Усатовская культура

Усатовская  культура

Усатовская культура, эпохи  энеолита (кон. 3 нач. 2-го тыс. до н. э.) в Сев.-Зап. Причерноморье. Названа по с. Усатово близ Одессы (Украина), в Румынии известна как Коцофенская культура, по названию дер. Коцофень, в Молдавии — как Фолтештская культура, по названию могильника Фолтешты. Остатки поселений и курганы. Хозяйство: скотоводство, земледелие.

Рассматривается как гибридная, связанная как с (предположительно доиндоевропейскими) культурами Чернаводэ  и Трипольской, так и со значительными  наслоениями пришедшей из степей индоевропейской курганной. Металлические артефакты говорят о контактах с Кавказом. 
 
Рассматривается в рамках балкано-дунайского комплекса культур, простиравшегося от Трои и долины Дуная до Эльбы. В рамках гипотез М. Гимбутас-Дж.Мэллори об индоевропейских миграциях рассматривается как предшественница греков и фригийцев. В более поздние времена регион населяли носители дакийского и фракийского языков, мигрировавшие с севера. 
 
На поселениях усатовской культуры обнаружены остатки прямоугольных жилищ из известняковых плит, хозяйственные ямы, жертвенники. Погребения совершались под курганами (известны кенотафы), основания которых окружались кромлехами, в центре в яме располагались погребения вождей (иногда с наложницами), по окраинам хоронили, видимо, подчинённых людей. В погребениях обнаружены медные топоры, кинжалы, шилья, височные кольца, каменные, костяные и роговые орудия, глиняные женские статуэтки, посуда.

Многочисленные находки  костей овец и коней указывают  на преобладание скотоводства, земледелие играло второстепенную роль, общественный строй, по-видимому, патриархально-родовой. Некоторые исследователи считают  эту культуру локальным вариантом  поздней трипольской культуры.

"Усатівська культура" — археологічна культура мідної доби. 
 
Час культури — 2400 — 2000 pp. до Хр. (за іншими даними 3500-3000 рр. до РХ). 
 
Була поширена між Південним Бугом і Дунаєм на території південної України, Молдавії і Румунії. 
Пам'ятки типу 'Усатівської культури' зосереджені на північно-західному узбережжі Чорного моря, переважно в Південній Україні і Молдавії, а також на нижньому Подністров'я  та Дністрово-Дунайському межиріччі. Своєрідні риси пам'яток 'Усатівської культури' дають підставу деяким ученим вбачати в них самостійну археологічну культуру часів енеоліту. 
 
Розкопи пізнього етапу трипільської культури, зроблені вперше 1921 археологом Михайло Федорович  Болтенком біля села Усатове на Одещині. Розкопи провадилися й пізніше (останні в 1960-их pp.).  
Поселення на плато над Хаджибейським лиманом  
Давнє поселення 'Усатівської культури' розташоване на плато над Хаджибейським лиманом біля Одеси. Тут відкрито залишки споруд з кам'яних плит місцевого вапняку, вироби з кременю — ножі, проколки, скребла, вістря на стріли, а також вкладні до серпів і кам'яні зернотерки та кістки свійських тварин. З глиняних виробів — прясла для прядіння та намисто, уламки посуду, прикрашеного шнуровим орнаментом; зрідка тонкостінний посуд з добре відмуленої глини, розмальований брунатною та червоною фарбою. Цікаві глиняні культові вироби, жіночі статуетки, фігурки тварин. 
 
Господарство культури  
Основною господарською діяльністю в 'Усатівській культурі' було скотарство (переважно вівці та велика рогата худоба, пізніше і коні). Хліборобство за 'Усатівської культури' не відігравало значної ролі в господарстві. Розташування поселень 'Усатівської культури' на узбережжі Чорного моря сприяло рибальству. Знайдено багато кісток сома і осетра, кам'яні грузило грузила для сіток та кістяні рибальські гачки. 
Поховання  
Поблизу поселення 'Усатівської культури' розкопано 18 курганів а кромлехами і два безкурганні могильники. Прикметною рисою обряду поховань було укладання померлих в ямах в скорченому стані на лівому боці. У центральних могилах під курганним насипом поховано родових ватажків. У похованнях знайдено мідні кинджали, сокири, шила, а також глиняний посуд.  
Зв'язки культури  
Було виявлено, що населення 'Усатівської культури' втратило багато рис, притаманних попереднім фазам трипільської культури. Змінився характер житлобудівництва, мальованої кераміки, з'явилися кургани як поховальні споруди. 
 
