Ялтинсько-Потсдамський порядок у системі повоєнної біполярності світу

 Що залишився на  дипломатичній службі після своєї  відставки з поста наркома  закордонних справ М. М. Литвинов  заперечував проти згадки "релігійної  свободи", проте Сталін, що вважав, що січень 1942 р. був не кращим  часом для дискусій про істоту  демократії, прийняв західне трактування.

3. Конференція союзних держав, що відбулася 19 – 30 жовтня 1943 р. в Москві. Брали участь СРСР, США та Велика Британія.

Головне питання становило  прискорення закінчення війни й  у зв'язку з цим — зобов'язання урядів Великобританії та США забезпечити  вторгнення їхніх армій у Північну Францію весною 1944 р.

Щодо Радянської делегації, то їй так і не вдалося на цій конференції домогтися від союзників остаточного визначення дати вторгнення в Західну Європу. Союзники дали лише загальне зобов'язання почати операцію «Оверлорд» весною 1944 р. Делегація СРСР запропонувала зафіксувати в таємному протоколі конференції, що радянський уряд «бере до відома» заяви союзників із цього питання й висловлює надію на здійснення у строк «плану вторгнення англо-американських військ у Північну Францію» весною.

Основний документ, вироблений конференцією, становила «Декларація чотирьох держав про загальну безпеку» (приєднався посол Китаю в Москві за дорученням свого уряду):

а) сторони твердо домовилися продовжувати воєнні дії проти Німеччини  та її союзників до їхньої беззастережної капітуляції;

б) вирішено створити нову міжнародну організацію — Організацію Об'єднаних  Націй, розпочати спільну роботу чотирьох держав над виробленням  проекту Статуту ООН;

в) міністри підтвердили  рішучість своїх урядів зміцнювати єдність і співробітництво держав як під час війни, так і після  неї.

Щодо післявоєнного устрою Німеччини США й Англія висували плани розчленування країни на п'ять  або три окремі держави. Радянський міністр виступив проти. Вирішено передати це питання для вивчення в Європейську  Консультативну Комісію в Лондоні. Створити таку комісію запропонував Радянський Союз.

А також, було прийнято:

• «Декларацію про Австрію», за якою сторони домовилися, що союзники забезпечать «відновлення вільної та незалежної Австрії». Разом з тим зазначено, що вона несе відповідальність за участь у війні на боці Німеччини.
• «Декларацію про Італію», що підтверджувала рішення союзників про знищення фашизму, створення в країні демократичного режиму. Вирішено створити Консультативну Раду з питань Італії з метою визначення її післявоєнного устрою.
• Прийнято декларацію про відповідальність гітлерівців за здійснювані звірства. «Велика трійка» — Й. В. Сталін, Ф. Д. Рузвельт і У. Черчілль — від імені 32 (на той час) Об'єднаних націй, які підписали цю декларацію, вимагаючи суду над гітлерівськими воєнними злочинцями в тих країнах, де вони вчиняли свої звірства.

На додачу, міністри домовилися про підготовку Тегеранської конференції глав урядів їхніх країн.

4. Тегеранська конференція  відбулась 28 листопада — 1 грудня 1943 р. в Тегерані.

Це була перша конференція  «Великої Трійки» (СРСР, США, Великобританія) за час Другої світової війни.

На конференції обговорювалося питання про майбутнє Німеччини. Рузвельт і Сталін висловилися на користь роздроблення Німеччини  на дрібні держави з тим, аби виключити  відродження німецького експансіонізму. Рузвельт запропонував розчленувати Німеччину  на п'ять частин і передати Кіль, Гамбург, Рур і Саар під контроль Об'єднаних Націй. Сталін зробив особливий наголос на тому, що об'єднанню Німеччини вони мають запобігти за будь-яку ціну. Остаточного рішення з цього питання, проте, прийнято не було.

Болючим на конференції і спірним  для радянсько-британських відносин було питання про Польщу. На цей  час Сталін порвав відносини з  польським урядом в екзилі, що розміщувався в Лондоні. Висунуте за підтримки англійців питання про розстріли польських військовослужбовців у Катинському лісі під Смоленськом Кремль розглядав як шантаж з метою змусити Москву піти на територіальні поступки.

У Тегерані Сталін підтвердив, що східний  радянсько-польський кордон повинний проходити по лінії, встановленій у  вересні 1939, і запропонував пересунути західний польський кордон до Одеру (Одрі) та Нейсе (Нисі). Черчилль погодився з цією пропозицією, відмітивши, що землі, що отримуються Польщею, набагато кращі за землі, які вона віддає. Сталін заявив також, що СРСР розраховує отримати Кенігсберґ і пересунути кордон з Фінляндією подалі від Ленінграда.

