Трансформація античного міфу в комедії Б. Шоу «Пігмаліон»

 Англійський драматург створює новий театр “ідей”. Внутрішній рух ідей, на його думку, повинен стати найсуттєвішим фактором п’єс. У боротьбі ідей він бачив характерну ознаку сучасного життя й умови формування світогляду людей, їхнього духовного розвитку. Письменник уникав зовнішньої цікавості в своїх п’єсах. У більшості випадків його твори являють собою серію дотепних діалогів між героями, які обговорюють питання сучасного життя. Приводом для дискусій стає та чи інша ситуація, в яку потрапляють дійові особи. Драматична колізія у Шоу висуває перед героями необхідність порушити важливі проблеми. У такій формі англійський драматург розгортає перед публікою різноманітні ідеї. До того ж письменник не претендує на вичерпність відповідей у своїх п’єсах, головне для нього, щоб люди самі думали, шукали своє рішення. 
Б. Шоу висуває також нову концепцію героя. На його думку, людство поділяється на філістерів (міщан), ідеалістів та реалістів. Ідеаліст, або романтик, – це людина, що прагне до високої мети, але не розуміє реальності. А реаліст, навпаки, не має жодних ілюзій, проте невпинно прагне до практичного поліпшення дійсності. У світі, за словами Б. Шоу, на 700 філістерів припадає 299 ідеалістів і тільки 1 реаліст. Письменник намагається створити нового героя-реаліста. 
Англійському драматургові не подобалися трагічні розв’язки драм Ібсена, який “не зміг уникнути шекспірівського трагізму. Кожна його драма закінчується вбивством або самогубством”. Сам Шоу уникав трагічних розв’язок. “Мої герої не чинять карних злочинів”, – писав він, підкреслюючи силу зображення “буденного трагізму”, а не виняткових обставин. [14, 38] 
Б.Шоу намагається наблизити нову драму до сучасних проблем суспільного та інтелектуального життя, обравши для себе, за його словами, “роль блазня, що розважає тільки на перший погляд, а насправді – говорить те, про що всі мовчать або не бачать і не хочуть бачити”. 
Естетичні погляди Б.Шоу, які він проголошував не тільки в книзі “Квінтесенція ібсенізму”, а й в інших роботах – “Досконалий вагнеріанець” (1895), “Здоров’я мистецтва” (1908) тощо, знайшли яскраве втілення у його п’єсах. Він стає фактично і драматургом, і режисером. У боротьбі за оновлення англійського театру і за нову драму Б.Шоу підтримували прогресивні критики, театральні діячі, актори (В.Арчер, Дж.Грейн, Дж.Ечерч, Ф.Фарр та ін.). Діяльність Б.Шоу в “Незалежному театрі”, лондонському театрі “Ройял Корт” та інших засвідчила блискучий розквіт англійської драматургії XX ст.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ II

Трансформація античного міфу в комедії Б. Шоу «Пігмаліон»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.1 Трансформація сюжету міфу в комедії

У давньогрецькому міфі про Пігмаліона розповідається про великого художника з острова Кіпр Пігмаліона . Він жив самотньо , не перебував у шлюбі. Одного разу зробив зі слонової кістки статую дівчини , неймовірно прекрасною. Дивлячись на своє створення , він милувався її красою і досконалістю і нарешті закохався у своє створення . Скульптор звертався до неї зі словами , але вона залишалася німий . Тоді Пігмаліон на свята , які проводилися на честь богині Афродіти , приніс у жертву богині тільця з золотистими рогами і звернувся до Афродіти з проханням дати йому в дружини дівчину таку ж прекрасну , як його статуя . Полум'я жертовника відразу ж засяяло : це означало , що богиня почула слова Пігмаліона . Коли ж Пігмаліон повернувся додому , то побачив , що його прекрасна статуя ожила. Так богиня любові дала Пігмаліону в дружини створену ним красиву дівчину. 
 
Цей сюжет , оригінально переосмислений , поклав в основу своєї п'єси англійський драматург Бернард Шоу. За версією , яку запропонував Б. Шоу , сучасним Пігмалионом став відомий талановитий професор фонетики Генрі Хіггінс , а Галатеєю - звичайна лондонська квіткарка Еліза Дулітл . На цьому , з моєї точки зору , схожість з давньогрецьким міфом закінчується , так як і сучасна Галатея , і Пігмаліон в п'єсі Бернарда Шоу зовсім інші. 
 
