Античні мотиви у поезії Середньовіччя (на прикладі поезії вагантів)

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Чернігівський національний педагогічний університет

імені Т. Г. Шевченка

Кафедра германської  філології

^{Античні мотиви у поезії Середньовіччя (на прикладі поезії вагантів)}

Курсова робота

з історії  зарубіжної літератури

Студентки 22 групи філологічного факультету Марченко Оксани Ігорівни

Чернігів – 2011

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП.......................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ ПОЕЗІЇ  ВАГАНТІВ..........................................5

РОЗДІЛ 2. АНТИЧНІ ЗАПОЗИЧЕННЯ В ПОЕЗІЇ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ….....12

             2.1 Тематика і стиль літературних творів……………….…….............12

             2.2 Метричні особливості віршів……….…………………..…...…......20

ВИСНОВКИ...........................................................................................................24

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.............................................................26

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Сучасна література є дуже цікавою і захоплюючою, але не зважаючи на це, багато людей віддають перевагу класичній європейській літературі, а саме доби Античності та доби Середньовіччя. Розглядаючи  ці епохи, то можна сказати, що кожна з них є унікальною та неповторною. З літератури доби Античності все починалось та зароджувалось. Дуже багато світових шедеврів створювалося саме на основі Античності. Говорячи про Середньовіччя, слід зауважити те, як багато людей захоплюються творами цієї доби. Увага та інтерес до означеного періоду як читачів, так і літературознавців обумовлює актуальність курсової роботи.

Джерелами літератури доби Середньовіччя, як і більшості світових творів, є Античність. Творці черпали свої ідеї, наслідували та вдосконалювали їх саме опираючись на своїх попередників. Ваганти, освічені бродячі студенти, не були виключенням. Представники класичної середньовічної поезії також наслідували, більш того розвивали класичні античні традиції написання віршів, копіювали твори Овідія, Горація.

Метою дослідження є визначення роль античної поезії для поезії середньовіччя, на прикладі  поезії вагантів.

 Для досягнення  поставленої мети необхідно вирішити  такі завдання:

• проаналізувати поезію вагантів;

• висвітлити основні рівні запозичення літератури середньовіччя з античності;

Об’єктом дослідження є тексти поезій вагантів.

Предметом дослідження є античні запозичення в поезії вагантів.

Загальний обсяг дослідження. Обсяг тексту курсової складає 27 сторінок. Список використаної літератури включає 17 джерел.

Структура курсової роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів із висновками до кожного з них, загальних висновків та списку використаної наукової літератури.

У вступі обґрунтовано актуальність роботи, сформовано об’єктно-предметну структуру дослідження, визначено його мету та завдання.

У першому розділі проаналізовано творчість вагантів.

У другому розділі визначено рівень запозичень (сюжетних, стилістичних, строфічних, метричних, тематичних)

У загальних висновках представлено результати здійсненого дослідження, викладено основні висновки .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ ПОЕЗІЇ ВАГАНТІВ

 

Поезію вагантів, як і європейське  Середньовіччя, відкрили для Нового часу романтики. Ваганти (від лат. «Vagantes» – «бродячі») – творці латиномовної поезії, розквіт якої припадає на західноєвропейське класичне середньовіччя кінця XI – початку XIII ст. [ 10 ]

Гурти вагантів, що складалися зі священиків, які не мали своїх  парафій або втратили їх, ченців – утікачів, студентів та школярів, блукали по Європі у пошуках кращої долі. Це були письменні освічені люди, які володіли латиною і умінням складати вірші.

  Причина їх виникнення  дуже проста. З кінця ХІст. Європа вступила в період великих соціально культурних перетворень, значним чином зросла потреба в письменних й освічених людях, яких готували спочатку в церковних школах, а з ХІІст. – у світських школах та університетах. Школярі та студенти були народом непосидючим і, прагнучи збагатити свої знання, набути досвіду, вони кочували з міста в місто. Ця невгамовна молодь не відзначалася моральністю і загальноприйнятими чеснотами. Тоді звикли казати: «Школярі вчаться благородним мистецтвам – у Парижі, древнім класикам – в Орлеані, судовим кодексам – у Болоньї, медичним припаркам – у Салерно, демонології – в Толедо, а гарним звичаям – ніде».

Розумних молодих людей, що мали не закінчену вищу  освіту, або тих, які закінчили, але ще не знайшли їй практичного застосування, ставало дедалі більше. Отже, чисельність бідних творців у пошуках елементарних засобів існування зростала. Вони були вимушені ставати на тернисту дорогу самостійного життя не для визнання, а для існування. Мандруючи, поети заробляли собі на життя складанням віршів. Ваганти розважали публіку, презентуючи свої поезії приватним особам, складали  вірші із закликами до хрестових походів. Самоназва вагантів – голіарди (goliard, можливий переклад «ненажери», «винопийці»; від лат. gula – глотка) та  від біблейського Голіафа, того, що був убитий Давидом.  [ 11 ] Ім'я Голіафа в середні віки було досить популярним.

