-і роки в ряді європейських країн, зокрема в Австрії, Іспанії, Португалії, ФРН, є ще більш суперечливим. Першим з них був Закон ФРН про політичні партії, прийнятий у 1967 р. і в подальшому доповнений. Він вважається типовим і був узятий за взірець тими країнами, де діє відповідне законодавство.

53. Характерно, що саме на основі громадських організацій і рухів виникають і розвиваються в сучасній політиці так звані групи тиску. Переслідуючи неполітичні цілі, вони задля їх виконання активно займаються політикою і справляють неабиякий вплив на неї. Аналізуючи групи тиску, сучасний французький політолог Жан-Марі Денкен запропонував два основні критерії їх типології. По-перше, це природа відстоюваних інтересів. Відповідно вчений виділяє: групи, що захищають матеріальні інтереси; профспілки найманих працівників; підприємницькі організації; комерційні і сільськогосподарські організації; групи за моральними інтересами; церкви; спеціалізовані політичні організації; політичні клуби. По-друге, протилежність приватних і публічних груп. До приватних груп Ж.-М. Денкен відніс підприємницькі організації; групи за моральними інтересами; політичні клуби та ін.; до публічних — групи громадян (наприклад, територіальні колективи); військові групи (скажімо, представники фірм, що працюють на виконанні військових замовлень) та ін.

Отже, групи тиску представляють  досить широкий спектр організацій  громадян. Однак їх можна об'єднати загальним, прийнятим у сучасній політології поняттям. Групи тиску — це громадські об'єднання, які прагнуть задоволення власних інтересів шляхом впливу на органи державної влади або політичні партії. Групи тиску мають у своєму арсеналі значну кількість засобів впливу на тих, хто приймає політичні рішення, і на громадську думку. До найпоширеніших слід віднести різноманітні інформаційні впливи (підготовка об'єктивної інформації для представників влади, відкрита і замаскована пропаганда своїх цілей через засоби масової інформації); створення при владних структурах консультативних груп з компетентних спеціалістів; таємний вплив (особисті зв'язки, шантаж і т. ін.); насильство і тероризм (політичного, ідеологічного характеру).

Наявність груп тиску в політичному житті, з одного боку, примножує кількість опосередкованих політичних суб'єктів, розширюючи плюралізм, а з іншого — веде до зрощування найсильніших груп тиску з партійними і бюрократичними угрупованнями, посилення олігархічних і корпоративних тенденцій.

Особливу небезпеку  для будь-якої політичної системи  являють різноманітні мафіозні структури, що виникають внаслідок зрощування злочинного світу з представниками влади і соціального управління. Вони, по-перше, підривають довір'я громадян до існуючих політичних інституцій, легальних засобів реалізації суспільне значущих і особистих потреб, по-друге, готують грунт для виникнення або реставрації тоталітаризму.

Отже, громадські об'єднання  є важливою складовою політичної системи й можуть бути кваліфіковані як громадсько-політичні організації і рухи. Право на громадські об'єднання як невід'ємне право людини й громадянина проголошене Загальною декларацією прав людини. В Україні згідно з Конституцією громадяни мають право на свободу об'єднання у громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом. Усі об'єднання громадян рівні перед законом. Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише у судовому порядку.

54. ЧАСТИНА ЗАГАЛЬНА - Розділ І ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВНОГО БУДІВНИЦТВА  ТА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ - Глава 1. Державне будівництво та місцеве самоврядуванняяк наука і навчальна дисципліна - §1. Поняття, предмет і джерела науки державного будівництва та місцевого самоврядування

Державне будівництво  і місцеве самоврядування – це наука, що являє собою систему  узагальнених знань про організацію  роботи органів публічної влади. Її предметом є суспільні відносини, які складаються у процесі  організації та діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування.

У сучасній науці термін «організація» вживається для означення  певних процесів або явищ. Цей термін походить від латинського «оrganizо» – узгоджено, стрункий вигляд, укладаю. Як процес організація – це сукупність дій, що призводять до створення і покращання взаємозв’язків між частинами цілого. Організація як явище – це об’єднання елементів для реалізації програми або мети, що здійснюється на підставі певних правил і процедур.

Сучасний світ нерідко розглядається як світ найрізноманітніших організацій, які являють собою «сукупність людей, груп, об’єднаних для досягнення якоїсь мети, вирішення якогось завдання на основі принципів поділу праці, розподілу обов’язків та ієрархічної структури». Організації створюються для задоволення різноманітних потреб людей і тому мають різне призначення, розміри, будову та інші характеристики. Органи публічної влади належать до формальних, політичних, бюджетних, некомерційних, державних чи муніципальних юридичних осіб.

З точки зору сучасної теорії державного будівництва, органи публічної влади являють собою  цілісну систему інституцій, призначених  здійснювати управління суспільно  значущими справами від імені  й за дорученням суверена, – народу, – або відповідної територіальної громади. Як різновид соціальних систем, органи публічної влади складаються з людей і регулюють відносини між людьми, їм притаманні такі ознаки, як множинність елементів, єдність головної мети для всіх елементів, наявність зв’язків між ними, цілісність елементів, структурованість, ієрархічність, відносна самостійність. Усі органи публічної влади є штучними системами, тобто цілеспрямовано створюваними для реалізації заданих програм і цілей. Більшість з них мають значний ступінь відкритості, тобто характеризуються розгалуженістю зв’язків з іншими складовими суспільства і, відповідно, значною залежністю від них. Водночас деякі органи публічної влади (особливо виконавчі) досі залишаються відносно закритими системами, що характеризуються переважно внутрішніми зв’язками і задовольняють у першу чергу потреби свого бюрократичного персоналу.

Складність суспільних проблем, що підлягають вирішенню, і  розвиток апарату публічної влади  породжують необхідність належної організації  управління, узгодження діяльності всіх складових цього апарату, тобто обумовлюють необхідність організаційних відносин. Саме організаційні відносини складають серцевину предмету науки державного будівництва та місцевого самоврядування. До таких відносин у сфері здійснення публічної влади належать суспільні відносини, що складаються у процесі взаємодії чи протидії між елементами всередині загальної системи органів публічної влади, а також поза нею при створенні, функціонуванні, реорганізації та руйнації цієї системи. Метою організаційних відносин є забезпечення оптимального використання потенційних можливостей органу публічної влади, його ефективної роботи. У найзагальнішому вигляді середовище організаційних відносин відображене на мал.1.

Мал.1. Середовище організаційних відносин (В – взаємодія, П – протидія )

Організація роботи кожного  з органів публічної влади  може бути визначена через систему  певних показників, які отримали назву  «елементи державного будівництва  і місцевого самоврядування». До них належать:

1. Система органів  державної влади і місцевого самоврядування, тобто види органів публічної влади, місце кожного з них у загальній системі, характер відносин цих органів між собою.

2. Принципи, тобто основоположні  керівні засади, покладені в основу  організації та діяльності органів публічної влади.

3. Функції органів  державної влади і місцевого  самоврядування як основні напрямки  їх діяльності.

4. Компетенція як юридичні  межі владної діяльності органів  публічної влади.

5. Територіальні, правові,  матеріально-фінансові основи організації та діяльності органів публічної влади.

6. Структура, тобто  внутрішньоорганізаційна будова, поділ  органів державної влади і  місцевого самоврядування на  складові частини.

7. Форми діяльності  як види однорідної діяльності  органів публічної влади та  їх структурних підрозділів, управлінського апарату стосовно реалізації компетенції, що здійснюються у певних організаційних рамках, встановлених законодавством.

8. Методи діяльності  органів публічної влади як  способи та інструментальні засоби  здійснення владної діяльності.

Державне будівництво  та місцеве самоврядування не є галузевою  наукою. Публічна влада здійснюється у всіх сферах життєдіяльності суспільства, а тому організаційні відносини, пов’язані з її здійсненням, не можуть складати самостійного предмета правового регулювання. Більше того, далеко не всі організаційні відносини регулюються правом. Деякі з них регламентуються звичаями, нормами моралі і корпоративними нормами. Тому предмет державного будівництва і самоврядування виходить далеко за межі правової сфери і охоплює собою широкий спектр суспільних наук від політології та економічної теорії до соціальної й навіть особистої психології.

Наука державного будівництва  і місцевого самоврядування –  це сукупність науково обгрунтованих  ідей, поглядів, уявлень про організацію та діяльність органів публічної влади. Її основна увага спрямована на динамічні аспекти реалізації публічної влади компетентними органами, на практику їх діяльності, на втілення правових приписів у життя.

Джерелами науки державного будівництва і місцевого самоврядування є

56. Правовою основою опозиційної діяльності є Конституція України, цей та інші закони України, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, Регламент Верховної Ради України.

3. Опозиційна діяльність ґрунтується на засадах:

1) визнання державою  опозиційної діяльності необхідною  умовою функціонування демократичної  правової держави, а парламентської  опозиції - важливою складовою її  політичної системи;

2) верховенства права;

3) добровільності переходу до опозиційної діяльності та припинення опозиційної діяльності;

4) рівності;

5) законності;

6) гласності;

7) забезпечення державою  гарантій для вільної і безперешкодної  діяльності парламентської опозиції.

4. Не допускається  опозиційна діяльність, яка має на меті ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, а також на створення воєнізованих формувань.

Стаття 4. Особливості  створення парламентської опозиції

1. До парламентської  опозиції входять депутатські фракції, добровільні об’єднання депутатських фракцій, окремі народні депутати України відповідно до статті 6 цього Закону.

2. Порядок індивідуального  входження народного депутата  України до складу парламентської  опозиції встановлюється статтею  8 цього Закону.

3. Окремі депутатські  фракції, народні депутати, що  не увійшли до складу парламентської  більшості та не заявили про  входження до парламентської  опозиції не визнаються учасниками  опозиційної діяльності. Такі фракції  та народні депутати України  беруть участь в діяльності Верховної Ради України на загальних засадах визначених Конституцією та законами України. При цьому заміщення посад в комітетах, слідчих комісіях Верховної Ради України здійснюється цими фракціями та народними депутатами після розподілу цих посад між парламентською більшістю і парламентською опозицією.  

Стаття 5. Гарантії опозиційної  діяльності

1. В Україні створюються  і забезпечуються умови для  вільного і безперешкодного здійснення  опозиційної діяльності.

2. Права парламентської  опозиції на здійснення опозиційної діяльності гарантуються Конституцією України і встановлюються законами України.

3. Здійснення опозиційної  діяльності не може бути підставою  для надання парламентській опозиції  чи народним депутатам України,  які входять до їх складу, переваг чи обмеження їх прав.

4. Втручання з боку  органів державної влади, їх  посадових осіб у діяльність  парламентської опозиції забороняється,  крім винятків, передбачених законом.  

Зміни у складі парламентської опозиції

1. Парламентська опозиція  може прийняти до свого складу народного депутата України, який є членом відповідної депутатської фракції на підставі його особистої заяви.

2. Народний депутат  України не може одночасно  входити до складу парламентської  більшості і до складу парламентської  опозиції. Народний депутат України, який входить до складу парламентської більшості, може подати заяву про перехід в парламентську опозицію лише після відкликання свого підпису під угодою про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України.3. Депутатська фракція не може бути одночасно у складі парламентської більшості і парламентській опозиції. Депутатська фракція, яка входить до складу парламентської більшості, може подати заяву про перехід в парламентську опозицію лише після відкликання народними депутатами України - членами цієї депутатської фракції, своїх підписів під угодою про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України.4. Народний депутат України, який входить до складу парламентської опозиції може бути виключений з її складу рішенням парламентської опозиції.5. Депутатська фракція, що входить до складу парламентської опозиції, може прийняти рішення про вихід зі складу парламентської опозиції.6. Інформація про зміни у складі парламентської опозиції офіційно оголошуються головуючим на найближчому пленарному засіданні Верховної Ради України після отримання Апаратом Верховної Ради України документів, передбачених цією статтею.

Стаття 9. Припинення діяльності парламентської опозиції

1. Діяльність парламентської  опозиції припиняється у разі:

1) прийняття нею рішення про припинення опозиційної діяльності;

2) припинення повноважень  Верховної Ради України відповідного  скликання.2. Рішення про припинення  опозиційної діяльності парламентської  опозиції офіційно оголошується  головуючим на найближчому пленарному засіданні Верховної Ради України після його отримання Апаратом Верховної Ради України.3. Інформація про припинення діяльності парламентської опозиції у випадку, передбаченому пунктом 1 частини першої цієї статті, публікується в газеті „Голос України" в чотириденний термін з дня оголошення про це на пленарному засіданні Верховної Ради України.4. У випадку, передбаченому пунктом 2 частини першої цієї статті, опозиційна діяльність парламентської опозиції вважається припиненою одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України відповідного скликання без оголошення про це на пленарному засіданні Верховної Ради України та без опублікування у газеті "Голос України".5. Припинення діяльності парламентської опозиції не виключає можливості утворення нової парламентської опозиції в порядку, встановленому цим Законом.РОЗДІЛ УІ. ОБОВ'ЯЗКИ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ ОПОЗИЦІЇ

Стаття 23. Обов'язки парламентської опозиції

1. Учасники парламентської  опозиції при реалізації ним  прав, встановлених законом, зобов’язані:1)         діяти відповідно до Конституції та законів України;

2)         діяти з урахуванням інтересів громадян України та держави;3)         пропонувати альтернативу офіційному політичному курсу парламентської більшості і Кабінету Міністрів України та способи реалізації альтернативного політичного курсу.4) приймати рішення про припинення опозиційної діяльності, в тому числі окремими народними депутатами України, членами опозиційних фракцій, з врахуванням власної персональної відповідальності перед виборцями та політичною партією, від якої обраний окремий народний депутат України. 

