Дифференциальная психология

ДИФЕРЕНЦІАЛЬНА  ПСИХОЛОГІЯ

 

МОДУЛЬ 2. ЗМІСТОВИЙ  МОДУЛЬ 1

ТЕМА 1. ЗДІБНОСТІ  ТА ІНТЕЛЕКТ

План

1. Феномен здібностей. Концепції здібностей. Задатки та здібності. Характеристики, рівні та властивості здібностей.
2. Індивідуальні відмінності в інтелекті: факторні теорії, теорії множинності інтелекту,. Джерела варіативності інтелекту.
3. Обдарованість і геніальність.

 

Феномен здібностей. Концепції здібностей. Задатки та здібності. Характеристики, рівні та властивості здібностей

    Відомо, що  в свій час деякі країни з маленькою територією та дуже обмеженими природними ресурсами (Японія,Південна Корея,Таїланд, Тайвань) здійснили незвичайний ривок у своєму економічному розвитку.

    Аналізуючи  цей феномен, експерти відзначили  вміле, надзвичайно раціональне  використання інтелектуальних ресурсів в цих країнах, та, зокрема, підвищену увагу до обдарованих дітей.

    У нашій  країні таке ставлення почало  формуватись з кінця ХХ століття. Зросли вимоги спеціалістів-практиків  (вчителів, клініцистів, консультантів,  керівників) щодо дослідження загальних і спеціальних здібностей. Оскільки диференціальна психологія завжди відрізнялась зв’язком фундаментальних і прикладних досліджень з потребами практики, дослідження здібностей та інтелекту посіли у ній одне з центральних місць.

    Науці сьогодні відомі приклади як ранніх проявів обдарованості й таланту, так і досить пізньої їх реалізації. Наприклад, філософ І.Бентам почав вивчати давньогрецьку мову до того, як навчився ходити; Г.Лейбніц у 14 років писав праці з логіки та філософії.Натомість І.А.Крилов почав писати твори аж у 40 років, С.Т.Аксаков – у 55 років, а Ж.-Ж.Руссо до 37 років не міг визначитися зі своїм професійним нахилом.

    Сучасне побутове  ставлення до так званих «чудо-дітей»  є, на думку Н.С.Лейтеса, неоднозначним:  «поряд із захопленням і милуванням такими дітьми склалось, а потім почало переважати надто критичне, недовірливе до них ставлення. Отримали розповсюдження погляди, відповідно до яких дуже ранній розумовий розвиток – це хворобливе явище або результат «натаскування»…».

    Поняття здібностей , за зауваженням О.В.Лібіна, здавна  було пов’язане із встановленням  людських відмінностей.

     Спостереження  за роботою різних людей, зіставлення  їх досягнень, порівняння темпів  духовного зростання свідчать  про те, що люди відрізняються за своїми здібностями (Б.Ф.Ломов).

     У дослідженні  здібностей основну складність  являє собою визначення цього  поняття. Усю різноманітність  його трактувань об’єднують за  такими трьома групами:

- здібності – індивідуально-психолоічні  особливості особистості, що є умовою виконання певної продуктивної діяльності або її освоєння, які не зводяться до знань, умінь, навичок (Б.М.Теплов, А.В.Петровський, Є.А.Клімов);

- здібності – психічні  властивості особистості, які  є умовою успішного виконання  певних видів діяльності або їх освоєння (Н.С.Лейтес, П.А.Рудик);

- здібності – синтез  властивостей особистості, які  відповідають вимогам діяльності  та забезпечують успішність її  виконання (О.Г.Ковальов).

Загалом зазначається, що здібності:

1) відрізняють одну  людину від іншої;

2) на відміну від  дефектів забезпечують успіх;

3) не тотожні знанням,  умінням, навичкам;

4) мають комплексну  природу, пронизують усі рівні  індивідуальності та пов’язані  з іншими якостями;

5) є динамічним явищем;

6) історичні, відповідають  запитам культурної практики;

7) мають синтетичну  природу;

8) мають складну структуру,  що забезпечує можливість компенсації;

9) взаємовплив окремих  здібностей обумовлює появу феномену  обдарованості.

