Соціа́льна полі́тика

1. Соціа́льна полі́тика  — комплекс заходів державного та недержавного характеру, спрямованих на виявлення, задоволення і узгодження потреб та інтересів громадян, соціальних груп, територіальних громад.

Мета соціальної політики - створення умов для розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розкриття творчого потенціалу людини, її сутнісних сил, досягнення в суспільстві соціальної злагоди і стабільності.

Об'єктом соціальної політики є суспільні, зокрема соціальні, відносини, процеси життєдіяльності  соціуму, що безпосередньо чи опосередковано впливають на формування соціальної безпеки людини, задоволення нею власних соціальних потреб та інтересів, освоєння і творення соціальних цінностей.

Головним завданням  соціальної політики є забезпечення чіткого функціонування всієї системи соціально-політичних інститутів - суб'єктів такої політики; координація функціонування різних елементів системи; формування оптимального співвідношення між різними формами, методами, засобами з метою одержання очікуваних результатів.

===До конкретних завдань соціальної політики відносяться===:

створення умов для  реалізації соціального потенціалу людини;

сприяння розвитку соціальних відносин;

розвиток соціально - трудових відносин;

реформування системи  соціального захисту;

удосконалення системи соціального  страхування;

реформування ринку праці  та зайнятості.

 

2.Принципи соціальної  політики країни в умовах формування  ринкових відносин

Вивчаючи це питання, студенти повинні знати основні принципи соціальної політики в умовах трансформації  економіки у ринкову.

Перший принцип. Держава створює умови, за яких кожен працездатний громадянин самозабезпечується при солідарній підтримці суспільства. Держава повинна гарантувати людям таку життєдіяльність, за якої їх добробут має залежати тільки від їхньої праці, розумових здібностей, свідомого ставлення до своєї свободи і своєї відповідальності.

Соціальна ринкова економіка  ставить за мету узгодити оптимальну економічну ефективність у виробництві  товарів і послуг із соціальними  гарантіями населенню і соціальною справедливістю в країні.

В основу ринкової економіки  покладені:

приватна власність на засоби виробництва;

правові гарантії для підприємців, людей найманої праці, споживачів товарів  і послуг;

ефективна система управління;

результативне застосування економічних стимулів;

наявність контролюючих органів.

Другий принцип. Держава і суспільство допомагають хворим і непрацездатним на рівні, що відповідає економічним здобуттям і досягненням країни. Соціальна допомога має бути тимчасовою і розглядатись як побічний засіб, бо її організація обтяжлива для держави: вона вимагає створення розподільчого апарату, формування статистичної бази, законодавчих актів на підтримку допомоги. Держава може надавати цільову допомогу громадянам, які мають низькі доходи, щоб ці люди мали змогу формувати собі певне майно та нагромаджувати деякі доходи. Допомагати держава може виплатами премій за певними формами заохочення.

Третій принцип. Переважним напрямом соціальної підтримки і захисту населення має бути соціальне страхування. Кожний член суспільства повинен страхуватися і платити страхові внески, що є умовою наступного отримання благ, які надасть йому суспільство в скрутних ситуаціях. Принцип страхування має бути таким: роботодавці та наймані працівники виплачують із заробітної плати внески в рівних частках до певного рівня. Розмір внеску має щорічно переглядатися залежно від змін у середній зарплаті, з якої і обчислюється страховий внесок. У випадках тимчасової непрацездатності громадяни країни повинні мати право на рівне за якістю медичне обслуговування незалежно від різниці у внесках по страхуванню.

Держава повинна вдосконалювати пенсійне страхування, яке забезпечувало  б престарілим людям, що відійшли від активної трудової діяльності, їхню частку в сукупному продукті. Згідно з державною соціальною політикою  молоде працездатне населення повинно  фінансувати пенсійне забезпечення тих, хто завершив свою трудову діяльність. За цією умовою між поколіннями громадян має діяти як соціальний, так і  страховий принцип: той, хто платить  більші внески або довше працював за інших, повинен одержувати вищу пенсію, хоч і не в повному обсязі своїх  додаткових страхових внесків.

