Принципи оранізації та функціонування влади

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І  НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКА НАЦІОНАЛЬНА  АКАДЕМІЯ

МІСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

 

З курсу «Политология»

 

На тему: «Принципи оранізації та функціонування влади»

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

Ст.-т гр. ТГВ-4

Батожська Юлія

Перевірив:

Кудрявцев О. Ю.

 

 

 

 

 

 

 

ХАРКІВ - ХНАМГ - 2013

ПЛАН

1. Суверенітет, легальність і легітимність політичної влади.
2. М.Вебер про легітимність політичної влади.
3. Співвідношення легітимності та ефективності влади.

 

1. СУВЕРЕНІТЕТ, ЛЕГАЛЬНІСТЬ І ЛЕГІТИМНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

Суверенітет - це політико-правова  властивість держави, зміст якої полягає в ЇЇ праві самостійно вирішувати внутрішні та зовнішні політичні  питання без втручання інших  держав, організацій, осіб. Така діяльність має ґрунтуватися не тільки на внутрішній законодавчій базі, а й на основі загальновизнаних міжнародних договорів і принципів добросусідства, що в умовах посилення інтеграційних процесів є надзвичайно актуальним. Дотримання умов міжнародних договорів не означає обмеженості "зовнішньої" незалежності держави, оскільки активна участь держави на міжнародній арені засвідчує самодостатність її як суб'єкта міжнародного права.

Найбільш важливою проблемою  юриспруденції є проблема суверенітетів. Конституція України, як і більшість інших конституцій, розрізняє три види суверенітету - суверенітет держави, суверенітет народу і суверенітет нації.

Ж. Боден стверджував, що найвищою владою повинна бути державна, тобто монарша, як у внутрішньому, так і в зовнішньому просторі. Ідея державного суверенітету сприяла зміцненню необмеженої влади монарха, тобто абсолютизму. Доктринальне вчення Ж. Бодена зумовлене необхідністю подолання феодальної роздробленості європейських держав. Верховна влада в державі в епоху Нового часу асоціювалася насамперед з монархом, влада якого освячена Богом та який фактично є власником держави. Згодом суверенітет трактується дещо по-іншому, що зумовлено певними чинниками: а) відбувається перехід від теократичного до світського його розуміння; б) суверенітет ототожнюється не з конкретною особою, а з державою; в) державна влада перестає бути власністю конкретного суб'єкта.

Державний суверенітет - це верховенство, єдність та недоторканність  державної влади, її рівноправність та незалежність у відносинах з іншими державами. Наявність державного суверенітету є передумовою рівноправності у таких відносинах. Декларація про державний суверенітет України прийнята 16 липня 1990 року.

Будь-яка держава незалежно  від розміру її території, чисельності  населення, кількості національних меншин, форми правління, устрою чи режиму може бути суверенною. Це означає об'єктивну можливість держави мати відповідні суверенні права, наприклад, право виступати від імені свого народу, право оголошувати війну і мир, право приймати закони, право визначати зовнішню і внутрішню політику, право формувати державні органи, право визначати державну символіку, право встановлювати і збирати податки тощо.

Разом з тим суверенітет держави  не опосередковує її свавілля як усередині  держави, так і за межами державного кордону. Наприклад, забороняється окупація іншої держави чи застосування зброї проти інших держав, за винятком необхідності власної оборони.

Народний суверенітет еволюціонує  з теорії державного владарювання. Важливою умовою існування народного суверенітету є державний суверенітет, оскільки відсутність останнього фактично унеможливлює існування першого. Народний суверенітет передбачає офіційне визнання народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі та його виключне право на зміну конституційного ладу. Народ здійснює свою владу в державі як безпосередньо (вибори, референдуми), так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. В Україні основи народного суверенітету відображено в ст. 5 Конституції України, що означає участь народу в управлінні державою. Ці права не можуть бути узурповані ні самою державою, ні її органами.