РОЗДІЛ V. ФІНАНСУВАННЯ, ІНФОРМАЦІЙНЕ ТА ТЕХНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОПОЗИЦІЇ

Стаття 24. Фінансове, інформаційне та технічне забезпечення діяльності парламентської опозиції

1. Фінансування діяльності парламентської опозиції здійснюється секретаріатом парламентської опозиції за рахунок коштів, виділених з Державного бюджету України для забезпечення діяльності Верховної Ради України.

2. Секретаріат опозиції  є розпорядником цих коштів.

3. Інформаційне та технічне забезпечення роботи парламентської опозиції, в тому числі і забезпечення роботи опозиційного уряду, здійснюється секретаріатом парламентської опозиції.

РОЗДІЛ УІ. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО  ПАРЛАМЕНТСЬКУ ОПОЗИЦІЮ

Стаття 25. Відповідальність за порушення законодавства про парламентську опозицію

1. Порушення законодавства  про парламентську опозицію тягне  за собою відповідальність, передбачену  законом.

57. Головними країнами перебування українських емігрантів після рееміграції початку 20-х років стали Чехословаччина, Польща, Франція та Німеччина. “Периферійні” осідки знаходилися на території Румунії, Австрії, Югославії, Туреччини тощо. 
Українська еміграція не була єдиною ні за територіально-етнічним походженням (наддніпрянці, галичани, кубанці), ні за політичною орієнтацією (створені ще в Україні партії з традиційними чи модифікованими назвами і програмами і нові, засновані уже за кордоном, дослідники поділяють на чотири політичні течії: ліберально-демократичну, соціалістичну, монархістську та націоналістичну) [1]. 
Разом з тим, спільним надбанням усіх українських емігрантів стала “самостійницька ідея, утверджена збройною боротьбою, що тривала до 1921 року” [2], а також ідея соборності всіх українських земель. Цей фактор, а також наддніпрянське походження переважної більшості партійних організацій, які діяли серед міжвоєнної української еміграції, зумовили особливу увагу до подій у підрадянській (або, як її називали українці за кордоном, “матірній”) Україні. 
Необхідною умовою адекватної оцінки становища в УСРР була наявність достовірної інформації про процеси, які там відбувалися. У свою чергу, стан справ в українському еміграційному середовищі постійно був у центрі уваги керівних кіл радянської України; цікавив він також і національно-свідомі елементи українського суспільства, які посилювалися на хвилі українізації. 
На формування позитивного образу радянської дійсності й на розклад української еміграції були спрямовані офіційні, строго дозовані коментарі, повідомлення, статистичні матеріали, які поширювалися через інформаційні агенства й потім тиражувалися пресою країн осідку емігрантів. Пожвавлення на тлі українізації контактів між науковими й культурними інституціями сприяло розповсюдженню пропагандистської літератури. Активну діяльність розгорнули радник Повпредства СРСР у Варшаві Ю.М. Коцюбинський та консул у Львові Г.Ф.Лапчинський.Але через “залізну заслону”, яка існувала практично від початку більшовицької влади” [3], офіційна інформація не була достовірною і не користувалася довірою в емігрантів. У гості до консула Лапчинського, як тоді глумливо говорили – “на ікру”, вчащали переважно представники галицької наукової та мистецької інтелігенції, яка пройнялася симпатіями до радянської влади, так званим “совєтофільством”. Політичних емігрантів серед “ікроїдів” не було [4].Основним джерелом інформації про події в УСРР була радянська преса У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Зберігаються щотижневі (рідше – щодекадні) політико-економічні огляди газет “Комуніст”, “Вісти”, “Пролетарська правда”, інколи “Известий” і “Робітничої газети” [5]. Готувала огляди емігрантська пресова агенція (на жаль, більш детальних свідчень про цю агенцію авторам не вдалося розшукати). Кожний огляд сягав 20 – 25 сторінок машинописного тексту і містив передруки з названих газет, згруповані у тематичні рубрики: “Промисловість”, “Будівництво”, “Електрифікація”, “Фабрики”, “Фінанси”, “Транспорт”, “Кооперація”, “Нафта”, “Сільськогосподарські машини”, “Хлібозаготівлі”, “Культура”, “Релігія”, “Національні меншості”, “Українізація”, “Соціальні справи”, “Військові справи”, “Професійні справи”, “Партія”, “Адміністрація”, “Контрреволюція”, “Злочини”, “Пропаганда”, “Висновки”. Кількість і тематичне наповнення розділів змінювалися залежно від уваги, яку тій чи іншій проблемі приділяли в радянській пресі. Зокрема, після 1933 року були вилучені рубрики “Українізація” й “Національні меншості”. 
Усі матеріали оглядів мали посилання на першоджерела. Наприкінці розділів і оглядів у цілому їх автори давали свої коментарі і висновки. 
На відміну від 30-х років, преса 20-х, крім офіціозу, містила значну кількість аналітичних та критичних статей, дискусійних матеріалів. Друкувалися стенограми партійних з’їздів, конференцій тощо. Тому, попри деяку заангажованість авторів оглядів у підборці матеріалів, вони давали досить повну картину становища в радянській Україні. ". У 1938 р. КПЗУ, як і Комуністичну партію Польщі, розпустив Комінтерн за облудними звинуваченнями у зв'язках з фашистами. У 1920 р. у Празі виникла Українська військова організація(УВО), яку очолив полковник Є.Коновалець. УВО таємно готувала бійців для можливого антипольського повстання. Згодом було встановлено зв'язки з подібними об'єднаннями, представники яких разом з УВО 1929 р. у Відні заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Головою Проводу ОУН одностайно обрали Є.Коновальця. В основу ідеології ОУН покладено ідеї інтегрального націоналізму. Її метою проголошувалась Українська Соборна Самостійна Держава, побудована на підмурках приватної власності в обмежених розмірах та багатоукладної економіки. Націоналісти проголосили виправданими будь-які засоби для досягнення найвищої мети — незалежної України. Інтереси нації ставилися вище інтересів партій, організацій чи окремих людей, висувалося гасло національної солідарності. Чинилися напади на урядові заклади, пошту, організовувались акції саботажу, вбивства. Діяльність ОУН активізувалася, коли крайовим провідником у Галичині 1933 р. став Степан Бандера. Найбільш відомою бойовою акцією ОУН стало вбивство 1934 р. у Варшаві польського міністра внутрішніх справ Пе-рацького. Невдовзі учасників терористичної акції та крайових керівників було заарештовано. Над ними влаштували гучний судовий процес. Серед підсудних найбільш відомими фігурами були С.Бандера та М.Лебідь, який безпосередньо організовував замах. Трьох підсудних було засуджено до смертної кари (яку замінили на довічне ув'язнення), інших — до різних термінів ув'язнення. Легальні політичні партії та церква засуджували терор ОУН. Українці Буковини зазнавали ще більших утисків з боку влади, ніж галичани й волиняни з боку румунської, польської. До 1928 р. на Буковині зберігався воєнний стан. У 1927 р. у зв'язку з лібералізацією окупаційного режиму політичні кола Буковини організували Українську національну партію. Її керівником став В.Залозецький. Партія виступала за компроміс із владою, використовувала легальні методи діяльності. У середині 30-х рр. почала формуватися консервативна радикальна націоналістична організація на принципах, подібних до оунівських. У 20 — 30-х рр. Чехо-Словаччина залишалася єдиною послідовно демократичною державою Центральної Європи. Тому ставлення до українського населення тут було кращим, ніж у Польщі та Румунії. У Празі проживало чимало представників української політичної еміграції, у чеських вишах за підтримки уряду навчалися молоді українські емігранти. Закарпаття було окремим адміністративним краєм. Український політичний спектр тут складали русофіли, мадярофіли та українофіли. Останні неухильно зміцнювали свої позиції. Їх очолювали священик Августин Волошин та брати М. і Ю.Бращайки. Отож, у центрі політичного життя західноукраїнського суспільства стояли такі головні питання: визначення способів національного визволення України, побудови суверенної Української держави, утвердження в ній справедливого соціально-економічного ладу.

63. Политическая идеология- «система идей, представлений, понятий, выраженная в различных формах общественного сознания (в философии, политических взглядах, праве, морали, искусстве, религии). Идеология является отражением общественного бытия в сознании людей и, раз возникнув, в свою очередь активно воздействует на развитие общества, способствуя ему (прогрессивная идеология) или препятствуя ему (реакционная идеология). В классовом обществе идеология всегда является классовой. Идеологическая борьба является одной из основных форм классовой борьбы наряду с борьбой политической и экономической»*).

В океане разнообразных  политических интересов, настроений и  чувств, невозможно было бы ориентироваться и тем более добиваться их реализации, если бы по мере их выявления не происходила их непрерывная конденсация вокруг различных узловых политических идей. Совсем не одинаковые интересы связываются в блоки на основе однотипности, взаимной дополняем ости или сопряженности. Общим знаменателем каждого такого блока становится политическая идея- идея того или иного совершенствования или переустройства управления общества или даже власти для удовлетворения объединенных блоков интересов, настроений и чувств.

Так, в обобществление заводов заинтересованность дополняется  стремлением к установлению общественной собственности на землю и сопрягается  с расширением функций и усилением  руководящего центра, а общим знаменателем такого блока интересов становится идея приоритета общественных интересов над индивидуальными. Дополнением заинтересованности в частной собственности на средства производства является стремление обеспечить свободу предпринимательства, что сопряжено с соответствующими функциями руководящего центра, а общий знаменатель этого блока - идея приоритета индивидуальных интересов.

Политические интересы, чувства и настроения систематизируют  идеологи. Они формулируют общий  знаменатель - принципы или основные ценности каждого направления, являющиеся концентрированным выражением приоритетных интересов. Идеологи дают им различные эмоциональные, этические, философские, научно- теоретические и религиозные обоснования. На основе изучения возможностей и опыта ими вырабатываются также политические концепции - представление о путях и средствах реализации соответствующих политических интересов, настроений и чувств, в различных конкретных условиях.

Так появляются разнообразные  идейно- политические направления, совокупность которых составляет политическую идеологию общества. В любом обществе одно из идейно- политических направлений оказывается преобладающим, господствующим, а другие с различным успехом конкурируют с ним и между собой.

Подчинение политики и власти идеологии- особенно утопической- разрушает их связь с реальностью и обрекает в конечном счете на крушение. Это делает очевидной опасность призывов утвердить в России господство какой-то одной новой идеологии и сделать власть ее орудием.

Как бы ни были важны в  политической жизни феномены политической психологии и массового сознания, идеология занимает одно из ведущих мест в структуре субъективного фактора политической деятельности. Вопрос о соотношении идеологии и социально- политической и духовной жизни в настоящее время приобрел особую остроту. Уже несколько лет в литературе и политике имеет хождение концепция деидеологизация.

Действительно, история  еще не знала ни одной политической системы, которая бы ни была связана  с идеологическими ценностями. Что  касается современной политической идеологии, то она возникает в Новое время в период подготовки и проведения буржуазных революций. Предпосылки возникновения современных идеологий начали формироваться еще в период Реформации в XVI веке. Реформация привела к появлению религиозного плюрализма, к разделению светской и духовной власти (власти церкви). В результате Реформации происходит определенная секуляризация мировоззрения, т. е. освобождение его от религии. Секуляризация сознания усиливается под воздействием успехов в развитии естествознания. Все это повлияло на формирование светского мировоззрения и возникновения гражданской концепция политики.Важнейшей предпосылкой формирования политических идеологий стало возникновение и развитие современного государства. Централизованному, светскому в своей основе государству нужны были духовные ценности, символы веры, которые заменили бы религиозную сверхсанкцию государства и способствовали бы интеграции общества в новое единое государственно-политическое целое.Возникновение современных политических идеологий связано и с формированием социальной структуры буржуазного общества. Политическая идеология становилась своеобразной систематизирующей формой интеграции политического сознания на уровне классовых, групповых, национальных и межнациональных интересов.Таким образом, возникновение политических идеологий: либерализма, консерватизма, социализма, национализма связано с возникновением и развитием индустриального общества и современного государства. Современные политические идеологии начинают формироваться в Новое время. Их зарождение уходит в эпоху Возрождения и связано с ликвидацией религиозной монополии на духовное господство. В этот период начинается распад универсальной христианской традиции, происходит секуляризация общественного и индивидуального сознания. Но развитие буржуазного общества и современного государства нуждалось в духовной легитимации. На смену религии приходят идеологии, которые начинают выражать и защищать социальные интересы вне религиозных установок. Идеологии становятся квазирелигиями, своеобразными символами светской веры.Но идеология – это не просто теоретически оформленное осознание социальным слоем своего бытия и тенденций его развития. Система ценностей, которые закрепляются в идеологии, создает ориентиры для социального действия. Эти ориентиры мобилизуют людей, руководят их общественной активностью и определяют ее.Отражая социальные конфликты и доводя их до конца в идеальной, теоретической форме, любая идеология выходит на человека как на общественное существо, способствуя его социальной, политической, национальной самоидентификации. Идеологические ценности придают смысл социальному действию и оправдывают его.Основным содержанием политической идеологии является политическая власть, ее трактовка, отношение к различным политическим институтам, представление о наилучшем государственном устройстве, методах и средствах социальных преобразований. В политической идеологии фиксируется отношение к партиям, массовым движениям; устанавливаются ориентиры в сфере международных отношений, определяются принципы решения национального вопроса. Политическая идеология формирует общественные идеалы и обосновывает их как значимые для всего общества.Политические идеологии конкретизируются в политических доктринах, в программных документах партий, в заявлениях различных политических сил. В политических программах и заявлениях идеологии приобретают четкость, ярко выраженную направленность на конкретную ситуацию, в них уточняются меры, эффективные в достижении определенных целей, делается непосредственный выход на властные механизмы

[править] Типы идеологий

К XIX веку сложились 4 идеологии:

1. Либеральная

2. Консервативная

3. Социалистическая (Коммунистическая)

4. Националистическая

В XX веке появилась Фашистская идеология.

