Історія конфліктології: від Античності до середини XX століття

ІСТОРІЯ КОНФЛІКТОЛОГІЇ У ЇЇ ДОНАУКОВИЙ ПЕРІОД

 

З'явившись з першими людськими  спільнотами, конфлікти представляли собою повсякденні явища і  тривалий час не були об'єктом наукового  дослідження, хоча окремі геніальні  думки про них є в самих  древніх джерелах, що дійшли до нас. З часом змінювались умови життя, видозмінювалися і конфлікти. Іншими ставали їх фізичні, економічні та соціальні наслідки. Не залишалося незмінним і ставлення до них громадської думки.

Давній період. Перші згадки дійшли до нас до VII-VI ст. до н. е.. Китайські мислителі того часу думали, що джерело розвитку всього існуючого - у взаєминах властивих матерії позитивних (янь) і негативних (інь) сторін, що перебувають у постійному протиборстві і призводять до конфронтації їх носіїв. До цього періоду відносяться перші узагальнення, що стосуються ролі такого соціального конфлікту, як війна. Геракліт вважав війну батьком і царем усього сущого, а Платон, (бл. 428 - 348 до н. Е..) розглядав її як найбільше зло. (Що теж є своєрідним конфліктом, розтягнутим у часі і просторі).

Мислителі минулого, усвідомлюючи неминучість  конфронтації у суспільному житті, вже тоді намагалися визначити критерії "справедливого" і "несправедливого» насильства. Зокрема, Цицерон (106-43 до н. Е..) Висунув тезу про "справедливу й благочестиву війну", що могла вестися для помсти за заподіяне зло, для вигнання із країни вторгся ворога («Про державу»). Аврелій Августин Гиппонский Блаженний (345-430) додав до умов Цицерона "справедливість намірів» ведучого війну. Його міркування про війну і мир, викладені в роботі «Про град Божий», звучать цілком сучасно: «... Ті, які порушують мир, не ненавидять його як такий, а хочуть лише іншого миру, який відповідав би їхнім бажанням» (конфлікт – це суб’єктивний феномен).

Середні Віки. Фома Лівійський (1225-1274), розвиваючи думки про допустимість воєн у житті суспільства, визначив ще одну умову справедливої ​​війни: для неї повинна бути «авторизована компетенція», тобто санкція з боку державної влади. Хоча в цілому, на його думку, «війна і насильство є завжди гріхом».

Одну з перших спроб системного аналізу соціальних конфліктів зробив Флорентійський теоретик і державний  діяч Пікколо Макіавеллі (1469-1527). Цінність його концепції полягає у відході від пануючих тоді божественних поглядів на джерела суспільного розвитку. Великий теоретик середньовіччя вважав конфлікт універсальним і неперервним станом суспільства, зважаючи на порочну природу людини, прагнення різних груп людей до постійного й необмеженого матеріального збагачення. Н. Макіавеллі одним із джерел соціального конфлікту вважав зосередження у своїх руках всієї повноти державної влади. Він негативно ставився до дворянства. Тим не менш Макіавеллі бачив у конфлікті не тільки руйнівну, але й творчу функцію. Щоб зменшити негативну роль конфлікту, потрібно вміти правильно впливати на нього. Виконувати цю місію покликана держава (суди, поліція, армія), вважав мислитель.

Еразм Роттердамський (1469-1536) відзначав, що "війна солодка для тих, хто  її не знає" і вказував на наявність  власної логіки розпочатого конфлікту, який розростається подібно до ланцюгової реакції, залучаючи в орбіту свого впливу всі нові верстви населення і країни. Аналізуючи причини воєн, Е. Роттердамський підкреслював, що часто низинні й корисливі якості правителів штовхають народи у війни.

Відродження. Гуго Гроій (1583-1645) допускав можливість війни між суверенними державами, в якій обидві сторони переконані у власній правоті. Його міркування заклали теоретичну основу для пізнішого поняття нейтралітету.

