Право міжнародної безпеки

Регіональні системи колективної безпеки характеризуються такими рисами:

· Закріплюється зобов'язання учасників договору вирішувати спори між собою виключно мирними засобами;

· Передбачається обов'язок учасників надавати індивідуальну або колективну допомогу державі, що зазнав збройного нападу ззовні;

· Про вжиті заходи колективної оборони негайно сповіщається Рада Безпеки ООН;

· В договорі беруть участь, як правило, держави одного регіону, а сам договір діє в межах заздалегідь визначеного району, зазначеного в угоді сторін;

· Прийняття нових держав у встановлену договором систему безпеки можливе лише за згодою всіх її учасників.

До регіональних систем колективної безпеки відносяться:

1) Система колективної  безпеки в рамках СНД відповідно до Договору про колективну безпеку 1992 Угодою про затвердження Положення про Раду колективної безпеки 1992 р. (беруть участь Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Російська Федерація, Таджикистан, Узбекистан) у рамках СНД засновано Рада колективної безпеки. Місце перебування Ради - Москва.

До складу Ради входять глави держав-учасників і Головнокомандувач ОВСС. Рішенням Ради призначається Генеральний секретар Ради, а також Головнокомандувач збройними силами держав - учасниць Договору.

Рада, зокрема, встановлює і вживає заходів, які він знайде необхідними для підтримки або відновлення миру і безпеки. Про такі заходи негайно сповіщається Раді Безпеки ООН.

У рамках СНД створені також Об'єднані збройні сили Співдружності - війська, сили та органи управління ними, виділені з збройних сил держав Співдружності і оперативно підпорядковані Головному командуванню ОВСС, проте залишаються безпосередньому підпорядкуванні органів військового управління своїх держав.

Статутом СНД передбачається, що у разі виникнення загрози суверенітету, безпеки і територіальної цілісності одного або декількох держав-членів або міжнародному миру і безпеці члени Співдружності здійснюють взаємні консультації для вжиття заходів, щодо усунення виниклої загрози включаючи миротворчі операції та використання, збройні сил у порядку здійснення права на індивідуальну або колективну самооборону за ст. 51 Статуту ООН. Рішення про спільне використання збройних сил приймається Радою глав держав або зацікавленими членами СНД.

2) Організація американських  держав 

Організація американських держав (ОАД) була створена на підставі Міжамериканського договору про взаємну допомогу 1947р., Статуту ОАД 1948 р., Міжамериканського договору про мирне вирішення міжнародних суперечок 1948 р. У 60-70-х рр.. до Договору 1947 р. і Статут ОАД були внесені істотні зміни.

Цілями ОАД є досягнення миру і безпеки на Американському континенті, зміцнення солідарності і співпраці, захист територіальної цілісності, організація спільні виступів у разі агресії, мирне вирішення спорів.

Членом ОАД може бути будь-американська держава, яка ратифікувала його Статут. В даний час в ОАД беру участь всі держави Америки, за винятком Канади та Куби.

Відповідно до ст. 25 Статуту ОАД будь-яка агресія проти одного з американських держав розглядається як агресія проти всіх інших. Статут дає розширювальний перелік випадків, коли держави має право застосовувати заходи «законної колективної самооборони»: якщо недоторканність або цілісність території, чи суверенітет, чи політична незалежність будь-якого американського держави буде порушена за допомогою збройного нападу чи акту агресії, або внутріконтинентального конфлікту між американськими державами, або в результаті ситуації, яка може поставити під загрозу мир Америці.

На відміну від інших регіональних систем колективної безпеки, Статут ОАД не передбачає обов'язку ОАД сповіщати Рада Безпеки ООН про вжиті заходи військового характеру, що, як видається, не узгоджується з положеннями Статуту ООН.

Структура ОАД більш складна, ніж у інших регіональних організацій.

Вищим органом ОАД є Генеральна асамблея, в якій представлені всі держави - члени ОАД.

Для розгляду проблем термінового характеру створено Консультативна нарада міністрів закордонних справ. При ньому заснований Консультативний комітет оборони для координації діяльності учасників з питань військового співробітництва.

У функції Ради ОАД, що складається з представників держав - членів ОАД, входить ознайомлення з усіма міжамериканські договорами, що укладаються державами ОАД, розробка проектів конвенцій в рамках ОАД, забезпечення роботи т.зв. Панамериканського Союзу, надання сприяння зв'язків з ООН і т.д.