64. Обладая сложной внутренней структурой, идеология выполняет ряд жизненно важных функций. Функции политической идеологии вытекают из того, что в ней выражаются: а) теоретически оформленные систематизированные социально-классовые интересы; б) стремление определенной социальной группы к завоеванию или использованию власти для достижения этих интересов; в) необходимость целенаправленных политических действий.Важнейшей функцией политической идеологии является легитимация власти. Функция легитимации выражается в том, что идеология обосновывает право определенных социально-политических сил на власть. Политическая идеология должна овладеть массовым сознанием, внедрить в него определенные критерии оценки прошлого, настоящего и будущего развития общества, сформировать позитивный образ предлагаемой или проводимой политической линии и политических сил, которые хотят реализовать данный курс.  Интегративная функция идеологии заключается в том, что идеология сплачивает определенную социально-политическую общность, формирует политическое сообщество, способствует возникновению чувства коллективного “мы”, создавая определенную степень сплоченности и относительной гомогенности общества. Идеология стимулирует солидарность и служит идейной основой разработки политических программ. С этим связана и конструктивная функция политической идеологии. Конструктивная функция политической идеологии проявляется наиболее четко при принятии политической программы действий, которая реализуется на практике. Конструктивная функция может проявляться и опосредованно, когда политические идеалы мотивируют действие отдельных индивидов, социальных групп, вдохновляют их на активное участие в политическом процессе. Республика, говорил в свое время Дантон, жила в умах людей за двадцать лет до ее провозглашения.Мобилизующая функция связана с тем, что идеологии поднимают и направляют социальные слои и классы на определенные действия, воодушевляют на борьбу за свои интересы.Идеологии несут в себе критическую функцию. Они обладают критическим зарядом осмысления действительности и ниспровержения иных идеологических кумиров.Когнитивная функция политической идеологии связана с тем, что, будучи отражением породившего ее общества, идеология неизбежно несет в себе реальные противоречия жизни, проблемы, связанные с характером социальной структуры, уровнем экономического развития, социокультурной традицией. Идеология несет знания об обществе и его конфликтах. Когнитивная функция идеологии государства, включающая в себя определенные политические стереотипы и ориентиры, обеспечивает для гражданина своего рода сеть внутригосударственных и межгосударственных коммуникаций и восприятия социальной реальности.Политическая идеология выполняет и нормативную функцию. Именно эта функция играет ценностно-ориентирующую роль, определяет направленность социализации индивидов, способы социального взаимодействия между классами, слоями, элитами и контрэлитами, политическими партиями, общественно-политическими движениями, ветвями власти, составляющими государственно-политически организованное сообщество в целом. В идеологии фиксируется определенный политико-идеологический императив, с которым сверяются практические проекты, содержатся политические ориентиры-нормы, которых следует придерживаться. В переходные периоды реформ, революций нормативный компонент несет особую нагрузку. Различными идеологическими течениями создается целый спектр таких нормативных ориентиров, несущих долженствование.Политические идеологии обладают большим потенциалом, с помощью которого можно управлять общественным сознанием. Они облегчают коммуникационное воздействие, ибо определенные социальные слои, по образному выражению американского политолога Р. Макридиса, смотрят на мир как бы в одинаковые бинокли. Идеология является своеобразной нормативно-символической матрицей, которая облегчает социально-политическую идентификацию. Символические коммуникации отражают особый тип властвования, раскрывают самую суть политики как особой сферы социальности. Идеологическая коммуникация становится важнейшим условием формирования вертикали взаимопонимания политической элиты и широких слоев населения, воспроизводства и самоорганизации всей политической сферы. Таким образом, идеология способствует технологизации политических коммуникаций.Для политической коммуникации особое значение имеет язык, политический дискурс. Язык политики – это символическая знаковая система. В политической коммуникации символы выступают, по определению российского политолога А.И. Соловьева “основополагающей идеальной (духовно-оценочной) единицей “ диагностики”. С помощью символов человек сапоопределяется в политике. Символы являются формой смыслопостижения и смыслополагания, через которую социальные явления наделяются определенными значениями. Это облегчает людям политическую ориентацию и взаимодействие.Политические идеологии не только наделяют действия смыслом, придают им социальную значимость, но выполняют и эмоциональную компенсаторную функцию, вселяя надежду на благополучное изменение социального бытия, как бы компенсируя социальную неудовлетворенность, дискомфорт в наличном бытии. Применительно к идеологии государства эмоциональная функция дает ощущение психологической безопасности и принадлежности к большой государственной коллективности, которая дает гарантии защиты. Таким образом, политическая идеология – это духовный феномен, специально предназначенный для целевой и идейной ориентации политического поведения. И, прежде всего, политическая идеология требует подчинения индивидов целям и задачам использования власти.

62. Держава гарантує політичним партіям право на  кошти  та  інше  
майно для здійснення своїх статутних завдань.  

     Політичні  партії є неприбутковими організаціями.  

     Політичні  партії для здійснення своїх  статутних завдань мають  
право на  власне  рухоме  і  нерухоме  майно,  кошти,  обладнання,  
транспорт,  інші  засоби,  набуття  яких не забороняється законами  
України.  Політичні партії можуть орендувати необхідне  рухоме  та  
нерухоме майно.  

       Не допускається фінансування політичних партій:  
     1) органами    державної    влади   та   органами   місцевого  
самоврядування, крім випадків, зазначених законом;  
     2) державними та комунальними  підприємствами,  установами  і  
організаціями, а також підприємствами, установами і організаціями,  
у майні яких є частки (паї,  акції), що є державною чи комунальною  
власністю, або які належать нерезидентам;  
     3) іноземними  державами та їх громадянами,  підприємствами,  
установами, організаціями;  
     4) благодійними та релігійними об'єднаннями та організаціями;  
     5) анонімними особами або під псевдонімом;  
     6) політичними партіями,  що не входять  до  виборчого  блоку  
політичних партій.  
     Інформація про   надходження на  рахунок політичної  партії  
коштів,   заборонених   цим   Законом,   доводиться    відповідною  
банківською установою до відома Міністерства юстиції України.  
     Кошти, що  надійшли  політичним  партіям з порушенням вимог,  
передбачених цим Законом,  перераховуються політичними партіями до  
Державного  бюджету  України  або  стягуються  в  доход  держави у  
судовому порядку.  

65. Необхідною умовою позитивної ролі політичних ідеологій є їхній плюралізм. Це, у свою чергу, передбачає їхню конкуренцію в рамках правового поля. Ідеологічна боротьба – закономірне соціальне явище. Презентантами ідеологій є політичні партії, громадські об'єднання, рухи й організації, в яких громадяни реалізують свої інтереси, запити й потреби, підтримують чи не підтримують формальну владу та її структури.

Найдієвішим засобом  перетворення волі індивідів на колективну волю, забезпечення участі громадян у  формуванні політики держави є саме політичні партії, кожна з яких має власні ідеологічні засади, систему норм і цінностей, соціальну базу, зорієнтовану й розраховану на конкретні соціальні групи [3, c. 65].

Загальноприйнято вважати, що основою для функціонування багатьох політичних партій є ідеологічні засади. Саме тому програмні положення багатьох політичних партій виходять із існуючих політичних ідеологій. У сучасному розумінні політична ідеологія – це система поглядів щодо основних принципів організації суспільства, його цінностей та місця в ній людини.

Процес формування ідеологій  на засадах права і демократичних  тенденціях у країнах колишнього Радянського Союзу ускладнений  певними політичними умовами: позбувшись диктату тоталітарної ідеології, вони виявилися неготовими запропонувати систему дієвих принципів на шляху до становлення власних держав на засадах права та демократії. Це ж стосується й України. Політичні сили нашої держави не можуть чітко сформувати державницькі орієнтири.

Причинами цього, зокрема, є:

– відсутність традицій парламентаризму;

– часта зміна виборчого  законодавства;

– низький рівень конструктивізму  в партійній пропаганді та практичній діяльності (боротьба між партіями зводиться не до конкуренції ідей, а до критики одна одної);

– регіональна поляризованість нашого суспільства;

– перевага політичних кон'юнктурних  інтересів;

– серед нашого політичного  істеблішменту переважають прагнення  тактичного, а не стратегічного характеру. Основне – це прийти до влади, бодай  ненадовго. Прикладом є кожні  президентські та парламентські вибори, коли штучно розігрується регіональна карта України: не дозволимо реваншувати бандитам із Донецька або бандерівцям із Західної України. Тому й не дивно, що в нас низький рівень патріотизму та національної ідентифікації.

Як стверджує М. Михальченко, «така різниця в поглядах не випадкова. Наприклад, існує істотна відмінність між політичними партіями в Німеччині та Україні. У Німеччині є кілька могутніх політичних партій, які, перемігши на національному або земельному рівні, формують уряди й здійснюють так звану політику. Навіть опозиційні партії є важливою ланкою державного життя. В Україні майже всі політичні партії ще не подолали рівня вузьких корпоративних патронажних («патрон» – олігарх або урядовець) клубів». [1, c. 52].

Роль політичної ідеології в діяльності політичних партій обумовлює необхідність дослідження не лише впливу ідеологічних програм на характер функціонування тих чи інших партутворень, цілі й методи їх політичної боротьби, але й механізмів зворотного впливу, коли конституювання “позиційних” та “опозиційних” партій спричиняє появу таких феноменів, як “позиційна” та “опозиційна” ідеології. В політологічних дослідженнях вживається поняття офіційної ідеології (не слід ототожнювати з поняттям державної ідеології). Проте, на думку автора, воно є надто широким за змістом і, по суті, містить у собі цілі й цінності, що визнаються як опозицією, так і партіями, що мають вирішальний вплив на функціонування органів державної влади. (Фактично основні цінності офіційної політичної ідеології визначаються у Конституції держави і програмують загальну спрямованість, у межах якої можуть варіюватися ті чи інші програми суспільно-політичного розвитку). Тому в дослідженнях політичних ідеологій та їх впливу на розвиток суспільно-політичних відносин, політичної свідомості, політичної культури важливою теоретичною проблемою є вивчення підстав виникнення і розвитку опозиційної ідеології, а також можливості застосування критерію опозиційності для характеристики тих чи інших політичних ідеологій

Отже, як політична партія, так і політична ідеологія розглядають державну владу як засіб власної реалізації. Причому подібний синтез політичної ідеології та політичної партії є надзвичайно плідним, оскільки в системі суспільно-політичних відносин партії виступають найактивнішим гравцем, який, з одного боку, потребує політичної ідеології (яка дозволяє відрізняти одну партію від іншої), а, з іншого боку, спроможний надати ідеології важелі для її безпосереднього втілення (таким важелем і є державна влада).

Але залежність перспектив реалізації політичної ідеології від перемоги чи поразки політичної партії, яка виступає носієм цієї ідеології, на практиці означає те, що одночасно з партією, „позиційною” чи „опозиційною”, стає такою й сама політична ідеологія. Звісно, що найвиразніше зміна у статусі політичної ідеології проглядається при двопартійних системах (єдина умова, яка має бути врахована у цьому випадку, як відзначав М. Дюверже, стосується того, що жодна з цих політичних партій не повинна бути партією тоталітарного типу [10], оскільки після її перемоги зникає саме поняття ідеологічного плюралізму та співіснування різних політичних ідеологій).

Для політичної теорії констатація  цього має надзвичайно важливе  значення. Адже, порівнюючи різні політичні  ідеології та прагнучи визначити ступінь їх впливу на масову політичну свідомість, рівень їх поширеності, а також популярність у суспільстві тих чи інших політичних цінностей та ідеалів, необхідно відстежувати їх суспільну динаміку. У цьому сенсі емпіричні дані, які відображають боротьбу політичних партій (перш за все під час загальнодержавних виборів), служать матеріальною основою для узагальнень, які дозволяють визначити домінуючу в суспільстві політичну ідеологію, а також те, які саме прошарки населення її підтримують, наскільки вона поширена і наскільки довго залишається домінантною (скажімо, перебування при владі у Швеції соціал-демократів протягом 60-х років ХХ століття, яке Е. Аннерс навіть окреслив як “соціал-демократичні лещата” [11], дозволяє зробити висновок щодо високої популярності соціал-демократичної ідеології та соціал-демократичного дискурсу в суспільній свідомості країни того часу).

66. В основі консерватизму лежить ідея недосконалості людської природи, що служить обґрунтуванням таких положень:

• невідворотності соціальної нерівності і ієрархічності суспільних відносин;
• потреби у підтримці моралі, релігії, традиції як регуляторів поведінки людини;
• розуміння соціального порядку як виправдання моделі влади, що встановилися, і традиційного зразка взаємовідносин;
• потреба у сильній державі, функція якої - захист власності і життя громадян, традиційних соціокультурних норм, а в цілому - соціального порядку і законності;

• пряма демократія недосконала; якостями лідера наділяються далеко не всі, тому тільки окремі можуть взяти на себе відповідальність щодо керівництва іншими.

У порівнянні з іншими ідеологіями консерватизм на перше  місце ставить соціальний порядок, надаючи перевагу йому перед свободою і рівністю. Не заперечуючи можливості соціальних змін, консерватори вважають, що вони можуть бути успішними, якщо будуть досягати цього еволюційним, а не революційним шляхом. Елементи консерватизму можна побачити в програмах багатьох європейських партій (наприклад, британська Консервативна партія), а в США - в заявах політиків-республіканців. В останні десятиліття класичний консерватизм трансформувався в неоконсерватизм, який, з одного боку, відстоює традиційні консервативні цінності (сім'я, релігія, мораль, порядок, законність), а з іншого - звертається до ліберальних цінностей (права людини, свобода особистості), сучасний консерватизм повністю не заперечує і необхідності державного регулювання, в той же час вважаючи, що держава не повинна заважати розвитку ринку і обмежувати конкуренцію.

У лібералізмі на першому місці стоїть принцип індивідуалізму: автономність особистості, вільний прояв особистої ініціативи.

Як політична ідеологія, лібералізм включає в себе такі принципи:

• індивідуальна свобода, коріння якої лежать поза політикою – в приватному житті, в підприємництві;
• конституційний порядок, який закріплює і гарантує свободи особистості;
• народний суверенітет: уряд формується зі згоди народу, а кожен громадянин має право впливати на прийняття політичних рішень.