Цікаві ідеї щодо природи конфліктів, висловлені англійським філософом Френсісом Беконом (1561 - 1626). Він вперше піддав обгрунтованому теоретичному аналізу систему причин соціальних конфліктів усередині країни. Серед них ключову роль грає тяжке матеріальне становище народу. Виникненню конфліктів сприяє зневага государями думок сенату й станів, політичні помилки в керуванні, поширення чуток і пересудів, а також «пасквілі і крамольні мови».

Томас Гоббс (1588-1679) обгрунтував в «Левіафані» концепцію «війни всіх проти всіх» як природного стану. Він вважав головною причиною конфлікту прагнення до рівності, яка призводить до виникнення у людей однакових надій, бажання заволодіти тими ж об'єктами, необхідними для самозбереження або одержання задоволення, а це перетворює людей у ​​ворогів, породжує суперництво, недовіру і честолюбство.

Новий час. У даний період були популярні ідеї Жан-Жака Руссо (1712-1778) про етапність всесвітньо-історичного процесу. Спочатку існує "природний стан", коли люди вільні й рівні, потім розвиток цивілізації приводить до втрати стану рівності, волі й щастя й, нарешті, уклавши «суспільний договір», люди знову знайдуть втрачену гармонію суспільних відносин, «вічний мир» і злагода. На думку Ж.-Ж. Руссо, суспільний договір можливий під жорстким контролем народу, тому що війни міністрам потрібні і добру волю вони не проявлять. Тому «справа вже не в умовлянні, а в примусі".

 

 

 

 

ПЕРІОД СТАНОВЛЕННЯ КОНФЛІКТОЛОГІЇ XIX – XX ст..

 

До кінця XIX ст. конфлікти розглядалися лише в самому загальному вигляді через призму філософських категорій: протиріччя, боротьба, добро, зло і т.д. При описі конфліктів розглядалися лише їх окремі види: економічні, політичні та ін Не існувало також і самостійної теорії конфлікту, а значить, і конфліктології як науки, яка складається лише до середини XX в. Її виникнення було результатом досягнень соціології і психології.

Перші спроби створити соціологічну теорію вдосконалення соціальної системи, де б обгрунтовувалася роль конфлікту, відносяться до другої половини ХIХ століття. У цей період з'явилася робота англійського соціолога Герберта Спенсера (1820-1903) «Основи соціології», де підкреслювалася думка про універсальність самого явища. Відповідно до його теорії стан протиборства універсальний, оскільки забезпечує рівновагу в рамках не тільки окремого суспільства, але і між природою та суспільством. Закон конфлікту виступає у нього загальним і основним законом. Суспільство буде розвиватися до тих пір, поки не буде досягнуто повної рівноваги між народами і расами.

Спенсер розрізняв два головних типи суспільства: войовничий і промисловий. У войовничого типу боротьба за існування полягає у воєнних конфліктах та знищенні або поневоленні переможеного переможцем, а у промислового - в конкуренції, де перемагає найсильніший у відношенні інтелектуальних і моральних якостей. Така боротьба - благо для суспільства, так як в результаті зростає інтелектуальний та моральний рівень суспільства в цілому, обсяг суспільного багатства.

Польсько-австрійський соціолог, представник  соціального дарвінізму, юрист Людвіг Гумплович (1838-1909) представив нові мотиви в теоретичному аналізі конфлікту. Він виводив свої теорії не з принципів  еволюції, а з особливостей культури, вважаючи, що всесвітня історія - це постійна боротьба рас за існування. По суті, погляди Гумпловича на природу соціального конфлікту можна звести до трьох основних тез:

1) конфлікти становлять сутність  історичного процесу, у них  різний характер, але вони є  фактором прогресу;

2) диференціація суспільства на  панівних і підлеглих - явище  вічне, тому конфлікт теж вічний;

3) конфлікти сприяють єдності  суспільства і виникнення більш  широких об'єднань.

