Проблеми формування офіційного валютного резерву в Україні

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 12 Октября 2014 в 16:16, реферат

Краткое описание

Важливо підкреслити, що практично у всіх цивілізованих країнах золотовалютні резерви є абсолютною власністю держави і суспільства. За таких умов жоден центральний банк не може заявляти абсолютні права на повне і безконтрольне управління та розпорядження, а тим паче володіння цим найбільш ліквідним різновидом національного багатства.
У теорії фінансів існує поняття «коефіцієнт Ренді», згідно з яким обсяг валютних резервів має становити не більше 30% державного бюджету.

Содержание

Вступ
1 Формування та управління золотовалютним резервом країни
2 Валютні резерви України
3. Основні завдання валютного регулювання та валютного контролю
4.Сучасна система валютного регулювання та валютного контролю в Україні
Висновок
Список використаної літератури

Вложенные файлы: 1 файл

Проблеми формування офіційного валютного резерву в Україні.doc

— 118.50 Кб (Скачать файл)

Зміст

 

Вступ

1 Формування та управління  золотовалютним резервом країни

2 Валютні резерви України

3. Основні завдання валютного регулювання та валютного контролю

4.Сучасна система валютного регулювання та валютного контролю в Україні

Висновок

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Золотовалютні резерви - це запаси золота й грошові ресурси, номіновані у вільно конвертованій валюті, що є власністю держави (суспільства) і призначені для забезпечення та вирішення особливо важливих проблемних завдань, які постають перед державою. Необхідний розмір валютних резервів країни прийнято розраховувати, виходячи з обсягу назрілих виплат по зовнішніх позиках та кредитах, а також при передбаченні від’ємного платіжного балансу експортно-імпортних операцій. Важливою функцією валютних резервів є забезпечення стабільності національної валюти.

Як правило, золотовалютні резерви більшості держав знаходяться в управлінні (розпорядженні) їх центральних банків. Однак принципові рішення щодо їх розміщення та використання у переважній більшості цивілізованих країн приймає парламент та уряд. Такою є світова практика, що повністю себе виправдала і довела доцільність та результативність для економіки саме такого підходу.

Валютні резерви, тобто вільно конвертована валюта, що концентрується державою для законодавчо визначених цілей, як правило, розміщені у найбільш надійних фінансових (банківських) установах та інвестуються на вигідних для власника (держави) умовах в іноземні фінансові активи.

Важливо підкреслити, що практично у всіх цивілізованих країнах золотовалютні резерви є абсолютною власністю держави і суспільства. За таких умов жоден центральний банк не може заявляти абсолютні права на повне і безконтрольне управління та розпорядження, а тим паче володіння цим найбільш ліквідним різновидом національного багатства.

У теорії фінансів існує поняття «коефіцієнт Ренді», згідно з яким обсяг валютних резервів має становити не більше 30% державного бюджету.

 

    1. Формування та управління золотовалютним резервом країни

 

Одним із головних завдань державного валютного регулювання є управління золотовалютними резервами.

Термін «золотовалютні резерви» означає запаси резервних активів, які можуть використовуватися для здійснення міжнародних розрахунків країни, виплат за борговими зобов’язаннями як перед урядовими установами, так і комерційними та фінансовими структурами інших держав та міжнародних фінансових організацій.

Міжнародні валютні резерви перебувають у власності та розпорядженні державних фінансових установ, до яких належать центральні банки, міністерства фінансів (казначейства), валютні управління, стабілізаційні валютні фонди.

Сучасні золотовалютні резерви складаються з чотирьох основних компонентів — золотого запасу, вільно конвертованої валюти, резервної позиції та «спеціальних прав запозичення». До початку 70-х років, за умов існування Бреттон-вудської системи, основу якої становив золотовалютний (золото доларовий) стандарт, золото було базовим елементом міжнародних резервів. Воно виконувало роль абсолютного та універсального платіжного засобу. Центральні банки (Казначейства) країн, що мали дефіцитні платіжні баланси, відправляли золото до США й обмінювали його на долари. Цим вони поповнювали свої доларові резерви.

У 1971 р. США відмовилися від подальшого обміну доларів, які належали державним установам інших країн, на американське золото. Ямайська угода 1976 р. про реформу міжнародної валютної системи, що набула чинності у 1978 р., передбачала демонетизацію золота. Було скасовано офіційну ціну золота та припинено централізоване регулювання світових золотих ринків. Золото, як і будь-який інший товар, стало вільно продаватися та купуватися на цих ринках за цінами, які вільно складалися у процесі ціноутворення.

Золоті запаси, якими володіють центральні банки та міжнародні валютно-фінансові організації, використовуються ними як резервний фонд коштів для міжнародних платежів. Під час оцінки вартості золотих резервів більшість країн орієнтується на ринкову ціну золота. У зв’язку з постійними коливаннями цієї ціни урядам країн необхідно періодично переоцінювати свої золоті запаси.

