Україна – Прибалтика: вектори співпраці

Україна, Європа і Євроатлантика. Визначаючи взаємовідносини з європейськими і євроатлантичними структурами, Україна прагне інтегруватись у Європейський Союз. 14 червня 1994 року в Люксембурзі була підписана, а 1 березня 1998 року після ратифікації усіма державами-членами ЄС набула сили Угода про партнерство і співробітницт во Європейського Союзу з Україною. У грудні 1999 року Європейська Рада (найвищий орган ЄС) затвердила спільну стра- тегію Європейського Союзу щодо України. Комплекс заходів розраховий на чотири роки і є унікальним спеціальним документом, що закладає засади співпраці з державою, яка не є безпосереднім претендентом на вступ до Союзу. Цей програмний документ, зокрема, передбачає підтримку процесу демократичних і економічних перетворень в Україні, її внутрішньої та зовнішньої політики, правових основ. Реалізація Україною всіх намічених реформ може стати «трампліном для майбутнього членства України в ЄС», для надання їй перед цим статусу асоційованого члена Європейського Союзу, до чого наша держава активно прагне в останні роки. Україні важливо відновити репутацію у Раді Європи, повноправним членом якої наша держава стала 9 листопада 1995 року, підписавши Європейську конвенцію з прав людини та Статут Ради Європи.

Відносини України з НАТО хоча і визначені її участю в Програмі «Партнерство заради миру» і Хартією про особливе партнерство, підписаною 9 липня 1997 року в Мадриді, проте до останнього часу розглядалися крізь призму наслідків балканської війни. Те, як НАТО повела себе в умовах югославської кризи, наочно продемонструвало, що Європа «поступилась» правовими та етичними нормами на користь застосування сили5.

Владні структури України, політичні сили всіх підрозділів одностайно засудили військові бомбардування Югославії, хоча виявили різні підходи до взаємовідносин з Альянсом у майбутньому.

На сучасному етапі відносини України з НАТО повертаються в колишнє русло, про що свідчить офіційний візит до Києва Генерального Секретаря НАТО Джорджа Робертсона, який відбувся в лютому ц.р., та його заява про те, що Україна є стрижнем системи безпеки в Європі. Україна прагне взяти безпосередню участь у реалізації Пакту стабільності на Балканах, концепції передбачення і розв'язання конфліктних ситуацій і Проекті про європейські сили швидкого реагування.

Україна послідовно підтримує цивілізовані відносини із США як могутньою наддержавою, статус якої визначається економічною і військовою могутністю, впливом на міжнародні фінансові організації, лідерством у розробці і впровадженні новітніх технологій. Об'єктивно Сполучені Штати Америки зацікавлені, і це відповідає їхнім стратегічним інтересам, в тому, щоб Україна розвивалась як демократична країна, увійшла до європейських структур як держава-партнер, зберігала незалежність6. Головним чином тому, що без України Росія втрачає статус імперії. Що стосується економічних взаємовідносин, то український ринок цікавить США настільки, наскільки американський капітал знаходить його привабливим. США займають перше місце за рівнем інвестицій в економіку України, хоча цей рівень є незначним порівняно з американськими капіталовкладеннями в Польщу і Угорщину (США інвестували в Україну 500 млн. доларів, тоді як у Польщу — 6 млрд). Саме США відіграли провідну роль в істотному обмежені зовнішнього фінансування України, перед тим призвичаївши її як наркомана до фінансових ін'єкцій. Надзвичайно потрібні Україні на той час в умовах гострої фінансової кризи кредити були отримані з великим запізненням. Палко схвалили США вихід України з «ядерного клубу»: одним розчерком пера Україну, після деякого її опору, викреслили з числа ядерних держав світу, в якому, як свідчить досвід, в тому числі і досвід останнього часу, сила, на жаль, все ще є остаточним аргументом.