Знахідки в курганах мідних речей вказують на зв'язки з країнами Північній Кавказ Північного Кавказу та східного Середземномор'я, на існування обміну з балканськими сусідами та з носіями егейської і малоазійської культур. Значну ролю у зміні матеріальної і духовної культури пізньотрипільських племен 'Усатівської культури' відіграли тісні зв'язки з чужими етнічно племенами Степової України і східних територій. Племена пізньоямної культури, які просувалися зі сходу на північний-захід Причорномор'я наприкінці III тисячоліття до Христа остаточно асимілювали 'усатівські племена'.

1. Вивчення зарубинецької культури

Археологічна культура стародавнього  населення, яке жило на рубежі нової  ери в Середньому і Верхньому  Подніпров'ї та Поліссі, відома під назвою зарубинецької. Це населення залишило невеликі городища і селища, ґрунтові могильники, так звані поля поховань.

Зарубинецьку культуру відкрив  у 1899 р. В.В. Хвойка, який виявив могильник  з тілоспаленням поблизу с. Зарубинці  Переяслав-Хмельницького району Київської  області (Хвойка, 1901). Від цього могильника дістали пізніше свою назву подібні пам'ятки зазначеної вище території. Крім Зарубинецького могильника, В. В. Хвойка виявив ще кілька подібних могильників у Придніпров'ї: м. Ржищеві, селах Віта, Питальники, Пухівка, Погреби, Бортничі, Вишеньки, Киилів.

Важливе значення для вивчення зарубинецької культури мали розкопки великого могильника, розташованого  на околиці Києва, у с. Корчуватому, проведені в 1940-1941 рр. (Самойловський, 1959).

У післявоєнні роки вивченню пам'яток зарубинецької культури значну увагу приділяли археологи України, Росії, Білорусії. У Середньому Придніпров'ї досліджувалися поселення в Києві, поблизу сіл Пирогів, Великі Дмитровичі, Зарубинці, в околицях м. Канева, поблизу сіл Сахнівка, Межиріч, Лютіж та інших, могильники неподалік від сіл Суботів, Пирогів, Хотянівка (розкопки Є.В. Махно, В.І. Довженка, Н.В. Лінки, Є.В. Максимова, В.І. Бідзілі, Г.М. Шовкопляс, А.І. Кубишева та ін.).

Загальне уявлення про  заселення Середнього Придніпров'я  зарубинецькими племенами дають  матеріали до археологічної карти, складеної в 1959 р. Тут позначено  понад 60 пам'яток зарубинецької культури (Махно, Самойловський, 1959) [1:11].

На території Верхнього  Придніпров'я, між гирлами Березини та Сожу, на початку 50-х років були виявлені численні зарубинецькі пам'ятки. На поселенні і могильнику поблизу с. Чаплин були проведені великі розкопки, які дали багато цікавих матеріалів (Третьяков, 1959; Кухаренко, 1959; Поболь, 1971, 1973).

Тоді ж розпочалися  дослідження зарубинецьких поселень і могильників на берегах Прип'яті (Ю.В. Кухаренко, К.В. Каспарова), під час яких було виявлено близько 40 пам'яток. Розкопками було повністю досліджено могильники Велемічі І та II, значні роботи проведено на могильниках Вороніне, Черськ, Отвержичі, Ремель. Провадилися роботи і на поселеннях цього району (Кухаренко, 1961).

Нещодавно зарубинецькі пам'ятки в басейні Південного Бугу, а також Дністра розкопувались П.І. Хавлюком, В.Д. Бараном, В.М. Цигиликом та ін. [2: 243]. Виявлені тут матеріали (поселення Мар'янівка, могильник Рахни, поселення Ремезівці) належать до пізніх проявів зарубинецької культури.

Висвітленню зарубинецької  культури присвячена значна наукова  література. Проте серед дослідників немає ще єдиної думки про час появи та зникнення цієї культури, її етнічну приналежність, зв'язки з попередніми і наступними культурами східнослов'янської території.

Перший дослідник зарубинецьких пам'яток В.В. Хвойка вважав їх слов'янськими, місцевими за своїм походженням. На його думку, вони являли собою проміжну ланку між пам'ятками ранішої скіфської доби і пізнішої черняхівської культури (Хвойка, 1913).

До думки В.В. Хвойки про  слов'янську приналежність зарубинецької  культури та про її автохтонне походження приєдналися А.О. Спіцин, М.Ф. Біляшевський та ін. Проти неї виступили західноєвропейські дослідники. Німецькі археологи П. Рейнеке і К. Такенберг оголосили зарубинецькі пам'ятки приналежними германським племенам, що з'явилися на Подніпров'ї внаслідок переселення. Французький вчений Ж. Дешелет вважав Зарубинці кельтською пам'яткою. Ці припущення лишились недоведеними.

