Мовні засоби полеміки

Питання для обмірковування спонукають співбесідника розмірковувати, ретельно аналізувати і коментувати те, що було складно. Прикладами є такі питання: «Чи правильно я зрозумів Ваше повідомлення про те, що …?», «Чи вважаєте Ви, що…?».

Мета цих питань — створити атмосферу взаєморозуміння, це часто  дозволяє досягнути проміжних результатів.

Послідовність використання питань.

Для першого етапу, на якому  піднімаються нові проблеми, характерні відповіді «так — ні». На наступному етапі, коли розширюються кордони сфер передачі інформації і проводиться  збір фактів і обмін думками, слід задавати переважно відкриті і дзеркальні питання.

Після етапу  передачі інформації наступає етап закріплення  і перевірки отриманої інформації, на якому переважають риторичні  питання і питання на обмірковування. І наприкінці, відмітивши нову спрямованість  інформації, ви користуєтеся переломними питаннями.

В будь-якому  випадку суттєво знижується небезпеку «бесіди-сварки». Бо будь-яке ствердження чи констатація, особливо не підкріплене очевидними фактами, викликають у співбесідника протест, дух протиріччя і контрарґументи у відкритій чи закритій (внутрішній) формі. Якщо ж модифікувати їм форму запитання, тим самим в значному ступені їх пом’якшуючи, то співбесідник і сприйме їх легше, іноді навіть як свою особисту думку (завдяки риторичним питанням і запитанням на обмірковування).

Передача інформації і підготовка до арґументування проходять  вільніше, легше, оскільки співбесідник стає більш відкритим і показує  свої слабкі місця до того, як ви підготували аргументи, що враховують його цілі і побажання.

Застосування техніки опитування можливо тоді, коли потрібно отримати від співбесідника професійну інформацію і коли мета полягає в тому, щоб краще пізнати і зрозуміти його.

За допомогою запитань максимально активізується співбесідник, йому надається можливість самоутвердитися, чим полегшується вирішення потрібної задачі.

Необхідно аналізувати запитання опонента для того, щоб виявити коректні і некоректні запитання. І якщо трапляються некоректні запитання, слід показати їх безпідставність і попросити опонента уточнити чи зняти їх. якщо оратор має у своєму розпорядженні достатньо підстав, які дозволяють вважати, що опонент навмисно вдається до некоректного запитання, то в даному випадку і тільки за цих умов його можна кваліфікувати як провокаційне.

У полеміці відповіді  завжди мають будуватися згідно з поставленими запитаннями, тому що тільки за таких умов вони виконують свою основну функцію — уточнюють інформацію, якої бракує, чи несуть нову, і, отже, реалізують пізнавальну функцію запитання.

Відповідь можна  вважати правильною тільки тоді, коли висловлені в ній судження за своїм змістом істинні (тобто адекватно відбивають реальну дійсність) і логічно пов’язані з поставленим запитанням. Судження, нехай і істинні, але не пов’язані з запитаннями, кваліфікуються як «відповіді не по суті» і не розглядаються. Помилковими або хибними відповідями вважаються ті, що за змістом пов’язані з питаннями, однак по суті неправильно відбивають дійсність, їх виникнення пояснюється помилковими думками чи некомпетентністю. Ненавмисно допущені помилки (так звані помилкові відповіді) слід відрізняти від навмисно неправильних відповідей, тобто хибних, з метою ввести в оману учасників дискусії.

У ході полеміки не завжди легко і просто відрізняти помилкові відповіді від хибних. Тому звинувачення в свідомій хибності завжди припускає наявність достатньо вагомих до того підстав і не може спиратися тільки на підозрі та інтуїтивних здогадках. Потрібні докази.

У полеміці з’ясовується різне ставлення промовця до поставлених  запитань. Прагнення зрозуміти їх приводить до позитивних відповідей, а ігнорування запитань шляхом прямої чи непрямої відмови відповісти на них — до негативних.

Позитивні відповіді  залежно від інформації, розподіляють на прямі й непрямі.

Оскільки промовець  не може бути байдужим до того, розуміють  або не розуміють його слухачі, чи до кожного з них доходить сенс тверджень, то до непрямих відповідей він може вдаватися тільки будучи повністю впевненим, що аудиторія достатньо підготовлена для усвідомлення їх змісту. В іншому разі вони стають непотрібними. За інших умов непрямі відповіді не тільки прийнятні, але й бажані. За їх допомогою оратор може продемонструвати свою ерудицію і показати, що він вільно володіє матеріалом. Для досвідченого полеміста непряма відповідь дозволяє використовувати більш загальні знання з теорії, цікаві відомості з суміжних галузей науки, типові образи з художньої літератури.

Суттєве значення в полеміці, поряд з позитивними, мають і негативні відповіді.