Концепції здібностей

Відповідно до теорій спадковості здібності – це біологічно обумовлені явища, розвиток та вияв яких повністю залежить від спадковості (Ф.Гальтон). Беззастережно сприйнявши усі головні ідеї вчення Ч.Дарвіна (про змінливість видів, спадкове передавання вроджених і набутих відхилень тощо), Ф.Гальтон зробив спробу застосувати їх для пояснення індивідуально-психологічних відмінностей між людьми. Та, зокрема, доводить успадковуваність таланту (якщо успадковуються фізичні характеристики батьків, то повинні успадковуватись особливості головного мозку, який є нервовою основою інтелектуальних здібностей; отже, у розумних батьків повинні народжуватись розумні діти). Дослідник вважав можливим вивести високообдаровану расу людей за допомогою відповідних шлюбів протягом кількох поколінь. Разом з тим, заклав основи расистської теорії (теза про розумову неповноцінність негрів). Вивчивши генеалогію 997 видатних людей, автор сформулював «принцип джерела» (справжній талант обов’язково проб'ється на поверхню, як джерело.

Згідно з теорією набутих здібностей, завдяки вихованню можна сформувати геніальність, адже, за зауваженням К.А.Гельвеція, виховання може все. В роботі «Про людину, її розумові здібності та її виховання» (1773р.) автор заперечував вродженість; відзначав, що всі уявлення і поняття утворюються на основі чуттєвих сприймань, а люди народжуються з однаковими духовними здібностями; вказував, що «виховання нас робить тим, що ми є».

За підходом, який стверджує діалектику вродженого і набутого в здібностях, вродженими є анатомо-фізіологічні особливості, а здібності – це результат становлення. Вони формуються в процесі діяльності, залежать від її змісту та спілкування з дорослими (П.Я.Гальперін, Б.М.Теплов, Ю.З.Гільбух та ін.). «…Дитина з багатими інтелектуальними задатками може народитися в будь-якій сім'ї, якщо батьки мають повноцінне здоров'я, незалежно від їх культурного рівня. А ось те, якою мірою ці задатки буде реалізовано, якого рівня здібності буде сформовано на їх основі, це вже залежить від культурно-педагогічних факторів» (Ю.Гільбух).

Задатки – психофізіологічна основа здібностей; в основному містять властивості нервової системи (наприклад,сила,врівноваженість, рухливість нервових процесів сприяють комунікативним і вольовим якостям, а отже, покращують діяльність, у якій ці якості потрібні; слабкість нервової системи є сприятливою для мистецтва тощо) .

Задатки проявляються

• ¯

у схильностях                  у підвищеній допитливості

(прихильності до діяльності,

 прагнення займатись  нею).

    Показано, що  загальною і суттєвою особливістю  видатних дітей є схильність до розумової діяльності.

    Тісний зв'язок схильностей і здібностей підтверджується тим, що у період найбільш швидкого розумового розвитку, підйому здібностей має місце захопленість дітей різноманітними розумовими вправами. Таку підвищену потребу у розумовому навантаженні можна, як зауважує Н.С.Лейтес, розглядати як фактор самої обдарованості. Визначеність схильностей сприяє спеціалізації здібностей, а здібності, формуючись, у свою чергу, можуть направляти і обмежувати схильності.

Характеристики  здібностей

Мають якість, що визначає ту діяльність, якій вони сприяють,

• ¯

загальні здібності               спеціальні здібності

та кількість (ступінь вираженості).

     Загальні  здібності – система індивідуально-вольвих  якостей, яка забезпечує відносну  легкість і продуктивність в оволодінні знаннями і здійсненні різних видів діяльності.

    Спеціальні (часткові) здібності – система властивостей  особистості, яка допомагає досягти  високих результатів у певній  спеціальній галузі діяльності. У розвитку часткових здібностей є найбільш сприятливі («сенситивні») періоди, коли задатки можуть розкритися яскравіше.

 

Рівні здібностей

                        репродуктивний û                        ë продуктивний (творчий).

    Обдарованість – високий рівень розвитку задатків, схильностей.Існує загальна і спеціальна обдарованість.

    Талант – вища здатність до певної діяльності, яка дає змогу виконувати її успішно, самостійно, оригінально.

    Геніальність – найвищий ступінь обдарованості, таланту. Виявляється у творчій діяльності, результати якої мають соціально-групову і вселюдську значущість.

 

                                             Властивості здібностей

                                            ½                               ½

                                                опорні               провідні.

