Інститут президентства в Україні

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ  ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

„ХАРКІВСЬКИЙ  ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ”

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

на  тему:  «Інститут президентства  в Україні»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

1. Вступ ……………………………………………………………………………….………. 3
2. Основна частина
1. Історія президентства ………………………………………………………….……... 4
2. Поняття інституту президентства і його місце в політичній системі світу …….… 5
3. Еволюція президентства в Україні ……………………………………………….…. 7
3. Висновок  ……………………………………………………………………………….….. 12
4. Перелік використаної літератури ………………………………………………….…….. 13

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. ВСТУП

Одним з головних напрямів становлення  та розвитку України як демократичної, соціальної, правової держави є визначення ролі і місця Президента України  у механізмі здійснення державної  влади. Інститут президента в Україні  має бути не лише гарантом конституційних засад і державного ладу, а й  стати інтеграційним інститутом у системі органів державної  влади.

Тенденція становлення держав - колишніх республік СРСР, а також зарубіжний досвід свідчать про загальне зростання  конституційно-правових інститутів, створення  різних їх варіантів, породжених історичними  та національними умовами розвитку конституціоналізму, практикою включення  у систему державної влади  глави держави (президента). Водночас для України є характерними історичні  традиції республіканської форми правління, наявність ідей інституту президентства  в українській історико-політичній думці середини XIX - початку XX ст., нетривале  існування практики конституційного закріплення цього інституту.

Інститут президентства, сформований  у відповідності до Конституції  України та чинного законодавства, став відображенням суспільних відносин, що склалися в 1992 - 1996 рр. та врахував міжнародний  досвід функціонування подібних інститутів державної влади. Різні точки  зору, що існують у науковій літературі та політичному житті навколо  інституту президентства в Україні, свідчать про певну дискусійність. Серед українських науковців  помітні різні підходи до характеристики цього інституту і, насамперед, його місця у конституційно визначеному  механізмі здійснення державної  влади. У зв’язку з цим політиками не відкидається можливість скасування інституту президентства. Вирішення  проблем необхідності й доцільності  існування інституту президентства  в конституційному праві України  зумовило необхідність комплексного теоретичного дослідження цього інституту  та порівняння правових засад з практикою  їх реалізації, враховуючи досвід зарубіжних країн, та численні спроби вдосконалення  відповідних правових норм у ході реформування політичної системи України.

Дослідження інституту президентства в Україні, як напівпрезидентської республіки, здійснювалося шляхом проведення комплексного аналізу. Нині в Україні розпочато політико-правову реформу, якою передбачено значні зміни щодо правового статусу Президента України та його місця в системі державної влади. Здійснення реформи спричиняє перерозподіл функцій та повноважень органів державної влади, насамперед, створення фундаментальних засад інституту Президента України.

Отже, актуальність дослідження пов’язана  з необхідністю створення цілісної теорії інституту президентства в Україні.

2. ОСНОВНА ЧАСТИНА

2.1.Історія президентства

У перекладі з латини «президент»  означає: «той, що попереду». Розвиток цього політичного інституту  бере початок наприкінці XVIII століття, з формуванням перших демократичних  режимів у країнах Нового і  Старого Світу. Упродовж XVIII–XX століть  інститут президентства став майже  невіддільним атрибутом республіканської форми правління і однією з  ознак демократичного ладу.

Як  відомо, республіки існували з давніх-давен. Республіками були стародавні грецькі  міста-поліси, у тому числі ті, що існували на території сучасної України: Херсонес, Ольвія, Пантікапей. Республікою  був і Рим часів свого становлення (VI–I ст. до н. е.). В епоху середньовіччя (V–XV ст.) численні міста-республіки існували на території Італії (Венеція, Генуя, Флоренція). 1572 року час утворилася Республіка Сполучених Провінцій у  Нідерландах; республіканський лад  панував і в Англії часів революції (1649–1660). Але жодна з цих республік  не управлялася на сучасний зразок.

Перші республіки сучасного типу – себто  з президентом на чолі – з’явилися  тільки в Новому Світі. Їх виникнення було пов’язане передусім із прагненнями  молодих, енергійних і неупереджених  колонізаторів позбутися пережитків монархічного ладу. Саме з цієї причини  посада Глави держави стала виборною, недовічною і, головне, обмеженою конституцією. На інститут президентства було покладено  головне завдання республіканського  ладу – гарантування конституції, а  відтак і демократії.