Основу золотовалютних резервів будь-якої країни сьогодні становлять запаси іноземних вільно конвертованих валют (ВКВ). Вони виступають у формі:

по-перше, залишків на кореспондентських та поточних рахунках у закордонних банках, а також короткострокових банківських депозитів;

по-друге, ринкових ліквідних фінансових інструментів — казначейських векселів, короткострокових та довгострокових урядових цінних паперів;

по-третє, різноманітних боргових документів, які не обертаються на ринку та які є результатом офіційних операцій даної країни з центральними банками та урядовими організаціями інших країн.

Складовою золотовалютних резервів є резервна позиція, або резервна частка, країни в МВФ. За розміром вона відповідає частині установчого внеску країни в МВФ (до 25 % квоти), зробленого не в національній валюті країни-учасниці, а в резервних активах, тобто у вільноконвертованих валютах інших країн-учасниць, або у СПЗ (спеціальні права запозичення). Коли МВФ використовує частину внесеної національної валюти країни — члена МВФ для надання кредиту іншій країні, резервна позиція такої країни відповідно зростає.

Країни-учасниці можуть автоматично, за першою вимогою отримувати валютні кошти в МВФ у межах резервної позиції. Використання ними таких коштів, на відміну від кредитів МВФ, не обумовлюється попередньою згодою з боку Фонду й не обмежене будь-якими строками.

СПЗ являють собою міжнародні кредитні резервні та платіжні кошти, випущені Міжнародним валютним фондом та розподілені між країнами-членами пропорційно до їхніх квот. Вони існують для поповнення валютних резервів, урегулювання сальдо платіжних балансів, здійснення розрахунків із Міжнародним валютним фондом та визначення співвідношення вартостей національних валют країн-членів Міжнародного валютного фонду. СПЗ функціонують тільки на міждержавному рівні, вводяться в обіг лише центральними банками та міжнародними організаціями. До складу СПЗ входять п’ять валют (так званий кошик СПЗ): долар США, німецька марка, японська єна, французький франк та англійський фунт стерлінгів. Механізм СПЗ почав функціонувати з початку 70-х років. Ямайська угода мала за мету перетворити СПЗ у головний резервний актив міжнародної валютної системи. Передбачалося, що СПЗ будуть відігравати роль альтернативи до золота та долара США, а також до інших національних валют, які використовуються в міжнародних розрахунках, але повної перебудови системи офіційних золотовалютних резервів на базі СПЗ не відбулося. Сьогодні механізм СПЗ відіграє у світових валютних відносинах дуже обмежену роль.

У розрахунках між країнами — членами Європейської Валютної Системи (ЄВС) застосовуються також авуари, номіновані в «європейській валютній одиниці» (ЕКЮ), тобто ЕКЮ є колективним платіжним засобом, а також регіональним платіжним та резервним засобом країн — учасниць ЄВС. ЕКЮ емітуються під забезпечення 20 % резервних активів у золоті та доларах США, які належать відповідним країнам. Так званий кошик ЕКЮ складається із фіксованих сум валют (валютних компонентів) 12-ти країн Європейського Співтовариства (ЄС): німецька марка, французький франк, англійський фунт стерлінгів, італійська ліра, голландський гульден, бельгійський франк, іспанська песета, датська крона, ірландський фунт, португальське ескудо, грецька драхма та люксембурзький франк. Головним призначенням централізованих міжнародних золотовалютних резервів є покриття дефіциту платіжного балансу країни. Платіжний баланс країни являє собою сукупність потоків товарів, послуг та капіталів між: даною країною та її закордонними партнерами. Як статистичний звіт платіжний баланс — це звіт про здійснені протягом року зовнішньоекономічні операції країни. Тому в ньому, зокрема, відображений рух золотовалютних резервів, який був здійснений протягом року.

У країнах з ринковою економікою, де учасники міжнародних операцій обмінюють одні валюти на інші на приватних валютних ринках, використання центральними банками офіційних валютних резервів для досягнення рівноваги платіжних балансів здійснюється через механізм валютних інтервенцій, які мають за мету обмеження коливань обмінних курсів грошових одиниць. У разі виникнення дефіциту платіжного балансу курс національної валюти знижується, і коли він досягає певного рівня, центральний банк (чи відповідний уповноважений фінансовий орган) продає іноземну валюту з централізованих резервів в обмін на національну валюту з метою недопущення обезцінення останньої. Це призводить до зменшення обсягів валютних запасів.

У країнах з колишньою соціалістичною економікою, яка планувалася централізовано, держава безпосередньо виконувала роль експортера чи імпортера товарів та послуг, а також кредитора чи отримувача фінансових коштів. Оскільки державні органи таких країн були розпорядниками валютного обороту у повному обсязі, вони мали змогу у плановому порядку врегульовувати закордонні видатки із закордонними надходженнями. Тому ці країни мали змогу утримувати значно менші обсяги золотовалютних резервів. Елементи такого механізму тією чи іншою мірою зберігаються і в період переходу до ринкової економіки.

