Структура політичних наук

6.3. Визначальні фактори ефективності політичного владарювання

Історія політичного владарювання — одна з найцікавіших. І скільки суспільствознавці не прагнули розкрити таємницю її, політична влада й досі залишається загальною проблемою наукового дослідження, людської думки, індивідуальної зацікавленості.

Історія політичного владарювання — одна з найцікавіших. І скільки суспільствознавці не прагнули розкрити таємницю її, політична влада й досі залишається загальною проблемою наукового дослідження, людської думки, індивідуальної зацікавленості. У політології влада, її сутність, характер мають важливе значення для розуміння природи політики, політичної системи суспільства, політичного процесу, політичного прогресу. Напрям світової політичної науки, що досліджує владу, називається кратологією, а вчені, які займаються дослідженнями у цій галузі, — кратологами.

Влада, владовідносини являють собою необхідний механізм регулювання життя суспільства, забезпечення його єдності. Влада є головним елементом, який пов'язує все політичне в суспільстві в єдину політичну систему і який визначає зміст поняття "політика". Оскільки політика знаходить свій вияв у керівництві, управлінні, організації, примусі та в інших явищах, спрямованих на упорядкування життя суспільства, то влада як змістовний складовий елемент усім їм іманентно властива. Немає політики без влади і влади без політики. Саме навколо влади, політичної влади, виражених у ній політичних інтересів, потреб і розгортається політична життєдіяльність. Вона структуралі-зується, організовується у певну систему, а саме — у політичну систему суспільства. Влада є одним із стрижнів, навколо якого формується цілісність політичної системи. Від сутності, змісту, механізму функціонування влади залежать характер і спрямованість політичної системи.

Влада (політична, державна) є формою волевиявлення суб'єкта влади. У світовій кратології існує багато визначень влади. Гцё не випадково, бо навряд чи знайдеться ще проблема, значення якої важко переоцінити, оскільки вона зачіпає інтереси кожного. Надзвичайно влучно з цього приводу висловився ще в середині XVII ст. Томас Гоббс: "Я не сумніваюсь, що якби істина, що три кути трикутника дорівнюють двом кутам квадрата, суперечила праву будь-кого на владу або інтересам тих, хто вже володіє владою, то оскільки це було б під владою тих, чиї інтереси ця істина зачепила, вчення геометрії якщо не заперечувалося б, то було б витіснене спалюванням книг з геометрії"'. Існують різні філософські й політологічні концепції влади, серед них — біхевіористська, реляціоністська, інструменталіст-ська, структурно-функціональна, конфліктна, марксистська та ін.

Оскільки категорія влади є багатозначною й різновимір-ною, а також вихідною й визначальною у державно-політичній сфері, розглянемо зміст існуючих концепцій влади. Послідовність викладу їх свідчить певною мірою про історичну послідовність дослідження влади у світовій політології.

Тема : Демократія як спосіб організації політичного життя суспільства.

1. 7.1 Історія розвитку уявлень про демократію.

Історія людства свідчить про те, що демократія не є природним способом життя для людей. Як і в природі визначальним завжди був закон, відповідно до якого виживає найсильніший. Такий порядок проявлявся в різних насильницьких суспільно-державних пристроях, що розрізняються ступенем обмежень, що накладаються на людину. Як найбільш поширених можна назвати теократію, тиранію, диктатуру, монархію, імперію, тоталітаризм, олігархію, що розрізняються ступенем насильства, нав'язаної меншістю більшості, нездатному протистояти примусу. Демократична організація життя, яка суперечить природі, так як є культурним продуктом людства, претендує на переворот в природному для суспільства порядку, тому їй чиниться серйозний опір, і будуються численні перешкоди.

Явище під назвою «демократія» відоме світові два з половиною тисячоліття. За цей досить тривалий для людської історії період часу люди могли порівняти різні форми правління і державного устрою, методи здійснення влади, взаємовідносини влади і суспільства. Таке порівняння все більшою мірою призводило до думки про те, що демократія є найбільш кращою для комфортного проживання людей формою організації влади.

Про демократію в політологічному значенні має сенс говорити лише в тому випадку, якщо мова йде не просто про взаємини людей, а про ставлення організованої влади і суспільства. Тобто демократія з'являється тоді, коли виникають держави, на етапі переходу від первіснообщинного, племінного до рабовласницького ладу. Деякі, умовно кажучи, демократичні прояви у взаєминах людей в додержавні період (общинна демократія, військово-племінна демократія) не можуть претендувати на таке визначення. З часів Аристотеля демократія розглядається, насамперед, як форма правління, режим, при якому стверджується суверенність народу і при якому управляють від його імені.

Імпульс до демократичного способу правління виходить, за висловом Р.Даля, з «логіки рівності», [1] коли члени спільноти прагнуть виробляти рішення спільно. Такі умови стали складатися приблизно близько 500 р до н.е. в Стародавній Греції і Стародавньому Римі.

7.2.

Демократичні погляди К.Поппера і його ідеал демократії.