Поезія вагантів – органічна частина середньовічної клерикальної літератури і культури. Разом з тим, вона тісно пов'язана зі середньовічною народною сміховою культурою, найвищим проявом якої були карнавальні свята. Як і карнавал, своїми поезіями ваганти творять поруч зі світом жорстокої повсякденності, особливий «другий», сміховий світ, що є вивернутою на зворотний бік подібністю першого. У віршах вагантів їхнє братство описується, як своєрідний «орден» зі своїм статутом, що є пародією на останній, традиційного монастирського життя. Поезія вагантів спрямована не на руйнування, а на кінцеве утвердження існуючої світобудови і християнської етики. Крім церковної поетичної традиції джерелами лірики вагантів є римська поезія, передусім, лірика «співця кохання» Овідія. Ваганти, на відміну від трубадурів, не схильні до довготерпіння в очікуванні прихильного погляду пані серця, а легко беруть те, що їм легко віддається в спеціально призначених для цього місцях. Веселі і сумні твори для співу, урочисті і сатиричні, зухвалі і самокритичні, давали уявлення про радощі і прикрощі вільного, але злиденного життя, про причини, що привели авторів до вагантського товариства, про їх життєві принципи, переконання, бажання, характери. [ 5, 428 c.] Але найбільш улюблена для них тема – висміювання   церкви, що вигнала їх зі свого лону. Їх відносини були не зовсім дружніми. Церква дуже категорично ставилась до вагантів. [7, 415 c.]У чернечих статутах про них говориться з обуренням:

«Вирядившись ченцями, вони бродять всюди, розносячи свою продажну удаваність, обходячи цілі провінції, нікуди не послані, нікуди не прислані, ніде не приставши, ніде не осівши... І усі вони жебрачать, усі вони вимагають – чи то на свою дорогу бідність, чи то за свою видуманц святість». (Іссідорський статут)

На початку XIII ст. церква позбавляла їх духовних звань, видавала владі, тобто відправляла на шибеницю. Що залишалося робити вагантам, як не об'єднувалися в деяку подібність чернечого ордену, яких на території Європи вже налічувалась велика кількість. Звичайно, ніякого ордену ваганти не створили, зате написали його програму: «Чин голіардский», статут братерства учених – епікурейців.

Серед великої кількості  анонімних вагантських поезій є  пісні, автори яких відомі. Але їхні імена теж анонімно – вагантські. [ 12 ]

Тугон, по прізвиську Примас (тобто Старійшина) Орлеанський (1093-1160) – найбільш раннє і славне з вагантських імен –  Про Примаса Орлеанського існує безліч легенд і анекдотів, його навіть згадує Дж. Бокаччо в «Декамероні». Він пише про мандрівного  співака «Примассо». Повідомляє про нього і Хроніка Ришара з Пуатье. Вірші Примаса дуже автобіографічні. Він єдиний з вагантів, хто чесно зображує свою коханку не умовною красунею, а міською блудницею. Примас зумів передати всю безшабашність і безпритульність вагантського буття, де воля і незалежність поєднувались з необхідністю пошуків покровителів, випрошуванням подачок, вислуховуванням лайок і примиренням з презирством.

Другий вагантский поет, відомий за прізвиськом, – Архіпій Кельнский (1135-1165). Його вірші не такі похмурі, а навпаки,  легкі, іронічні , блискучі, несподівано завершені. Архіпій Кельнський – людина більш світська, ніж інші ваганти. З історичних джерел відомо, що він був співцем при дворі імператора Фрідріха Барбаросси, походив з рицарського роду. Народився приблизно  1130-1140 рр., помер після 1165–го, від сухот. Один з його віршів, «Сповідь», став найпопулярнішим вагантським віршем.

Третій класик літератури вагантів – Вальтер Шатильонський. Він був майже ровесником Архіпії Кельнського, мав блискучу освіту й належав до одного з найповажніших у Європі інтелектуальних гуманістичних гуртків. Родом Вальтер був з Лілля (містечко між Шампанью і Бургундією). Там він створив знамениту поему в 10 книгах «Александріада» – шедевр європейського гуманізму XII ст. В нагороду за неї отримав місце каноніка в Амьєне, де і провів останні двадцять років життя. Його поезія мала величезний успіх, хоча спосіб його життя, звичайно, для вагантів зовсім не типовий. Оскільки він не був ані бідняком, ані бродягою, то і основною темою його поезій стало не жебрачіння, а викриття устоїв.

Якщо Примаса найлегше уявити тим, що читає вірші в таверні, Архіпія – при дворі Фрідріха, то Вальтера – на проповіднії кафедрі. Він – «найбільш літературний» з усіх вагантів, обожнював пастораль і відмінно знав її класичні зразки.