Четвертий принцип. Державні структури мають спрямовувати свої зусилля на подолання безробіття. Цю важливу проблему передусім мають розв’язувати підприємства і профспілки згідно з тарифними угодами. Ринок праці, хоч і діє за правилом рівноваги і пропозиції, все ж відрізняється від інших ринків своїми особливостями.

Усунути безробіття в короткі  строки неможливо, але можна і  необхідно здійснювати заходи середньо- і довгострокового характеру.

По-перше, держава повинна  створювати і здійснювати програми, призначені спонукати підприємства до інвестування виробництва, його розширення і створення нових робочих  місць.

По-друге, держава має  застосовувати важелі впливу на підвищення конкурентоспроможності підприємств. Це досягається за умови повного  використання дорогоцінного виробничого  устаткування шляхом застосування гнучкого графіку роботи, скорочення невиправдано високих витрат.

По-третє, в країні мають  здійснюватись заходи по підвищенню кваліфікації працюючих, тому що багато людей втрачають роботу через  недостатню кваліфікацію.

П’ятий принцип. Держава повинна створювати можливості для громадян країни щодо їхнього залучення до участі в суспільному житті, зокрема у створенні різних рухів, у формуванні страхових фондів, у започаткуванні діяльності кредитних спілок тощо.

Система господарювання і  життєдіяльності має відповідати  ідеалам цієї свободи. Вона має закріплюватись гарантіями про:

недоторканність людської гідності;

вільний розвиток кожного  члена суспільства;

свободу пересування, друку  і слова;

вільний вибір професії і  місця роботи;

ефективне використання засобів  виробництва його власниками.

2.Студенти повинні мати на увазі, що основні напрями соціальної політики в Україні це такі:

 підвищення добробуту за рахунок особистого трудового вкладу, підприємництва та ділової активності;

надання відповідної допомоги по безробіттю, збереження робочих  місць, фахової перепідготовки осіб, які втратили роботу;

проведення глибокої пенсійної  реформи, що буде забезпечувати справедливу  систему пенсійних виплат з урахуванням  трудового вкладу особи;

створення адресної допомоги в грошовій та натуральній формах;

сприяння всебічному державному захисту інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню;

запобігання комерціалізації, забезпечення стабільного фінансування та державної підтримки розвитку духовної сфери, освіти, науки і культури;

широка підтримка сім’ї, материнства та дитинства;

проведення активної екологічної  політики.

 

3. У повному своєму прояві соціальний захист повинен охоплювати наступні напрямки:

 · забезпечення членам суспільства прожиткового мінімуму і надання матеріальної допомоги тим, кому в силу об'єктивних причин вона необхідна, захист від чинників, що знижують життєвий рівень;

 · створення умов, що дозволяють громадянам безперешкодно заробляти собі на життя будь-якими, що не суперечать закону способами;

 · створення умов, що забезпечують задоволення визначеного мінімуму (в об'ємі суспільних можливостей із урахуванням національно-історичної специфіки) потреб громадян в освіті, медичній допомозі і т.п.;

 · забезпечення сприятливих умов праці для найманих робітників, захист їх від негативних впливів індустріального виробництва;

 · забезпечення екологічної безпеки членів суспільства;

 · захист громадян від злочинних зазіхань;

 · захист цивільних і політичних прав і свобод, що відповідають принципам правової; демократичної держави;

 · створення умов, що виключають збройні соціальні і міжнаціональні конфлікти;

 · захист від політичного переслідування й адміністративного свавілля;

 · забезпечення вільного духовного життя, захист від ідеологічного тиску;

 · створення сприятливого психологічного клімату в суспільстві в цілому, в окремих осередках і структурних утвореннях, захист від психологічного пресингу;

 · забезпечення максимально можливої стабільності громадського життя.