У межах теорії лібералізму  отримали розвиток ідеї правової держави і поділу влади.

Класичний лібералізм свободу  особистості і рівність можливостей  вважає більш пріоритетними, ніж  соціальна рівність. Ринок і вільна конкуренція розглядаються як умови  реалізації рівних можливостей в  економічній сфері. Але в II половині XX ст. класична ліберальна ідеологія зазнала певних змін. Більш демократичний варіант лібералізму переглянув формулу класичного лібералізму „мінімум держави - максимум ринку" і не заперечує як необхідності державного регулювання економіки (регулювання монополій, ринку праці тощо), так і соціальних програм, покликаних пом'якшити крайнощі соціальної нерівності. В останні десятиліття на зміну соціальному лібералізму прийшов неолібералізм, який робить наголос не стільки на прямі програми допомоги, скільки на створення умов для його професійної підготовки і перепідготовки як реального втілення ідеї рівностей можливостей. У США ідеї неолібералізму отримали практичне втілення в діяльності адміністрації президента Б.Клінтона. одночасно є прибічники і більш радикальних варіантів лібералізму:

Лібертаріанство, яке включає в себе установку на „нульову державу" (обмеження дій держави, які можуть принести шкоду ринку) і виступає за розширення вільної конкуренції. Держава повинна охороняти лише фундаментальні права людини, віддавати перевагу рівності можливостей перед соціальною рівністю.

Лібертаризм, що виходить з ідеї терпимості і надання повної свободи індивідам у виборі стилів життя і моделей поведінки. З їх точки зору, будь-яка дія допустима, якщо вона не приносить шкоди іншим. У США ці ідеї відстоює Лібертаристська партія67. Соціаліìзм — суспільне вчення, ідеалом якого є здійснення принципів соціальної справедливості і рівності.

Економічна основа соціалізму - «соціально справедливий» розподіл продуктів суспільної праці та система «соціального захисту».

За філософсько-економічним  вченням К.Маркса та суспільно-політичною доктриною його послідовників - чисельних комуністичних ідеологів 20-го століття, соціалізм — це перехідний період від капіталізму до комунізму.

· Одне з крайніх втілень ідей соціалізму на практиці - економічний, політичний і державний лад СРСР та його сателітів

· Інша суспільна форма втілення ідей соціалізму сьогодні - «ринкова соціальна економіка» - господарство і суспільний лад більшості країн Західної та Центральної Європи

Социалиìзм — экономическая, социально-политическая система, характеризующаяся тем, что процесс производства и распределения доходов находится под контролем общества. Важнейшей категорией, которая объединяет различные направления социалистической мысли, является общественная собственность на средства производства, которая заменяет собой частную собственность.

Марксизм определяет социализм как общественно-экономическую формацию с преобладанием общественной собственности на средства производства. Марксизм-ленинизм рассматривает социализм как первую фазу коммунизма.

Социализм можно рассматривать  как политическую идеологию, выдвигающую  в качестве цели и идеала установление общества, в котором:

· отсутствуют эксплуатация человека человеком и социальное угнетение;

· утверждаются социальное равенство и справедливость.

А уничтожение частной  собственности — лишь способ достижения поставленных целей Соціал-демократична ідеологія стверджує цінності свободи, справедливості (рівності) і солідарності. Досягнення цих цінностей здійснюється через еволюційне перетворення капіталістичного суспільства у новий стан - демократичний соціалізм.

Шлях до останнього лежить через ствердження політичної, економічної  і соціальної демократії. Політична  демократія передбачає розвиток правової держави, інститутів громадянського суспільства, місцевого самоуправління. Під економічною демократією розуміється співучасть робітників в управлінні підприємствами, співіснування форм власності („змішана економіка", обмеження стихії ринку і великого приватного капіталу державним регулюванням і антимонопольним законодавством. Соціальна демократія розглядається як тенденція вирівнювання добробуту і статусів людей через механізм перерозподілу доходів на користь малозабезпечених верств населення. На відміну від анархізму і комунізму соціал-демократія розглядає державу не як негативу силу, а як інструмент досягнення справедливості і рівності. Справді, забезпечення гарантій соціальних і економічних прав (право на роботу, житло, медичне обслуговування тощо) вимагає більш активної урядової політики. Уявлення соціал-демократії про класову боротьбу відрізняється від традиційного марксистського підходу. „Класова боротьба" обмежена спектром конвенціональних форм поведінки, головна з яких – участь у виборах. Після Другої світової війни соціал-демократія стала однією з головних політичних сил у багатьох країнах світу, але перш за все у Європі.

З 80-х рр. XX ст. глибоку  ідейно-теоретичну кризу переживає  комуністична ідеологія. Для неї  характерна ідея корінної перебудови суспільства: усунення приватної власності як засобу досягнення економічної, соціальної і політичної рівності, справжнього народовладдя, розуміння справедливості як відсутність експлуатації, ідея побудови спочатку соціалістичного, а потім безкласового комуністичного суспільства. Не дивлячись на різке скорочення чисельності комуністичних партій, у багатьох постсоціалістичних країнах, зокрема в Україні, ці партії зберегли свій вплив на частину населення. Сучасні комуністи пом'якшили свою негативну оцінку ринку, заявляючи про необхідність формування планово-ринкової, соціально орієнтованої економіки.

68. Націоналіìзм — специфічний стан свідомості етносу і соціально-психологічних орієнтацій людей, а також сполучені з ними ідеологія, теорія і соціальна практика.

Етнічний довідник так подає сучасне значення терміну:

69. Клерикализм (лат.  clericalls - церковный) — политическое направление, добивающееся первенствующей роли Церкви и духовенства в общественной, политической и культурной жизни общества. Следует отличать от теократии.

· В более узком, экклезиологическом смысле, — организация церковной жизни, предполагающая господство сословия клириков (профессионального духовенства). Наиболее ярко представлен в Римско-католической церкви.

Носителями клерикализма выступают духовенство и связанные с Церковью лица. Клерикализм предполагает антилиберальное настроение; использует в своих целях не только церковный аппарат, но и различные клерикальные организации, клерикальные политические партии, а также созданные при ближайшем участии Церкви профсоюзные, молодёжные, женские, культурные и прочие организации.

Клерикальные партии возникли вместе с парламентаризмом, хотя клерикализм, как мировоззрение  и политический идеал, несравненно  древнее. В стране, где государственная власть находится в тесном союзе с Церковью, нет необходимости в самостоятельной клерикальной партии, она сливается с партией правительственной. Основная форма противостояния клерикализму — секуляризм.

70. В России юридическое определение того, какие действия считаются экстремистскими, содержится в статье 1 Федерального Закона №114-ФЗ«О противодействии экстремистской деятельности».

В соответствии с поправками от 29 апреля 2008 г. к экстремистской деятельности (экстремизму) относятся:

· насильственное изменение основ конституционного строя и нарушение целостности Российской Федерации;

публичное оправдание терроризма и иная террористическая деятельность;

возбуждение социальной, расовой, национальной или религиозной  розни;

пропаганда исключительности, превосходства либо неполноценности человека по признаку его социальной, расовой, национальной, религиозной или языковой принадлежности или отношения к религии;

нарушение прав, свобод и  законных интересов человека и гражданина в зависимости от его социальной, расовой, национальной, религиозной или языковой принадлежности или отношения к религии;

воспрепятствование осуществлению  гражданами их избирательных прав и  права на участие в референдуме  или нарушение тайны голосования, соединенные с насилием либо угрозой его применения;

воспрепятствование законной деятельности государственных органов, органов местного самоуправления, избирательных  комиссий, общественных и религиозных  объединений или иных организаций, соединенное с насилием либо угрозой  его применения;

совершение преступлений по мотивам, указанным в пункте «е»  части первой статьи 63 Уголовного кодекса  Российской Федерации;

пропаганда и публичное  демонстрирование нацистской атрибутики или символики либо атрибутики или  символики, сходных с нацистской атрибутикой или символикой до степени смешения;

публичные призывы к  осуществлению указанных деяний либо массовое распространение заведомо экстремистских материалов, а равно  их изготовление или хранение в целях  массового распространения;

публичное заведомо ложное обвинение лица, занимающего государственную должность Российской Федерации или государственную должность субъекта Российской Федерации, в совершении им в период исполнения своих должностных обязанностей деяний, указанных в настоящей статье и являющихся преступлением;

организация и подготовка указанных деяний, а также подстрекательство  к их осуществлению;

финансирование указанных  деяний либо иное содействие в их организации, подготовке и осуществлении, в том  числе путем предоставления учебной, полиграфической и материально-технической базы, телефонной и иных видов связи или оказания информационных услуг.

71. Інституціоналізація політичних партій виявляється у створенні розгорнутої правової основи їхньої організації і діяльності. Поняття інституціоналізації охоплює регламентацію порядку утворення партій, фіксацію в законодавстві загальних вимог щодо формування програмних і організаційних документів, внутрішньої структури і членства, фінансування діяльності та регулювання деяких інших питань.

  На установчому з'їзді (конференції, зборах) політичної партії  
затверджуються статут і програма політичної партії,  обираються її  
керівні і контрольно-ревізійні органи.  

     Діяльність  політичної партії може здійснюватися  лише після її  
реєстрації. Не допускається діяльність незареєстрованих політичних  
партій.

     Стаття 11. Реєстрація політичних партій  
     Реєстрацію політичних партій  здійснює  Міністерство  юстиції  
України.  
     Для реєстрації  політичної  партії  до  Міністерства  юстиції  
України разом з заявою подаються:  
     1) статут і програма політичної партії;  
     2) протокол   установчого   з'їзду   (конференції,    зборів)  
політичної  партії  із  зазначенням  дати і місця його проведення,  
кількості учасників,  які проголосували  за  створення  політичної  
партії;  
     4) відомості про склад керівних органів політичної партії;  
     5) платіжний документ,  що посвідчує внесення реєстраційного  
збору;  
     6) назва та адреса банківської установи,  в якій  політична  
партія відкриватиме рахунки.  
     Міністерство юстиції України здійснює реєстрацію політичної  
партії після перевірки поданих матеріалів.  
     Після реєстрації політична партія набуває статусу юридичної  
особи.  
     Реєстрація обласних, міських і районних організацій або інших  
структурних утворень,  передбачених статутом партії,  здійснюється  
відповідними органами юстиції Міністерства юстиції  України,  якщо  
інший  порядок  не  передбачений  законом,  лише  після реєстрації  
політичної партії Міністерством юстиції України.  Після реєстрації  
обласних,  міських  та районних організацій політичних партій вони  
можуть набувати  статусу  юридичної  особи,  якщо  це  передбачено  
статутом партії.  
    Первинні  осередки    політичної    партії,   яким   статутом  
політичної партії не надається право юридичної особи,  легалізують  
свою  діяльність  шляхом  письмового повідомлення про утворення до  
відповідного  органу  юстиції  Міністерства  юстиції   України   в  
10-денний  строк з часу їх утворення.  Про своє утворення первинні  
осередки політичної партії повинні  у  вказаний  строк  повідомити  
також   відповідні  місцеві  органи  виконавчої  влади  та  органи  
місцевого самоврядування. 
     Відповідний орган юстиції Міністерства   юстиції   України,  
прийнявши документи про легалізацію,  протягом трьох годин видає  
довідку  про  легалізацію  первинних  осередків політичної партії.  
    Органи, що  здійснюють  реєстрацію  політичних  партій  та їх  
обласних,  міських,  районних організацій  або  інших  структурних  
утворень, передбачених статутом партії, ведуть відповідні реєстри.  
Форму реєстрів затверджує Міністерство юстиції України.  
     Міністерство юстиції України,  його відповідні  органи  після  
реєстрації видають політичній партії,  обласній, міській, районній  
організації партії або іншим структурним утворенням,  передбаченим  
статутом  партії,  реєстраційне  свідоцтво встановленого Кабінетом  
Міністрів України зразка.  
     Політична партія  щорічно   інформує   Міністерство   юстиції  
України про обласні,  міські,  районні організації партії або інші  
структурні  утворення,  передбачені  статутом  партії.   Політична  
партія  також  інформує  Міністерство  юстиції  України  про зміни  
назви,  програми,  статуту,  керівних органів партії, їх адреси та  
місцезнаходження  у  тижневий  строк  після прийняття рішень з цих  
питань.  

     Міністерство  юстиції  України   оприлюднює   щорічно   список  
зареєстрованих політичних партій, їх юридичні адреси.  
     Протягом 30 днів з моменту надходження документів, зазначених  
у пунктах 1-6 цієї статті,  Міністерство юстиції  України  приймає  
рішення про реєстрацію або відмову у реєстрації політичної партії.  
Цей строк може бути продовжений Міністерством  юстиції  України  у  
разі потреби, але не більше ніж на 15 днів.  
     У реєстрації  політичної  партії  може бути відмовлено,  якщо  
документи,   подані   для   реєстрації   політичної   партії,   не  
відповідають Конституції, цьому та іншим законам України.  
     Реєструючі органи,  зазначені у частині п'ятій цієї статті,  
приймають  рішення  про  реєстрацію  обласних,  міських,  районних  
організацій  або  інших  структурних  утворень  політичної партії,  
передбачених статутом партії,  протягом 10 днів з дня  надходження  
письмової  заяви  від  них,  завіреної керівним органом політичної  
партії.  
     До заяви додаються:  
     копія статуту політичної партії;  
     протокол установчих зборів  або конференції,  на  яких  було  
утворено обласну,  міську, районну організацію або інше структурне  
утворення політичної партії.  
     У разі відмови в реєстрації  Міністерство  юстиції України  
та його органи юстиції повинні  надати  заявникові  своє  письмове  
вмотивоване ріш

     Рішення  Міністерства  юстиції  України  чи його органу юстиції  
щодо реєстрації або неприйняття будь-якого рішення з цього питання  
може бути оскаржене до суду.  
     Відмова у реєстрації  не є перешкодою у повторному зверненні  
про реєстрацію.

