Шпаргалка по "Истории Азии и Африки"

5. Перед незалежними країнами Азії та Африки постало питання вибору шляхів розвитку. Частина з них обрала західну ліберальну, модель, для якої типовими є ринкові відносини, приватне підприємництво, конкуренція, державні інститути і політичні структури, що захищають як інтереси суспільства в цілому, так і окремої особи. Приймались конституції, створювались політичні партії, які вели боротьбу за владу. Змінювався зміст І функцій монархій там, де вони збереглися.Інша модель - комуністична. Її характерними рисами були:

відсутність приватної власності, державна система економіки, | диктатура  прокомуністичних або прорадянських  сил, колектив- і на діяльність. Встановлювались авторитарні режими, наявність і яких була звичною для афро-азіатських суспільств.           Як перша, так і друга моделі виявились не зовсім прийнятними для країн, що визволилися від колоніалізму. Їх господарство дуже повільно пристосовувалось до світового ринку, зберігалої

монокультурний характер, орієнтувалось на вивіз сировини. Важко приживались звичні для Заходу принципи приватного підприємництва і конкуренції. Провідну роль у розвитку економіки брала на себе держава. Створювався державний сектор, прибутки від якого витрачались на забезпечення потреб еліти, бюрократії, військових і лише в останню чергу - нижчих верств суспільства. Основна частина колишніх колоній і напівколоній переживала значні економічні труднощі. Однак виділились і дві групи країн, які знайшли ефективний шлях розвитку. Перша — нові індустріальні країни (Південна Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань, надалі також Малайзія, Індонезія, Таїланд та ін.); вони розвивали наукоємні галузі виробництва, орієнтовані на експорт. Друга - нафтовидобувні країни Аравійського півострова (Саудівська Аравія, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Катар, Бахрейн). Під контролем і за допомогою держави ці дві групи країн здійснили структурну перебудову економіки і зайняли важливе місце в міжнародному поділі праці.

Традиційні для Заходу політичні інститути отримали в  Азії та Африці новий зміст. Партії часто створюються як етнічні, племінні, земляцькі, кастові, релігійні об'єднання, які використовуються лідерами для перерозподілу влади і національних багатств на, користь окремих племен і народів. Глава держави сприймається як загальний благодійник і захисник. Дуже сильним е політичний вплив армії.

Близько 20 країн Азії та Африки обрали некапіталістичний шлях розвитку і «соціалістичну орієнтацію» (Алжир, Сирія, Ірак, Бірма, Гвінея, Ефіопія, Бенін, Конго, Танзанія, Ангола, Мозамбік та ін.). З комуністичної моделі запозичувались її суспільні основи (од непартійність, авторитаризм, культ особи вождя та ін.). Економічні проблеми намічалось вирішувати через націоналізацію засобів виробництва, проведення індустріалізації, створення кооперативів у сільському господарстві. Ця концепція на практиці довела свою нежиттєздатність.

І західні країни на чолі із США, і СРСР намагались нав'язати незалежним державам Азії та Африки свою модель розвитку. При цьому вони прагнули вирішувати свої геополітичні, економічні, ідеологічні проблеми. У свою чергу, багато колишніх колоній і напівколоній, скориставшись конфронтацією великих держав, робили заяви про ту чи іншу орієнтацію :і одержували значну допомогу. Змагання двох систем закінчилокгь на користь Заходу. На даний період найбільш оптимальлим шляхом розвитку афро-азіатських народів вважається шлях синтезу традиційних цивілізаційних основ і західник досягнень.

У 80-х роках Міжнародний  валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції і розвитку висунули програму структурної перебудови економіки  країн Азії, Африки, Латинської Америки, інших регіонів. Вона передбачала зняття державного регулювання в господарських процесах, приватизацію державного сектора, відкриття внутрішніх ринків, необхідність для місцевих товаровиробників конкурувати на рівних з іноземними корпораціями, ліквідацію контролю над цінами. Надання кредитів та інших видів фінансової допомоги обумовлювалось численними додатковими вимогами. Ці перетворення мали подолати негативні явища в країнах, які розвивали свою економіку командно-адміністративними методами, без урахування ринкових чинників, допомогти їм ефективно перебудувати господарство. Невдачі країн, які сприйняли програму, МВФ і МБРР пояснюють неточним виконанням їх рекомендацій. Індія і Китай відмовились від програми і фінансової допомоги міжнародних установ і успішно реформують свою економіку за власними національними моделями.