На конференції чітко позначилася  згода західних союзників піти назустріч  Сталіну в територіальному питанні. Тут же була зроблена заявка на те, що післявоєнний світ управлятиметься  чотирма державами (СРСР, США, Англія, Франція), що діють під егідою нової  міжнародної організації. Для СРСР це був колосальний прорив; США  також вперше, після Вільсона, брали  на себе глобальні функції; Великобританія, роль якої відносно зменшувалася, повинна  була задовольнятися вже тим, що не випала з Великої Трійки.

На конференції було прийнято «Декларацію  про Іран», в якій учасники заявили  «про своє бажання зберегти повну  незалежність, суверенітет і територіальну  недоторканність Ірану».

На закінчення Сталін дав обіцянку про вступ СРСР у війну проти  Японії після поразки Німеччини.

Тегеранська конференція укріпила співпрацю головних держав антигітлерівської  коаліції і погоджувала плани  військових дій проти Німеччини.

5. Після обговорень на різних рівнях була скликана конференція в Думбартон-Оксі, що проходила з 22 серпня по 28 вересня 1944 р.

До цього часу вже була досягнута домовленість про те, що в організації буде круг обраних - постійних членів Ради Безпеки. На конференції ні у кого не викликало  сумнівів, що США, СРСР і Великобританія мають бути постійними членами Ради. Було також вирішено надати постійне місце в Раді Безпеки Франції; США настоювали на наданні того ж  Китаю. Включення Китаю в число  де-юре великих держав було поступкою  Вашингтону; що стосується Франції, то тут, швидше, переміг Лондон.

Американська сторона  виходила з системи вето для постійних  членів Ради, але потім запропонувала, щоб члени організації, великі держави  або ні, утримувалися від голосування  у тому випадку, коли обговорювався  конфлікт, в який вони були залучені. Радянська сторона наполягала на правилі одностайності постійних  членів Ради в усіх випадках, іншими словами, на безумовному праві вето. Американська і радянська позиції увійшли до гострого протиріччя. Сталін посилався на домовленість в Тегерані і підкреслював, що СРСР не може ігнорувати існування деяких абсурдних забобонів, які позначаються на об'єктивному відношенні до СРСР.

Врешті-решт був досягнутий компроміс: Рада Безпеки могла робити зусилля із врегулювання конфлікту, незважаючи на позицію держав, залучених  в конфлікт. Постійні члени Ради Безпеки, проте, зберігали право  вето, навіть будучи залученими в конфлікт, якщо йшлося про застосування сили. Цей компроміс був представлений  делегаціями на обговорення своїх  урядів.

Сталін висунув також  вимогу, щоб усі республіки, що входять  до складу СРСР, були представлені в  ООН. Зрозуміло, це викликало негативну  реакцію Рузвельта. Обговорення  питань, пов'язаних з майбутнім ООН, продовжилося після конференції, на якій ключові питання вирішені не були.

Потрібна була нова зустріч "Великої трійки". Поразка Німеччини  наближалася, а контури післявоєнного  світоустрою залишалися все ще розпливчаті.

3. Кримська (Ялтинська) конференція 1945 р.

На початку 1945 р. Червона  Армія вступила на територію Німеччини. В лютому вона форсувала Одер і  вже була в 60 км від Берліна. Перемоги Червоної Армії примусили союзників  активізувати свої воєнні та дипломатичні дії. Оскільки в процесі координації  цих дій виникло багато проблем (післявоєнний устрій Німеччини, створення  ООН, вступ СРСР у війну проти  Японії, польське, югославське та інші питання), була конче потрібна нова нарада керівників трьох великих  держав антигітлерівської коаліції.  

Такою нарадою стала Ялтинська (Кримська) конференція Й. Сталіна, Ф. Рузвельта й У. Черчілля 4—11 лютого 1945 р. У Ялті зібралося близько 700 осіб — члени делегацій та їхній допоміжний склад. Конференція проходила в Лівадійському палаці — тимчасовій резиденції Рузвельта.

Радянська делегація наполягала на обговоренні й прийнятті 11 рішень.  

1. Передусім було обговорено питання про тісну координацію воєнних зусиль трьох союзників і остаточний розгром Німеччини, узгоджені воєнні плани завдання останніх ударів по гітлерівському райху до його безумовної капітуляції.

2. Союзники домовилися  про післявоєнну окупацію і  спільний контроль над Німеччиною. Стало ясно, що радянські війська вже самі здобудуть Берлін. Американські дипломати відверто говорили, що скоріше «росіяни опиняться на Рейні», ніж «американці та англійці вийдуть на Одер». Тому США й Англія запропонували заздалегідь визначити точні кордони окупаційних зон союзників у Німеччині. Вирішено створити три зони окупації (пізніше за рахунок американської та англійської зон виділили зону для Франції) й окрему спеціальну тристоронню зону «Великого Берліна». Для узгодження політики щодо Німеччини утворювалася Центральна контрольна комісія з місцем перебування в Берліні (пізніше її назвали Союзною контрольною радою для Німеччини).  