72. Депутаты областного совета на основе единства взглядов или партийного членства могут объединяться в депутатские фракции с численностью не менее пяти депутатов. В состав фракции могут входить беспартийные депутаты, поддерживающие политическую направленность фракции. Депутат может входить в состав только одной фракции. Депутатская фракция может быть образована в любое время в течение срока полномочий совета данного созыва. Депутаты, входящие в состав депутатской фракции, избирают лицо, возглавляющее фракцию. Депутатская фракция регистрируется советом по представлению лица, возглавляющего фракцию. К представлению прилагается подписанное депутатами, входящими в состав данной фракции, письменное уведомление о создании депутатской фракции с указанием ее названия, персонального состава и партийной принадлежности членов фракции. Решение об объединении депутатов во фракцию доводиться до сведения депутатов областного совета председательствующим на пленарном заседании совета. Деятельность депутатской фракции прекращается:

1. в случае выбытия из ее состава отдельных членов фракции, вследствие чего численность фракции становится меньше, чем предусмотрено настоящим Регламентом;

2. в случае принятия депутатами областного совета, которые входят в ее состав, решения о роспуске депутатской фракции;

3. по истечении срока полномочий областного совета.

Порядок работы депутатских фракций, условия вступления депутатов во фракцию, выхода или исключения из нее определяются членами фракции самостоятельно.

Статья 53. Права  депутатских групп, фракций

Депутатские группы, фракции  имеют право:

1. на пропорциональное представительство в постоянных и временных комиссиях совета;

2. предварительно обсуждать кандидатуры должностных лиц, избираемых, назначаемых или утверждаемых советом;

3. на гарантированное выступление своего представителя на пленарном заседании совета по каждому вопросу повестки дня. Выступающие от группы или фракции обладают преимущественным правом выступления после выступления представителей постоянных комиссий областного совета.

74. Державний  контроль за дiяльнiстю об'єднань громадян  здiйснюється 
державними органами у порядку, 
передбаченому законодавством Украiни. 
Органи,  що  проводять легалiзацiю об'єднань громадян,  здiйснюють 
контроль  за  додержанням ними положень статуту. Представники  цих 
органiв  мають  право бути присутнiми на заходах,  що  проводяться 
об'єднаннями  громадян, вимагати необхiднi  документи,  одержувати 
пояснення. 
Нагляд   за  виконанням  та  додержанням  законностi  об'єднаннями 
громадян здiйснюють органи прокуратури. 
Контроль  за  джерелами та розмiрами надходжень, сплатою  податкiв 
об'єднаннями  громадян здiйснюють вiдповiдно фiнансовi  органи  та 
органи державноi податковоi iнспекцii. 
     Об'єднання   громадян   у   встановленому   порядку   подають 
фiнансовим органам декларацii про своi доходи та витрати. 
Щорiчно на пiдставi фiнансових декларацiй у газетi "Голос Украiни" 
публiкуються списки осiб, пожертвування яких на користь полiтичних 
партiй   перевищують  розмiр,  що  визначається  Верховною   Радою 
Украiни. 
Спецiальна комiсiя Верховноi Ради Украiни, до складу якоi  входять 
депутати - представники усiх представлених у парламентi полiтичних 
партiй, розглядає iх фiнансову дiяльнiсть за рiк i доповiдає  своi 
висновки на пленарному засiданнi Верховноi Ради Украiни. 
У  разi  порушень  фiнансовоi  дисциплiни  полiтична  партiя  несе 
вiдповiдальнiсть  згiдно з законодавством.  Незаконнi  надходження 
вилучаються за рiшенням суду у порядку, встановленому  законом,  i 
зараховуються до Державного бюджету Украiни. 
Посадовi   особи  легалiзуючих  органiв  об'єднань   громадян   та 
громадяни  за  порушення  законодавства  про  об'єднання  громадян 
несуть   дисциплiнарну,  цивiльно-правову,   адмiнiстративну   або 
кримiнальну вiдповiдальнiсть. 
Об'єднання  громадян  несуть  вiдповiдальнiсть,  передбачену   цим 
Законом та iншими законодавчими актами Украiни. 
Керiвництво   об'єднанням  громадян,  яке  не   легалiзувалося   у 
встановленому  законом порядку чи якому вiдмовлено у  легалiзацii, 
`an яке примусово розпущене за рiшенням суду, але продовжує дiяти, 
а  так  само участь у дiяльностi таких об'єднань тягнуть за  собою 
адмiнiстративну або кримiнальну 
вiдповiдальнiсть. 
     За порушення законодавства до об'єднання громадян можуть бути 
застосованi такi стягнення: 
попередження; 
штраф; 
тимчасова заборона (зупинення) окремих видiв дiяльностi; 
тимчасова заборона (зупинення) дiяльностi; 
примусовий розпуск (лiквiдацiя). 
При вчиненні об'єднанням громадян правопорушення, яке не тягне за 
собою обов'язкового застосування іншого виду стягнення, 
передбаченого Закон

73. Правительство — это коллегиальный орган государственной власти общей компетенции, осуществляющий руководство текущим управлением страной в соответствии с ее законодательством. В некоторых странах правительства как коллегиального органа (т.е. органа, принимающего решения путем голосования) не существует. Например, в президентских республиках, абсолютных и дуалистических монархиях все решения в сфере руководства повседневным государственным управлением принимает глава государства единолично, т.е. без голосования министров, которые выполняют при нем лишь совещательные функции. Поэтому о правительстве в таких странах можно говорить лишь условно, имея в виду президента или монарха как главу исполнительной власти и ответственных перед ним министров.

Официальные наименования правительства в разных странах  неодинаковы: например, Федеральное правительство — в Германии, Совет министров (правительство)— во Франции, Государственный совет — в Китае, Федеральный совет — в Швейцарии и т.д.

Положение правительства  в системе органов государственной  власти характеризуется его функциями. Главная — это многогранная деятельность по текущему управлению государством. Следует отметить, что управленческой деятельностью, так или иначе, занимаются все органы государственной власти. Но если парламент, например, разрабатывает стратегию управления государством, выражая ее в законах, а судебная власть разрешает споры, имеющие юридическое значение, то правительство осуществляет текущее повседневное управление всеми вопросами государственной важности: под его руководством находятся вооруженные силы, иностранные дела, разработка и исполнение государственного бюджета. При этом деятельность правительства носит распорядительный характер, т.е. осуществляется в форме руководства целым комплексом органов и учреждений специальной компетенции, занимающихся вопросами управления отдельными отраслями экономики и иными сферами общественных отношений. Вместе с тем деятельность правительства является подзаконной. Поэтому одной из важнейших функций правительства следует считать организацию исполнения принятых парламентом законов в процессе осуществления государственного управления.

Функции правительства  получают отражение в конституциях. Например, в соответствии с Конституцией Франции «Правительство определяет и проводит политику нации. В его  распоряжении находятся администрация и вооруженные силы» (ст. 20).

Функции правительства  реализуются через его компетенцию. В конституциях большинства стран полномочия правительства определяются самым общим образом, из чего можно сделать вывод: правительство занимается всеми вопросами управления, но при этом компетентно лишь исполнять законы по любым вопросам, само же оно осуществлять нормативное регулирование не вправе. Если же правительство в той или иной стране наделено правом осуществлять нормативное регулирование, оно характеризуется в конституции как орган не только исполнительной, но и регламентарной власти. Например, Конституция Франции 1958 г., наделяя правительство правом самостоятельно регулировать вопросы, не отнесенные Конституцией к области законодательства, характеризует его как орган регламентарной власти (ст. 37). Как видно, и здесь компетенция правительства не определена конкретно, а имеет остаточный характер.

Тем не менее, имеются  конституции, в которых компетенция  правительства определена более  или менее детально (ст. 73 Конституции Японии). Подробная регламентация полномочий правительства характерна для социалистических, а также, вероятно, по традиции, — постсоциалистических конституций. Например, компетенция Государственного совета КНР включает, согласно ст. 89 Конституции Китая, 18 позиций

10. Протидія  партій з владою. Історичний аспект 

Аналіз історичного  розвитку політичної опозиції дає можливість виокремити три етапи у становленні  її як інституту політичної системи. Під час першого періоду в  часи античності та Середньовіччя відбувається філософсько-етичне осмислення явища опозиційності, закладаються передумови входження опозиції до структури політичної системи, деякий час діє протоінститут опозиції – трибуни плебсу у Стародавньому Римі.

Другий етап хронологічно охоплює межі Нового часу (друга половина ХVІІ – перша половина ХІХ ст.ст.), для якого характерними є спроби раціонального, природно-правового обґрунтування супротиву владі. Філософсько-етичний, правовий та релігійний аналізи цього феномена привели до необхідності утвердження й легалізації права народу на супротив пригніченню з боку влади. Завершення другого етапу ознаменоване формуванням системи теоретичних доведень необхідності політичної опозиції як інституту стримання влади та її зловживань.

Третій етап розпочався з середини ХІХ ст. і триває до теперішнього часу. Саме в цей період опозиція інституціоналізувалася у  країнах західного світу, на що вплинув  ряд факторів та подій ХІХ-ХХ ст.ст.: виконання парламентом функцій  представництва суспільних інтересів та арени обговорення державних проблем, розвиток масових політичних партій, розподіл гілок влади, закріплення соціальної та економічної нерівності, формування Вестмінстерської системи, розвиток ЗМІ та громадської думки, Друга світова війна, студентські виступи, розгортання масових рухів тощо. Формуються моделі інституціоналізації опозиції в країнах, які першими розпочали процес демократизації (Великобританія, США, Франція, Німеччина). Протидія партій з владою: історичний аспект. 
Як самостійний елемент політичної системи, вони відокремлені від держави. З іншого боку, партії і держава активно взаємодіють. Співвідношення між ними в різних країнах виявляється по-різному. Різняться як рівень, так і форми взаємодії. Однак у будь-якому випадку політичні партії не є складовою частиною державного механізму. У співвідношенні «держава — партії» останні виступають як засіб завоювання й утримання влади, а перша — як засіб її здійснення. 
Зарубіжний досвід дає зрозуміти: а) політичні партії, які глибоко інтегровані у політичний механізм влади, чинять дедалі більший вплив на соціально-економічні та політичні процеси, що відбуваються у суспільстві; б) висновки про діяльність партії слід робити не за назвою, програмою, передвиборною платформою чи популярними гаслами, які вона висуває під час виборчих кампаній, а за конкретними справами, коли партія приходить до влади, працює у владних структурах на коаліційній ос-нові або як опозиційна партія.

38. Виступ декабристів, зокрема “Товариства з'єднаних слов'ян”, залишив помітний слід у розвитку політичної думки в Україні. Висунута ними ідея федеративної слов'янської держави знайшла своє продовження у політичних програмах наступних діячів національно-визвольного руху, зокрема в Кирило-Мефодіївському братстві.

Характеризуючи діяльність Кирило-Мефодіївського братства, необхідно відзначити, що ця українська таємна суспільно-політична організація діяла з кінця 1845 року до березня 1847 р. в Києві. Організаторами його стали представники інтелігенції: М.Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, згодом дор нього увійшли письменник П.Куліш. студенти Київського університету: О.Маркевич, О. Мавроцький. Г.Андрузький, О.Тулуб та інші.

У роботі товариства активну  участь брав Т.Шевченко. Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства була синтезом ідей трьох рухів: українського автономістичного, польського демократичного. Російського декабристського в Україні. Братчики виробили програмні документи, до яких входили “Статут і правила товариства”, та “Книга буття українського народу”, або “Закон Божий”. В останньому документі розвивається ідея про те, що український народ завдяки своїй волелюбності та демократичності звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків - від аристократизму. “Книга” - багатоплановий твір, в якому відображено та оцінено основні події історії з давніх часів до середини 19 ст. Вона посідає чільне місце в історії прогресивної суспільної думки України. На її зміст та політичну спрямованість вплинули твори Тараса Шевченка. Програма Кирило-Мефодіївського братства вироблялась у гострих дискусіях. Це, насамперед, виходило з того, що П. Куліш наголошував та національному, М. Костомаров на загальнолюдському та християнському, а Т.Шевченко - на соціальному елементі. Кожний з цих елементів знайшов відображення в “Книзі Буття…”.

Основними завданнями, які ставили перед собою члени Кирило-Мефодіївського братства були: ліквідація кріпацтва і скасування станів, поширення освіти серед народних мас, об'єднання всіх слов'янських народів в одну рівноправну федерацію, в якій кожний народ мав би свою державність.

Українському народові відводилась провідна роль в організації  всіх слов'ян на визвольну боротьбу. Центром всієї федерації мав  стати Київ. У членів товариства були розбіжності щодо тактики, а  саме: Костомаров і Куліш вважали  шляхом практичного втілення в життя програми поступові реформи, а Шевченко і Гулак - збройне повстання та повалення самодержавства.

Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити свої наміри, бо було розгромлено вже навесні 1847 р.

Проте ідеї братства глибоко  увійшли в світогляд тогочасної інтелігенції. Створили грунт для наступних поколінь українських діячів. Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського братства фактично поклали початок переходу від культурницького та політичного етапу до боротьби за національний розвиток України. Братство органічно поєднало національні та демократичні ідеї. Вироблена кирило-мефодіївцями ідея слов'янської єдності з центром у Києві протистояла концепції централізованої слов'янської імперії з центром у Петрограді. Кирило-мефодіївці виявили себе справжніми мислителями, послідовними борцями за вільну України, інтелектуальною елітою української нації.