З самого початку незалежного існування Україна орієнтувалась на тісне співробітництво із західноєвропейськими державами, передусім з Німеччиною, яка на той час вирішувала складне завдання — намагалась «прив'язати» до Європи Росію. І відносини з Україною (також як і з США) розглядала крізь призму вза-ємовідносин з Росією. І лише з кінця 1992 року відносини з Україною розглядаються як окремий і самостійний напрям німецької зовнішньої політики, про що свідчить ставлення уряду Герхарда Шрьодера до України, його готовність сприяти вирішенню проблем нашої держави. Зокрема, нещодавно група економічних консультантів завершила програму «Україна: економічні реформи за 1000 днів». Цей проект схвалений урядом та економічними експертами України. Німеччина має намір виділити кошти для компенсації оплати праці тих, хто в свій час примусово працював у Німеччині.

Останнім часом, після тривалого періоду байдужості, позитивні зрушення відбуваються у взаєминах України із державами Центральної і Східної Європи, зокрема з тими, які мають з Україною спільні кордони.

Динамізмом, інтенсивністю регулярних контактів позначені українсько-польські взаємовідносини, які, за прогнозами, стануть фундаментом стабільності у цьому регіоні. Наші народи вважають за краще вдивлятись не в минуле, в якому ці взаємовідносини характеризувалися переважно ворожістю і взаємною недовірою, а в майбутнє, знаходячи саме там шлях для цивілізованого співробітництва. Саме на це спрямована Декларація про українсько-польське «примирення», підписана президентами двох країн. Заслуговує на увагу заява Президента Польщі Олександра Кваснєвського: «Глибоко людська формула «вибачаємо і просимо вибачити» має смисл навіть тоді, коли над будь-ким не тяжіє безпосередня відповідальність за те, що відбувалось в минулому». Загалом кажучи, стратегічні інтереси України і Польщі збігаються: обидві держави прагнуть інтегруватися в Європу і зберегти при цьому добросусідські взаємовідносини з Росією. Хоча останнім часом стосунки Варшави і Москви помітно загострилися.

Чи не найскладнішими є українсько-румунські відносини. Все ж спільне прагнення двох держав до їх нормалізації, а також наміри Румунії до інтеграції в європейські і євроатлантичні структури сприяли підписанню базового Договору про дружбу і співробітництво України і Румунії.

Успішно розвивається співробітництво з Болгарією, Угорщиною, Словаччиною. Українсько-болгарські відносини не затьмарюють ні територіальні претензії, ні історичні спогади. Але політична криза, яка періодично охоплює Болгарію, і особливо тривалий економічний спад, який ця країна не може подолати, викликають аналогії із нашим повсякденним життям.

Взаємини України з Угорщиною розвиваються стабільно по висхідній. Саме з Угорщиною (першою з усіх сусідніх держав) в травні 1993 року було підписано і ратифіковано Договір про основи добросусідства і співробітництва. Угорщина активно сприяла вступу України до Ради Європи.

Між Україною і Словаччиною склалося економічне і культурне співробітництво, яке має всі підстави для динамічного розвитку. Два народи близькі способом життя, менталітетом, фольклором, що створює надійні підвалини для обопільного партнерства і добросусідства. У 1993 році було підписано Договір про добросусідство, дружбу і співробітництво між Словацькою Республікою та Україною. Україні відводиться важливе місце у зовнішній політиці Словаччини. Для неї Україна стала серйозним партнером у центральноєвропейському регіоні. Політична взаємозацікавленість двох держав підкріплюється спільними економічними інтересами.

Як добросусідські і дружні можна оцінити відносини України із Чехією, хоча Чехія і не має спільних кордонів з нашою країною. В Україні уважно спостерігають за процесом політичних та економічних перетворень, визначенням стратегічного курсу цієї держави. Україна підтримала прагнення Чехії увійти до НАТО (проте виступила проти розміщення на території цієї та сусідніх центральноєвропейських країн, яких прийнято до НАТО, ядерної зброї).

