Ідейно-естетична своєрідність творчості О. Пчілки

    Життя підтвердило слушність  не сприйняття нею російських  лібералів і російського лібералізму, проповідувачів соціалізму і  класової боротьби. Вона мала  рацію й тоді, коли підкреслювала, що ніяке угруповання не переможе, коли не виховає у своїх  членів передусім характеру, гордого  і незалежного духу, коли не сформує людей міцного переконання, фанатиків ідеї, цивільної відваги.

    Такий характер мала  Олена Пчілка сама, такий характер  виховала і у своїх дітях, переконливим  доказом чого є Леся Українка, такі цінності поетизувала вона у своїх творах. Образ жінки – патріотки – центральний в оригінальній і перекладній поезії Олени Пчілки. В поемі «Козачка Олена», надрукованій у другому випуску альманаху «Рада», головна героїня понад усе любить Україну. Заради її захисту вона приглушує свої сердечні болі, кривду, зраду коханого, відкидає вражену дівочу амбіцію і благословляє його «у непевну путь», «за святеє діло» – дарує йому мережану хустину, що служитиме козакові талісманом щастя.

     Орієнтація Олени Пчілки на людей, що йдуть своїм шляхом і протиставляють себе іншим людям, певною мірою зумовлювалася характером самої поетеси, котрій вистачало мужності в час поклоніння «старшому братові» сказати: «Не можна думати відірваними гаслами – лібералізм, соціялізм, поступ, або як тепер змосковськи кажуть українці – «прогрес» – без відношення до своєї країни. Особливо тому, що ці ж доктрини несли до нас з Московщини. Що з того, що говорили нам – не будьте вузькоглядами, обмеженими провінціалами! Будьте космополітами, всесвітянцями! – що з того, коли прошкробати тільки, а з-за принадної маски якоїсь міжнародної науки завше вилазило огидне обличчя облудного наїзника» [8, с. 12].

    Набувши бойової вдачі, мужності в частих «поєдинках»  з громадою, відчуваючи відразу  до пасивної моралі непротивлення  злу, Олена Пчілка наділяє цими  чеснотами своїх героїнь, тому  автобіографізм її творчості  має велику питому вагу, особливо  в поезії, де ліричний герой  і поетеса становлять одне  ціле.

    «Думки-мережанки» – перша і єдина, надрукована за життя, збірка оригінальних поетичних творів Олени Пчілки, вийшла друком у Києві; обсяг – 97 сторінок. Вірші, поеми, байки, що ввійшли до поетичної збірки, написані у 1881-1885 рр. на Волині. Вона складалася з чотирьох розділів: І (без назви) – оригінальні поезії; II – Переспіви; III – Байки; IV – Жарти. «Так як «Думки – мережанки» писані в різні часи, – писала вона, – під різними настроями душі, то зміст книжки вийшов дуже піристий: і тенденційні вірші, і біблейські теми, і байки, і жарти, і чиста лірика – все вкупі» [10, с. 84].

    Зміст, справді, вийшов строкатий, але ідейне спрямування – любов до рідного краю, його історії, його народу, його пісні і культури – наскрізне. Воно і є тим композиційно-філософським стрижнем, що дав змогу об'єднати їх канонічність. Зберігаючи суто зовнішню форму пісні, романсу, сонета, байки, вони наповнені філософським (думки) змістом і виконані одним способом (мережанки – різновид вишивання). Таким чином, назва збірки – не просто вдалий плід поетичної фантазії Олени Пчілки, а тематичний філософський ліричний образ, з допомогою якого поетеса ділиться з читачем своїми думками і почуттями, розповідає про радість і печаль, тугу і захоплення, відчай і розгубленість, викликані почуттями особистого чи суспільного життя.

Продовжує збірку вірш «Перед блакитним морем». Мотив поезії названий у заголовку (до речі, всі поезії Олени Пчілки мають назви, необов'язкові в ліриці), який разом з першою строфою виконують композиційно-тематичну функцію зачину і служать емоційним ключем, який настроює читача на відповідний настрій, емоційно мотивує розвиток теми ліричного суму в наступних трьох строфах, пов'язаних із зачином суто емоційно.

Поетичний морський пейзаж, сонячний день, гурт прекрасний викликають у дівчини думки – асоціації про інший край, без цієї природної розкоші з блакитним морем, лавровими деревами. Німий розлогий степ, тихесенький бренькіт води самотньої криниці, самотня вербиця не тільки нагадали їй далеку рідну сторону, а, як уві сні, перенесли на якусь мить туди, на хуторець убогий, де все рідне і тому незрівнянно краще.

