Громадська думка, політична свідомість і політична культура громадян

Важливою складовою політичної культури є політична символіка. Політичний символ — це чуттєво-наочний, або абстрактний образ, що уособлює націю, державно-політичні інститути, політичні режими. Основними формами політичної символіки є:

— предметна (прапор, герб, архітектурні споруди на честь певних політичних подій);

— словесна (конституція, гімн, патріотичні пісні, документи історико-правового характеру);

— поведінкова (паради, демонстрації, святкові церемонії).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Особливості політичної культури сучасної України

Становлення того чи іншого типів політичної культури зумовлене сукупністю соціально-політичних і економічних відносин, особливостями історичного розвитку політичної системи, специфікою державотворчих процесів, національними, релігійними та іншими чинниками.

Для українського менталітету загалом та політичної культури зокрема притаманні такі риси:

— інтраверсія (тяжіння до малих груп — родина, громада);

— ірраціональність (перевага емоційності над прагматичністю, потребою керуватися нормативною поведінкою);

— екстернальність (нетерплячість до своїх політичних опонентів);

— екзекутивність (перевага споглядального способу життя перед активним, схильність до апатії);

— сенсорність (любов до комфорту, несприйняття конфліктів, терплячість та вміння лавірувати).

На формування перелічених рис політичної культури впливали такі чинники:

— багатовіковий період бездержавності, коли політична діяльність (за винятком певних періодів) була відсутня;

— розчленування України між країнами з різними культурними та політичними системами, що призвело до відчуження між різними частинами народу;

— денаціоналізація провідних верств;

— панування комуністичного режиму, що зумовило деформацію рис індивідуалізму і прагматизму, формування патериалістських та колективістських цінностей.

Для більшості громадян України сучасна політична культура має елемент невідповідності між очікуваннями і реальністю, або є своєрідним розщепленням дійсності. При цьому такий високий рівень очікувань насамперед був зумовлений ейфорією після проголошення незалежності України та демонтажу старої політичної системи.

Чимало населення висловлює невдоволення діяльністю партій, громадських рухів та владних структур. Реакцією на це є постійні пошуки "винних" за небажаний перебіг розвитку політичний подій, пошуки внутрішніх та зовнішніх ворогів, подальша поляризація населення.

Поза сумнівом, таке становище впливає на політичну культуру України, де поєднуються тоталітарні та демократичні компоненти. Характерними для неї є маргінальність (вона складається з культур різних соціальних груп, які ще не інтегрувалися в єдину політичну спільноту) та регіональність (орієнтація насамперед на місцеві, регіональні, за винятком низки місць, інтереси).

Регіональні відмінності у виявах окремих політичних компонентів політичної культури не випадкові: вони зумовлені об'єктивними чинниками: історичними, соціально-економічними, духовними, психологічними, мовними тощо.

Проте досвід незалежної Української держави сприяє усвідомленню необхідності створення базових елементів політичної культури на ґрунті спільного способу життя, мови, навичок, традицій. Компоненти такої ненасильницької політичної культури сприятимуть єднанню певних регіонів України, націй та етнічних груп на ґрунті консолідуючої політичної ідеї в модерну українську політичну націю.

Інтегрованим показником структурних змін у базових елементах політичної культури є зміна статусу особи. При цьому в перехідні періоди посилюється власна активність усього населення, що дає змогу обирати народу України із запропонованого спектра політичних партій та орієнтирів ті, що відповідають його внутрішнім переконанням. Специфіка політичного життя України диктує необхідність культивування найважливіших елементів нової політичної культури у свідомості її населення:

— національно-класову та ідеологічну толерантність як гарантію стабільності та недопущення збройного протистояння;

— забезпечення примату прав та свобод громадянина над державними та груповими інтересами.

 

Висновок

Отже, підсумовуючи, можна дійти таких висновків:

1. Політична свідомість  є сукупністю почуттів, усталених  настроїв, традицій, ідей і певних  теоретичних систем, які відображають  найістотніші інтереси великих  соціальних груп, їх ставлення  одна до одної і до політичних  інститутів суспільства.