Генеральний секретаріат ОАД (раніше - Панамериканський Союз) очолює Генеральний секретар ОАД, що обирається на п'ять років.

Крім головних органів в ОАД існують допоміжні структури: спеціалізовані конференції та спеціалізовані організації (Міжамериканська комісія з прав людини, Міжамериканський юридичний комітет і т. д.).

3) Північно-Атлантичний договору (НАТО)

Північно-Атлантичний договір був підписаний в 1949 р. Початковими учасниками НАТО були США, Великобританія, Франція, Італія та інші, всього - 26 держав. В даний час в НАТО 16 членів.

Згідно з положеннями Північно-Атлантичного договору (ст. 5 і 7), збройний напад проти однієї або декількох держав-учасників буде розглядатися як напад проти всіх них; якщо такий напад станеться, кожен учасник буде допомагати Стороні нападу, всіма засобами, включаючи застосування збройної сили. Напад включає в себе збройний напад, як на території держав-членів, так і на їх судна та літаки в певному районі.

Про кожний такий напад і про всі вжиті заходи негайно повідомляється Раді Безпеки ООН, яка вживає заходів для відновлення і підтримання міжнародного миру та безпеки.

Відповідно до Договору створюється Рада НАТО, в якому представлені всі члени. Рада створює допоміжні органи - Комітет оборони, Комітет начальників штабів та ін Вступити до НАТО, згідно з положеннями Договору, може будь-яка інша європейська держава, яка в змозі проводити в життя принципи цього Договору, за згодою всіх сторін.

4) Договір про оборону Південно-Східної Азії

Договір про оборону Південно-Східної Азії був підписаний в 1954 вісьмома державами (США, Англія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Пакистан, Таїланд, Філіппіни). Згідно з положеннями Договору (ст. 4), у разі збройного нападу проти однієї із сторін у районі, який охоплюється Договором, держави-учасники зобов'язані надавати індивідуальну та колективну допомогу у відбитті агресії у відповідності зі своїми конституційними положеннями. При цьому поняття "район охоплюваний договором» включає всі території азіатських учасників договору та район південно-західній частині Тихого океану. Про вжиті заходи негайно сповіщається Рада Безпеки ООН.

Для розгляду питань реалізації положень договору створюється Рада. Стати учасником Договору можна з одностайної згоди всіх його членів.

 

2. Заходи довіри

Важливу роль у запобіганні загрози війни відіграє інститут заходів довіри. Заходи довіри являють собою систему організаційно-правових заходів, що здійснюються з метою зниження військової небезпеки та забезпечення довіри між державами.

Діюча в Європі система заходів довіри заснована, перш за все, на положеннях документів НБСЄ та включає в себе як заходи щодо забезпечення взаємодії та зв'язки між державами, так і повідомлення про військової діяльності, і напрям спостерігачів на військові навчання.

Гельсінський Заключний акт 1975 р. передбачає здійснення наступних заходів довіри між державами НБСЄ:

· Попереднє (за 21 день) повідомлення про великі військові навчання, в яких беруть участь понад 25 000 чол.;

· Обмін спостерігачами на військових навчаннях;

· Попереднє повідомлення про великі пересування військ.

Заходи довіри, зафіксовані в Заключному акті, удосконалено Підсумковим документом Стокгольмської конференції по заходам зміцнення довіри і безпеки та роззброєння в Європі 1986

Документ, зокрема, встановлює:

• попереднє (за 42 дні) повідомлення про певні види військової діяльності (наприклад, повідомлення підлягає військова діяльність, у якій беруть участь понад 13 000 чол., 300 танків, або 5000 десантників);
• здійснення спостереження і контролю за певними видами військової діяльності. Держави запрошують спостерігачів з усіх інших учасників за діяльністю, в якій беруть участь понад 17 000 військовослужбовців або 5000 десантників. При цьому спостерігачам під час виконання їх функцій надаються дипломатичні привілеї і імунітети, обов'язковий обмін щорічними планами військової діяльності, що підлягає повідомленню;
• заборона проводити діяльність, що підлягає повідомлення не включену до відповідних плани;
• забезпечення перевірки дотримання заходів довіри. Держави НБСЄ вправі проводити за запитом інспекції в зоні застосування заходів довіри (але не більше трьох в рік і не більше однієї від кожного учасника).

Віденські документи НБСЄ 1990 і 1992 рр.. істотно розширили як перелік заходів довіри, так сферу їх застосування й варте час система заходів довіри включає в себе нові інститути (інспекції на місці, технічний контроль і т. д.).

