Дохристиянські вірування давніх слов’ян

Національний університет "Києво-Могилянська  Академія"

Факультет гуманітарних наук

Кафедра культорології

 

 

Робота з історії української  культури

На тему: «Дохристиянські  вірування давніх слов’ян»

 

 

 

 

 

 

Виконала:

Студентка ФГН-1

Орешко М.В

 

 

 

 

 

 

Київ – 2011

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. 

Релігія є надзвичайно  цікавим об’єктом для досліджень.  Вірування різних країн та народів  деколи бувають незрозумілими для  нас, ексцентричними, захоплюючими чи просто шокуючими. Слов’янське язичництво, було віруванням, що передувало християнству. Так, воно не екстравагантне та не надто  далеке для нас, але у ньому  є багато цікавих питань та моментів.

Язичництво певною мірою залишило свій відбиток у християнстві. Тому дуже важливо його вивчати для  глибокого осмислення нашою сучасної релігії. Як пише митрополит Іларіон: «Кожен християнський народ сприйняв Христову Віру по-своєму, – хоч у головному в Науці Христовій всі народи мають цю Віру більш-менш однакову, але кожен народ не конче сходиться з іншими в розумінні й виконанні буденних звичаїв християнського життя. А це тому, що кожен народ мав свою власну Віру ще й до Християнства, і звичайно міцно тримався її і далі, під час Християнства. Бож ніхто Віри своєї відразу не кидає».¹

Дохристиянські вірування були дуже широкими та являли собою певну  систему, яку ми , на жаль, не можемо цілісно дослідити у її первісному вигляді, адже: «Історичний джерельний матеріял, який маємо, невеликий, а головно  – неповний, і він часто не дає змоги говорити про чисто  українські вірування, – він свідчить взагалі про первісну слов'янську віру, без застосування її до одного якогось народу.²

Первісна людина дивилася на світ надзвичайно широко, вона спостерігала і вивчала все, що було довкола  неї: річки, гори, луги, дерева, поля,тварин. Адже природа була сильнішою і від неї залежало життя. Людина наділяла її  душею, олюднювала її явища. Також, Ольга Лозко пише, що характерною рисою української міфології є пантеїзм ( від гр. pan – все, і theoc – бог), тобто філософсько-релігійне вчення, за яким бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння багатьом богам називається політеїзмом, тобто багатобожжям.( лозко)

 

Оскільки від природи залежало життя людей, вони намалагися встановити з нею дружні зв’язки, задобрити  її, чи такби мовити, повернути силу природи в вигідне для них  русло.

Поступово ці вірування розвивалися  і переходили у різні стадії. Спочатку був анімітизм (людина сприймала  явища природи, як щось живе), потім  анімізм ( кожне явище мало душу, почуття, емоції й тд) і остання  стадія – антропоморфізм (олюднення  явищ природи, якість істоти, що уособлювали  певне явище вже не були потворними, а мали людську зовнішність).

Дохристиянська, або ,як ще кажуть, поганська  віра, не мала чіткої та незламної парадигми, і в залежності від часу та місцевості могла змінюватися. Але можна  виділити золоте правило язичників, яке у всі часи і у всіх місцевостях  було єдиним: природа жива, є багато різних богів, деякі допомагають нам, а деякі шкодять, та це можна виправити, принісши їм дари.

«В наших джерелах найвищий бог виступає під різними назвами, як: Перун, бог громів, Хорс — сонце,Сварог — вогонь, Дажбог — податель добра. Поклонялися також Волосові, богові багатства й худоби,Стрибогові, богові вітрів. Імен інших божеств не знаємо. Також не знати напевно, котрі цих богів були здавна слов’янські, а котрих слов’яни прийняли від інших народів. Так, Перун — це, може, германський Донар, що прийшов до слов’ян від варягів. Так само Хорс, — мабуть, божество, прийняте від іранців. Багато було різних другорядних божеств, яких назви дотепер ще залишилися в народній пам’яті, як русалки, мавки, водяники, лісовики, домовики й інші»³

 

Чому християни вживали «поганський» як синомім до слова дохристиянський? Це обумовлено історичними обставинами. Пага ( від. Лат. Pagus) – мешканець села. Християнство спочатку популяризувалося по великим містам, а селяни, в  силу потреб та прерогатив свого класу, не надто тяжіли до омодернення власної  релігії, тому, як правило залишалися язичниками. Скоро слово paganus стало означати нехрещений, не християнин. Проте, давні вірування : «були для людини її філософською системою, і давали їй можливість розуміти довкільний світ, бо ці вірування відповідали на всі запити його духа».⁴

На поганство та його постулати  ще з давніх часів були два погляди. Суть першого заклечається в тому, що язичницькі боги – це біси, а сам  диявол навертає людей молитися їм, і навіть імена цих бісів-богів, за Святим Письмом, не можна згадувати. А згідно з іншим поглядом, язичницькі боги  не я чимось особливим, не мажє першопочатків від диявола, а люди просто поклоняються природі.