Одним із найвідоміших дослідників демократії був К. Поппер. Виокремлю­ючи дві форми державного режиму: дик­татуру і демократію, він вказував, що суспільство має обрати останню, заснову­ючи свій вибір не на її перевагах, які є сумнівними, а лише на недоліках дикта­тури, які є очевидними, а саме: використання диктатором влади на шкоду народу та позбавлення громадян їх частки відпо­відальності, а відповідно, їх свободи, прав та обов’язків. На думку мислителя, цього достатньо для того, щоб зробити ви­бір на користь демократії — правління правового («справедливого») закону, який забезпечує народу можливість вира­жати і реалізовувати свою волю.

Утім К. Поппер зауважив, що попри термінологічний зміст поняття «демокра­тія» (влада народу) в сучасних демокра­тіях народ в дійсності не править, оскіль­ки управляють уряди, посадові особи яких переважно діють у власних інтере­сах та не несуть відповідальності за свої протиправні діяння [2]. Існує структура типу «влада — атомізовані індивіди», в результаті якої правителі нав’язують гро­мадянам свою волю у вигляді певних шаблонів поведінки, узурпуючи таким чином функцію самоорганізації громад­ського життя. Внаслідок чого підриваєть­ся демократичний принцип та блокується розвиток відкритого суспільства [3; 4]. На жаль, до таких демократій належить і молода українська демократія.

Далі К. Поппер звернув увагу на те, що лише демократія забезпечує інституцій - ний каркас для ненасильницького рефор­мування політико-правової системи су­спільства. При цьому він підкреслив, що демократія не може вирішити проблему якісного підвищення інтелектуальних і моральних стандартів громадян. Тому в помилках демократичної держави винна не демократія як така, а сам народ, який розвиває її політико-правові інституції. У зв’язку з цим, народ неодмінно має усвідомити власну історичну відповідаль­ність за своєчасність зміни останніх. На його думку, це забезпечується шляхом пропускання моральних і правових прин­ципів крізь призму критичних здібностей індивідів, через виховання (у т. ч. правове виховання) [5], завдяки якому всі прогре­сивні надбання передаватимуться наступ­ним поколінням так, щоб ці покоління бу­ли кращими, ніж їх пращури [6; 7].

Зазначені аргументи дали К. Попперу підстави вважати проблему вибору особи правителя чи визначення обсягу його пов­новажень менш фундаментальними для суспільства, ніж проблему створення правового механізму мінімізації шкоди, яку правителі можуть завдати демокра­тії. На його думку, задля вирішення за­значеної проблеми громадяни мають створювати такі демократичні інститути та механізми, які б ефективно захищали народ і не допускали негідних правителів до влади або своєчасно усували їх від неї.

7.3 Сучасний парламентаризм і демократія

Інститут парламентаризму є ключовим елементом сучасних політичних систем: ступінь демократизації суспільства залежить від рівня наукового осмислення сутності парламентаризму, його впровадження в політичну практику держави. Інтерес до проблем функціонування інституту парламентаризму у вітчизняній політичній науці викликаний процесами, що відбуваються в українському суспільстві.

Системна криза пострадянської України й нездатність Верховної Ради ефективно виконувати функції демократичного парламенту зумовили доцільність проведення конституційно-правової реформи. У рамках трансформації українського суспільства активізувався конституційний процес, і центральним питанням політичної реформи стала зміна форми державного правління, перерозподіл повноважень між парламентом і Президентом. Від успішності здійснюваної реформи залежить не тільки демократична визначеність політичної системи країни, а й можливість інтеграції України в європейські структури  згідно з проголошеним зовнішньополітичним курсом [9].

Унікальність парламенту як політичного інституту полягає в його ролі посередника між суспільством і органами виконавчої влади; системи, у якій формується владна воля нації на основі представництва структурованих груп інтересів на державному рівні. На етапі демократичних реформ соціальна структура змінюється надто швидко й часто трапляється, що необхідні інституційні перетворення відбуваються зі значною затримкою. Інерційність української політичної системи багато в чому пов’язана з недоліками функціонування інституту парламентаризму. Сучасна українська політична еліта на практиці демонструє неспроможність ефективно керувати соціально-економічними та політичними процесами.  Розвитку пострадянської України притаманна тривала нестабільність усієї державної системи, яка посилюється через відсутність форм реальної відповідальності владних структур за подолання модернізаційного синдрому.

Сутність парламенту, його місце й роль у політичній системі у вітчизняній політико-правовій думці мають звужене трактування – їх розглядають як законодавчий механізм. Саме цим визначається роль Верховної Ради в системі державної влади України. Такий погляд сприяє реалізації парламентом інтересів окремих суспільних груп, політичних акторів, зокрема й непартійних, що існують наразі, але не враховує прискореної соціально-політичної динаміки. Унаслідок цього питання функціонування українського парламенту, висвітлення інших його функцій, окрім законодавчої, мають недостатнє теоретичне обґрунтування. Поза увагою вітчизняних дослідників залишаються важливі аспекти забезпечення реального народного представництва й функціонування парламенту як представницького інституту влади. В сучасній політологічній літературі не до кінця вивчено проблематику оформлення парламентської більшості, опозиції та ін. Тож виявляється низка  аспектів, суперечностей і зумовлених цим труднощів реалізації принципів парламентаризму в політико-правовій практиці України, що потребує подальшого дослідження і вивчення.