Правова держава

Зміст

Вступ

І. Поняття й ознаки правової держави.

І.2. Виникнення ідеї правової держави та її поняття.

І.3. Ознаки правової держави.

ІІ.Права, свободи і обов’язки людини і громадянина у системі цінностей правової держави.

ІІІ.Становлення правової держави в Україні.

Висновок

Список літератури

 

 

 

 

 

Вступ

                                                                                                                  Держава у своїй діяльності пов’язана й обмежена правом, стоїть під правом, а не поза і над ним.

Гессен

 

Актуальність  теми. Сучасне суспільство характеризується духовним і ідеологічним розкріпаченням людства. Цей процес насамперед здійснюється шляхом утвердження гідності кожної особи, народу, нації, а також політичного плюралізму як найвищих суспільних цінностей. Одним з найважливіших завдань в Україні та й інших державах на сьогодні є будівництво правової держави, головними принципами якої повинні бути верховенство правового закону та пріорітет прав і свобод її громадян. Практичне значення концепції правової держави зумовлюється тим, що концентровано відображає прогресивні здобутки людства у політико – правовій сфері. Саме поняття такої держави є загальнонаціональним надбанням, загальнолюдською цінністю соціальної практики.

Об’єкт дослідження. Причини та умови становлення правової держави в Україні та інших країнах, процес забезпечення прав, свобод і обов’язків людини і громадянина в рамках правової держави.

Предмет дослідження. Правова держава, як засіб реалізації і забезпечення прав, свобод і обов’язків людини і громадянина.

Мета. Метою курсової роботи є дослідження правової держави та можливих передумов її становлення в Україні.

Завдання курсової роботи полягає у:

 

• аналізі категорій правової держави;

– дослідженні розвитку ідей правової держави;

– аналізі реалізації прав, свобод, обов’язків людини і громадянина як       основи існування правової держави;

– визначенні передумов становлення  правової держави в Україні.

 Під час дослідження  теми курсової роботи “Правова держава – засіб реалізації прав, свобод і обов’язків людини і громадянина” були використані такі методи як: метод аналізу та синтезу, історичний, порівняльно – правовий методи.

Структура курсової роботи включає в себе: план, вступ, три глави, висновок та список літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                               І. Поняття й ознаки правової  держави

 

Виникнення ідеї  правової держави та її поняття

Уявлення про державу як про  організацію, що здійснює свою діяльність на основі закону, почали формуватися  вже на ранніх етапах розвитку людської цивілізації. З ідеєю правової держави пов'язувалися пошуки більш досконалих і справедливих форм життя.

    Термін “правова держава” на перший погляд видається тавтологічним (як, скажімо, вислови “холодний лід” чи “гарячий вогонь”), оскільки будь-яка держава може вважатися правовою з огляду на наявність у ній законів, певної системи права. Однак у зазначеному контексті термін “правова” має дещо інше значення, ніж “законна”, яке грунтується на тому, що не все законне є правовим і не всяка держава з наявною у ній системою законів є правовою.

    Сенс ідеї правової держави, яка лежить в основі відповідної теорії, полягає в тому, щоб зв'язати політичну владу, державу правом, підпорядкувати її дії закону. Пошуки принципів і механізмів для встановлення належних взаємозалежностей та узгодженої взаємодії державної влади і права розпочалися ще в глибоку давнину.

    Ідея необхідності дотримання законів у державному управлінні знайшла свій усебічний розвиток, зокрема, у Стародавньому Китаї у вченні, яке дістало назву “легізм” (від лат. legis – закон). Найвідоміший теоретик легізму Шан Ян доводив, що організація державного управління має грунтуватися на основі єдиних, чітко визначених законів, що спираються на суворі покарання. Закони, а не особисті бажання, не свавілля правителів повинні лежати в основі державного управління. Легісти вважали, що взаємовідносини між державною владою і населенням є за своєю природою антагоністичними, і тримати маси в покорі можна лише за допомогою жорстоких законів.

    Принципово інакше розуміли роль закону в державному управлінні античні філософи. Так, Сократ прагнув обгрунтувати раціональну, розумну природу моральних, політичних і правових явищ, вважаючи розумне, справедливе і законне тотожним. Він наголошував, що збіг законного і справедливого є бажаним, розумним станом речей, а не повсюдною реальністю. Для такого збігу потрібно неухильно дотримуватися законів. Непорушність законів, підпорядкування всіх, у тому числі правителів, законам є основою нормального функціонування держави, її благополуччя.

    Особливе місце закону відводив у своїй концепції ідеальної держави Платон. Його ідеальна держава – це справедливе, засноване на законах, правління кращих. “Я бачу близьку загибель тієї держави, – говорив Платон, – де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою. Там же, де закон – володар над правителями, а вони – його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги”. Велику увагу розмежуванню законних (правильних) і незаконних (неправильних) форм правління приділяв Арістотель. Він, зокрема, зазначав, що там, де відсутня влада закону, немає і державного ладу. Закон має панувати над усім.