Поезія побудована на контрасті. Рівновага членів протиставлення (розкішний чужий – бідний рідний край) досягається симетричним розміщенням однакової кількості строф (перша і четверта – друга і третя) у формі градації. Чотири строфи – чотири ступені розвитку одного тематичного образу. Задума дівчини перед блакитним морем – композиційний місток до наступного перевтілення тематичного образу ліричного суму. Розкриття причини – туга за рідним краєм – у другій строфі. У третій цей образ підсилюється експресивно-асоціативним епітетом «самотня криниця», «самотня вербиця», що «пояснює» настрій дівчини відчуттям самотності в чужому краю; пісня – баркарола – кульмінація його – найвище напруження почуття, залишеного поетесою «відкритим».

В Олени Пчілки немає пейзажної лірики як самостійного жанру. Природа для неї – традиційний засіб глибинного художнього пізнання і розкриття стану душі ліричного героя. Це зумовлено завданнями, які ставила перед поезією Олена Пчілка, тісно пов'язуючи проблематику з національними, соціальними, громадянськими потребами. В поезії «Волинські спогади» (1883) сумний колорит переживання дівчини протиставлено зовнішньому блиску морського узбережжя. У такому протиставленні втілено глибоку, разючу суперечність між зовнішнім благополуччям і спокоєм і внутрішньою невлаштованістю.

Не називаючи справжньої причини і суті такого розриву між різними пластами життя нової епохи, Олена Пчілка фіксує самий факт цього розриву – як ознаку епохи і як важливу рису життя людини. Поетеса не обґрунтовує цього розриву, а швидше відчуває його. Оскільки це відчуття у своїй основі правильне, то воно стає висхідним пунктом для реалістичного відтворення дійсності. Власне це відчуття різкого і непримиренного протиріччя між «зовнішнім» і «внутрішнім», між благополучною видимістю і неблагополучною суттю в тій чи іншій конкретній формі виявляється в поезії Олени Пчілки.

Цілий ряд поезій Олени Пчілки побудовано за принципом конфліктного протистояння: почуття, вільна творчість – і вимоги розуму, громадянського обов'язку. Цей громадянський обов'язок кличе юнака в тяжку, невідому дорогу («Прощання»), Героїня іншої поезії «Забудь мене!» прощається з коханим і конфлікт серце – розум вирішує на користь другого. Не може єднати свою долю з чоловіком, не гідним її.

До такого присуду вона йшла довго і тяжко. Сердечний жаль ще сильніше охоплює все її єство, але:

Хай і моєму серцю тяжко

Сказать тобі: навік прощай!

Нехай і так, — нехай і важко, —

А серцеві не потурай! [19, с. 302]

У поезії «Кохані речі» пряма порада дівчатам розважно ставитись до будь-яких речей, не приймати їх на віру. Інтимно-довірливою й привабливо-щирою постає поетеса у віршах, де ліричне «я» ідентичне авторському «я» («Волинські спогади», «Гульча», «Та вже не ти!.. », «Мій друже!», «Скарби минулого» та ін.). В них – життєві враження і почуття, переживання самої Олени Пчілки. Та не лише її. Говорячи про себе, про своє, поет говорить про людське, позаяк його натура містить все, чим живе людство.

У процесі роботи над творами Олена Пчілка інколи підсилює особисте начало. Особливо ліричне «я» проявилося у «Волинських спогадах». Це спогади вдячності, любові, суму, жалю за рідними місцями, де проходило дитинство й молодість поетеси; місця, що своєю розкішною красою, «українською вдачею», рідною мовою, співучими гаями, історичними пам'ятками навік зачарували серце поетеси. Минуло багато літ, а пам'ять зримо бачить Волинь незабутню, країну славутню і Луцьк – оберіг старої давнини, і Луцький замок, останок дідизни.

Ліричне «я» Олени Пчілки не приймає «художнього спокою» – цього головного постулату «мистецтва для мистецтва». В час, коли дедалі більше загострювалися суперечності, Олена Пчілка не зраджує ідеалу поета-громадянина, поета-діяча, поета-борця.

Співець – той, хто, припавши низенько,

Як покутар світовий і Божий,

Свої радощі й сльози тихенько

На свою вбогу землю положе! [19, с. 275]

Це епіграф до збірки, мотив якого поглиблюється в «скарби минулого» («Не вмре поезія», «До Кобзаря», «Пророк» та ін.). Визначивши свої естетичні позиції на початку 80-х років, Олена Пчілка не змінила їх до перших десятиліть XX ст. В цьому вона наслідувала Т. Шевченка, «що висловив глибоку тугу, всю кривду, всю долю свого народу і виявив собою, своєю піснею – думою всю вдачу його». Вона не проминула жодної роковини народження і смерті Кобзаря, щоб не відзначити їх організацією вечора пам'яті, концертом чи публічним виступом про значення його для України.