1789 року першим президентом Сполучених  Штатів Америки обраний Джордж  Вашингтон. Після цієї події  інститути президентства стрімко  почали у країнах Нового Світу:  президенти очолили: 1807 року –  Гаїті, 1814 – Парагвай, 1816 – Аргентину, 1817 – Чилі, 1819 – Колумбію, 1821 –  Коста-Ріку та Перу, 1824 – Мексику, 1825 – Болівію, 1830 – Венесуелу,  Еквадор та Уругвай, 1835 – Нікарагуа, 1839 – Гватемалу, 1841 – Гондурас  і Сальвадор, 1844 – Домініканську  Республіку. Першими президентами  – главами держав у Європі  – стали 1848 року дві особи:  Луї Наполеон Бонапарт у Франції  та Й. Фурер у Швейцарії.  В Азії першим президентом  став 1911 року Сунь Ятсен у Китаї,  незабаром – 1923 року – Мустафа  Кемаль, прозваний Ататюрком, у  Туреччині. Що ж до Африки  – то 1847 року перший президент  очолив Ліберію, 1854 – Оранжеву  Республіку (1910 року увійшла до  складу нинішньої Південно-Африканської  Республіки).

У наш час президенти очолюють більшість  держав світу. До функцій президента входять: представництво держави у  внутрішніх і зовнішніх відносинах, забезпечення державного суверенітету і національної безпеки, призначення  і звільнення глав дипломатичних  представництв за кордоном і певної частини урядовців усередині  держави, командування збройними силами, нагородження державними нагородами, присвоєння військових і цивільних  звань, здійснення помилування, прийняття  до громадянства тощо.

Залежно від того, є республіка президентською чи парламентською, президент має, відповідно, ширші чи вужчі повноваження у  сфері призначення прем’єр-міністра і нормотворчої діяльності. У переважній більшості республік президент  є визначальною політичною постаттю.

Щоправда, у деяких країнах, як, наприклад, у  Німеччині, Італії чи Ізраїлі, президент  виконує здебільшого представницькі функції, а «обличчям» держави є  канцлер або прем’єр-міністр. У  багатьох країнах – наприклад, Великій  Британії, Данії, Швеції, Іспанії, Японії та інших – збереглися монархічні династії. Залишаючись номінальними правителями, королівські особи  усі державотворчі функції передають  до парламенту або кабінету міністрів. Проте найстаріші і, якщо можна так  висловитися, найуспішніші світові  демократії – французька та американська – очолювані президентами, які  володіють широкими повноваженнями.

2.2 Поняття інституту президентства і його місце в політичній системі суспільства

Поняття інституту президентства відноситься  до числа ключових в політичній науці. Проте, в політичній науці, як на Заході, так і на Сході відсутнє єдине  загальноприйняте трактування цього  терміну. Таке положення певною мірою  залишає за фахівцями широку свободу  вибору тих або інших дефініцій  при дослідженні розвертання  політичного процесу та особливостей виникнення і становлення інституту  президентства в конкретній країні.

Глава держави  — це одноособовий орган державної  влади, який займає центральне місце  в системі органів державної влади та наділений функціями і повноваженнями, визначеними конституціями та окремими законами.

Правовий  статус глави держави і його реальна  роль в процесі здійснення влади  залежить від форми правління  і характеру державного режиму.

Інститут  глави держави може бути також  колегіальним, що зустрічається досить рідко, і, як правило, тимчасово (наприклад, регентська рада, яка виконує функції  монарха до досягнення наступником  повноліття). Як правило, має місце  розподіл повноважень між колегіальним органом і його головою.

В колишніх соціалістичних країнах роль глави  держави також виконували постійно діючі колегіальні органи (президії) верховних представницьких органів  державної влади.

У переважній частині країн главою держави  залишається монарх. Монархічна форма  правління збереглася у Великобританії, Бельгії, Нідерландах, Данії, Швеції, Норвегії та інших країнах.

Президентська система передбачає поєднання повноважень глави держави і глави уряду в одній особі. Така система діє в США, багатьох країнах Латинської Америки, Азії та Африки. Однак у більшості європейських країн утвердилася парламентська система. Щодо інституту президентства в деяких країнах Азії й Африки, то там він найчастіше є лише конституційним прикриттям тоталітарних і авторитарних режимів особистої влади. У Російській Федерації й інших державах СНД складається президентська система влади.

Оскільки  за президентської системи президент  обирається окремо від уряду, то час  від часу виникає ситуація, коли більшість у парламенті належить до однієї партії, а президент і  очолюваний ним уряд представляють  іншу. Якщо на чергових парламентських виборах правляча партія, лідером  якої є президент, втрачає більшість  у парламенті та йде в опозицію, то сам президент і його уряд продовжують  залишатися при владі. У цьому  полягає ще одна важлива відмінність  президентської системи від парламентської і напівпрезидентської, за яких після  чергових парламентських виборів склад  уряду може частково або повністю змінюватися.