Подивимося спочатку на сучасного Пігмаліона - професора Хіггінса . Як і герой античного міфу , Хіггінс дуже талановитий і досить відомий у своїй галузі фахівець. Він абсолютно володіє своїм предметом , швидко і без помилок , з точністю до шести миль може визначити , з якої місцевості відбувається чоловік. Настільки добре він знає всі англійські діалекти. Він автор кількох наукових робіт , розробив свої власні ефективні методи навчання і подолання недалеких у вимові. Вчить, і досить успішно , правильній літературній вимові нововиявлених мільйонерів. А на зароблені гроші займається науковою роботою в галузі генетики . Але за характером Генрі Хіггінс людина нестриманий і непостійний , нешкідливості . Мова його - такий бездоганний з точки зору фонетики та орфографії , пересипаний лайливими словами та іншими нехорошими словами. Поводиться він так само не кращим чином : навіть рідна мати - леді Хіггінс - просить сина не заходити до неї в її прийомні дні . Проте він дуже честолюбна людина . Посперечавшись з полковником Пікерінгом , теж мовознавцем , що за кілька місяців перетворить цю жалюгідну , замазану квіткарку Елізу на світську леді , він жваво береться за роботу. 
 
А сама Еліза цікавить його лише як об'єкт експерименту . Навчаючи  її хорошим манерам , прищеплюючи їй знання , знайомлячи з світовою культурою , створюючи , по суті кажучи , нову особистість , він сам поводиться далеко не по-джентльменськи . Лайливе слово і грубі слова так і сиплються з його вуст . А на Елізу він взагалі дивиться як на порожнє місце , зовсім не бачачи , що перед ним людина . Гордовитий і нетактовне , він навіть не хоче задуматися над тим , що поводиться нечемно . І ні чудова краса Елізи , ні її лінгвістичні здібності не можуть розтопити холодного серця Хіггінса , експеримент був закінчений - Еліза з блиском витримала випробування - на великосвітському прийомі її дійсно прийняли за справжню герцогиню - Хіггінс визнає , що саме він     « створив » цю непокірну йому дівчину . 
 
Такого чудового експерименту мені ще колись не вдавалося поставити » , - каже Хіггінс , зовсім не зважаючи на те , що і матеріал , з якого він ліпив « своє створення » , був найвищої якості , і якби не Еліза - цей талановитий, здібний , до роботі учасник експерименту , то навряд чи Хіггінсу вдалося б виграти парі . Експеримент закінчується, і Хіггінс втрачає до Елізи будь-який інтерес . «Більше я виробництвом герцогинь не займаюся » , - говорить він Пікерингу . 
 
Як же далеко йому до Пігмаліона . До його високою, мрійливої ​​душі , сповненої великої любові , яка здатна навіть статую оживити ! 
 
А що ж новоявлена ​​Галатея - міс Еліза Дулітл , звичайнісінька , проста дівчина- квіткарка ? У порівнянні з сучасним Пігмалионом - професором Хіггінсом малює цей образ з більшою теплотою і привабливістю. Дівчина , хоча походить з самих низів Лондона , вона напівсирота , донька сміттяра і землекопа , але має сильний незалежний характер , працьовита й добра , привітна і доброзичлива. Життя її зовсім не легка , але вона намагається зберегти свою людську гідність. Потрапивши в будинок професора Хіггінса , вона жадібно сприймала справжні багатства духовної культури , з великим бажанням відвідує художні вистави, концерти класичної музики , а прийти додому , відразу ж підбирає ноти почутої нею музики , навіть Брамса або Бетховена , - такий тонкий у неї слух. 
 
Володіючи винятковими лінгвістичними здібностями , Еліза дуже швидко опановує літературною мовою . Старанна й вимоглива до себе , вона намагається отримати якомога більше знань , займається самовдосконаленням , вивчає правильність манер. Ще й до того Еліза була надзвичайно привабливою ззовні. Отже , в образі Елізи ми бачимо гармонійне поєднання краси зовнішньої і духовної. Але їй все-таки не вдалося зробити те , що вдалося зробити Галатеї : творець не закохався у своє створення . Навіть не подумав , що буде надалі з ним , цим його створив , хоча як порядна людина потурбуватися б про це . Але не Еліза вина цього , а цей новоявлений Пігмаліон - жорстокий , егоїстичний і бездушний . 
 
Таким чином створення - Еліза - значно переросло свого творця Генрі Хіггінса . У моральному плані Еліза набагато вище Хіггінса . Художнику , щоб створити прекрасний неповторний шедевр , потрібно мати щире серце і глибокі помисли , в тому числі і любов , яка надихає творця на створення прекрасних творінь. 
 