З середини 50-х років  ХІХ ст. знову починає відроджуватись український національний рух, ефективність якого знизилась після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства. Активізацією українського руху була стурбована царська адміністрація, наслідками чого стали валуєвський циркуляр (1863 р.) та Емський указ (1876 р.), спрямовані на заборону застосування української мови. В кінці 19 ст. з'явилось нове покоління людей, які гордо називали себе “національно-свідомими українцями”. Це були переважно студенти. Перша організована поява цих молодих українців. Які поринули в політичну діяльність. Відбулася у 1891 р., коли група харківських студентів (на чолі з Іваном Липою) зібралися на могилі Т.Шевченка й створила таємне товариство “Братство тарасовців”, заприсягнувшись поширювати серед українського народу ідей Великого Кобзаря. Організаційні засади братства були сформульовані в його статуті:

політичне виховання членів гуртка;

широка політична автономія  України;

святкування днів, пов'язаних з видатними подіями в історії  України;

видання для народу творів Т.Шевченка й Квітки-Основ'яненки;

вивчення економічного становища України і турбота  про його поліпшення;

піклування про освіту народу, створення бібліотек тощо.

Члени товариства гостро критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурницьку  обмеженість.

“Братство тарасовців”  діяло в Україні до 1898 р. Під  впливом його ідей в 1897 р. було засновано Загальноукраїнську безпартійну демократичну організацію, а у 1900 р. в Харкові - першу політичну українську партію в Російській імперії - Революційну українську партію (РУП).

Отже, “Братство тарасовцев”  було перехідною сходинкою від громадівського руху 60-80 рр. до організації національних українських партій.

Цю історичну добу І.Франко назвав “Молодою Україною”. Це той перехідний час кінця ХІХ  початку ХХ ст., коли, як зауважив І.Франко, українська інтелігенція та молодь відходять  від культурництва і політично нейтрального українофільства й починають дошукуватись політичного розв'язання українського питання.

У другій половині 19 ст. значну роль в революційному русі відігравали  народники, яке являло собою революційно-демократичний  рух різночинної інтелігенції. Для посилення свого впливу на селі народники після виникнення в 1876 р. загальноросійської таємної організації “Земля і воля” змінили тактику, почали селитись в селах з тим, щоб постійно вести там революційну пропаганду. На Україні група народників на чолі з Стефановичем оселились в Чигиринському повіті на Київщині. Переконавшись, що їх пропаганда не справляє бажаного впливу на селян, Стефанович вирішив підняти повстання з допомогою підробленого царського маніфесту, який закликав селян виступати проти поміщиків. У 1877 р. йому вдалося у такий спосіб створити таємну селянську організацію, що мала назву “Таємна дружина”, в яку входило кілька сотен чоловік, але члени її були незабаром арештовані, і спроба використати віру селян у “царя-батюшку” закінчилась цілковитим провалом.

На Україні активну  роботу проводили народовольці А. Желябов, М. Фроленко, Й. Давиденко, Л. Ковальська, О. Бах та ін. Українським народникам-терористам вдалося організувати кілька вбивств  і замахів на царських урядовців, проте це не мало будь-якого впливу на розгортання масового революційного руху.

Певний слід у революційно-демократичному русі залишило Харківсько-Київське таємне товариство. Створене наприкінці 1856 р. при Харківському університеті Я. Бекманом, П. Завадським, М. Раєвським, воно ставило перед собою головне завдання: розповсюдження революційних ідей. Розгортання агітаційно-пропагандистської роботи серед селян і солдатів для залучення їх до справи ліквідації самодержавства і кріпосництва. Більшість членів товариства були за встановлення республіканського політичного ладу.

Харківсько-Київське товариство проводило антикріпосницьку й антицарську  агітацію не тільки в Харкові та Києві, а йу одесі, Чернигові, Сумах  та ін., привертало на свій бік інші легальні чи напівлегальні політичні або просвітницькі організації (гуртки “вертепників” у Москві, піквіків у Катеринославі тощо).

19. Формування політичної  опозиції в країнах світу.

За своєю природою опозиція є носієм альтернативних шляхів розвитку суспільства, тому заслуговує на постійну взаємодію з владою, а не лише від виборів до виборів. Неврегульованість механізмів взаємодії влади та політичної опозиції спричиняє радикальні протести з боку опозиції, як це сталося в Україні наприкінці 2000 р., призводить до соціальних заворушень, революцій, як це вже траплялося в історії.

Опозиція в Україні  не має тривалих традицій. За доби СРСР опозиції московському режимові практично  не існувало. Опозиція з’явилася з  дозволу кремлівської влади лише під час Перебудови. Наслідком  нерозвиненості стала ідейна та організаційна незрілість, неструктурованість сьогоднішньої опозиції в Україні.

Але взаємовідносини  влади та опозиції в Україні, місце  політичних партій у цьому процесі  наочно демонструють деяку некоректність  застосування європейської типології політичних партій до ситуації в Україні. Європейська класифікація партій взяла за основу їхнє ставлення до діючої влади, хоча сам спектр «право–ліво» виник ситуативно. У разі застосування такого підходу до України виявляється, що найбільш лояльними до влади є «Трудова Україна», Демократичний Союз, Партія Регіонів України, Об’єднані соціал–демократи, тобто ліберальна група партій. Найбільш опозиційними до влади є соціалісти, націонал–демократи та «Батьківщина». А «ліві» партії — комуністи та прогресивні соціалісти — у цьому випадку є «болотом».

Українська опозиція заявила про себе на повний голос  після вибуху «касетного скандалу» 28 листопада 2000 року. Сьогоднішня «опозиція» формувалася поступово. Частина  лідерів «опозиції» весь час критикувала  Президента України (О. Мороз, Ю. Тимошенко, О. Турчинов), частина перейшла до опозиції згодом (С. Головатий після відставки з поста міністра юстиції України).

Більшість учасників  сьогоднішніх протестних акцій постійно декларували конструктивну «опозицію» до влади, готовність співпрацювати з нею та вести діалог. Частина лідерів не заявляли про свою опозиційність, будучи при цьому потенційно опозиційною (В. Філенко, С. Хмара, В. Чемерис). В основному контури сьогоднішньої «опозиції» сформувалися після виборів до Верховної Ради України 1998 р.

Помилкою влади було поступове згортання діалогу  та можливостей для співпраці  з опозицією, яке відбулося протягом 1998—1999 років головним чином через  недостатню увагу до політичної опозиції з боку органів державної влади. На тлі політичних успіхів — Конституційної Угоди 1995 р., Конституції 1996 р., міжнародного визнання — влада втратила з поля зору опозицію, зосередилася на виборах до Верховної Ради та Президента України.

Зауваження опозиції не сприймалися як потенційні загрози політичній стабільності у державі. Заяви ряду політиків про загрозу диктатури в Україні були надто абстрактними. Проте на тлі цих заяв в Україні склалася дещо інша система влади, яка суттєво відрізнялася від влади зразка 1994—1996 років.

Склалися впливові адміністративно–фінансові групи, які оформилися у політичні партії та сконцентрували свої зусилля на утриманні влади з метою реалізації своїх фінансових інтересів. Політичні рішення в державі приймалися інколи під впливом та в інтересах зазначених адміністративно–фінансових груп, які при цьому не несли жодної відповідальності за ці рішення. Через це діалог з опозицією було практично втрачено.

Політична напруженість постійно зростала, хоча й мала прихований характер. Задоволення корпоративних  інтересів одних адміністративно–фінансових груп за рахунок інших та за рахунок національних інтересів України спричинило суттєві помилки, які ще більше загострили ситуацію. Це перетворилося на систему. З часом коло тих, хто міг використовувати своє наближення до влади, ставало вужчим, відповідно коло незадоволених постійно розширювалося.

Справа Гонгадзе та «касетний  скандал» стали лише приводом до конфлікту, причини якого визріли раніше. Формування «опозиції» на момент оприлюднення записів вже відбулося, і це не вплинуло на конфігурацію сторін. Хто був «за» або «проти» до кінця листопада, той не змінив своїх поглядів і згодом. Виняток становить хіба що Ю. Тимошенко, але її перехід до лав «опозиції», напевне, пов’язаний з її відставкою з посади віце–прем’єр–міністра України з питань ПЕК, а не зі справою Гонгадзе чи «касетним скандалом».

Неувага влади до опозиції, яка є індикатором суспільних аномалій, в усі часи призводила до серйозних політичних потрясінь, причому незалежно від політичного  режиму. Тоталітарний режим Чаушеску в Румунії зазнав краху і закінчився стратою диктатора та його дружини. Натомість у демократичних США Річард Ніксон подав у відставку з поста президента країни під загрозою імпічменту.

Неувагу до опозиції в  Україні було викликано надмірним  впливом на прийняття владних рішень з боку адміністративно–фінансових груп, які у владних структурах почувалися тимчасовими прохідними особами («временщиками») та прагнули з допомогою влади переграти бізнесових конкурентів, не дбаючи при цьому про національні інтереси України.

Для опозиції важливо  дотримуватися легітимних засобів  політичної боротьби. Події, пов’язані  з «касетним скандалом», стали  серйозним уроком для діяльності політичної опозиції в Україні з  одного боку та значним випробуванням  для української влади — з іншого.

Цивілізоване функціонування опозиції є невід’ємним елементом  політичної системи та основою розвитку громадянського суспільства.

З метою якнайповнішого врахування суспільних ідей, позицій  політичних сил при виробленні державної  політики, пропозицій та рекомендацій партій щодо подальшого вдосконалення політичної системи суспільства, заради досягнення національної злагоди, налагодження конструктивної взаємодії між органами державної влади та об’єднаннями громадян в Україні Указом Президента України створено Політичну раду при Президентові України.

Серед головних завдань  Політичної ради зокрема є сприяння узгодженню позицій політичних партій, налагодження конструктивної взаємодії  між органами державної влади  та об’єднаннями громадян з метою  поглиблення демократичних реформ в Україні та розв’язання актуальних проблем суспільного життя, забезпечення громадянського миру та злагоди13.

Максимальне врахування потенціалу суспільних ідей виступає чинником гармонійного та динамічного  життя країни, сприяє досягненню загальнонаціонального консенсусу стосовно стратегії політичного, економічного та духовного розвитку української нації.

48. Суб'єкти корупційних діянь та інших правопорушень,  
               пов'язаних з корупцією  

     За  корупційні діяння  та  інші  правопорушення,  пов'язані з  
корупцією,  на  підставі цього Закону несуть відповідальність такі  
особи, уповноважені на виконання функцій держави:  

     а)  державні службовці;  

     б)  Прем'єр-міністр  України,   Перший   віце-прем'єр-міністр,  
віце-прем'єр-міністри, міністри;  

     в)  народні   депутати   України,   депутати   Верховної  Ради  
Автономної Республіки Крим, депутати сільських, селищних, міських,  
районних у містах, районних, обласних рад;  

     г)  посадові особи місцевого самоврядування;  

     ґ)  військові  посадові  особи   Збройних  Сил України та інших  
військових формувань (крім військовослужбовців строкової служби).

68. Націоналізм - ідеологія і напрямок політики, базовим принципом якої є вища цінність нації та її основа в процесі державотворення. У націоналізмі є безліч течій, деякі з них суперечать один одному. Як політичний рух, націоналізм прагне до захисту інтересів національної спільності у відносинах з державною владою.

У своїй основі націоналізм  проголошує вірність та відданість своїй нації, політичну незалежність від інших націй і роботу на благо власного народу, об'єднання національної самосвідомості для практичної захисту умов життя нації, її території мешкання, економічних ресурсів і духовних цінностей. Ніціоналізм спирається на національне почуття, яке схоже з патріотизмом. Ця ідеологія прагне до об'єднання різних верств суспільства, не дивлячись на протилежні класові інтереси. Вона виявилася здатної забезпечити мобілізацію населення ради загальних політичних цілей в період переходу до капіталістичної економіки.

В силу того, що багато сучасних радикальні руху підкреслюють свою націоналістичних окраску, национализм часто асоціюється  з етнічної, культурної та релігійної нетерпимості. Така нетерпимість засуджується прихильниками помірних течій в націоналізмі.

Доктрина

Націоналізм - це насамперед ідеологія, яка включає наступні елементи:.

• Існування націй. Націоналізм стверджує, що людство законами природи поділено на фундаментальні одиниці - автономні та самодостатні нації, які відрізняються набором певних якостей.
• Суверенне право нації на самовизначення. Національні проекти можуть здійснюватися тільки у власній державі. Нація має право сформувати свою державу, яка має включати в себе всіх членів нації. Для кожної безперервного територіально-адміністративної одиниці політичні кордони повинні збігатися з культурно-етнічними. Таким чином, нація має вищої (суверенної) владою над чітко обмеженою територією, в межах якої проживає досить однорідне населення.
• Первинність нації в государствообразующем процесі. Нація є джерелом всієї політичної влади. Єдиним легітимним типом уряду є національне самоврядування. Кожен член нації має право безпосередньо брати участь у політичному процесі. Тим самим націоналізм символічно прирівнює народ до еліти.
• Національна самоідентифікація. Необхідною умовою є спільність мови та культури для всього населення в межах єдиної адміністративно-територіальної одиниці. Люди ототожнюють себе з нацією ради свобод і самореалізації. З іншого боку, нація гарантує членство і самоідентифікацію навіть тим, хто не відчуває себе частиною жодної іншої групи.
• Солідарність. Однаковість досягається за рахунок об'єднання людей на грунті любові та братерства, а не шляхом нав'язування певної культури. Важливо, щоб члени нації відчували узи солідарності і діяли не однаково, а в унісон, соизмерять свої зусилля з прагненнями інших.
• Нація як вища цінність. Відданість індивіда національному державі понад індивідуальних чи інших групових інтересів. Завдання громадян - підтримувати легітимність своєї держави. Зміцнення національної держави є головною умовою для загальної свободи і гармонії.
• Загальне освіту. Люди, що складають націю, повинні мати доступ до освіти, яка необхідна для участі в житті сучасного суспільства.

Націоналізм підкреслює відмінності, колорит і індивідуальність націй. Ці відмінні риси носять культурно-етнічний характер. Національну самосвідомість сприяє ідентифікації існуючих іноземних вкраплень в культуру і раціональному аналізу перспектив подальшого запозичення з інших культур на благо своєї нації.