Витоки обґрунтування ідеї народного суверенітету сягають своїм корінням у XVII - XVIII сторіччя. Концепцію "народного суверенітету" активно розробляв Жан-Жак Руссо у своїх працях "Міркування про науки і мистецтва", "Про суспільну угоду, або Принципи політичного права" та ін. На його думку, народ як суверен стоїть вище судці та закону і не може бути пов'язаний навіть Основним Законом держави.

Національний суверенітет

Важливим етапом розвитку концепції  суверенітету є поява категорії "суверенітет нації". Змістовне  трактування останньої в юриспруденції  залишається чітко не визначеним, оскільки сам термін "нація" трактується  неоднаково в різних галузях науки. Концептуальна ідея про національний суверенітет сформувалася ще у XVIII столітті, коли на теренах європейського простору утворювалися національні держави. Саме тому народний суверенітет часто сприймався як суверенітет нації. Варто зазначити, що суверенітет народу як політичної нації певної держави у своїй основі становить суверенітет нації.

В юриспруденції розуміння нації  має сприйматися через призму етнічного і політичного спрямування, тому доцільно розрізняти такі поняття, як "суверенітет нації" і "національний суверенітет". Суверенітет нації означає повновладдя всього населення певної держави. Від поняття суверенітету нації як політичного утворення слід відрізняти поняття "національний суверенітет", яке окреслює рівень самостійності кожної національності у збереженні власної ідентичності. Національний суверенітет стосується конкретної національності, яка реалізовує своє право на самовизначення. Поняття "національний суверенітет" і "суверенітет нації" потребують теоретичного обґрунтування і наступного законодавчого закріплення.

Суверенітет нації реалізується через  її основні права, а саме:

• право на існування і вільний розвиток, володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, включаючи спроможність реалізувати право на політичне самовизначення;
• право на вільний розвиток національних потреб: економічних і соціальних;
• право на духовно-культурний розвиток, повагу національної честі і гідності, розвиток національної мови, звичаїв, традицій;
• право розпоряджатися природними і матеріальними ресурсами; 1 право на мирне співіснування з іншими народами та націями;
• право на екологічну безпеку та ін.

Отже, суверенітет нації, її повновладдя  означає володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і національних потреб, право на повагу національної честі і гідності, розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних установ. Повновладдя однієї нації неможливе без дотримання суверенітету інших націй і народностей, без поважного ставлення до їх національних потреб і прав.

Таким чином, усі три види суверенітету пов'язані між собою, проте не є тотожними. Наявність державного суверенітету в тоталітарній державі не опосередковує існування народного суверенітету в межах виокремленої держави. Разом з тим, між народним суверенітетом і суверенітетом нації існує тісний зв'язок, оскільки останній є початком першого. Суб'єктом здійснення права на самовизначення є український народ, основу якого становить українська нація.

Також важливими характеристиками влади є легітимність та легальність.

Легальність влади - це її нормативно-правова закріпленість, узаконенность у відповідних державних документах.

Політична легітимність - це суспільне визнання влади і її права на управління. З поняттям легітимності ототожнюють оціночний, етичний характер влади, з легальністю - юридичний.

Поняття легітимності вперше ввів в соціологію М.Вебер; їм визначений такий порядок, який представляв значимість для індивідів і якому вони підлягали в силу його раціонально визнаної цінності. М.Вебер розробив концепцію про трьох типах легітимності влади, які відображають особливості мотивів підпорядкування або відторгнення індивідами певних типів соціального порядку у вигляді норм, правил, звичаїв, законів.

По-перше, влада  може здобути легітимність згідно традиції, звичці скорятися владі, вірі в непохитність і священність століттями існуючих порядків. Наприклад, перехід влади в спадщину в країнах з монархічним режимом здійснюється у відповідності з традицією.