    В епоху середньовіччя ідея верховенства права як регулятора суспільних відносин обґрунтовувалася тезою про божественне походження норм закону. Ідеї необхідності підпорядкування державної влади божественним законам обстоювали, зокрема, Аврелій Августин і Фома Аквінській. Справедливим вони вважали закон, що існує в силу волі Божої. Перед законом усі мають бути рівними як “раби Божі”.

    Таким чином, ще у Стародавньому світі проблема законності державного правління перебувала в центрі політичної думки. Однак у вирішенні цієї проблеми мислителі Стародавнього світу, як і середньовіччя, не розрізняли суспільство й державу, не порушували питання про відносини між ними, про джерела права і якість самих законів, їх відповідність вимогам гуманізму і справедливості.

    Новий етап у розвитку ідеї правової держави започаткували мислителі Нового часу – Г. Гроцій, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.–Л. Монтеск’є, які були виразниками інтересів буржуазії. У цей час буржуазія вимагала ліквідації станового ладу і встановлення юридичної рівності, забезпечення свободи й безпеки особи та приватної власності шляхом створення необхідних політичних і правових гарантій. У боротьбі проти абсолютної монархії, дворянства і церкви ідеологи буржуазії прагнули відокремити питання політики, держави і права від релігії. З цією метою вони зверталися до ідей природного права й договірного походження держави.

    Згідно з теорією природного права держава і право створені не Богом, а суспільним договором людей відповідно до законів людського розуму. Вимоги людського розуму випливають з природи людей і складають “природне право”, до якого належать передусім право на життя, свободу і володіння власністю, які не можуть бути відчужені ні на чию користь. Приписам природного права повинно відповідати “позитивне право” – закони, встановлені державою. Дж. Локк, зокрема, вбачав у законі першу державотворчу ознаку. Під законом він розумів не будь–який припис держави, а лише той її акт, що вказує громадянинові таку поведінку, яка відповідає його власним інтересам і слугує загальному благу. Закони лише тоді сприяють досягненню головної мети держави – забезпечення загального блага, коли їх усі знають і всі виконують. Реалізація головної мети політичного співтовариства, забезпечення свободи й дотримання законності вимагають розмежування владних повноважень держави і поділу їх між різними державними органами.

    У політичних поглядах Дж. Локка були закладені основи теорії правової держави. До таких основ слід віднести насамперед твердження про те, що державне правління повинно не лише грунтуватися на законі, а й обмежуватись ним, закон є обов'язковим для всіх. Межею державної влади виступають природні права людини, на які держава не може зазіхати. Для забезпечення законності необхідні поділ влади та збалансованість повноважень кожної з її гілок. Принципово важливим для теорії правової держави є сформульоване Дж. Локком твердження про те, що законом є не будь-який припис держави, а лише той її акт, який визнається громадянами, тобто який є легітимним.

    Вагомим внеском у розвиток теорії правової держави було трактування        Ш.–Л. Монтеск’є співвідношення закону і свободи. Суть політичної свободи, на його думку, полягає в тому, щоб робити те, що дозволяють закони, а не те, що хочеш,  “У державі, тобто в суспільстві, де є закони, – писав Ш.–Л. Монтеск’є, – свобода може полягати лише в тому, щоб мати можливість робити те, чого повинно хотіти, і не бути примушуваним робити те, чого не повинно хотіти... Свобода є право робити все, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то у нього не було б свободи, тому що те саме могли б робити й інші громадяни”. Ш.– Л. Монтеск'є

вважав, що політична свобода можлива лише там, де немає можливості зловживання владою, а для цього в державі необхідно здійснити поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову.

    Принципово важливе значення для розвитку теорії правової держави мала творчість І. Канта. Як і багато інших мислителів того часу, він вважав, що держава прийшла на зміну природному станові, в якому не було ніякої гарантії законності. Моральний борг, почуття поваги до природного права спонукають людей полишити цей стан і шляхом суспільного договору перейти до життя в громадянському суспільстві, державі. Суспільний договір укладають між собою морально розвинені люди, тому державі забороняється поводитися з ними як з істотами, що не знають морального закону і не можуть самі обрати правильну лінію поведінки. Зі свого боку народ повинен підпорядковуватися державі, встановленим нею законам.

    Справжню свободу, вважав І. Кант, люди дістають лише в державі. Однак нерідко свобода переростає у свавілля. Сукупність умов, які обмежують свавілля одного стосовно інших, І. Кант називає правом. Здійснення права вимагає, щоб воно було загальнообов'язковим. Для цього потрібно наділити право силою примусу, що може зробити лише держава. І. Кант визначає державу як “об'єднання множинності людей, підпорядкованих правовим законам”. Призначення держави він пов'язує не з практичними потребами членів суспільства, а з правом – державний устрій повинен максимально відповідати вимогам досконалого права.