Цим повною мірою володів герой античного міфу Пігмаліон , і саме цього , на жаль , не дістає сучасному Пігмаліону - професорові Генрі Хиггінсу . Але маємо надію , що Хіггінс зуміє все-таки подолати свій характер , переглянути свої переконання , розбудити своє спляче, крижане серце. Відкритий фінал Бернарда Шоу дозволяє сподіватися на це.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2 Актуальність проблематики комедії в період написання і наші дні

П'єса «Пігмаліон» є зразком драми-дискусії, головний конфлікт якої полягає в і ому, чи може людина втручатися в долю іншої людини, навіть тоді, коли робить вона це з кращих міркувань. Чи має вона, ця людина, моральне право визначати для іншої норми й правила поведінки, абсолютно не дотримуючись їх сама? Чи правомірно це? 
 
Конфлікт цей у п'єсі яскраво зображено автором в образах двох героїв — професора фонетики Хіггінса і вуличної квіткарки Елізи Дулітл. Тобто автор створює конфлікт між творцем і його творінням, між зовнішньою культурою і духовною сутністю людини. 
 
Зовні респектабельний, культурний, вихований, інтелігентний професор-лінгвіст Хіггінс заключає парі з іншим джентльменом — полковником Пікерінгом, що за декілька місяців він, завдяки його методиці, зуміє перетворити дівчину-квіткарку, яку вони щойно зустріли, на даму з вищого суспільства. Хоч із морального боку заключати парі на дівчину, як на якусь річ, було й не зовсім пристойно, але експеримент професора Хіггінса — перетворення вуличної квіткарки на справжню леді пройшов успішно. Але й професор Хіггінс, і полковник Пікерінг одразу не подумали, що їм доведеться змінювати не лише вимову дівчини, її зовнішність, а й переробити її як особистість. Бо мова кожної людини — це не тільки її зовнішній прояв, це її загальна культура, показник її людської гідності, врешті-решт, її душі. А ось про душу Елізи, про те, що утворилася зовсім нова, інша особистість, вони й зовсім не подумали. І ця нова людина, нова особистість, яка відчула свою власну людську гідність, вимагає зовсім іншого ставлення до себе. Якщо раніше Еліза зовсім не звертала увагу на лайливі, брутальні слова (в її колишньому середовищі це було скоріше нормою поведінки, ніж винятком), то тепер вона не може їх вибачити навіть своєму вчителеві професору Хіггінсу. Навчивши Елізу гарних манер, він у той же час сам забуває елементарні правила поведінки, ображаючи її, нехтуючи її людською гідністю. Звичайно, Еліза обурюється проти цього. Але її думки щодо поведінки Хіггінса поділяють і мати професора, і його домоправителька міс Пірс. Еліза відчула себе по-справжньому вільною, гідною людиною. Набувши нових знань, гарних манер, призвичаївшись до загальної культури, Еліза разом із тим не втрачає доброти й людяності, працьовитості й безпосередності на відміну від світських дам. Отже, ми бачимо велику духовну перевагу простої дівчини над аристократичним суспільством, наскрізь пронизаним фальшю й лукавством. З'ясувавши, що ніяких почуттів професор Хіггінс до неї не має, а все ж хоче залишити її в себе вдома, Еліза, не вагаючись, покидає цей дім. Вона вже не може й не хоче залишатися іграшкою в чужих руках. Вона не річ, яку в натхненні створив професор Хіггінс, вона — людина. І роль служниці, яка полягає в тому, щоб підносити туфлі й розкладати папери Хіггінса, — теж не для неї. Натура сильна, вольова, рішуча, вона шукає іншого, де можна застосувати свої сили й знання. Але цього не хоче зрозуміти професор Хіггінс, коли заявляє, що не бачить ніякої проблеми в тому, яким же буде майбутнє життя Елізи. Насильно милою, звичайно, не будеш. Це зрозуміло. Але річ у тім, що Хіггінс все ж повинен нести моральну відповідальність за створену ним особистість. І у всякому разі, вчинки його й дії повинні відповідати тим вимогам, які він сам висував Елізі, коли керував її навчанням і виховував її. 
 