39. Напередодні Другої світової війни великі держави відводили Ірану важливе місце у своїх геополітичних планах. Фашистська Німеччина розглядала його як плацдарм для експансії на Близькому і Середньому Сході, Радянський Союз і Англія прагнули цьому запобігти. В серпні 1941 р. СРСР, спираючись на статтю 6 радянсько-іранського договору 1921 р., ввів свої війська в Північний Іран. Одночасно Англія окупувала іранський південь. Реза-шах Пехяеві відрікся від престолу і виїхав з країни. Його син Мохаммед Реза-шах Пехлеві підписав угоду з СРСР і Великобританією, за якою великі держави могли використовувати територію Ірануї-у своїх цілях. Англія скористалась нею для захисту нафтопромислів Південного Ірану та Іраку. По транс-іранській залізниці був налагоджений транзит військових вантажів з портів Перської затоки в СРСР.

Іран фактично перетворйвся в протекторат Радянського Союзу й Англії, які прагнули закріпити свої'здобутки і готували відповідну опору. СРСР у;своїй зоні окупації спровокував антиурядовий рух азербайджанці» і курдів.Англія підтримала сепаратистські арабські організації, які виступали за відділення від Ірану істворення незалежної держави Хузіетан» ''Після виведення радянських війську 1946 р. центральййй уряд придушив ці виступи силою зброї.

Вкінці 40-х - на початку 50-х  рр. розгорнулось суперництво Англії і США за контроль над іранською нафтою і ринком. Їх безцеремонне втручання у внутрішні справи країни викликало обурення патріотично настроєних верств населення, які вважали, що лише захист національних інтересів і опора на власні сили виведе Іран із затяжної економічної та політичної кризи. Був створений Національний фронт, який очолив відомий юрист Мохаммед Моссадик. У 1951 р. меджліс прийняв закон про націоналізацію нафтопромислів і ліквідацію Англо-іранської нафтової компанії. М. Моссадик очолив уряд і почав проводити закон у життя. Обурені Англія і США об'єднали свої зусилля і подали на Іран скаргу в Гаазький міжнародний суд. Англія також добилася обговорення дій Ірану в Раді Безпеки ООЙ. Обидві міжнародні організації визнали правомірність рішення меджлісу. Тоді Англія з метою тиску йа шаха і його оточення розірвала з Іраном дипломатичні відносини.

Патріотичні сили Ірану здобули  перемогу, захищаючи економічну незалежність країни. Проте прихильники тісного співробітництва з Заходом, сильної авторитарної влади на чолі з шахом були незадоволені успіхами Національного фронту, зростанням особистої популярності М. Моссадика. Їх опорою стала армія. В 1953 р. в Ірані стався державний переворот, який здійснили військові. Керівник перевороту генерал Захеді сформував уряд. Почалися переговори з Англією і США з питання про нафту, в ході яких сторони пішли на взаємні поступки. Створювався Міжнародний консорціум для управління нафтовим господарством Ірану (1954) з восьми західних компаній, яким на 25 років надавалось право видобутку і переробки нафти. Іран отримував 50% від прибутків консорціуму. Провідну роль у ньому продовжувала відігравати Англо-іранська компанія, якій належало 40% акцій. Концесії на розробку нафтових родовищ отримали американські, італійські, канадські компанії. Консорціум, збагачуючи західні держави, відіграв позитивну роль в індустріалізації Ірану, залучивши в його економіку інвестиції багатьох країн.

У 50-х роках Іран почав  проводити політику «відкритих дверей»  для іноземного капіталу, не завжди враховуючи інтереси національної буржуазії. У країні діяло близько 1 000 іноземних фірм. Національна промисловість розвивалась під контролем держави за рахунок закордонних позик і кредитів. На внутрішньому ринку панувало засилля іноземних товарів, імпорт у п'ять разів перевищував експорт. Помітно погіршилось становище народних мас. На початку 60-х рр. національний доход на душу населення становив 130 доларів, що було втричі менше, ніж у сусідній, теж небагатій Туреччині. Назрівали соціальні потрясіння. Щоб їм запобігти, необхідно було здійснити радикальні економічні перетворення. Це добре розуміла правляча верхівка і Мохаммед Реза-шах.