Таким чином, як бачимо, Україна прагне, але ще не виступає активним суб'єктом, що формує геополітичний простір навколо себе, і залишається здебільшого пасивним об'єктом масштабних процесів, що розгортаються у новій Європі. Існує реальна небезпека, що Україна може стати заручником чи то Сходу, чи то Заходу, а ще гірше — розмінною монетою в геополітичних іграх інших держав. Тому Україна покликана чітко визначити і наполегливо впроваджувати в життя цілісну зовнішньополітичну стратегію. Виходячи з цього, треба мати на увазі:

Перше. Перспективи становлення України як активного дієздатного суб'єкта міжнародних відносин визначені її зацікавленістю і прагненням брати активну участь у житті як євразійського, так і європейського регіонів і сприяти гармонізації відносин між ними. Без успішного здійснення політичних реформ, помітних ознак економічного піднесення і підвищення життєвого рівня населення не буде можливою ні повноцінна і довготривала нормалізація відносин України з Росією, ні інтеграція її в європейські і євроатлантичні структури, ні регіональне самоутвердження нашої держави в Центрально-Східній Європі.

Перед політичною елітою України постало нагальне завдання визначити і реалізувати державну стратегію розвитку країни. Вченими запропонована в політичній сфері модель соціально-правової держави, в економічній — модель формування ринкової економіки у вигляді науково-технічної доктрини, що базується на інтелектуальному потенціалі, на розвитку науки та технології і відповідає світовим цивілізаційним тенденціям, які торують шлях на рубежі ХХІ сторіччя. Україна має один із найпотужніших в Європі науковий потенціал. Україна — одна із країн- просвітниць, де у вузах може навчатися значна частина іноземних студентів та аспірантів. Цілком можлива геополітична місія України як країни — університету.

Друге. У стратегічному плані Україна прагне інтегруватися до західноєвропейських структур, що знайшло політико-юридичне обгрунтування в ряді законодавчих актів, затверджених Верховною Радою України. Проте, хоча Україна і є європейською державою, до такого входження необхідно ретельно підготуватись. Україну ніхто до такої інтеграції активно не запрошує, оскільки політично і соціально нестабільна Україна не може бути привабливим партнером для європейських держав. Водночас Україна має багаті надра, найплодючіші землі в Європі, могутній виробничий, науковий, кадровий потенціал. Однак в сучасному інформатизованому світі національне багатство пов'язане не з якістю чорноземів, хай і найродючіших у світі, а з засобами організації суспільств, ефективним використанням його інтелектуального потенціалу.

Підкреслимо: вибір стратегії внутрішньої і зовнішньої політики України має доповнюватись гнучкою тактикою і сильною політичною волею щодо реалізації стратегічної мети. Будь-яка стратегія, будь-який план не можуть здійснитись самі собою. Тільки цілеспрямовані, рішучі дії владних структур приведуть до їх реалізації на практиці.

І, нарешті, останнє. У складній геополітичній ситуації незалежна Україна, яка перебуває на перехресті стратегічних інтересів великих держав, повинна керуватись концепцією «динамічної рівноваги сил», яка орієнтує на встановлення дружніх взаємин як з Росією і з державами, які виникли на території СРСР, так і з європейськими державами, іншими країнами світу. При цьому, Україні необхідно вибудовувати свою, орієнтовану тільки на власні інтереси, зовнішню політику (прикладом для України можуть бути Швеція, Фінляндія), що сприятиме тому, що Україна зможе стати впливовим фактором створення механізму оптимальної моделі безпеки Європи ХХI сторіччя, від чого залежить перспектива геополітичного, а значить і міжнародного становища держави.

Розділ ІІ. Україна – Прибалтика: вектори співпраці

2.1 Геополітичний  вибір країн Балтії

На вiдмiну вiд України, яка протягом останнього десятирiччя дотримувалась доктрини «багатовекторної» зовнiшньої полiтики та статусу «самопроголошеного нейтралiтету та позаблоковостi», країни Балтiї, взявши на озброєння захiдноєвропейську модель соцiально-економiчного розвитку, визначившись з перших днiв незалежностi iз зовнiшнiми прiоритетами, розпочали iнтеграцiйний рух в трансатлантичнi структури безпеки та загальноєвропейськi структури економічного спiвробiтництва. Протягом другої половини 90-х рокiв Латвiя, Литва i Естонiя декiлька разiв відкидали пропозицiї Росiйської Федерацiї підписати Угоду з проблем безпеки у Балтiйському регiонi і подали офiцiйнi заяви на вступ до НАТО. З 1994 р. країни Балтiї є асоцiйованими членами ЗЄС. Усi країни Балтiйського регiону є активними учасницями програми «Партнерство заради миру».