Традиційна як поет для української поетичної думки, Олена Пчілка має низку особливостей. В її віршах відсутнє шевченківське узагальнено – трагічне сприйняття України як частини всесвіту. Образ України в Олени Пчілки – меншої філософської глибини і відкритості порівняно з світовою художньою думкою. Але на відміну від абстрагованого мелодраматичного образу України в багатьох сучасників, в Олени Пчілки образ України розкривається в стильовій атмосфері інвективи, осудження, що конкретизувало предмет розмови, знімало розмитість абстракції.

Ідейно-тематична й образна система поезії Олени Пчілки пов'язана передусім з осмисленням нової людини, нового буття. Новий ліричний герой як стильова форма вираження нової людини, нового буття став організуючим центром образної системи. В українській поезії від Т. Шевченка до Лесі Українки поетична творчість Олени Пчілки репрезентує образний світ ліричного героя як вияв його самосвідомості.

Ніби полемізуючи з поетами, в яких з плином часу «зникає смілива надія, замість одваги – в серці страх», Олена Пчілка обстоює громадянську функцію художнього слова, упевненість, що суспільно корисними можуть бути лише ті твори, які вселяють надію, підносять дух і навіть з могили промовляють ... до людей, що серця позбулись, І люди наберуть від їх нової сили, І будуть серцем жити, як і жили колись.

Олена Пчілка належала до кола тих поетів (М. Старицького, І. Манжури, Б. Грінченка, Л. Глібова, П. Грабовського), які зуміли подолати «псевдошевченківські шаблони», проторували нові шляхи в літературі, орієнтуючи поетичне слово на пряме «втручання» у суспільне життя, на служіння визвольним прагненням народу.

Саме цій меті присвятила своє життя і творчість Олена Пчілка. Її слово відгукувалося на злободенні завдання часу і було рефлексією душевного стану людини, якій не байдужі соціальне і національне визволення народу, служіння йому. Не задовольняючись відтворенням суто сільських настроїв, Олена Пчілка одна з перших в українській поезії заговорила вустами українського інтелігента, що характеризує її як поета – новатора.

У поезії «Пророк» поетеса показує не сформованість позиції народу з низьким соціальним і національним рівнем свідомості – сліпого й темного, потребуючого доброго проводиря, інтереси якого збігалися б з інтересами народу; проводиря, що зміг би стати світлом ясним для сліпих очей; що знає той шлях у край, «Одданий Богом нам». Пророк боляче переживає, що його народ зрадив найсвятішому, тому й проклинає його пасивність, лінивство, небажання дійти до заповітної мети. Та це лише миттєвий настрій. Надто дорога йому доля народу

... Другий жаль прокинувся в пророка,

Як довше він народ свій пильнував:

Йому з'явилась яма вся глибока,

Духовна, в котру люд його упав.

І сльози пролились в пророка знову,

І одцуравсь він жалю свойого,

До Бога знову зняв гарячу мову,

Щоб спас нещасний рідний люд його! [19, с. 302]

Праця для народу, пробудження його національної гідності і честі – це кровний обов'язок пророка, митця, української інтелігенції, що повністю відповідав запитам часу. Попри деякі невправності вислову, певна новизна тональності й свіжість голосу були заявлені вже в першій збірці «Думки-мережанки». Це був новий рівень інтелектуалізації української художньої думки. І в цьому Олена Пчілка – наступниця Т. Шевченка. Різниця в тому, що в поезіях Олени Пчілки на першому плані не могутній емоційний заряд, як у Шевченка, а рефлектуюча думка, реалістична приземленість художнього осмислення дійсності.

Природа в Олени Пчілки не абстрактна, а локальна і характерна. Її пейзаж реалістичний. Умовності немає тут місця, так само, як і ліричним роздумам з приводу свого почуття, які заміняли лірику у попередників Олени Пчілки, насамперед у поетів – романтиків. Поетичний зір Олени Пчілки досягає виняткової гостроти, її деталі, незважаючи на стилістичну скромність, часто вражаючі і закарбовуються у пам'яті як єдина деталь імпресіоністів. Прихована емоція в пейзажах Олени Пчілки, що заховалася десь у порах опису, між словами і фразами, у прискореному битті ритму, в натяку, зближує її з поезією Гете. Гейне якось сказав, що природа захотіла довідатись, як вона виглядає, і створила Гете. Ці слова великою мірою відносяться і до Олени Пчілки. Зрозуміло, йдеться тільки про відносну різницю. Художник не може відтворювати світ інакше, ніж через призму свого темпераменту.

Художнє бачення Олени Пчілки початку XX ст. «повертає» природу людині на вищому етапі їхньої єдності. Орієнтація на глибини психологічного аналізу дала можливість авторові по-новому осмислити дійсність. Цікавими в цьому плані є поезії «Червоні корогви» (1918), «До Зеленого Гаю» (1919).