Більшість вчених поділяє  точку зору В.В. Хвойки про належність зарубинецької культури місцевим давньослов'янським  племенам, проте серед них немає єдиного погляду щодо генетичної основи зарубинецької культури. Основу зарубинецької культури вбачають у підгірцівсько-милоградських пам'ятках, поширених у прип'ятському Поліссі та нижній течії Сожу і Десни (Даниленко, 1953; Поболь, 1960), у пам'ятках пізньоскіфського часу північної смуги правобережного Лісостепу (Тереножкін, 1961; 1961 а).

Вважають, що зарубинецька культура має не одне, а три джерела: місцеву  культуру скіфського часу лісостепової правобережної смуги України  та елементи прип'ятсько-поліської  і латинської культур (Махно, 1955).

П.М. Третьяков припускає, що в утворенні зарубинецької  культури чималу роль, крім місцевої основи, відіграли культурно-етнічні елементи західного походження, які сягають аж до доби пізньої бронзи (Третьяков, 1958; 1964; 1966).

Проте і тепер існує  точка зору про прийшлий характер зарубинецької культури. її дотримувався польський вчений І. Костшевський (Козігге-дазкі, 1939-1948), а також деякі дослідники, які твердять, що зарубинецька культура місцевих коренів на Придніпров'ї не має, а з'явилася внаслідок міграції венедських (Кухаренко, 1960; Мачинський, 1966 та. ін.) або балтських (Сєдов, 1967) племен, які спочатку осіли в західних районах прип'ятського Полісся та Волині, а потім переселилися в Придніпров'я.

Територія поширення. Пам'ятки раннього, а також пізнього етапів зарубинецької культури поширені на території Середнього та Верхнього Придніпров'я (Кухаренко, 1964) [2: 245]. Північною межею зарубинецької культури є притоки Дніпра - Прип'ять, Сож, Десна; південною - Рось, Тясмин. [8].

Зарубинецькі матеріали  засвідчені також на середній та верхній  течії Південного Бугу, на Нижньому Подніпров'ї в комплексах пізньоскіфських городищ, що свідчать про проникнення цієї культури на південь.

2. Основні пам'ятки

зарубинецька культура пам'ятка поселення

На території Середнього Придніпров'я відомо більше 90 поселень і понад 20 могильників зарубинецької  культури. Кожного року дослідники відкривають нові пам'ятки, отже загальна кількість їх більша зафіксованої археологами. Наводимо опис пам'яток, на яких провадилися значні археологічні дослідження. Результати їх важливі для розуміння зарубинецької культури.

Городище Пилипенкова  Гора в м. Каневі розташоване на високій кручі корінного правого берега Дніпра. Досліджувалось у 1948 р. В.А. Богусевичем та у 1966-1971 рр. Є.В. Максимовим (Богусевич, Линка, 1959; Максимов, 1971). Укріплення являли собою систему валів та ровів, а також ескарпів, які оточували заселену вершину горба. Розкопками виявлено залишки 40 жител площею 12-20 м² кожне та понад 100 пов'язаних з житлами господарських ям-погребів, глибиною, в середньому, 1 м. Розташовані вони на відстані до 5 м одне від одного групами по 8-12 жител, що утворюють кола. Житла мали горизонтальну утрамбовану долівку, опущену на глибину 0,2-0,5 м від рівня материкового ґрунту, отже за конструкцією вони були не наземними, а заглибленими, що робило їх більш капітальними при наявності легких вертикальних глиняно-каркасних стін. У центральній частині кожного житла розміщувалося вогнище простої будови. Це була глиняна вимазка - черінь на земляній долівці, обложена каменями, з невеликою привогнищевою ямою. Біля жител існували вогнища з кам'яними черінями, призначені для теплої пори року. Як показали розкопки та магнітометрична розвідка, вся обмежена укріпленнями площа (понад 15 000 м²) була забудована і тут могли розміститися до 150 жител, значна частина яких існувала одночасно. Отже на городищі проживало кілька сотень осіб, це був один з найбільших центрів зарубинецької осілості на Середньому Придніпров'ї. На околиці городища знайдено залишки горнів та скупчення шлаків, що свідчать про обробку тут заліза. У житлах та ямах-погребах трапилось понад 20000 уламків кераміки. Кераміка з Пилипенкової Гори поділяється на кілька груп: посуд з лощеною поверхнею (до 20% усіх знахідок) - миски, кухлі з невеликою кільцевою ручкою, горщики; простий кухонний посуд з рівною шершавою поверхнею (40%) - горщики, плоскі диски-сковорідки, конічні кришки з пустотілою ручкою, корчаги. Трапляються також корчаги з горбкуватою («хропуватою») поверхнею. На поселенні знайдено багато (до 10%) уламків привозних античних амфор, які датуються ПІ-І ст. до н. е. - І ст. н. е., та фрагменти давньогрецького столового посуду цього ж часу [1: 12].

