Теоретичне осмислення художнього образу в естетиці (до історії питання)

Контрольна робота № 1

з теми «Теоретичне осмислення художнього

                              образу в естетиці (до історії питання)»

Варіант - 1

1. Теоретичне  осмислення художнього образу  в античній естетиці (Платон, Аристотель, Плотін).

Процес теоретичного осмислення поняття «художній образ» було започатковано античною естетикою. Суть цього поняття тлумачилася різними мислителями по різному, кожен вкладав свій зміст у складне поняття. проте суть цього поняття мислителі античності тлумачили по-різному. Так Платон, який поклав початок філософії мистецтва, зазначав, що образ – це відображення певної речі, «тінь від тіні буття», основа будь-якої творчості, мистецтва.           Учні Платона – Арістотель і на відміну від свого вчителя наголошували, що мистецтво не займається копіюванням предметів, а намагається проникнути у принципи, що містять у собі джерело природи.  Аристотель стверджував, що художній образ – це як дзеркало, що протистоїть дійсності, як особливому зовнішньому предмету.  Аристотелева теорія мімесису, включає в себе і адекватне відображення дійсності (зображення речей, «якими вони є насправді»), і діяльність творчого відображення (зображення їх такими, «як про них говорять і думають»), і ідеалізацію дійсності (зображення їх такими, «якими вони повинні бути»). Неоплатонік Плотін, поглиблюючи ідеї Платона, вбачав зміст мистецтва в наслідуванні не зовнішньому вигляду, а самих візуальних ідей (ейдосів) видимих предметів, тобто у вираженні їх прекрасних першооснов. 

2.  «Антиобразні» теорії мистецтва (Б. Кристіансен, В.Б. Шкловський, Л.С. Виготський) як реакція на  раціоналізацію естетичної думки.

Період кінця Х1Х – початку  ХХ ст. характеризується поширенням «антиобразних» теорій мистецтва, що заперечують існування категорії «художній образ». Представники символізму, футуризму, експресіонізму та інших тогочасних течій сприймали художню образність як пережиток реалістичного підходу до дійсності.        У праці «Психологія мистецтва» Л.С.Виготський погоджується з поглядом Геккена на художній твір як на «сукупність естетичних знаків, спрямованих до того, щоб порушити в людях емоції», приєднується до думки філософа Христіансена, який встановив, що «метою зображення предметного в мистецтві є не чуттєвий образ об’єкту, але безобразне враження предмету»  Виготський центральною проблемою психології мистецтва вважає «здолання матеріалу художньою формою» Йдеться про підпорядкування матеріалу мистецтва законам творчості, а змісту твору — законам форми. Тут ми вступаємо у сферу усвідомлення вирішальної ролі формуючої здатності творчого мислення та уяви. Справа в тому, що художня форма не тотожна об’єктивній визначеності предметних форм дійсності. Художність мистецтва не має нічого спільного з відображенням так званої правди факту. Образ – лише ідеальна модель буття предметності, наданої їй митцем. Будь-який художній твір містить у собі образну (афективну) суперечність, викликає взаємно протилежні ряди почуттів і  призводить до їхнього «короткого замикання» та знищення. Це й є  головний «механізм» створення художнього ефекту. Але як саме цей  ефект збуджує естетичне переживання? Б.Христіансен,  продовжуючи довгу традицію, твердив, що об’єкт мистецтва складається з багатьох елементів – матеріал, тема, форма.., кожен з яких має свій диференціал настрою, емоційний тон, який, наче клавіша на піаніно, збуджує в нас відповідне чуття-тон, а разом все й складає естетичну емоцію-переживання. Російський письменник та літературознавець В. Шкловський у статті «Мистецтво, як прийом» рішуче виступає проти твердження О. Потебні: «Мистецтво –  це мислення образами». На  його думку, образ не є постійним присудком при змінних підметах. Метою образу, навпаки, є не наближення значення до нашого розуміння, а створення особливого сприйняття предмета, створення «бачення» його, а не «впізнавання»