Розділ 2

Утворення пантеону богів відбувалося  шляхом споглядання та виявлення  найвпливовішого предмету природи  на життя людини.  Слов’яни рано усвідомили, що сонце є дуже важливим для них: воно дає тепло, світло, а  без нього гине все живе. Саме тому у всіх словянських народностей  сонце є окремим богом. А також: « …в народніх обрядах скрізь бачимо остатки солярного (соняшного) світогляду, і стародавні вірування в небесні  світила. В наших казках нерідко  виступають ці космічні сили: сонце, місяць, зорі, а також: мороз, град, вітер  і ін.

Усі небесні світила, – це одна родина: сонце – жінка, місяць –  чоловік, молодий, а зорі – то дітки, як то співається в наших колядках».⁵

Також слов’яни негативно ставилися  до комет, вважали що вони знаменують щось лихе. Ще одним із богів у  слов’ян був вогонь, який походив  від сонця та який допомагав у  повсякденному житті. Він був  своєрідним послом сонця на землі. У  нас вогонь не став окремим богом, на відміну від інших народів, де його називали Сварожичем. Проте  словяни вірили, що домашнє вогнище  береже згалоду в сімї, у вогнице  не можна плювати, горорити непристойності, вимітати попел нечисти віником, бо воно святе. Блискавка була небесним огнем, що посилався на землю як кара, або як рушійна сила при вигнання злих духів. Пожежа від блискавки  може загаситися лише молоком. Грім був посланцем неба та вогню та мав цілющу силу. При першому грімі на весні, потрібно обпертися об дерево, тоді не буде боліти спина. Поганське вшанування вогню відбилося і на церковних традиціях: запалення свічок, Страсна свічка, що оберігає від грому та дає здоров’я.

Слов’яни дуже шанували землю, бо вона давала їжу, життя, була матір’ю  всього живого. По ній не можна було без причини бити палицею, це був  гріх, проте земля не стала окремим  божеством.

Людина обожествляла воду, називала її сестрою сонця, бо бачила, як цілюща волога приносить користь усьому живому. «Ось тому вода сильно шанується, вона Свята, і в неї в жодному разі не можна плювати чи спорожнюватись. Старші люди завжди п'ють воду з непокритою головою, а перед питтям перехрестяться».⁶

 

Вітер також відігравав значну роль для слов’ян, бо впливав на їхнє життя. Він уособив в собі окреме божество – Стрибога. «За давнім віруванням, що ввійшло і в давні книжки, вітри – це чотири істоті, що дмуть з чотирьох боків світу (світ – чотирокутний). Звідси й часте наше прислів'я: "Йди собі на чотири вітри!" Старі малюнки малювали світ чотирокутним, і з чотирьох його боків намальовані чоловіки, що сильно дмуть; звідси й переконання, що вітрів чотири. Звідси й повне очоловічення вітру, яке звичайне в наших піснях, і яке знаходимо ще в "Слові о полку Ігореві" 1187-го року, де Ярославна звертається до Вітра-Вітрила, як до живої істоти. Було в нас і Свято вітру, що святкувалося 15-го липня, на день Св. Кирика, коли не вільно робити біля сіна, бо вітер усе рознесе.»⁷

Розділ 3. Все що зв’язано з деревом

Для слов’ян було характерним деревопоклонництво. Бук, граб, липа були деревами, де людили селитись боги. У фольклорі дерева персонівікуються, говорять, мають  почуття, що відображає тогочасне уявлення слов’ян про них.

Словьяни надавали магічних властивостей і травам. З них варили зілля, що лікувало від хвороб.

Різне збіжжя наділялося теж певними  властивостями.  

«Яблуко вважалося символом родючости; як і зілля деякі, є й яблука, що дають Людині можність відмолодитися, але дістати їх трудно, бо їх завжди стереже нечиста сила. Жито особливо поважалося, як правдивий середник до життя (жито від жити). Воно – символ плодючості, і тому часте в ритуалі, особливо весільному, і вживається або в зерні, або в снопах. Так, сніп жита вноситься в хату під  Різдво, сніп жита ставиться в головах  молодих при першій постелі, і  т. ін. Червоний цвіт маку – символ дівочої чистоти, і йде на вінки»⁸.

Розділ 4.

Людина, оскільки часто жила у лісах, степах, шанувала звірів. Деякі перетворювалися  на покровителів певного роду, і  ставали його захисниками, тотемами. «Тотема не можна було вбивати, – йому треба завжди годити й належно годувати, за що він допомагає, або хоч не шкодить»⁹.  Шанувалися також і птахи – орел, сокіл. Різні плазуни – гадюки та змії були символами злого та підступного.

Розділ 5.

Не можна не згадати, що найбільш персоніфікованими богами слов’ян  є «Род и Рожаници. Род иногда отождествляетса с фалосом, иногда с зерном. Рожаници – женское  рождеющее начало, дающее всему жизнь. Позже Род и Роженици стали  выполнять больше функций, и в разных племенах славян унифицировались и получили имена собственные: Яровит, Световид, Ригевит, Макошь, Златан Баба, Дидилия, Зизя и тд.»¹⁰

Також словьяни вірили у всяку нечисть. «Звичайно, уявлення про упирів та вовкулаків далеко не вичерпують вірування прасловьян на літописних словьян. Сюди належать також русалки, водяники, болотяники, домовики, лісовики, берегині тощо».¹¹

Також, як пише Нечуй Левицький , словьяни вірили в зимові темні сили. Темні  зимові сили описуються в колядках, як вороги світлих богів; вони женуться за світлими богами, бьються з ними, перемагають і вбивають їх.(неч.лев).

На формування українського язичництва великий вплим мало переселення  народів. Як пише павленко, одним із наслідків , було розгортання

Довготривалого і практично  не дослідженого процесу тюрксько-аланського синтезу, який без сумніву мав  і свій релігійно- міфічний аспект.

Підсумовуючи свою роботу хочу процитувати  поповича: «Міфи були історією Космосу, історією упорядкування Всесвіту, розповідаю про те, як влаштований світ навколишній і світ людський. Вони були водночас системою норм життя, що відобразилось у численних повір’ях і забобонах. Були вони також і елементами культу, їх відтворювали у видовищах-виставах, обрядах і ритуалах. Тому рештки старовинних вірувань вчені знаходять у таких же роздрібнених пам’ятках фольклорноетнографічного характеру, як археологи моделі давнього посуду — у потрощеному Череп’ї. Досліджувати язичництво не так і легко. Фольклор і тд і тд.А як пише русанова, археологічні джерела, що стосуються язичницьких вірувань, у повній мірі не зібрані з всіх слов’янських земель та недостатньо систематизовані. У фольклорі є також свої труднощі, як пише Фаміцин, вивчаючи язичництво треба бути дуре уважним, і у крайніх випадках користуватися билинами та казками, бо в них, древні риси , ще частіше ніж у піснях перемішані з новими нашаруваннями та чужоземними елементами.

¹ Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст.-реліг. моногр. Видання друге. - К.: АТ "Обереги", 1994. - 424 с. Електронний ресурс : http://www.svit.in.ua/. Останній перегляд: 27.11.2012.

²  Там само.

³ Історія української культури за загальною редакцією Івана Крип’якевича.КИЇВ — 2002 (за виданням 1937 року). Електронний ресурс : http://litopys.org.ua/krypcult/krcult04.htm. Останній перегляд: 27.11.2012.

⁴ Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст.-реліг. моногр. Видання друге. - К.: АТ "Обереги", 1994. - 424 с. Електронний ресурс : http://www.svit.in.ua/. Останній перегляд: 27.11.2012.

⁵ Там само.

⁶  Там само.

⁷ Там само.

⁸ Там само.

⁹ Там само.

¹⁰ Сторінка 4,Кайсаров А.С., Глинка Г.А., Рыбаков Б.А. Мифы древних славян. Велесова книга. – Сост. А.И. Баженова, В.И. Вардугин. – Сатаров, «Надежда», 1993. – 320 с.

¹¹ Сторінка 60, Історія релігії в Україні. Навчальний посібник за редакцією А.М. Колодного і П.Л. Яроцького, Київ, «Знання», 1999 р, - 736 с.