Проте ні Латвії, ні Литві, ні Естонії не вдалось увiйти до першої групи кандидатів для вступу в Альянс (1997-1999 рр.). У сiчнi 1998 року мiж країнами Балтiї — єдиними з пострадянських країн — i США, як прибiчником iнтеграцiї цих держав в трансатлантичні структури, було пiдписано Хартiю про партнерство, в якiй Вашингтон взяв на себе зобов'язання допомогти Латвії, Литві та Естонії пiдготуватись до вступу у Пiвнiчно-Атлантичний Союз. Офiцiйнi Вiльнюс, Рига i Таллiнн, хоч i наголосили на тому, що розглядають підписання цього документу як додаткову можливість стати повноправними членами Альянсу, у той же час підкреслили, що Хартія не замінить їм членства у трансатлантичній структурі безпеки.

Водночас із підписанням зазначеної Хартії про партнерство між США та Латвією, Литвою й Естонією керівництво Альянсу, через розбіжності у пiдходах до перспектив НАТО серед його членiв, відкидає варіант, що передбачав одночасний вступ в НАТО трьох держав Балтiї (так звана інтеграційна модель «3+1»). Крiм того, важлива роль у блокуванні згаданої моделi належить i Росії, яка виступає категорично проти включення до НАТО країн Балтійського регiону. Так, у травнi 1998 року пролунала публiчна заява тодiшнього Генерального секретаря НАТО Хав'єра Салани про те, що Альянс має брати до уваги позицiю Росiї, яка негативно ставиться до включення країн Балтійського регiону в сферу дiяльностi НАТО.

Відкинувши модель одночасного вступу до НАТО всіх країн Балтії, певні політичні кола на Заході починають розробляти варіант можливого включення до другої хвилі розширення Альянсу однієї з країн регіону. Керiвництво Альянсу неодноразово пiдкреслювало, що переваги щодо якнайшвидшого членства в НАТО вiддаються Литвi. В якостi аргументів на користь Литовської Республіки лобісти її інтересів в Альянсі (США, Данiя, Норвегія) використовували оцiнки Пентагону, за якими саме литовська армiя визнана найкраще пiдготовленою до членства в НАТО.

Але невизначеність у питаннi подальшого розширення Альянсу ще рельєфнiше проявилася на Вашингтонському самiті НАТО (квiтень 1999 р.), що проходив одночасно з вiйськовою операцією Альянсу на Балканах. Крiм ухвалення нової стратегiчної концепцiї Альянсу, вiд самiту очiкували оголошення основних претендентiв до вступу у другу хвилю розширення НАТО. Попри численнi прогнози, жодна з країн не отримала запрошення на вступ до Альянсу. Офiцiйнi Вільнюс, Рига та Таллінн були змушенi публiчно висловити задоволення тим, що у заключному комюнiке самiту 2002 рiк згадується як термiн прийняття до Альянсу чергової низки претендентiв. У той же час, незапрошення на Вашингтонському самiтi НАТО чергової групи претендентiв на вступ до Альянсу обумовило серед певних полiтичних кiл країн Балтiї розчарування i навiть побоювання щодо перспектив можливого використання Латвiї, Литви та Естонiї у великiй європейськiй грi та залишеннi цього регiону у сферi геополiтичних iнтересiв Росiї. Прибiчники такої позицiї посилалися на запропонований країнам Балтiї керiвництвом НАТО план дiй по пiдготовцi країн до вступу в Альянс (Membership Action Plan), що, на їх думку, складається з великого обсягу вимог до країни-кандидата, виконання яких ще не гарантує їм вступу в Альянс.