 

2.1. Нейтралітет  і його роль у підтриманні міжнародного миру і безпеки

Важливим міжнародно-правовим засобом забезпечення міжнародної безпеки є нейтралітет. У сучасних міжнародних відносинах існують такі види нейтралітету: постійний, позитивний, традиційний і договірний.

Постійний нейтралітет - це міжнародно-правовий статус суверенної держави, відповідно до якого воно зобов'язане не брати участь у збройних конфліктах, не входити у військові союзи (блоки), не дозволяти будівництво військових баз іноземних держав на своїй території.

  Цілісність і недоторканність такої держави, з одного боку, закріплюється внутрішньодержавними актами, з іншого боку, може гарантуватися міжнародним договором, учасниками якого є інші держави.

Постійно нейтральними державами є, зокрема, Швейцарія і Австрія.

Позитивний нейтралітет (рух неприєднання) передбачає неучасть у військових союзах держав, активну участь у боротьбі за запобігання війни, збереження миру, за роззброєння. Політику позитивного нейтралітету проводять близько 100 держав Азії, Африки і Латинської Америки.

Рух неприєднання керується такими принципами: забезпечення міжнародного миру і безпеки, розрядка міжнародної напруженості, припинення гонки озброєнь, перебудова міжнародних економічних відносин на справедливих і демократичних засадах, встановлення нового міжнародного інформаційного порядку.

Вищим форумом руху неприєднання є Конференція глав держав і урядів неприєднаних країн, яка скликається один раз на три роки. Реалізація рішень Конференції покладено на Координаційне бюро, створене в 1973 р. Члени бюро обираються на основі принципу представництва по регіонах.

Традиційний нейтралітет - це не оформлений в міжнародному договорі нейтралітет держави, але дотримуваний їм добровільно протягом тривалого часу (наприклад, Швеція). Основною ознакою традиційного нейтралітету є те, що він висловлює нейтральну позицію держави під час війни.

Традиційний нейтралітет відрізняється від постійного тим, що постійно нейтральна держава проводить нейтралітет, грунтується на міжнародному договорі, постійно. Традиційний нейтралітет не пов'язаний з міжнародно-правовими зобов'язаннями і може бути припинений в односторонньому порядку в будь-який момент.

Договірний нейтралітет - це такий нейтралітет, при якому права і обов'язки сторін визначаються міжнародним договором.

Так, відповідно до Договору про згоду і співпрацю між Російською Федерацією і Канадою (Оттава, 19 червня 1992 р.) Російська Федерація і Канада погоджуються утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності один одного і вирішувати будь-які взаємні суперечки мирними засобами, використовуючи для цього механізми ООН, Наради з безпеки і співробітництва в Європі та інші міжнародні угоди, учасниками яких є. Якщо одна зі сторін стане об'єктом збройної агресії, інша сторона, у відповідності зі своїми домовленостями відносинами в області безпеки і оборони, не буде надавати агресору військову або будь-яку іншу допомогу. Якщо одна сторона вважає, що виникає ситуація загрожує міжнародному миру чи життєво важливим інтересам її безпеки, то на її прохання будуть проведені двосторонні консультації.

 

 

 

 

 

Висновок

У висновку, хочу так само висвітлити одну з ключових проблем міжнародної безпеки - роззброєння. В даний час у міжнародному праві склався широкий комплекс норм щодо обмеження озброєнь і роззброєння. Основними напрямами міжнародного співробітництва у цій сфері є:

• ядерне роззброєння (Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі й під водою (Москва, 5 серпня 1963 р.), Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (Женева, 1 липня 1968 р.), Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань від 24 вересня 1996 р.;
• заборона виробництва і ліквідація окремих видів зброї (Конвенція про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсинної зброї та про їх знищення 1972 р., Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї та про її знищення 1993 р.);
• обмеження окремих видів зброї (Договір між СРСР США про обмеження систем протиракетної оборони 1972 р Договір про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь 1991 р., Договір про подальше скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь 1993 р.)
• обмеження територій розміщення деяких видів зброї (Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці 1967 р., Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів і в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення 1971 р. і ін);
• обмеження і скорочення збройних сил (Договір про звичайні збройні сили в Європі 1990 р.);
• демілітаризація і нейтралізація окремих територій (Антарктика - за Договором 1958 р.);
• заходи загального характеру по забезпеченню безпеки (Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1976 р.).