По-друге, політична  влада набуває законність в очах членів суспільства внаслідок особливої  популярності державного діяча, що досягає  масштабності культу його особистості. Такий тип влади М.Вебер назвав харизматичним.

По-третє, легальна і раціонально-правова легітимність. Люди визнають таку владу тому, що вона спирається на доцільні, добровільно прийняті ними закони. Цей тип легітимності базується на довірі громадян не до окремих особистостей, лідерів, а до устрою держави і характерний для демократичних держав.

З цією класифікацією  М.Вебер пов'язує і типологію влади: державної, при її раціональному  обґрунтуванні, і особистої, коли вона заснована на традиційних і харизматичних  легитимирующих засадах. Ця типологія  і в сучасній західній політичній науці.

Слово «легітимність» походить від лат. «легітимус» - законний, однак легітимність політичного явища не означає юридично оформленої законності, і тому легітимність не слід змішувати з легальністю, тобто законністю. Легітимність не володіє юридичними функціями і не є правовим процесом.

Населення може підкориться влади, але в душі зневажати її, сміятися над нею, при найменшій можливості ухилятися від неї. У цьому випадку влада вдається до примусу, застосування сили. Влада, заснована на страху, не може бути легітимною. Легітимація означає покору, злагода, політична участь без примусу. Легітимна влада авторитетною і ефективна, вона характеризується як правомірна та справедлива. Які ж ознаки легітимності політичної влади?

Найпершою ознакою  є довірливе ставлення до неї  переважної більшості населення, засноване  на вірі в те, що існуючий порядок  є найкращим для даної країни, а влада здатна вирішити важливі  для суспільства та індивідів  проблеми.

Іншою ознакою  легітимності влади є визнання суспільством значущості, цінності як самої влади, так і її організації. Влада сприймається не як зло, з яким неминуче треба  уживатися, а як фактор, що забезпечує порядок у суспільстві, охороняє життя людей. Легітимність влади  затверджується тоді, коли вона проводить  політику, що відповідає інтересам, розуміння  громадян.

Ще одним, не менш важливою ознакою легітимності влади є схвалення масами політики, що проводиться політичним і державним  керівництвом, що виражається у згоді  з їх основними цілями, методами і засобами. Цей ознака розкриває суб'єктивне ставлення людей до конкретного уряду, лідеру. Маси з розумінням ставляться до використання навіть непопулярних засобів та методів, в тому числі і насильницьких.

Всі перераховані ознаки тісно пов'язані між собою і в рамках реального життя нероздільні. Легітимним є той політичний режим, який може забезпечити стабільність і розвиток суспільства, не вдаючись до масового насильства. Американський теоретик-політолог Девід Істон писав: «Той уряд легітимно, яке відповідає сформованим у народі уявленням про справедливість і соціальне призначення цього інституту».

Легітимність  політичної влади поєднується з  протилежною їй явищем делегітимації - втрати довіри, позбавлення політики і влади суспільного кредиту. Розчарування в ідеалах, концепціях політики, її цілі та методи, людей, які її представляють, - один із аспектів політичного життя суспільства, така ж рушійна сила розвитку політики, як і сама легітимація.

Делегітимація може відбуватися внаслідок наступних  причин:

• протиріччя між цінностями, що панують у суспільстві, і егоїстичними інтересами владної еліти, результатом чого є відсутність підтримки влади народом;
• протиріччя між демократією і соціально-політичною практикою, коли багато проблем вирішуються не демократичним, а силовим шляхом, тиском на засоби масової інформації, обмеженням прав і свобод громадян;
• зростаюча соціальна нерівність, масове зубожіння більшості населення, в результаті чого формується опозиція влади (як правило, з інтелектуалів);
• зростання бюрократизації та корумпованості при нульовому контролі процесу «знизу» і надзвичайно слабкому «зверху»;
• у багатонаціональній державі - націоналізм, етнічний сепаратизм, коли місцеві влади відкидають правомочність федеральної влади.