Сьогодні для покриття дефіцитів платіжних балансів країни використовують тільки запаси іноземних валют. У 1996 р. Міжнародний валютний фонд здійснив продаж частини золота для надання пільгових кредитів країнам із низьким рівнем розвитку економіки, що призвело до падіння його ціни.

Для використання резервної частки у МВФ з метою врівноваження платіжного балансу необхідно отримати вільно конвертовану валюту в Міжнародному валютному фонді через обмін національної валюти. СПЗ також не використовуються в міждержавних розрахунках безпосередньо. Утримання активу в СПЗ дає змогу країні купувати ВКВ в інших країн в обмін на СПЗ, після чого використовувати її для інтервенцій на валютному ринку. При цьому роль МВФ полягає в тому, що він забезпечує країнам-членам гарантовану можливість отримання іноземної валюти в обмін на СПЗ, «призначаючи» країни, які мають надати цю валюту.

Офіційні золотовалютні резерви є одним із факторів формування «грошової бази», тобто резервної основи внутрішнього грошового обігу. Тому зміни рівня резервів, які зумовлюються змінами стану платіжного балансу, у свою чергу, є причиною коливань розмірів внутрішньої грошової маси (пропозиції грошей), що дестабілізує національну економіку.

Якщо зміни валютного резерву викликають зміни в обсязі грошової маси, що суперечать внутрішній макроекономічній політиці, центральний банк здійснює заходи щодо «стерилізації» таких змін. Головну роль серед цих заходів відіграють операції на відкритому ринку (купівля-продаж державою цінних паперів). У разі припливу іноземної валюти центральний банк здійснює продаж державних боргових зобов’язань, що викликає зменшення сум вільних коштів комерційних банків у національній валюті та обмеження їхніх можливостей щодо депозитної емісії, а це, у свою чергу, повністю чи частково компенсує інфляційний ефект, пов’язаний зі зростанням резерву. У разі відпливу іноземної валюти центральний банк, навпаки, купує державні цінні папери, внаслідок чого виникає стимул до збільшення резервних рахунків комерційних банків.

Мета управління міжнародними золотовалютними резервами країни полягає у забезпеченні максимальної ефективності їх використання. Досягнення цієї мети потребує від органів валютного регулювання аналізу та обґрунтованих дій за такими напрямами.

По-перше, існує необхідність визначення оптимального для даних умов загального обсягу міжнародних засобів платежу. Непомірне зниження рівня резервів, що є наслідком тривалого дефіциту платіжного балансу, може призвести до того, що країна не зможе задовольнити свої життєво важливі потреби з допомогою імпорту чи не матиме можливості обслуговувати зовнішні боргові зобов’язання. Непомірне зростання резервів за постійного переважання зовнішніх надходжень над видатками сприяє збільшенню національної грошової маси, тобто стимулює інфляцію, а також призводить до недоцільного відпливу грошових коштів із сфери виробництва у грошову сферу.

Для економічного аналізу та визначення критеріїв достатності чи дефіцитності рівня золотовалютних резервів використовують індикативні показники, насамперед співвідношення обсягів резервів і середніх показників обсягів імпорту. Світова практика засвідчує, що достатнім є обсяг резервних активів, який відповідає вартості імпорту товарів та послуг за три місяці. Якщо виникає тенденція падіння розмірів резервів нижче від критичного рівня, відповідні органи мають вживати заходів чи до зниження валютного курсу, чи до обмеження внутрішнього попиту з допомогою жорсткої фінансової та кредитної політики. Типовою реакцією на непомірне зростання резервів є підвищення курсу національної валюти чи розширення внутрішнього споживання.

По-друге, існує проблема вибору співвідношення між окремими компонентами резерву. Оскільки резервна позиція у МВФ та запас СПЗ становлять невелику частку у загальному обсязі резервів та їхні розміри визначаються Міжнародним валютним фондом, ця проблема фактично зводиться до фіксації співвідношення між іноземною валютою та золотом.

Доказом на користь зменшення частки золотого запасу є те, що золото на відміну від валютних активів не приносить прибутку у вигляді процентів, а навпаки, його утримання потребує певних витрат. Крім того, великий продаж золота однією чи кількома країнами може спричинити падіння його ціни та відчутні втрати для країн, які не встигли своєчасно здійснити відповідні заходи.

Але одночасно золото — високоліквідний актив, який може бути реалізований на ринку в обмін на вільно конвертовану валюту в будь-який час.

Країни, що перебувають у стані економічної кризи та для яких існує проблема покриття дефіциту платіжного балансу, використовують золото як заставу для отримання зовнішніх валютних кредитів. Центральні банки здійснюють операції «своп», що являють собою продаж золота за іноземну ВКВ за одночасного здійснення його зворотної купівлі через певний період. Здійснюючи такі операції, банки зберігають право власності на золото, яке їм належить.

Информация о работе Проблеми формування офіційного валютного резерву в Україні