Союзники проголосили  свою головну мету: «Знищення німецького мілітаризму та нацизму й створення  гарантії того, що Німеччина ніколи більше не спроможеться порушити мир  в усьому світі». За вимогою СРСР підкреслювалося, що в плани союзників  не входять знищення німецького народу й розчленування німецької держави.  

3. Було вирішено питання про репарації з Німеччини з метою відшкодування збитків жертвам її агресії. Сума збитків окремих держав становила: США — 1,3 млрд. дол., Англії — 6,4 млрд. дол., Франції — понад 21,1 млрд. дол. Пряма шкода Радянському Союзу — понад 128 млрд. дол. В СРСР німецько-фашистські війська знищили ЗО % його національного багатства.Радянська й американська сторони погодилися в Ялті встановити загальну суму репарацій на рівні значно меншому, ніж справжні збитки (20 млрд. дол., з них 50 % — Радянському Союзові). Англійська делегація заперечувала, вимагаючи їх зменшення. Вирішили стягувати репарації з Німеччини в трьох формах: одночасне вилучення промислового обладнання, транспорту тощо протягом двох років після капітуляції; щорічні товарні поставки поточної продукції; використання праці військовополонених.  

4. Сторони домовилися скликати міжнародну конференцію для створення ООН 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско. Проект Статуту ООН був вироблений ще на конференції в Думбартон-Оксі (серпень—вересень 1944 р.). При обговоренні двох невирішених тоді питань знову спалахнула гостра дискусія. Радянська делегація наполягала на одноголосності («право вето») і єдності рішень великих держав — постійних членів Ради Безпеки, щоб не протиставляти одні великі держави іншим. Делегації США й Англії загалом не заперечували проти «права вето», але бачили в ньому потенційну загрозу своїм інтересам. Так, США заперечували, щоб «право вето» змусило їх використовувати свої збройні сили в чужих інтересах. Англія побоювалася, що «право вето» може бути використано проти її імперських інтересів.  

Делегації зійшлися на компромісній пропозиції США: поділити конфлікти  на дві категорії — з використанням  воєнних, політичних та економічних  санкцій і суто мирних процедурних  засобів. У першому випадку постійні члени Ради Безпеки мали «право вето», в другому — учасник суперечки  мав утримуватися від голосування. Фактично була прийнята радянська точка зору з урахуванням пропозиції США. 

Щодо учасників-фундаторів ООН повної єдності не було досягнуто  через різні підходи до вирішення  польського питання. 

5. Делегації прийняли «Декларацію про звільнену Європу» — мирну, демократичну, з наданням їй допомоги у відродженні нормального життя. 

6. Питання про прийняття Української РСР й Білоруської РСР до ООН як її членів-засновників викликало дискусію, але після складних переговорів делегації США й Англії зобов'язалися підтримати цю радянську пропозицію.

Вже після Московської  та Тегеранської конференцій СРСР порушив  питання про відновлення зовнішньополітичних  прав союзних республік, щоб вони формально могли вступити до ООН.1 лютого 1944 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про надання Союзним Республікам  повноважень у галузі зовнішніх  зносин та про перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату  Закордонних Справ із загальносоюзного в союзно-республіканський Народний Комісаріат».  

На Ялтинській конференції, яку разом із наступною Потсдамською конференцією українські історики назвали  «сестрами Великої Перемоги», В. Молотов 7 лютого 1945 р. запропонував включити в число членів-засновників ООН  Україну, Білорусію й Литву. Він  підкреслив, що ці республіки «зазнали найбільших жертв у війні та були першими територіями, на які вдерлися німці». Ф. Рузвельт і У. Черчілль у принципі погодилися з цим, але обмежили кількість республік до двох. Наступного дня (8 лютого) А. Іден заявив, що Великобританія і США «підтримують СРСР у тому, щоб серед первинних членів організації були дві радянські республіки». Саме в Ялті 11 лютого й було вирішено «Великою трійкою» включити в число фундаторів ООН Україну й Білорусію. Керівники США й Англії вперше зафіксували їх міжнародний статус. 

7. Польське питання було вирішене в цілому компромісно. В цей час існували два польських уряди: один з реальною владою в Польщі (Тимчасовий Національний польський уряд у Любліні), з яким СРСР 5 січня 1945 р. встановив дипломатичні відносини, і другий — емігрантський (у Лондоні), з яким СРСР розірвав дипломатичні відносини. США й Англія, у свою чергу, не визнавали уряд Б. Берута. 

За рішенням конференції, майбутній уряд Польщі мав утворитися на базі Тимчасового Національного  польського уряду з включенням деяких польських діячів з Лондона.