Будучи песимістом, він прагнув  показати всім, що сучасна цивілізована людина, по суті, залишився агресивним дикуном, яким був його далекий предок. З його точки зору основний соціальний закон - це "прагнення кожної соціальної групи підпорядкувати собі кожну іншу соціальну групу, котра трапляється на її шляху, прагнення до поневолення, до панування".

У соціології теорія соціального конфлікту  складається в кінці XIX - початку XX ст. в роботах Макса Вебера (1864-1920) і Георга Зіммеля (1858 - 1918). Вони вважали, що конфлікт - невід'ємна частина суспільного  буття людини.

За М. Вебером, суспільство - сукупність статусних груп. Отже, їхні інтереси розходяться і виникають соціальні конфлікти. І як явище вони в принципі непереборні. Але іноді інтереси людей збігаються, що є основою для консенсусу.

Американські соціологи  Толкотт Парсонс (1902-1979) і Елтон Мейо (1880-1949) бачили в конфлікті соціальну аномалію, свого роду патологію, яку треба привести до норми. Нормою вони вважали безконфліктність, гармонійний стан соціальної системи, в якій соціальна напруженість знімається. Е. Мейо бачив соціальну норму в «соціальному рівновазі», «стан співробітництва».

Остаточне оформлення конфліктологія набуває в роботах американського соціолога Кеннета Боулдінга. У «Конфлікти і захист» (1963) він формулює загальну теорію конфліктної взаємодії та принципи дослідження соціальних конфліктів. Він виходив з розуміння конфліктів як природного аспекту поведінки людей. Існує єдиний, універсальний джерело конфлікту, що полягає в несумісності потреб сторін при обмежених можливостях їх задоволення.

Так, австрійський психіатр Зигмунд Фрейд (1856-1939) вважав конфлікт, спочатку властивий людській психіці, свідомим і несвідомим з інстинктивними потягами і моральними вимогами суспільства. Дана дисгармонія служить джерелом соціальних конфліктів.

Фрейд створив одну з перших концепцій конфліктології - теорію психоаналізу. Відповідно до його теорії, поява і розвиток внутрішньоособистісних конфліктів визначаються зіткненням всередині особистості несвідомих психічних сил, основною з яких є лібідо (сексуальний потяг) та необхідності вистояти у ворожій для індивіда соціальному середовищі. Заборони з боку середовища призводять до душевних травм, притупляють енергію несвідомих потягів, які прориваються обхідними шляхами у вигляді невротичних синдромів.

Послідовником З.Фрейда був засновник школи аналітичної психології швейцарський психолог Карл-Густав Юнг (1875-1961). Він висунув концепцію про існування колективного несвідомого, а також запропонував типологію характерів особистості, яка певною мірою пояснювала поведінку особистості в конфлікті. В її основу він поклав критерій відмінностей за способом дозволу ними внутрішніх конфліктів. Відповідно до його класифікації люди діляться на два основних психотипу: інтроверти (звернені всередину себе люди, їм властива замкнутість, споглядальність) і екстраверти (в мисленні та поведінці відкриті для впливу).

Американський психолог Ерік Берн (1902-1970) розробив метод трансактного аналізу. Він вважав, що всіх людей можна розділити за трьома основними типами згідно стану, який домінує в їхній психіці: «дитина», «батько» і «дорослий». Відносяться до першого типу схильні до емоційного, спонтанного поведінки; «батьки» люблять повчати, відрізняються стереотипним мисленням; «дорослі» - прагматичні, розсудливі. Конфлікти виникають, коли стикаються люди з однотипною психікою.

 

 

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА:

1. http://knowledge.allbest.ru/sociology/3c0a65625a3ac68a4c53a89521216d37 0.html

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Комунальний заклад

«Харківська гуманітарно-педагогічна  академія»

Харківської обласної ради

 

 

 

 

 

Доповідь на тему:

«Історія конфліктології: від Античності до середини XX століття»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконав:

Студент 511 СП групи

Бульбах Володимир

 

 

Харків 2012