Крім того, націоналізм  розглядає націю як еквівалент індивідуума, як соціологічний організм. Рівність людей перед законом незалежно  від їхнього соціального статусу  чи походження аналогічно рівності націй, незалежно від їхнього розміру або сили з точки зору міжнародного права. У представленні націоналістів, нації можуть володіти талантами або відчувати себе жертвами. Нація також об'єднує сучасне покоління з минулими і майбутніми, що мотивує людей до високої самовіддачі, аж до того, що вони готові задля її порятунку пожертвувати своїм життям.

Пов'язаними з цією концепцією є такі поняття, як «національні цінності», «національні інтереси», «національна безпека», «національна незалежність», «національна самосвідомість» та ін

Хоча сказане вище відноситься до націоналізму в цілому, його різновиди можуть висувати також  і інші ідеологічні вимоги: формування нації навколо певного етносу (національності), загальний рівний правовий статус та ін. До XIX в. национализм  не становился предметом человеческого внимания и рефлексии. Национальность означала определённые культурные особенности. Хлебопашеские народы к фенотипу национальность привязывали слабо, скотоводческие сильно. Однако основные политические явления древности с национализмом, полагаю, были очень даже связаны. 
Первой настоящей проповедью и доктриной превосходства одной нации был иудаизм. К рождению Иисуса Христа это была разработанная, вошедшая в быт традиция. Устами Моисея и других святых, Иегова обещал евреям в собственность всю землю какая ни на есть, а все другие народы - в рабство. Результат. То ли обманул жестоко, то ли евреи неправильно поняли. Но ни один народ на земле в древние времена не был так унижен и гоним. Где же были еврейские Давиды, когда народ расхлёбывал сдачу со своих протонационалистических верований? Где были герои-спасители? Где славные победы? Не было... 
Совсем другое дело Рим. На национальность им было чихать. Опора империи - граждане, носители имперской идеи. Не надо быть семи пядей во лбу, чтобы понять зачем закон ставить выше человека. Это был единственный способ существования Рима. Без этого их предки остались бы воинственным италийским племенем, не больше; остались бы дикарями, подобными тем, что через тысячу лет завладеют экономикой Рима, разрушив институт гражданства. 
И тогда уже существовал третий путь. Китай. Поскольку китайцы считали самой лучшей в духовно-мистическом плане именно свою землю (Поднебесной), постольку затраты на включение в Китай варварских говно-земель выглядели решительно излишними. И вот в таком виде Китай просуществовал втрое больше Рима и въехал в постиндустриальный мир. 
В древней Индии вопрос о национальности не стоял и стоять не мог. Всё решала кастовая (варновая) принадлежность родителей. 
В 3 веке до н.э. в Индии появилась принципиально новая, небывалая религия. Религия перешагнувшая национальные (ака культурные) границы. Буддизм. Это же свойство имело Христианство и Мусульманство. 
Не знаю как у буддистов с мусульманами, но с христианской т.зр., национальные культы есть культы бесов. (Язык = народ; язычник = приверженец национального культа). 
А теперь, уважаемые друзья, давайте взглянем, сколько людей на протяжении тысячелетий сочли интернациональные религии более истинными. Или зададимся вопросом, какие религии побеждали всё это время? 
Все мы знаем такое сочетание слов: «Эпоха Великих географических открытий». Давайте взглянем на нее с точки зрения национальных чувств тогдашних людей. Кто ехал по всему миру и успешно отнимал у местных всё, что мог? Тот, кто на национальность чихать хотел. Рядовые солдаты всемирной колонизации растеряли все национальные черты кроме самых базовых. В основном это были люди, желающие героически набить себе карманы. 
А что за люди были те, кого велико географически открывали? А это были совершенно противоположные люди. Это были люди полностью аутентичные своей национальности. Не испорченные ни интернациональными знаниями, ни интернациональными технологиями. Это были люди готовые умереть за свой народ, хотя и не знали об этом. По крайней мере, герои из них выходили настоящие и в большом количестве, а уж за что да почему – не важно. 
Для моего рассуждения важно – кто кого поимел, и насколько легко и эффективно он это сделал. 
Кого поддержали народы Европы, своих феодалов или чужого Наполеона. Однако Наполеона. Наполеоновские войны – генеральная репетиция мировой войны. И выиграл в этой репетиции Наполеон. Вся Европа легла к его ногам. После России ожидалось противостояние с Британией, и британские шансы в этом раскладе просто никакие. 
Не сообразил галльский гений, что русским крестьянам земля в собственность не очень  нужна… особенно из рук бусурманина. Наполеон думал, что причина успехов – его наполеоновская наглость. Ан нет. Русские не были врагами своим феодалам, и тут-то гений и померк. 
Но нам важно заметить, что тогдашний национализм не вышел за рамки «салонов Анны Павловны» и ограничился фантами за французские словоупотребления. 
Через 50 лет Толстой в «Войне и Мире» покажет, что «наполеоновский» характер противоположен, чужд и прямо враждебен русскому. И именно в этом Толстой увидит причину нашей победы в тогдашней мировой. Беда в том, что до Толстого это никому в голову не приходило. И даже сами русские свойства понимались (славянофилами) куда радикальнее и наивнее, нежели Толстым. Впрочем, нынешним националистам и до Хомякова как до луны пешком. 
Следующая мега-война пошла с накрутками. Накручивали по национальной линии немцев и русских. А кого поимели в этой самой Великой Войне? Немцев и русских. 
Во вторую мировую наша национальная интуиция нам подсказала на национальную тему не накручиваться. Впрочем, Сталин, партия и учебники говорили о том же. И что же? Мы вышли победителями. А вот в победу нацистской Германии не верил никто в мире начиная с 1933 года. Почему? Да потому, что их националистическая идеология предлагала остальным народам рабство… и это был отличный повод собраться всем, чтобы отметелить одного оборзевшего! 
 

58. Розставленнсоціальних  сил щодо екологічних проблем        

 Ступінь іхарактер  свідомості людством ціх проблем  впливає на залучення різних сил у «екосоціальний процес». Історично дана проблема виникла як охорона (заповідування) територій в інтересах пануючої еліти. З`явились відповідні акти і укази, в тому числі і на Україні. Пізніше, коли унікальні природни краєвиди стали розглядатися як національне багатство, у справі створення національних парків і «пам`ятників природи» пануюча еліта стала співробітничати з ученими та іншими «освіченими класами» (даються зразки з історії США, Германії, Росії кінця XIX початку XX вікив).  
        У ході інтенсивної урбанізації і індустріалізації, у тому числі сільского господарства, а також зростання населення виникла проблема природокористування як зіткнення інтересів держави, приватного капіталу, інтелектуалів («екологічного авангарду») і місцевого населення. З формуванням середнього класу в індустріальних країнах Заходу стали винкати масові рухи, спочатку під впливом ідей «міста-саду» Е. Говарда, а пізніше як громадянські ініціативи та екологічні рухи середних верств. Сьогодні на Заході ці рухи придбали масовий характер, об`єднуясь з рухами по захисту громадянських прав, етнічних меншінств, жіночим, пацифістським, самоврядування та іншими.  
        З виникненням глобальних проблем посилилось протистояння між промисловою Північчю і аграрним Півднем планети, між індустріально розвинутими та розвиваючими країнами, між національними державами і транснаціональними корпораціями.  
        Докладно розглядається динаміка взаємозв`язків чотирьох головних сил, формируючих реальну екологічну політику України: екологічний авангард (його ядро - научна та гуманітарна інтелігенція), держава (її федеральні та регіональні структури), «робітники» (насамперед у ресурсодобудівних галузях) і «жителі», тобто групи місцевого населення, які відстоюють своє право на здорове та безпечне середовище свого безпосереднього мешкання.  
        Парадігми стратегій виживання людства в сучасних умовах.  
 

Тема 7. Соціальні  агенти екологічної діяльності       

 Соціальними агентами  з`являються екологічні рухи і  партії, групи громадянських ініціатив, неурядові екологічні організації, а також «групи екологічного інтересу» у різних верствах і на різних рівнях соціальної структури суспільства.  
        Стимули до появи ціх агентів різні: реакція на ризок або його погрозу (наприклад, боязнь «екологічної експропріації»); економічний або політичний інтерес, одягнений у екологічну форму; прихільність екологічним цінностям або зелений ідеології і багато які інши. Як  і в іншіх соціальних рухах, у екологічному є союзніки, «підтримуючи» і попутники, з мотивами, дуже далекими від власне екологічних.  
        Історично зелений рух минув три стадії розвитку: природоохоронну, середовозахисну і власне екологічну, орієнтовану на реалізацію нової екологічної парадігми. Члени руху, рекрутуються із різних верств суспільства, звичайно він складається з осіб середнього достатку, освічених, з деякою кількісною перевагою жінок. Політичний спектр «зелених» широк: від прихильників «глибокої екології» (О. Наєс) та екоанархістів (М. Бунчін, С. Фомічов) до державників та націонал-патріотов. Увесь спектр цих колективних діянь міститься між двома полюсами - орієнтованних на владу і на самоідентифікацію (Д. Рухт). У нинішніх українських умовах з`явився третий тип - орієнтованний на виживання, коли рух мобілізує ресурси і функціонує у цілях самозбереження.  
Головним структурним елементом руху являється його «організіція-носій», яка володіє різноманітними горизонтальними зв`язками з периферійними групами і здатна мобілізувати інтелектуальні та матеріальні ресурси для відтворення руху.  
        Докладно освітлюються структура і засоби мобілізації ресурсів руху, процеси його структурної диференціації (групи консерваціоністів, альтернативістів, екополітиків і так далі), засоби підтримки стійкості руху у мінливому контексту.  
        Для українського студента особливо важливим будуть питання взаємин руху з державою, населенням, органами місцевої влади, з родинними соціальними рухами (самоврядування, житловим, рухом у захист прав споживачів) і іншими агентами громадянського суспільства, що формується в країні.  
        Тема завершується характеристикою типа (конвенціональні, неконвенціональні) і репертуару форм колективного соціального діяння, практикуємих українськими, російськими та іншими екологічними рухами.

59. Історія 

Фемінізм виник у  кінці 18 ст. у Північній Америці. Для першого етапу розвитку фемінізму (19 -перша половина 20 ст.) було характерним  зосередження на питаннях рівноправності жінок і чоловіків. З серед. 20 ст. починається другий етап, основним завданням якого є досягнення фактичної рівноправності двох статей. У сучасних феміністичних доктринах поняття "чоловічий" і "жіночий" мають характер не стільки біолого-анатомічний, а швидше культурно-психологічний. Серед численних напрямів Ф. найпоширенішим є ліберальний Ф., який основне завдання вбачає у розвитку жіночої особистості та еволюційній трансформації суспільства з метою якнайповнішого врахування інтересів та потреб жінок. У кін. 1960 років з'явився радикальний Ф., представники якого закликають переглянути і змінити існуючі патріархальні відносини та традиційний спосіб мислення. Для радикального Ф. характерною є ідея жіночого сепаратизму. Основними вимогами жіночого руху протягом останніх двох століть були: правова рівність жінок і чоловіків, подолання дискримінації жінок в освіті та вихованні, у системі виробничо-фахової діяльності, усунення різних проявів сексизму (дискримінації через стать). У рамках жіночого руху обстоюються також права жінки-матері.

[ред.] Український жіночий рух

Під впливом феміністичної теорії сформувався український жіночий рух. Його особливістю є тісний зв'язок з національно-визвольною боротьбою. У Наддніпрянській Україні основні зусилля емансипаційного руху були зосереджені на боротьбі за право жінки на освіту, зокрема, вищу ("Общество помощи высшему женскому образованию" у Харкові). У 1878 засновано Вищі жіночі курси у Києві, 1880 - у Харкові. В 1884 у Києві засновано український жіночий гурток, який очолила О. Доброграєва. Згодом були засновані Київська жіноча громада, Товариство захисту працюючих жінок у Києві та Харкові. Жінки брали активну участь у культурно-освітньому русі (Олена Пчілка, Х.Алчевська та ін.), а також у суспільно-політичному житті, зокрема у народницькому та соціал-демократичному русі.

У західноукраїнських землях у 1884 в Станіславі Н.Кобринська ініціювала створення Товариства руських женщин, згодом виникли Клуб русинок, Жіноча громада, Кружок українських дівчат та ін. Ідеологічною основою цих товариств був Ф. у поєднанні з національною ідеєю. Існували також релігійно-доброчинні жіночі організації - Марійське товариство пань у Львові (1904), Товариство православних русинок у Чернівцях (1908). У рамках жіночого руху проводились акції, спрямовані на розширення громадянських прав жінок (виборчі права, право на вищу освіту), на створення навчальних закладів для дівчат. У 1887 зусиллями Н.Кобринської та О.Пчілки вийшов у світ жіночий альманах "Перший вінок", а в 1890 роках - три випуски літературно-публіцистичного збірника "Наша доля" (1893, 1895-96; ред. Н.Кобринська) та ін.

Сучасний фемінізм: особливості формування та розвитку

Одна з визначальних феміністичних хвиль на Заході відбувалась  у 1970-і роки. Головними його гаслами  були пропаганда свободи вибору репродуктивної поведінки, тобто доступ до контрацептивів та планування сім'ї, сексуальна революція, перегляд традиційних стосунків між жінками та чоловіками в усіх сферах життя, доступ чорношкірих жінок до тих самих благ, якими користувались білі жінки, та багато інших. Західн.і жінки активно утворювали жіночі організації та групи підтримки. Популярним методом роботи з жінками був метод так званого «підйому свідомості» («consciousness-raising»).

Жінки збиралися на базі свого району малими дискусійними групами, щоб відверто говорити про всі  свої проблеми, які вони не могли порушити більше ніде. Найголовнішим було те, що жодна з цих груп та організацій не мала партійної належності, а створювалася виключно як організація жінок. Крім того, окреслювалося ціле коло «суто жіночих проблем», які мали право вирішувати самі ж жінки.