Окрім президентської у деяких країнах (Греції, Фінляндії, Франції, Польщі, Румунії, Індії, Пакистані, Монголії та ін.) утвердилася так  звана напівпрезидентська система  державної влади. Найповніше втілення вона дістала у Франції після  прийняття там 1958 р. Конституції  П'ятої республіки. Президент цієї країни обирається прямим голосуванням усього населення. Він призначає прем'єр-міністра, який формує кабінет, підзвітний і президентові, й уряду. І хоча прем'єр-міністр  є керівником ради міністрів, головує  на його засіданнях сам президент. При  цьому він має право призначати прем'єром будь-якого політичного  лідера незалежно від того, чи є  той представником парламентської більшості, чи ні. Якщо парламент висловить  урядові вотум недовіри, прем'єр-міністр  зобов'язаний вручити президенту заяву  про відставку свого кабінету.

Президент Франції є головнокомандувачем  збройних сил країни, він відіграє провідну роль у визначенні її зовнішньої політики. Відповідно до конституції  він може розпустити уряд і призначити нові парламентські вибори, без узгодження з урядом виносити законопроекти, міжнародні договори і поправки до конституції  на загальнонародні референдуми, а  також вводити надзвичайний стан (однак в умовах надзвичайного  стану не має права розпускати парламент). Таким чином, напівпрезидентська система державної влади, що сполучає у собі елементи як президентської, так і парламентської, передбачає наявність сильної президентської влади й уряду, підзвітного парламентові.

2.3 . Еволюція інституту президентства в Україні

Становлення і розвиток інституту президентства  має свої особливості в кожній країні. Конституційно-правова ідея президентства в Україні пройшла  декілька етапів розвитку.

Перший- з 1900 до 1917рр., другий 1917 - 1920рр., третій - радянський період, четвертий етап - сучасний - становлення України як суверенної незалежної держави (з 1990 р.):

1) липень 1990 р. - грудень 1991 р. - система, що  максимально тяжіла до парламентської  форми правління;

2)грудень  1991 р. - червень 1995 р. - президентсько-парламентська  форма правління;

3)червень  1995 р. - 28 червня 1996 р. - президентська  форма правління;

4)червень  1996 р. - грудень 2005 р. - президентсько-парламентська  республіка;

5) з січня  2006 р. - парламентсько-президентська  форма правління.

Історичними джерелами інституту президента в Україні можна вважати «Пакти і Конституції законів і вільностей Війська Запорізького» гетьмана П.Орлика, прийняті 5 квітня 1710 року в  результаті укладання договору між  новообраним гетьманом і військом Запорізьким. Саме ця Конституційна  модель була дуже схожа на президентську  республіку.

Перші теоретичні розробки проблеми інституту глави  держави з'явились в середині XIX століття. Г.Андрузський у своїй праці «Очерки Конституции Республики» охарактеризував ідею конфедерації, яка складається із семи штатів зі своїми президентами. В кінці XIX ст. представник політико-правової думки України М.Драгоманов розробив проект перебудови Російської імперії в децентралізовану федеративну державу. Він мав назву «Проект оснований устава украинского общества «Вольный союз» - «Вільна спілка». В п.25 цього документу зазначалося, що главою держави може бути як спадковий імператор, так і обраний на визначений термін глава всеросійського державного союзу.

У розробку положень української державності  значний внесок зробили члени  української народної партії (УПН), яку очолював М.Міхновський. Вони підготували  конституційний проект «Основной закон  самостоятельной Украины» - „Союза народа украинского», в основу якого  була покладена ідея незалежності України  та передбачалося утворення президентської республіки й обрання парламенту на основі загальних виборів.

Цікавим є підхід української партії соціал -революціонерів, основним завданням  якої було встановлення республікансько-демократичної  форми правління для України  без президента. Відомий український  вчений М.Грушевський також закріплював  посаду президента у проекті Конституції  УНР, де передбачалося, що голова, якого  обрано всенародними зборами, є главою держави, а в подальшому це положення  було викреслено. Дещо послідовніше статус президента було закріплено в Конституції  ЗУНР, автором якої був юрист, громадський  діяч і засновник національно-державного напряму української політичної науки С.Дністрянський. В даному проекті закріплювалась думка про  те, що президент є главою держави  і виконавчої влади.