Важливими знахідками є уламки кам'яних зернотерок, залізний рибальський  гарпун, глиняні грузила для ткацького  верстата, глиняні прясла, залізні  ножі, шила та серпи, кілька десятків глиняних бронзоплавильних тиглів, бронзові застібки-фібули середньолатенської конструкції II-І  ст. до н. е., невеликі бронзові круглі дзеркала, браслети, каблучки, голки, намистини, бронзова понтійська монета рубежу II і І ст. до н. е., кістки домашніх та диких тварин, риб'яча луска. Поселення існувало з кінця ПІ ст. до н. е. по І ст. н. е.

Поселення в с. Великі Дмитровичі, розташоване в урочищах Кулаківщина і Кутполе, досліджувалось у 1950 р. (Махно, 1959).

Уздовж краю високого" корінного берега Дніпра виявлено залишки  семи жител. Шість з них були розміщені двома рядами, на відстані 20-25 м один від одного. Житла площею 10-18 м² мали вигляд прямокутних споруд з дерев'яними, обмазаними глиною стінками. Долівка жител добре утрамбована, вогнища - глинобитні. Поблизу жител виявлено сім господарських ям грушовидної або циліндричної форми, глибиною від 0,5 до 1,3 м. На поселенні знайдено уламки шершавої (83%) та лощеної (17%) кераміки. Шершавий посуд з домішкою товченого кварцу або шамоту представлений горщиками та широкими кришками з порожньою ручкою. Лощений посуд - миски, горшки, кухлі з невеликими ручками. Уламки античних амфор датуються останніми століттями до нашої ери.. Крім кераміки, на поселенні виявили бронзову фібулу середньолатенської конструкції, глиняні прясла, точильні камені, уламки зернотерки, залізні шлаки, кістки тварин.

Поселення в с. Сахнівка розташоване на схилі гори Дівиці - високої кручі корінного лівого берега р. Росі. Досліджувалось у 1949 р. (Довженок, Линка, 1959). У культурному шарі поселення, а також на місцях наземних жител з вогнищами знайдено уламки кераміки, кістки домашніх і диких тварин, залізні ножі, прясла, зернотерки, глиняні грузила, для ткання. Кераміка поселення складається з досконало зроблених лощених мисок і горщиків, кухонних горщиків з шершавою поверхнею, кришок *з порожньою ручкою, уламків пізньоеліністичних амфор [8].

Поселення в Києві  на Оболоні знаходиться в урочищі Луг, на трохи підвищеному правому березі літописної притоки Дніпра - р. Почайни, яка протікала в низинній північно-східній околиці Києва. Поселення досліджувалося в 1965-1973 рр. (Шовкопляс, 1972). На площі близько 25000 м² виявлено залишки понад 60 трохи заглиблених, в грунт прямокутних жител розміром 12-20 м² з наземними глинобитними або дещо заглибленими в долівку вогнищами. Житла розміщені у найвищій, частині поселення у певному порядку - по колу. Поблизу жител знаходилися численні господарські ями, всього їх досліджено до 900. Розміри ям невеликі (глибина до 1 м), форма кругла або овальна, стінки вертикальні, дно рівне. У заповненні жител та ям трапилися понад 25000 уламків посуду - ліпних кухонних горщиків та великих за розмірами корчаг. Частина цих посудин прикрашена по краю вінець звичайним для зарубинецької кераміки орнаментом у вигляді защипів або насічок. До цієї групи кераміки належать мініатюрні посудинки, круглі глиняні диски, конічні кришки до горщиків, пряслиця. Лощений (столовий) посуд представлений уламками мисок, кухлів з ручкою, глеків з високим прямим горлом. Уламки античних амфор нечисленні. Знайдено багато залізних ножів з прямою спинкою, серпи, шила, бритви, гарпуни, рибальські гачки, шпори латенського типу; бронзові фібули, браслети, каблучки, шпори. На підставі амфорного матеріалу та фібул поселення датується І ст. до н. е. - І ст. н. е.