Це не були ті постулати  «успішного рішення жіночого питання  в СРСР», до яких ми звикли. Сім'я  та держава усувалась від патерналістського  втручання в особисте життя жінки, і вона могла сама визначати міру і ступінь своєї жіночності та виконання своєї «традиційної ролі» в широкому сенсі цього слова. Не кожна жінка хотіла або могла одразу «зрадикалізуватись» (хоча цього й не вимагалось). Однак вже самим існуванням у суспільстві активної групи феміністок були створені передумови для змін в особистому та професійному житті всіх жінок. Таким чином, в основу західного жіночого руху з самого початку було закладене право жінки на автентичність та автономність, незалежно від етнічної чи соціальної групи, до якої вона належала. Це й визначило загалом високу громадянську активність жінок, і незабаром представниці жіночого руху вибороли собі місце як серед політичного істеблішменту, так і серед громадськості в цілому. Жінки проводили публічні акції, а деякі з них на таких акціях навіть спалювали білизну, щоб підкреслити, що не хочуть залежати від прийнятих вимог до форми жіночої фігури. Деякі з цих організацій були пов'язані з пацифістським рухом, але, здебільшого, це були все-таки чисто жіночі організації. В наших тодішніх мас-медіа це подавалось як частка антимілітаристського руху проти війни у В'єтнамі, і справжнє значення жіночих акцій протесту приховувалося.

Ідеї фемінізму в  Радянському Союзі не поширювались. Одним з пояснень було те, що наші жінки вже здобули всі або  майже всі права, і їм більше немає  чого виборювати у держави. Усі невирішені питання були покликані розв'язувати жіночі ради на виробництві, а також спілки радянських жінок. Перша спроба впровадження феміністичних ідей була зроблена Тетяною Мамоновою та її ленінградської групою. Це була публікація альманаху «Марія», в якому вони намагалися привернути увагу до особливої сили й ролі, що покликана відіграти жінка в сучасному суспільстві. Редактори альманаху були вислані за межі СРСР. Тепер важко сказати, чи можна було вважати їхню діяльність чисто феміністичною, але, очевидно, з погляду спецслужб будь-який елемент протиставлення жінки суспільству вже вважався фемінізмом. Протягом досить тривалого часу Тетяна Мамонова була яскравою фігурою в американському жіночому русі. Вже пізніше представниці незалежного жіночого руху Росії, України та інших країн пострадянського регіону почали виїжджати й публікуватися на Заході, знайомлячи дослідників та активісток зі своїм власним досвідом організації жіночих рухів.

Жіночі студії на Заході — це сформована галузь знань, яка викладається майже в усіх без винятку коледжах та університетах. Багато фахівців жіночих студій (women's studies) на Заході вийшли безпосередньо з жіночого руху. Вони мали уявлення про практичні методи і цілі жіночих рухів і розуміли, як пропагувати ці знання. Головне ядро спеціалістів складали історики та літературознавці. Одні стали авторами безпрецедентних творів, що висвітлювали всю історію людства через призму жінок. Інші ж науковці дали нове трактування багатьом творам навіть найвідоміших письменників. Під критику феміністських авторок часто (і слушно) потрапляли такі світові авторитети, як Лев Толстой, Зігмунд Фрейд, Аристосуспільствознавстві існують намагання виділити три головні періоди в тлумаченні «жіночого питання» радянською ідеологією:

1917-1929 рр. – час дискусій  та «узагальненої емансипації»  жінки; 

1930-1965 рр. – «невидимі  роки», коли було оголошено  про досягнення рівності статей;

1965-1985 рр. – відкрите  визнання, що «жіноча» проблема  не вирішена. Однак хоча радянська  політика та ідеологія стала визнавати складність проблеми ліквідації гендерної нерівності, вона знову опинилася в лещатах суто політичних обмежень. Політика, орієнтована переважно на зростання дітонародження, внесла в свідомість біологічний детермінізм щодо «жіночого питання» і заохочувала міркування, зосереджені на жіночості, на рисах характеру, притаманних «прекрасній половині». Існуюча політика зміцнення сім’ї, спрямована на вихід з демографічної кризи (збільшення тривалості і оплати відпустки по догляду за дитиною, активна пропаганда щастя материнства тощо) мала за меті примусити жінку народжувати більше дітей і ще більше «крутитися», щоб успішно виконувати свої біологічні функції. І поки основною функцією жінки буде вважатися народження дітей, а не реалізація повною мірою її особистісних інтересів, триватиме та ситуація, що склалася на даний час. Надзвичайно важливою проблемою, яка гальмує розвиток жіночого руху є усвідомлення проблеми співвідношення державотворчих та жіночих питань. Деякі прихильниці жіночих організацій вважають, що жіноче «розкріпачення» є другорядним і мусить тимчасово підпорядкуватися єдиному невідкладному завданню – будівництву нової суверенної держави. Думка про те, що суспільство почне розв’язувати проблеми визволення жінки, утвердження гендерної рівності, аж тоді, коли побудова держави буде закінчена, явно свідчить про те, що гендерні проблеми заздалегідь приречені на безкінечне відкладення. Один напрямок діяльності не повинен виключати інший. Послідовність цих двох процесів з самого початку штучно встановлена. Жінка не має права відмовлятися від відстоювання власних інтересів, які б соціальні питання вона не вирішувала. Тут надзвичайно важливо нагадати, що становище жінки в суспільстві залежить від тих визначень, які діяльність жінок отримує в процесі суспільних відносин. Тільки через окремі сильні дієздатні жіночі організації жінки зможуть обстоювати свої права людини, здійснювати організований вплив на державні структури. Лише за умов взаємодії між самими неурядовими жіночими організаціями можлива цивілізована «жіноча політика» у країні. Отже жіночий рух України стоїть сьогодні перед визначенням: · власного статусу та принципів діяльності неурядових жіночих організацій (НЖО) і координації дій всередині руху; · принципів співпраці з іншими неурядовими організаціями, які здатні зрозуміти та оцінити всю важливість гендерних проблем, проблем жінок в Україні; · принципів взаємодії неурядових жіночих організацій з державними структури щодо утвердження гендерної рівності, егалітаризму у всіх сферах суспільної діяльності, розвитку гендерної демократії.

тель. Стали з'являтися романи, де домінували феміністські погляди.

60. [править] Закрытые организации

Страны, представители  которых присутствовали хотя бы на одной конференции Бильдербергского клуба. От России: Анатолий Чубайс в 1998 и Григорий Явлинский в 2004.

Бильдербергский клуб — неофициальная международная организация, трактуемая некоторыми конспирологами как тайное мировое правительство.^[8][9]

Трёхсторонняя комиссия — основанная банкиром Дэвидом Рокфеллером частная организация, ставящая перед собой цель в поощрении сотрудничества между Северной Америкой, Европой и Тихоокеанским регионом Азии. Согласно заявлениям конспирологов, истинной целью комиссии является создание подконтрольного ей мирового правительства.^[10]

Богемский клуб — клуб объединяющий влиятельных членов американского общества, считается некоторыми конспирологами местом, где формируются решения по важнейшим вопросам внутриамериканской и международной политики.^[11] Тайные организацииИллюминаты — общество баварских Иллюминатов, наименее секретное из всех тайных обществ в мире. Масоны — тайное «религиозно-этическое» движение.

Триады — первоначально были организованы как тайные партизанские отряды. Якудза — название соперничающих между собой групп организованной преступности в Японии. Тамплиеры — первый по времени основания из религиозных военных орденов. Хашишины — орден профессиональных убийц, получивший известность и политическое влияние в средневековой Европе и исламском мире. Иезуиты — известные как "Общество Иисуса" - одно из наиболее удачных тайных обществ, созданное в 1534 Тайные общества - так называются союзы, образуемые для преследования таких peлигиoзныx или политических целей, которые не допускаются законом или спеха которых организация общества должна иметь скрытый характер. Т. общества, союзы и братства были известны в самой глубокой древности, как у первобытных, так и у цивилизованных народов. Т. общества современных первобытных народов - обыкновенно религиозные учреждения, связанные с институтом табу (см.); таковы напр. на зап. берегу Африки, в Камеруне, орден "Эгбоэ", в Полинезии - орден "Ареоис", на о-вах Индийского океана - орден "Дук-дук", на о-вах Палау - тайный женский орден. Право вступления в эти ордена приобретается то посредством денег, то путем физического искуса. Самое вступление сопровождается разными церемониями, иногда - переменою имени. О жреческих орденах и братствах, существовавших в Индии, Египте, Греции и Риме, сохранилось мало сведений; наиболее известны союзы елевзинских жрецов, орфиков и пифагорейцев. В первые века христианства и до настоящего времени многочисленные секты возникали в виде Т. обществ. В конце средних веков получили значительное распространение Т. общества алхимиков и адептов магии. В XVII в. возникло тайное братство розенкрейцеров (см.), а в ХVIII-м - особенное распространение и силу получают франкмасоны (см.) и отчасти однородные с ними по стремлениям иллюминаты (см.). В начале XIX в. гнет Наполеоновского режима вызывает к жизни ряд политических тайных обществ: таковы филадельфы, угольщики и др. В Италии в это же время карбонарии (см.) борются с Мюратом, затем с Бурбонами. В Германии в эпоху борьбы с Наполеоном возникает много Т. обществ (Тугендбунд, Немецкий союз, Железный союз, Шарлоттенбургцы и друг.). В Греции с 1814 г. действует Т. общество Гетерия, стремящееся к освобождению страны из-под турецкого ига. Новая эра в истории тайных обществ начинается со времени французской польской революции 1830 г. Во Франции из среды карлистов образовались Т. общества, как напр. Chevaliers de la l йgitimitй. Республиканская партия породила новую Charbonnerie d й mocratique; в составе Общества защиты прав человека образовалась особая Section d'action. После крушения революционных попыток в Италии некоторые эмигранты (Мадзини и друг.) основали Молодую Италию, по образцу которой затем возникли Молодая Германия, Молодая Польша, Молодая Франция и Молодая Швейцария, стремившиеся объединиться в один союз под именем Молодая Европа (см.). В Испании частью из остатков прежних союзов, частью из карбонариев образовалось со времени смерти Фердинанда VII (1833) множество Т. обществ, как то: Изабеллиносы, Высокие тамплиеры, Общество прав человека, основанная в Барселоне Молодая Испания, цель которых была или борьба с карлистами, или восстановление конституции 1812 г., или учреждение республики. В противовес им выступили многие карлистские союзы, как, напр., Рыцари солнца. Умеренного либерализма держалось общество Ховелланистов. В Португалии в то же время возникали Т. союзы Сентябристов, Хартистов и Мигуэлистов, временами исчезавшие и снова всплывавшие под новым именем и формой. В 1830-70 гг. главным очагом Т. обществ является Франция. После тяжелого поражения, которое потерпела французская республиканская партия в 1834 г., возникли многочисленные союзы, имевшие целью осуществление коммунистических и социалистических идей. Сюда относятся союзы "фамилий", "времен года", "ремесленников", "эгалитеров" и др. В Германии еще в начале 1830-х гг. часть студенчества образовала Т. общество "Германия"; в середине 1830-х гг. во Франкфурте возник имевший демократическую тенденцию Т. союз ремесленников. Подобные ему союзы, но с коммунистической тенденцией, начали возникать в 1840-х гг. и в других немецких государствах. Коммунистическая пропаганда распространилась отчасти из Швейцарии; произведенное в 1843 г. в Цюрихе дознание обнаружило существование Т. коммунистических обществ. Реакция, наступившая после подавления революционных движений 1848 и 1849 гг., вызвала к жизни новые Т. общества, например общество "Марианны" во Франции, ряд Т. обществ против австрийского владычества и власти папы в Италии. Лишь по мере того, как утверждался в западноевропейских государствах конституционный строй, дававший простор свободному развитию ассоциаций и обеспечивавший свободу собраний и печати, тайные политические общества теряли смысл и постепенно исчезали; но издание каких-либо ограничительных законов вновь создавала почву для тайных обществ. Так, напр., после издания в Германии 1879 г. законов против социалистов организация социал-демократии частью была перенесена за границу, частью приняла характер Т. общества, которое с отменою в 1890 г. закона 1879 г. прекратило свое существование. К Т. обществам должны быть относимы и различные анархистские организации (см.) и разбойничьи Т. общества Каморра (см.) в Южной Италии и Мафия (см.) в Сицилии. В Англии, где весьма рано законом гарантирована гражданам свобода ассоциаций и собраний, Т. общества не могли получить значительного развития. Наиболее известны в первой половине XIX века основанные для борьбы с католицизмом ложи оранжистов (см.), перенесенные туда из Ирландии. Наоборот, эта последняя страна, страдавшая беспрерывно от аграрной неурядицы, представляла благоприятную почву для возникновения Т. обществ. Еще в XVIII в. здесь действовали White Boys или Levellers, Hearts of Steel, Defenders, Corders и др. Bcе они набирались из крестьян - католиков для защиты от лендлордов и англиканского духовенства. В 1781 г. многие из ирландских Т. обществ объединились в обширное Т. общество United Irishmen; в 1798 г. оно организовало восстание, жестоко подавленное англичанами. Позже возникли тайные общества Ribbon Men, St.-Patrick Boys и в последнюю четверть XIX-го в. фении (см.),образовавшие центр своей организации среди ирландцев в Сев. Америке и не останавливавшиеся для достижения своих целей пред убийствами, взрывами и т. п. (убийство в 1882 г. Кавендиша и Бурка в Феникс-Парке в Дублине). В Северо-Американских Соединенных Штатах в 1860-х гг. защитники рабовладения основали рыцарское общество Золотого циркуля, к членам коего принадлежал убийца президента Линкольна. После окончания междоусобной войны рабовладельческая партия пыталась еще бороться в обществе Ку-клукс-клан. Известное Таmmаny Society (см.) составляло первоначально тайное общество.