Пряма негативна  відповідь може стосуватися як сутності запитання, так і його форми. Мотивом для відмови відповідати по суті на запитання частіше всього служить визнання учасником полеміки своєї некомпетентності, тобто недостатнє знання випадково порушених у спорі наукових чи практичних проблем, відсутність в його розпорядженні необхідних відомостей, матеріалів чи джерел і т. ін. До такої мотивованої негативної відповіді не можна ставитися упереджено і розцінювати її як уразливість.

Визнати у чомусь свою неосвіченість без докору сумління можуть і досвідчені полемісти, які  впевнено обстоюють свої позиції і добре розбираються в суті проблеми, що обговорюється. Вони не прагнуть зобразити справу так, що знають абсолютно все, і відверто повідомляють слухачам, що не готові відповісти на те чи інше запитання. До такої позиції аудиторія, як правило, ставиться з розумінням. Проте водночас непринадне враження справляє оратор, який не має достатнього фактичного матеріалу і не є фахівцем у тій чи іншій галузі, але попри все намагається «сконструювати» позитивну відповідь. Спонукальним мотивом у подібних випадках часто буває почуття удаваного сорому — побоювання здатися неуком, невігласом в очах слухачів. Реальне послаблення позиції оратора в цьому випадку неминуче, хоч йому і уявляється, що своєю розпливчастою відповіддю він рятує власний престиж.

Припустимими мотивами негативної відповіді можуть бути також думки, пов’язані з необхідністю збереження військової, техніко-економічної чи професійної таємниці, небажання розголошувати, наприклад, певні моменти особистого життя і т. ін. Однак трапляється, що посилання на ці мотиви служить для деяких промовців підставою, щоб відхилитися від відповіді на дотепне запитання.

 

 

3. Види  полемічних «хитрощів» у полеміці.

Шляхи їх нейтралізації

 

Полеміці завжди притаманне збудження почуттів. Це добре можна  пояснити психологічно. Однак спір з метою з’ясування істини не повинен підмінятися прагненням мати рацію за будь-яких умов. У подібних випадках нерідко використовуються софістичні виверти, хитрощі. Інколи той чи інший полеміст, відчуваючи, що він не має рації, ухиляється від спору, маскуючись іронією.

У полеміці така тактика неприпустима і не може привести до позитивних результатів.

Достатньою  підставою для відмови від  дискусії нерідко признається постановка запитань в нетактовній, образливій чи грубій формі. На запитання не відповідають і в тому випадку, коли вони тільки за граматичною формою являють собою запитання, а по суті містять безпідставний довід, який виконує функцію бездоказового контраргументу в полеміці. Прикладом такого довільного доводу є софістична хитрість, що одержала назву «надмірного уточнення». Сутність цього виверту, цієї хитрості полягає в тому, що один із учасників дискусії, який виступає проти тези опонента, робить спробу спростувати його думку не звичайними, логічно припустимими способами, а шляхом постановки запитання, що потребує від опонента такого «уточнення» тези (за кількісним, часовим, просторовим тощо параметрами), яке свідомо неможливе чи явно безглузде.

Особливу увагу  слід звертати на софістичні хитрощі, за допомогою яких досвідчений у полеміці оратор робить спробу відхилитися і відійти від відповіді на запитання. До них належать такі виверти: «відповідь у кредит», «відповідь запитанням на запитання», негативна оцінка самого запитання без розгляду його по суті і т. ін.

«Відповідь  у кредит» полягає в тому, що один із учасників полеміки, якому важко за тих чи інших обставин відповісти на поставлене запитання, переносить його розгляд під різними приводами «напотім»: «Питання непросте, а часу не вистачає, тому розглянемо його наступного разу» і т. ін.

Якщо бракує достатньої організації полеміки, а обговорення проходить безладно і учасники не відзначаються необхідним рівнем полемічної культури, нерідко спостерігається «відповідь запитанням на запитання».

Можна уявити ситуацію, яка, зустрічається часто. Під час виступу одного із учасників семінару поставили запитання: «Скажіть, будь ласка, чому на вашому заводі не працює очищувальна система, пуск якої ви здійснили минулого року? Доки мешканці міста будуть дихати сірчаним газом?» Замість відповіді по суті промовець звертається до свого опонента: «я вам відповім, але після того, як ви мені відповісте: коли припиниться забруднювання озера відходами виробництва вашої фабрики? Ви ж пустили очищувальну систему цього року». Опонент звертається до головуючого: «Нехай мені доповідач відповість!» Доповідач наполегливо продовжує: «я-то відповім, але нехай раніше опонент мені відповість!»

Щоб уникнути відповіді, інколи дають негативну оцінку самому запитанню. Не відповідаючи по суті, промовець  нерідко обмежується тільки безапеляційною оцінкою: «Це наївне запитання!», «Це ж несерйозно!», «Це тривіально!» і т. ін. Іноді така оцінка набуває відтінку окрику, коли замість відповіді можна почути: «Це догматизм!» чи «Це позитивізм!», чи «Це неістотне питання!»