    Висунення та обгрунтування І. Кантом тверджень про те, що кожна людина є абсолютною і самодостатньою цінністю, що індивіди відмовляються від необмеженої і свавільної свободи природного стану на користь справжньої свободи у правовому стані, що призначення держави полягає в досконалому праві, максимальній відповідності державного устрою принципам права дають підстави вважати його одним із основних творців теорії правової держави.

    Так поступово сформувалася теорія правової держави, сенс якої полягає в обгрунтуванні необхідності зв'язати державу правом, установити правові межі її могутності і тим самим захистити громадян від можливого свавілля з боку держави, не допустити виродження держави в тиранію. Згідно з теорією правової держави закон мусить бути єдиним для всіх – і для держави, і для громадян – і мати правовий характер, тобто відповідати високим моральним вимогам. Державне правління, засноване на законах, може мати й деспотичний характер, якщо закони не відповідають вимогам моральності, гуманізму, демократизму та справедливості і спрямовані лише на захист державної влади. Суть правової держави не в дотриманні законів, так само як і не в достатку законодавчих актів,  – і те й інше є ознаки не правової, а поліцейської держави. Суть правової держави саме в характері законів, їхній відповідності правовій природі речей, спрямованості на забезпечення суверенітету особистості.

    Сам термін “правова держава” утвердився в німецькій юридичній літературі у першій третині XIX ст. у працях К. Т. Велькера, Р. фон Моля та інших правознавців, а в подальшому набув значного поширення. На початку XX ст., особливо після Жовтневої революції в Росії, популярність ідеї правової держави різко зросла, що було зумовлено прагненням зняти напруження міжкласового протистояння та уникнути за допомогою соціального компромісу революцій і дезорганізації суспільного життя. Ідея правової держави, верховенства права виявилася однією з найпродуктивніших у розв'язанні суспільних суперечностей ненасильницьким шляхом, враховуючи інтереси всіх учасників політичного життя.

    Отже, за своєю сутністю правова держава є такою державою, в якій панує право як синонім моральності, гуманізму, демократизму і справедливості.

 

Ознаки правової держави

Сучасна загальна теорія правової держави грунтується на таких основних положеннях:

1. в єдності, “зв’язці” двох явищ – права і держави первинним є загальносоціальне (“природне”) право навіть вже тому, що воно виникає раніше й незалежно від держави;
2. держава в своїй діяльності повинна бути обмежена саме таким правом. Вона, отже, пов’язана не тільки юридичними законами, які сама встановлює (вони, безперечно, обов’язкові і для неї, доки не скасовані її ж законодавчим органом), але й, насамперед правом загальносоціальним – передовсім у процесі законотворчості;
3. найголовніше призначення такої держави  – забезпечити здійснення, охорону та захист основоположних прав людини й інших суб'єктів;
4. уявлення про правову державу вирішальною мірою залежать від того, яким правом прагнуть її пов’язати і як саме інтерпретують права людини. А зміст останніх завжди так чи інакше несе на собі відбиток конкретних історичних умов існування суспільства. Отже, із плином часу цей зміст може зазнавати певних змін, модифікуватися. Відповідно ж до трансформації праворозуміння дещо оновлюються, “перетлумачуються” й певні уявлення про правову державу;
5. правові держави можуть формуватись у неоднакових соціально –економічних устроях, системах. Це пояснюється тим, що всім таким державам притаманні певні однакові змістовні властивості. Наявність таких властивостей – результат того, що у будь – якій сучасній юридичній системі містяться приписи, які відображають визнання певної самоцінності кожної людини, а також необхідність забезпечити виживання всього людського роду;
6. Поряд з тим, оскільки на праворозуміння, поширене серед різноманітних соціальних спільнот, груп кожного конкретного суспільства, неодмінно накладають відбиток, у кінцевому підсумку, їхні реальні потреби та інтереси, теорія і практика формування правової держави у різних країнах навряд чи можуть бути повністю уніфікованими. Крім того, на формування такої держави в окремих країнах завжди впливає низка конкретно – історичних факторів (економічний лад і соціальна структура суспільства, політика домінуючого осередку суспільства, історичні, національні, культурні традиції та умови, міжнародна ситуація тощо). Тому в кожному випадку слід зважати на цю специфіку, відображаючи її, насамперед, через визначення конкретної соціальної сутності відповідної правової держави;
7. Задля впровадження у практику пануючого в суспільстві праворозуміння держава вдається до різноманітних загальнообов’язкових організаційно –юридичних механізмів, процедур, технологій. Усі вони описуються, зазвичай за посередництвом формально визначених ознак певних дій, фактів, ситуацій. І саме для правової держави специфічним є те, що праворозуміння, якому вона підпорядковує свою діяльність, неодмінно охоплює і певний мінімум формальних ознак тих суспільних відносин, котрі інтерпретуються як правові. Без певних юридичних процедур правова держава не можлива. Тому остання має характеризуватись не тільки соціально – змістовними, але й формальними властивостями.