Ці важливі проблеми, поставлені автором у п'єсі, ще й на сьогодні не остаточно розв'язані і є актуальними. І наскільки б кращим, спокійнішим, змістовнішим було б наше життя, коли б у людині завжди поєднувалася зовнішня культура і духовна її сутність. Скількох би непорозумінь, конфліктів можна було б уникнути.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Долю людини, її вдачу, поведінку визначає час, у який вона живе, її суспільство, соціальний стан, а ще вплив інших людей, що постають на її життєвому шляху: вихователів, вчителів, коханих. Цей процес, звичайно, двосторонній, бо учні теж впливають на своїх вчителів, друг у чомусь визначає коло інтересів та діяльності свого товариша, разом з коханим з'являються нові манери, погляди, навіть дещо змінюється мова. Оскільки мова людини — один із головних проявів її особистості, один із важливих кроків до надбань культури, мабуть, варто казати про вчителя мови й літератури, що він створює особистість.  
 
Можна сказати, що сюжет англійського драматурга Б. Шоу навіяний давньогрецьким міфом, але проблематика п'єси значно ширша. На перший план виступає не тільки творець, а також його створіння (тому багато режисерів змінюють назву вистави — "Моя прекрасна леді"). Головний конфлікт п'єси, навіяний міфом про Пігмаліона, її дискусійний характер у питанні, наскільки одна людина має право втручатися в долю іншої людини, навіть з найкращими намірами, чи може вона, визначаючи для когось межі поведінки, сама не дотримуватися їх.  
 
Уклавши парі, що доведуть мову й манери жалюгідної квіткарки до рівня дами з вищого суспільства, професор Хіґгінс і полковник Пікерінг спочатку й не мали гадки, що їм прийдеться дбати не тільки про зовнішність Елізи, про її вміння правильно вимовляти звуки та будувати речення. "Згадайте, що ви — людська істота, яку наділено душею й небесним даром членороздільної мови, що ваша рідна мова — це мова Шекспіра, Мільтона і Біблії", — кажуть Елізі.  
 
Але мова — не тільки зовнішній прояв, форма, це, значною мірою, зміст особистості, її загальна культура, це показник не тільки щабель на соціальних сходах, але й людської гідності, душі, нарешті.  
 
"Я тільки й думаю, що про цю дівчину і про її прокляті голосні та приголосні. Навіть втомився — стільки доводиться про неї думати. І не тільки думати, але й вивчати кожний рух її губ, її щелеп, її язика, не кажучи вже про її душу, — а це найнепорозуміліше", — проголошує Генрі Хіґґінс, але про душу Елізи, що пробудилася, про її майбутнє, про нову особистість, яку він та його друг створили, він і не подумав.  
 
Дівчина не може повернутися до свого минулого: вона переросла роль вуличної квіткарки, як і взагалі роль продавця, служниці, компаньонки. Перед нами вишукана світська дама, яка, завдяки наданим урокам життя, вже не тільки підкоряється своєму вчителеві-творцю, а й сама удосконалює себе. її не зовсім задовольняє теперішній стан: зробивши з неї справжню леді, професор Хіґґінс забуває про елементарні закони поведінки у присутності дами — як у манерах, так і в розмові. Людська гідність Елізи обурюється проти цього, і на її бік стають і мати професора, і його домоправителька, які, до речі, раніше мирилися з вадами Хіггінса. Паростки нової душі міцніші. Раз давши людині змогу відчути своє нове становище, його вже не можна відібрати. "Я не дитина й не цуценя, і мене не можна купити шматочком цукру", — дорікає Еліза.  
 
Але до справжнього, бажаного, хоч ще туманного майбутнього дуже далеко. Професору Хіґґінсу самому треба багато чого ще зрозуміти й... підрости до рівня прекрасної леді Елізи, до рівня його Галатеї.  
 
Навіть старий смітникар Дуліттл, ставши жертвою необдуманих жартівливих слів професора, теж примушений змінити власну долю. Здавалося б, він у виграші, розбагатів, кинув своє непрестижне заняття, вирішив, нарешті, повінчатися, але він втратив свій вільний вибір. Йому нав'язано — не більше, не менше, — спосіб життя. "Що він зі мною зробив? Згубив мене. Зв'язав мене й віддав у лапи буржуазної моралі", — скаржиться Дуліттл.  
 
Звичайно, це питання й досі є предметом дискусії, містить у собі чималу проблему, але в цьому актуальність твору видатного драматурга. Б. Шоу не стільки говорить про можливості творця, автора шедевра, скільки про його відповідальність за власний витвір, про те, що його власна душа повинна бути чистою і вчинки — навіть у дрібницях — високоморальні.