 

 

 

4. Моделі соціальної політики держави

→ Модель розвитку соціальної сфери і соціального захисту в адміністративно-командній економіці — превалювання ідеї вторинності соціальної сфери щодо виробництва; жорсткий контроль державою соціальних відносин; зрівняльний принцип розподілу (егалітаризм), низький рівень доходів; визнання зарплати, отриманої на державних підприємствах, їх основним джерелом; заохочення колективних форм споживання, у тому числі в "натуральному вираженні" (надання безоплатного житла, відпочинку, соціальних послуг тощо), на шкоду більш ринковим грошовим трансфертам; незацікавленість в особистих збереженнях та інвестуванні.

→ Американська модель соціальної політики — найбільш лібералізований варіант, який базується на принципі відокрем­лення соціального захисту від вільного ринку й обмеженні захисту лише тих, хто не має інших доходів, крім соціальних виплат. При цьому забезпечується досить високий рівень і якість життя основної частини населення.

→ Шведська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія та інші країни) — найбільш соціалізована модель, тобто економіка най­більшою мірою працює на задоволення потреб членів суспільства. Вона відзначається надзвичайно високою часткою ВВП, яка розподіляється через бюджет (понад 50%), акумулюванням у руках держави значних фінансових ресурсів, домінуванням ідеї рівності та солідарності у здійсненні соціальної політики, активною упе-реджувальною політикою, профілактичними заходами у сфері зайнятості, жорсткою політикою доходів, високим рівнем соціального захисту населення, що забезпечується в основному за державні кошти. Тут соціальна політика тісно пов'язана з державним регулюванням економіки, яке має чітко виражену соціальну спрямованість, тобто соціальна політика виступає як мета економічної діяльності держави.

→ Німецька модель (ФРН, Франція, Австрія) характеризується високими обсягами ВВП, що перерозподіляється через державний бюджет (близько 50%), створенням розвиненої системи соціального захисту на основі залучення коштів держави та підприємців.

→ Японська модель соціальної політики передбачає проведення політики вирівнювання доходів, особливу політику використання робочої сили (система довічного найму з певними сучасними модифікаціями), домінування психології колективізму, солідарності в доходах, досягнення консенсусу між різними суб'єктами у вирішенні соціально-економічних проблем, виділення питань підвищення життєвого рівня населення в ранг національних пріоритетів.

→ Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Канада) виступає як проміжна між лібералізованою американською і соціальне орієтованою шведською та німецькою моделями. Для неї характерним є активніше, ніж для першої моделі, регулювання соціальних процесів з боку держави, проте нижчий, ніж в останніх двох моделях, рівень оподаткування і перерозподіл ВВП через держбюджет (не більше 40%). Крім того, має місце приблизно рівний розподіл витрат на соціальне забезпечення між державою та приватним сектором, пасивна державна політика на ринку праці.

Модель соціальної політики Української держави має представляти собою симбіоз лібералізму та соціальної орієнтації. Перший дає можливість в умовах відсутності достатніх фінансових коштів у держави створити умови для самореалізації і самозабезпечення економічних суб'єктів. Друга складова передбачає формування раціональної системи соціального захисту населення.

В умовах соціально-ринкової трансформації держава має виступити соціальним амортизатором перетворень і одночасно проводити активну соціальну політику на нових, адекватних ринковим вимогам засадах.

→ Соціальні амортизатори — це механізми соціального захисту.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Питання для дискурсії

Поняття соціального партнерства

 

Ідея соціального партнерства та розвиток її в Україні залучає все більшу увагу представників найрізноманітніших суспільних верств населення.

 Досвід індустріально розвинутих країн свідчить про необхідність співробітництва найманих працівників і роботодавців через розвиток системи найманої праці з надійним соціальним страхуванням, охороною здоров'я, гарантіями зайнятості. Останнє потребує удосконалення відносин власності і зближення інтересів капіталіста і найманого працівника на основі соціального партнерства.