2. Політична свідомість  — сприйняття людиною частини  життєвої реальності, яка безпосередньо  пов’язана з політикою. Це суб’єктивний  образ відповідної політичної  системи. Вона формується у процесі  пізнання суб’єктом певних політико-владних  відносин, політичних інтересів, установок, цінностей, а також у процесі  політичного виховання, формування  політичної культури суб’єкта  політики.

Політична культура. Як жодне інше суспільне явище, політична культура має багато визначень. У цьому разі виникає потреба охарактеризувати поняття “політична культура”, максимально наближуючись до поняття політичного менеджменту, його найважливіших особливостей.

Політична культура — це: а) зумовлений історичними, соціально-економічними і політичними умовами якісний склад політичного життя суспільства, що відображає рівень засвоєння суб’єктом — суспільством, групою, особою — відповідних політичних відносин, способів діяльності, норм і цінностей, ступінь соціокультурного розвитку людини та ступінь її активності у перетворенні політичної, соціальної дійсності; б) сукупність індивідуальних позицій та орієнтацій учасників системи, політичного процесу; суб’єктивна сфера, що лежить в основі політичних дій і надає їм відповідного значення.

Те, що називають нині політичною культурою, свого часу було предметом особливої і пильної уваги Платона, Арістотеля, Ш. Монтеск’є, Н. Макіавелллі, К.Маркса, К. Мангейма та багатьох інших учених.

Як наукова категорія “політична культура” стала систематично вживатися в 50-ті роки XX століття. Передвісником цього терміна був термін “національний характер”, який трактувався як комплекс політичних, моральних, культурних та інших уявлень, притаманних окремій нації, закріплених в її національній культурі й традиціях. Після 60-х років такі відомі політологи, як С. Верба, Г. Алмонд, Т. Парсонс, Р. Такер та інші ближче пов’язують сутність політичної культури з традиціями, історичною пам’яттю, мотиваціями, цінностями, символами тощо.

Основні підходи до визначення поняття “політична культура”:

1) розгляд політичної  культури як системи цінностей  соціуму та його громадян, системи  політичних інститутів і відповідних  способів колективної та індивідуальної  політичної діяльності;

2) політична культура  — це певна сукупність переконань, поглядів, орієнтацій та зразків  поведінки;

3) політична культура  є процесом формування та реалізації  певних сил таких соціальних  суб’єктів, як класи, групи, особи  у процесі їх суспільно-політичної  діяльності;

4) політична культура  — це об’єктивне відображення  і реалізація у процесі протиборства  докорінних класових інтересів, політичних принципів і гасел, які проголошуються політичними  партіями, окремими політиками, державою;

5) політична культура  є системою переконань, ідей, уявлень, установок, моделей поведінки, що  склалися історично.

За таких різних трактувань поняття “політична культура” важко простежити наявність єдиних або часто повторюваних елементів, що її утворюють. Найімовірніше, слід вважати, що значною мірою всі ці елементи можна зарахувати до феномену “політична культура”.

Відтак політичне життя має власні, лише йому притаманні особливості, ознаки, характеристики, без аналізу і врахування яких політична діяльність ніколи не дасть бажаних та очікуваних результатів.

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Абизов В. Є., Кремень В. Г. Політичне рішення: механізм прийняття. - К.: НІСД, 1995.

2. Бурдье П. Социология политики. — М.: Социо-Логос, 1993.

3. Головатий М. Ф. Соціологія політики. — К.: МАУП, 2003.

4. Пейн Т. Права людини / Пер. з англ. І. Совчака. — Львів, 2000.

5. Політична психологія: Конспект лекцій для навч. модуля / Уклад. М. М. Лагунова, М. І. Пірен, В. А. Ребкало. — К., 2002.

6. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. — К.: Генеза, 1997.