    Без опорних властивостей виявлення здібностей неможливе (наприклад, чутливість зору, образна пам'ять, сенсомоторика для зображувальної діяльності). Провідні властивості задають верхню границю розвитку здібностей (творча уява).

 

 

Індивідуальні відмінності в інтелекті: факторні теорії, теорії множинності інтелектів. Джерела варіативності інтелекту

 

    Першу шкалу  вимірювання інтелекту створили  у 1905 р. А.Біне та Т.Симон:  для певного віку (від 2 до12 років)  встановлювались бали, які визначали певний рівень розвитку однієї з 30-ти здібностей.

    В.Штерн у  1911 році вводить термін «психічний  вік», який повязує з хронологічним  віком через коефіцієнт інтелекту.

    Л.Термен у  1916 році пропонує абревіатуру  «IQ» та шкалу вимірювання від 0 до 100. Версія його тесту відтоді використовується у СШАпід назвою «тест Стенфорд-Біне».

     Сучасний  зміст показників IQ є іншим: замість  кількості років вираховують  пропорцію результатів досліджуваного  у порівнянні із загальним результатом у певній групі. IQ вважають загальним показником інтелектуального розвитку, що у певній мірі відображає структуру інтелектуального потенціалу.

    Відзначено, що  коефіцієнт IQ е показником 

• успіхів у навчанні;
• професійних успіхів у виробничників та службовців;
• успішності роботи військових, поліціянтів, державних службовців тощо.

    Натомість  IQ не вважається показником здатності  особистості навчатись

навичкам, необхідним для  повсякденного життя.

    З'ясування  питання щодо стійкості тестових  оцінок у часі показало таке:

1. прогноз щодо IQ не може бути зроблений на основі показників швидкості розвитку немовлят;
2. найбільш вдалим віком для прогнозу рівня IQ у наступні періоди шкільного життя – це 6 років;
3. у кожному індивідуальному випадку можливі коливання (у межах 50 балів).

    Для побудови  цілісного уявлення про інтелект  та виявлення індивідуальних  відмінностей у інтелекті робились  спроби створити психологічні  моделі на основі виміру окремих  змінних, звертаючись до факторно-аналітичних  моделей.

Факторні теорії інтелекту

 Перша із таких теорій створена Ч.Спірменом, який виділив

два фактори:

1 –  загальний (g – /general/) – відображає стійкі характеристики людини; проявляється у високій кореляції між окремими тестами; відображає рівень ментальної енергії індивіда;

2 – специфічні (s – /specific/) – властиві тільки даному виду діяльності, відображають особливості ситуації.

Дж.Келлі виділив як головний не один генеральний фактор, а кілька групових (дії з просторовими співвідношеннями, числами, словесним матеріалом; пам’ять; швидкість мислення).

Л.Терстоун назвав 12 факторів (первинних розумових здібностей), серед яких найбільш часто спостерігаються такі:

V – вербальне розуміння;

W – швидкість мовлення;

N – число (швидкість і точність арифметичних дій);

S – простір (сприйняття нерухомих форм та просторових змін);

M – асоціативна пам’ять;

P – швидкість сприйняття;

I (R) – індукція.

Ієрархічні  моделі інтелекту виділяють первинні й похідні від них – вторинні та третинні фактори; їх перевагою є підпорядкування зростаючої кількості факторів.

У ієрархічній моделі інтелекту С.Барта запропоновані 5 рівнів:

- перший (низький) –  елементарні моторні й сенсорні  процеси;

- другий – перцепція  і моторна координація;

- третій – процеси  вироблення навичок і пам’ять;

- четвертий – логічне узагальнення;

- п’ятий – фактор  загального інтелекту (g).

На вершині ієрархічної моделі Ф.Вернона – фактор «g». Нижче – вербально-освітній та практико-технічний фактори. Найнижчі – специфічні ситуаційні фактори.

Три виміри інтелекту називає Дж.Гілфорд:

- 5 операцій (оцінювання, конвергенція, дивергенція, розуміння  інформації, запам’ятовування);

- 5 форм змісту (зорова, слухова, символічна, семантична, поведінкова);

- 6 варіантів результатів  (елементи, класи, відношення, системи,  перетворення, значення).

Разом – 150 факторів (на сьогодні підтверджено 105 із них).

Теорії  множинності інтелектів

Р.Стернберг пропонує трикомпонентну теорію інтелекту, згідно з якою на інтелект впливають три типи психічних процесів або компонентів: