Вбивство з необережності

в) дія (бездіяльність) винного, що призвела до заподіяння смерті потерпілому, має свідомий, цілеспрямований характер, передбачена як ознака юридичного складу іншого умисного злочину, і цей склад включає заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження як обов’язкову чи альтернативну ознаку його об’єктивної сторони (наприклад, ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189 КК України); за наявності необережної форми вини щодо заподіяння смерті потерпілому вчинене має кваліфікуватися за сукупністю злочинів – за відповідною частиною статті Особливої частини КК України, що передбачає кваліфікуючу ознаку «поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження», і за ч. 1 ст. 119 КК України.

Місце, час, спосіб вчинення вбивства через необережність належать до факультативних ознак об’єктивної сторони складу цього злочину і тому на кваліфікацію не впливають, однак являють собою певний науковий інтерес і можуть бути використані у профілактичній роботі органів внутрішніх справ.

Найбільш поширеними способами необережного вбивства є нанесення удару, внаслідок якого сталося падіння потерпілого (40%), застосування вогнепальної зброї (17%), нанесення удару кулаком, предметом тощо (10%) [7, 116].

Отже, безпосереднім об’єктом вбивства з необережності є життя людини, об'єктивна сторона злочину характеризується: 1) діянням - посяганням на життя іншої людини; 2) наслідками у вигляді й смерті; 3) причинним зв'язком між вказаними діянням і наслідками.

 

2.2 Суб`єктивні  ознаки складу злочину

 

Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони вбивства через необережність є вина у формі необережності, яка, згідно з ч. 1 ст. 25 КК України, поділяється на два види:

• злочинна самовпевненість;
• злочинна недбалість.

Вбивство через необережність у разі злочинної самовпевненості буває у тих випадках, коли суб’єкт, вчиняючи діяння, передбачав можливість настання смерті людини, але легковажно розраховував на її відвернення.

Важливе значення має відмежування вбивства через необережність при злочинній самовпевненості від вбивства з непрямим умислом.

Факультативними ознаками суб’єктивної сторони вбивства через необережність виступають мотив і мета, однак вони завжди мають кримінально-правове значення (для правильної кваліфікації вчиненого, індивідуалізації покарання, виправлення засуджених за вбивство через необережність тощо). Мотив та мета можуть бути негативними, позитивними або нейтральними.

Вчиняючи вбивство з непрямим умислом передбачає не лише можливість, але й вірогідність настання смерті потерпілого саме в цьому випадку. Тобто він свідомо припускає можливість настання смерті конкретного потерпілого і погоджується або ставиться байдуже до такого результату власного діяння. Ставлення ж до настання смерті потерпілого при злочинній самовпевненості полягає в тому, що суб’єкт, передбачаючи такий результат, розраховує на якісь конкретні обставини (власні здібності, фізичну силу, досвід, поведінку інших людей, сили природи, фізичні чи хімічні закони, технічні властивості транспортного засобу, інших машин і механізмів, тощо), які перешкодять заподіянню смерті потерпілому, але цей його розрахунок виявився необґрунтованим, легковажним.

Особливістю вольової ознаки вини як вбивства з непрямим умислом, так і вбивства при злочинній самовпевненості є те, що в обох цих випадках суб’єкт не бажає настання смерті потерпілого.

Суб’єктом вбивства через необережність є фізична осудна особа, яка до вчинення цього злочину досягла віку 16 років.

Осудна особа – це це особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Вбивство через необережність при злочинній недбалості, якщо виходити з ч. 3 ст. 25 КК, буває тоді, коли суб’єкт не передбачав можливості настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді смерті потерпілого, хоча повинен був і міг це передбачити, якби діяв більш обачливо. Отже, заподіюючи смерть потерпілому при злочинній недбалості, суб’єкт не усвідомлює суспільної небезпеки свого діяння. Порушення правил безпеки у випадку необережного вбивства через злочинну недбалість охоплюється свідомістю суб’єкта. Однак його свідоме ставлення до порушення цих правил не є свідченням бажання або свідомого припущення з його боку настання смерті потерпілого, що характерне відповідно для вбивства з прямим і непрямим умислом. Немає в цьому випадку і абстрактного передбачення можливості настання смерті людини як при вбивстві через злочинну самовпевненість.

Відтак, вбивство через необережність – це протиправне заподіяння смерті іншій людині при вчиненні якого суб’єкт або передбачав можливість настання смерті іншої людини, проте легковажно розраховував на її відвернення, або не передбачав можливості настання смерті іншої людини, хоча повинен був і міг передбачити її настання.

З суб'єктивної сторони злочин характеризується необережністю: злочинною самовпевненістю або злочинною недбалістю.

Суб’єктом вбивства через необережність є фізична осудна особа, яка до вчинення цього злочину досягла віку 16 років.

 

2.3 Проблеми відмежування  вбивства через необережність від казусу та тяжких тілесних ушкоджень

 

Конституція України проголошує життя, здоров’я, честь і гідність людини найвищою соціальною цінністю[1]. На охороні цієї цінності стоїть кримінальне право, яке передбачає найсуворішу – кримінальну відповідальність за неправомірне посягання на такі цінності. Кримінально-правова охорона життя і здоров’я має універсальних характер, вона не залежить від суспільних ознак особи потерпілого. Кримінальний закон однаковою мірою охороняє здоров’я як юнака, так і безнадійно хворого, як героя, так і завзятого злочинця.

На практиці часто викикають проблеми відмежування вбивства через необрежежність від казусу та тяжких тілесних ушкоджень. Непоодинокими є випадки помилкової кваліфікації необережних вбивств правозастосовними органами, що прямо порушує права особи.

Порівняння злочинів, передбачених ст. 119 Кримінального кодексу України та ч. 2 ст. 121 КК України, слід розпочати з короткої характеристики цих протиправних діянь. Отже, ч. 2 ст. 121 КК України встановлює відповідальність за нанесення умисного тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого способом, що має характер особливого мучення, або вчинене групою осіб, а також з метою залякування потерпілого або інших осіб, або вчинене на замовлення, або якщо воно спричинило смерть потерпілого.

Тілесним ушкодженням визнається протиправне і винне заподіяння шкоди здоров’ю іншої особи, якою порушена анатомічна цілісність чи фізіологічні функції тканин чи органів потерпілого.

З точки зору теорії кримінального права, спричинити смерть потерпілому можна лише шляхом завдання йому тілесних ушкоджень. Тому тілесні ушкодження, внаслідок яких виникає такий патологічний стан, як смерть, можна поділити на 3 групи:

а) всі умисні тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася смерть, якщо винний передбачав і свідомо бажав чи погоджувався з її настанням, утворюють умисне вбивство (статті 115 – 118 КК України);

б) умисні тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася смерть, якщо умисел винного був спрямований саме на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, а щодо смерті умислу не було, утворюють склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 121 КК України;

в) всі інші види тілесних ушкоджень (тяжкі необережні, середньої тяжкості умисні і необережні, легкі умисні, внаслідок яких сталася смерть) утворюють вбивство через необережність (ст. 119 КК України).

Нанесення тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років.

Вбивство через необережність може бути вчинене як внаслідок злочинної самовпевненості, так і внаслідок злочинної недбалості.

Для застосування ст. 119 КК України необхідно встановити наявність необережної вини щодо злочинного наслідку – смерті іншої людини. Саме ж діяння, яке заподіяло такий результат, може бути як необережним, так і умисним.

Від вбивства через необережність потрібно відрізняти невинне заподіяння смерті іншій людині (казус, об’єктивний випадок), що унеможливлює кримінальну відповідальність. Щодо його поняття в теорії кримінального права висловлені різні думки. Умовно можна виділити широке і вузьке розуміння казусу. Широке розуміння казусу знайшло своє обґрунтування в російській теорії кримінального права. Так, О.І. Коробеєв пише, що казус маємо тоді, «коли особа не лише не передбачає можливість настання смерті, але за обставинами справи не повинна була і не могла її передбачити. Казусом слід визнавати і ситуації, коли особа передбачає можливість заподіяння смерті іншій людині і приймає з належною обережністю, ґрунтовністю і передбаченням всі необхідні заходи для відвернення її настання, але смерть все ж таки настає з причин, що від неї не залежать. За цими ж правилами слід оцінювати випадки, коли особа, хоча й передбачала можливість настання смерті потерпілого, але не могла відвернути її настання через невідповідність своїх психофізичних якостей вимогам екстремальних умов або через нервово-психічне перевантаження».

Вузьке розуміння казусу властиве для української кримінально-правової науки. Зокрема, П.С. Матишевський пише, що для невинного заподіяння шкоди (казусу) характерним є те, що особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати суспільну небезпечність своєї дії (бездіяльності) або не передбачала і не повинна була чи не могла передбачити настання від свого діяння суспільно небезпечного наслідку. В.І. Борисов, звертаючи увагу на те, що випадок (казус) розглядається в юридичній літературі як самостійний вид психічного ставлення до суспільно небезпечних наслідків, підкреслює, що він буває тоді, коли наслідки, що настали, перебувають у причинному зв’язку з дією (або бездіяльністю) особи, котра, однак, не тільки не передбачала можливості їхнього настання, а й не могла їх передбачити.

Визначення невинного заподіяння шкоди (казусу), запропоноване П.С. Матишевським, перекликається з визначенням цього поняття в КК Республіки Білорусь, де в ст. 26 записано, що діяння «визнається вчиненим невинно, якщо особа, що його вчинила, не усвідомлювала і за обставинами справи не повинна була і не могла усвідомлювати суспільну небезпеку своєї дії чи бездіяльності або не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків і за обставинами справи не повинна була або не могла їх передбачити [25, 825].

У кримінальних кодексах Республіки Болгарія закріплене ще вужче поняття казусу, в яких відсутня ознака не усвідомлення особою суспільної небезпеки свого діяння. В ст. 15 КК Республіки Болгарія вказується, що не є винним вчинене діяння, коли особа не повинна була або не могла передбачити настання суспільно небезпечних наслідків. Таке діяння називається тут випадковим [12, 543].

З наведених визначень найповнішими видаються визначення П.С. Матишевського та КК Республіки Білорусь, оскільки в них присутні як ознака не усвідомлення суспільно небезпечного діяння, так і ознака не передбачення суспільно небезпечних наслідків, які характеризують інтелектуальну ознаку казусу. Вольова ж ознака казусу зводиться до того, що особа не бажає і свідомо не припускає настання суспільно небезпечних наслідків.

 Невинне заподіяння смерті іншій людині (казус, об’єктивний випадок) має місце тоді, коли особа, яка його вчинила, не усвідомлювала і за обставинами справи не могла усвідомлювати суспільної небезпечності свого діяння, або за обставинами справи не передбачала, не повинна була чи не могла передбачити можливості настання смерті цієї людини. За таких обставин особа, що заподіяла смерть іншій людині, не підлягає кримінальній відповідальності за відсутністю складу злочину.

Якщо провести аналіз складів злочинів вбивства через необережність та умисного тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого (відповідно ст. 119 та ч. 2 ст. 121 КК України), то об’єктами в ст. 119 виступає життя особи, а в ч. 2 ст. 121 – здоров’я та життя особи; об’єктивною стороною у випадку вбивства через необережність є: 1) діяння – посягання на життя іншої людини; 2) наслідки у вигляді її смерті; 3) причинний зв’язок між вказаними діянням і наслідками, а у випадку умисного тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого: 1) діяння (дія або бездіяльність); 2) наслідки у вигляді тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого; 3) причинний зв’язок між зазначеними діянням і наслідками. З суб’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 119 КК України, характеризується необережністю: злочинною самовпевненістю або злочинною недбалістю, а в ч. 2 ст. 121 заподіяння тілесного ушкодження здійснюється навмисно, а смерть заподіюється необережно. За ст. 119 суб’єкт злочину будь-яка осудна особа, якій виповнилось 16 років, а за ч. 2 ст. 121 суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Зважаючи на ці та інші обставини, дуже важливо у ході кваліфікації правильно розмежовувати ці два злочини.

Відмінність між двома суспільно небезпечними діяннями полягає у тому, що умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, має місце тоді, коли в результаті описаного у ч. 1 ст. 121 діяння настає смерть потерпілого, причому особливістю цього є те, що присутні два суспільно небезпечні наслідки (первинний – тяжкі тілесні ушкодження і похідний – смерть), психічне ставлення до яких з боку винного є різним. До заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження він ставиться умисно, а до настання смерті потерпілого від такого ушкодження – необережно. При цьому винний усвідомлює можливість настання похідного наслідку в результаті настання первинного[12,68].

У разі ж вбивства через необережність, таке усвідомлення відсутнє – винний не усвідомлює можливості настання смерті потерпілого. Отже, вчинене діяння слід кваліфікувати як вбивство через необережність.

Також  треба зазначити, що кваліфікація за ч. 2 ст. 121 прийнятна лише у випадку, якщо тяжкий характер ушкодження охоплювався умислом винного і якщо винний передбачав цей наслідок.

Злочин не може бути кваліфікований за ч. 2 ст. 121 КК, якщо смерть потерпілого сталася в результаті необережного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження.

Проілюструємо сказане конкретним прикладом. Безпідставно за ч. 2 ст. 121 КК були кваліфіковані дії громадянина А., який вдарив громадянина Б. кулаком в обличчя, від чого громадянин Б. упав і вдарився головою о бруківку. Внаслідок цього удару стався перелом кісток черепа, крововилив у мозок, від чого громадянин Б. помер [22, 112].

Як було доведено, смерть громадянина Б. сталася внаслідок удару головою о бруківку при падінні, а не від удару в обличчя. Доказів, що громадянин А., заподіюючи удар кулаком в обличчя, мав намір заподіяти тяжке тілесне ушкодження, не було, тому дії його були кваліфіковані як вбивство з необережності за ст. 119 КК України.

Слід враховувати також і те, що постановою № 2 Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2014 р. «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» (ст. 26) передбачено, що у випадках, коли особа, яка позбавила потерпілого життя чи заподіяла йому тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своїх дій чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення (злочинна самовпевненість), або ж не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була й могла їх передбачити (злочинна недбалість), її дії слід розглядати як убивство через необережність чи заподіяння необережного тяжкого або середньої тяжкості тілесною ушкодження і кваліфікувати відповідно за ст. 119 чи ст. 128 КК України.