Такі софістичні прийоми заслуговують на серйозний осуд, тому що вони є суперечністю щодо самої ідеї полеміки як раціонального обговорення складних проблем.

Існують дві  крайності у ставленні до авторитетів: незріле, можна сказати, легковажне відкидання будь-яких авторитетів, та зловживання посиланнями на них, що майже завжди вуалює відсутність самостійного, власного мислення.

Під час полеміки необхідно пильно стежити за тим, щоб неминучі спори, неминуче протистояння думок не перетворювались у плітки,чвари, наклепи.

Буває, що опоненту приписуються необґрунтовані, свідомо  безглузді думки. Від нарочитого глузування над суперечником відрізняється  логічний прийом доведення до абсурду: тимчасово припускається, що теза, яка  спростовується, є істинною, але  оскільки наслідок із тези суперечить дійсності, це свідчить, що теза була хибною.

Необхідність  знання полемічних хитрощів не викликає сумніву. Кожен, хто бореться за свої переконання, шукає правильні рішення, стверджує істину, повинен не тільки сам бути озброєним, але й добре знати методи свого опонента. Вміння розпізнати ту чи іншу із хитрощів, показати, з якою метою вона використана, дати гідну відповідь противнику — необхідна риса полеміста.

Таким чином, опанування мистецтвом полеміки в цілому, її основними  принципами, з’ясування логіки запитань і відповідей у ході полеміки, софістичних прийомів, які часом застосовуються, — важливі вимоги методики ораторського мистецтва. Тільки після усвідомлення принципів і прийомів полеміки вона зможе привнести дійсну користь, буде сприяти подоланню помилок і знаходженню істини.

 

 

Висновок

Отже, у висновку можна сказати, що на противагу дискусії будь-які перемовини, на яких кожний опонент має відстояти власну точку зору, завжди мається на увазі полеміка.

У діловій полеміці в більшості випадків отримує перемогу не тільки той, хто детально і глибоко вивчив розглянуту проблему, а й уміє використовувати вербальні прийоми переконання. Не останнє місце також займає вміння протистояти подібним натискам опонента. Культура ведення полеміки притримується використання деяких правил:

- Обговоренню  піддається те питання, з яким  добре знайомі обидві сторони;

- Не допускається  психологічний тиск, таке як: звинувачення  партнера в неправильності ведення  переговорів, перехід "на особистості";

- Необхідно дотримуватися теми обговорення і не відхилятися від неї. Це заощадить час і сили;

- Займана позиція  повинна триматися за рахунок  принциповості, а не впертості.

- Необхідно  дотримуватися етики ведення переговорів: вміння слухати, спокій і доброзичливість.

Також існує ряд полемічних прийомів, які не виходять за рамки допустимих норм, але в той же час дають вагому перевагу.

1. Початкове  визначення принципової позиції  протилежної сторони. Це суттєво  полегшить пошук потрібних аргументів, здатних переконати опонента.

2. Зіставлення  висловлених партнером тверджень  з його фактичними вчинками. Використання  цього прийому змушує опонента  дотримуватися обережності у  своїх висловлюваннях, що сприяє  наданню йому протилежного аргументації.

3. Використання  психологічних доводів. Коли одна зі сторін прагне схилити присутніх при суперечці людей на свій бік. Це, у свою чергу, чинить психологічний тиск на опонента. Також можна посилатися на загальновизнаний авторитет, який висловлювався з обговорюваного питання.

4. Застосування іронії та гумору. Такий прийом здатний зруйнувати навіть найміцніший захист, тому що будь-який з аргументів опонента може бути розвіяний влучним жартом.

5. Взяття ініціативи  у свої руки, або атака питаннями.  Якщо необхідно "розбити" провести аргументацію протилежної сторони, то потрібно задавати масу питань. Який-небудь з них обов'язково "оголить" слабке місце опонента, а якщо ні - то все-одно ініціатива буде в руках задає.

Таким чином, мистецтво  ведення полеміки буде завжди однією з найактуальніших тем у бізнесі та політиці, так як автоматизувати процес прийняття рішення практично неможливо з причини наявності людського фактора і суб'єктивізму в діловому спілкуванні.

 

Список  використаних джерел

 

1. Яцимірська  М. Культура фахової мови журналіста. — Львів: ПАІС, 2004. — 332 с.

2. Могильницька  Ольга. Культура та етика ведення  суперечки, дискусії, полеміки. —  Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2009.

3. Абрамович  С., Чікарькова М. Риторика: навч. посібн. — Львів: Світ, 2001. — 240 с.

4. Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. — К.: Вища шк., 2003. — 311 с.

5. Джерела інтернету:

– http://radnuk.info/pidrychnuku/oratorske-must/503-osupova/10775--9----s-1----.html;

– http://uk.wikipedia.org/wiki/Еристика (малюнок до вступу);

–