Ваганти були досить популярними у  свій час, до них постійно приєднувалися новачки, намагаючись уникнути податків, переслідувань та покарань за різні повини. Але, не дивлячись на популярність, до кінця XIII ст. вагантська творчість сходить нанівець, і причин тому дві:

–– до кінця століття, під впливом церковних репресій, зникла надлишковість грамотної молоді;

–– багато вагантів повернулися в лоно церкви, багато хто загинув в міжусобицях і на шибеницях.   [ 11 ]

Протягом століть церква переслідувала вагантів, а з початку XIII ст. почала жорстоко розправлятися  з ними. Наприкінці XIII ст. лірика вагантів занепадає, але традиції її вплинули на розвиток куртуазної та міської  літератури. У наступні століття про  неї майже забули і відкрили знову в добу романтизму, коли пробудився інтерес до старовини. В наш час знову помітне зацікавлення вічно молодою поезією запальних співців свободи і радощів життя. Але, не зважаючи на поступове зникнення бродячих співців, в XVI–XVII ст. в німецьких землях, що тоді були центром університетської освіти, студенти співали пісню, до якої невідомо як потрапили рядки з поезії вагантів. Її ми знаємо, як міжнародний гімн студентства «Gaudeamus» («Гаудеамус»). А в XIX ст. в одному з потаємних сховищ монастиря в Мюнхені була знайдена відомм збірка середньовічної поезії «Сагтіпа Впгапа», вивченням якої і розпочалося дослідження поезії вагантів. [ 5, 430 c.]

Як для середньовічної літератури, голіарди писали зовсім не типові вірші. Я виокремила декілька основних особливостей їхньої поезії:

1. Писалися латиною (що є блискучим прикладом того, що ваганти були освіченими творцями);
2. Присутність у рядках не характерної для періоду їх творіння рими, ритму, іноді двомовністі;
3. Витончені вірші, в яких слідує нанизування довгих тирад на одну риму;
4. Стилістично це – змішення біблійських текстів і віршів античних поетів;
5. Пародійність, яка виражається в поєднанні благочестивого тексту і нечестивого контексту (чи навпаки);
6. Поетика ремінісценцій;
7. Тематика – вино, жінки і пісні, лайка і жебрачіння, своєрідно подана релігійна тематика. Любовна і сатирична тематика;
8. Орієнтація на античні традиції Овідія, Горація, Ювенала;
9.   Життєлюбні мотиви;
10. Відчутний вплив народної поезії, особливо в жанрах хвалебних словословій, релігійних піснях, віршах, що оспівували свободу, кабацький розгул, красу природи, земні радощі і безпритульне життя, своєрідних гімнах Бахусу, Венері, Флорі;
11. Простота і без комплексність викладу;
12. Введення секвенцій;
13. Принцип антифонної строфічної побудови;
14. Одноманітність, стандартність, серійність поезії;
15. Поєднання метричного і ритмічного вірша в одному вірші – «вагантська строфа».

Деякі з зазначених мною особливостей, звичайно, не є першовідкриттями вагантів, але значна частина все  ж – таки була введена і започаткована саме ними. На мою думку, саме тому їхні послідовники наслідували і вдосконалювали  вагантську тематику, стиль і нововведення. Можливо, через цю новизну ваганти не були забутими і не є такими зараз.

У кінці XIII ст. вірші вагантів знали, співали і переписували. Через сто років, у кінці XIV ст., їх вже не пам'ятали. Європу в цей час приголомшували дуже сильні хвилі соціального і ідеологічного протесту низів проти церковності, але цей протест знаходив вираження не у вагантівских ідеологіях, а в аскетичній єресі, набагато небезпечнішій для церкви. [ 7, 416 c.] Європа в цей час переживала дуже рішуче оновлення поетичних тем і фори, але носіями його були вже не школярі  латинисти, а поети – городяни, вихідці з того самого світу, з яким ці школяри були у вічній ворожбі. До епохи Відродження вагантська поезія була вже забута. Востаннє про сатиричні вірші вагантів згадують в роки Реформації, коли, збираючи всяку зброю, придатну для боротьби проти Риму, вчений хорват Матвій Влачич, що писав під псевдонімом «Флакцій Іллірик», видав в 1557 р. збірку «Різні вірші вчених і благочестивих про стан церкви», куди увійшли і багато вагантських сатир. Потім ваганти забуваються вже остаточно – аж до епохи романтизму. Вагантство не витримало конкуренції зі свої духовним суперником – черництвом. У 1209 р. світу явився великий проповідник Франциск з Ассізи, в 1216 р. з'явився орден домініканців, і вони разом з францисканцями (ченці без монастирів) окуповували великі дороги. Вели вони себе значно порядніше вагантів, розмовляли не на латині, а на рідних мовах, і у результаті,своєю массовістю відбили у вагантів паству, а з нею і хліб. Не витримало вагантство і конкуренції зі своїми світськими суперниками - трубадурами, труверами, міннезінгерами. І причина тому – теж в мові. Слухач прагнув викладу зрозумілими йому словами – рідною мовою. [ 5, 500 c.]