40. У 1963 р. в Ірані з ініціативи шахського уряду був проведений референдум про реформи. За його результатами спочатку здійснювалось шість законопроектів, надалі їх кількість збільшилась до 19. Уряд Ірану розпочав аграрну реформу, націоналізував ліси і водні ресурси, передав у приватну власність значну кількість державних підприємств. Були прийняті закони про участь робітників у прибутках підприємств, про надання виборчих прав жінкам, про світські суди, про ліквідацію неграмотності та ін. Ці закони і конкретні заходи щодо їх виконання, які здійснювались згори, дістали назву «біла революція», або «революція шаха і народу».

В комплексі реформ найважливішою  була аграрна, яка проводилась 10 років. Вона створювала умови для подолання відсталості сільського господарства і швидкого формування там ринкових відносин. Встановлювався земельний максимум в 500 га для тих господарств, де застосовувалася сучасна техніка і наймана праця. Для всіх інших землевласників, залежно від району і місцевих умов, максимум становив від 20 до 100 га. Надлишки землі продавалися в розстрочку селянам-орендаторам. Розмір щорічних платежів дорівнював орендній платі за землю. Крім того» реформа передбачала створення селянських кооперативів типу акціонерних товариств і приватизацію державних підприємств для її фінансування. При здійснені реформи урядовцям .доводилося переборювати опір селянства, яке не було готове до радикальних змін у своєму становищі.. Близько 40% селян не зуміли пристосуватися до капіталістичних методів господарювання, продали свою землю і переселилися в міста в пошуках роботи.

У 90-х роках в Ірані прискореними темпами здійснювалась модернізація промисловості, її фінансовою основою стало зростання доходів держави від експорту нафти. За деякими даними, вони становили 20 млрд. доларів на рік. Розпочалася масова індустріалізація. Були створені нові сучасні галузі промисловості: нафтохімічна, газова, машинобудівна, автомобільна та ін. Щорічно обсяг промислового виробництва збільшувався на 10-15%. Стимулювалося створення і зміцнення приватного сектора в економіці. Робітники залучалися до одержання частини прибутків своїх підприємств за рахунок продажу акцій (у приватному секторі -49% від загальної кількості, у державному - 99%).

В іранське суспільство проникли атрибути західного способу життя.-У .містах відкривалися кінотеатри,'відеотеки, бари, ресторани, нічні клуби. Молодь почала носити відкритий одяг. Відкидалися традиційні авторитети, почався підрив ісламських цінностей.

Об'єктивно реформи мали прогресивний, характер і давали Ірану  можливість перебороти відсталість  і перетворитися в розвинену сучасну країну. Проте значні верстви населений були незадоволені швидкими темпами перетворень; які зруйнували традиційний спосіб життя мільйонів людей і примусили їх пристосуватися до незвичних нових умов. Проте шах вважав, що необхідні реформи можна провести силовими методами. Була створена політична поліція САВАК, яка розпочала масові репресії проти незадоволених. їх жертвами стало близько 400 тис. чол.

41. У 1978 р. в Ірані склався могутній автишахський рух, очолюваний шиїтським духівництвом. Йото метою оголошувалась ліквідація безбожного прозахідного шахського режиму і створення теократичної держави за канонами ісламу. Керівником руху був аятолла Рухолла Мусаві Хомейні. Опорою стали дрібнобуржуазні верстви - ремісники і торгівці. Його підтримали також студенти та інтелігенція, які виступали під шаріатськими лозунгами проти впливу Заходу зазбереження самобутності країни.

12 лютого 1979 р. ісламська  революція скинулашахський режимі У країні був проведений референдум з питання «За монархію чи за ісламську республіку?». На підставі його результатів 1 квітня 1979 р.'була проголошеиа Ісламська Республіка Іран. У грудні 1979 р. набрала чинності конституція. Аятолла Хомейні проголошувався керівником Ірану, що направляє і координує діяльність законодавчих, виконавчих і судових органів. Вищий офіційний пост після керівника Ірану - президент. Він обирається строком 'на 4 роки. Законодавча влада належить парламенту - меджлісу в складі 270 депутатів. Існує спеціаль-нийорган - Спостережна рада з 12 шиїтських богословів-правників, половина з яких обирається меджлісом з числа його депутатів, а інша половина призначається керівником ірану. Рада здійснює зв'язок між парламентом керівником Ірану і стежить, щоб закони відповідали нормам ісламу і конституції.

Внутрішня політика шиїтського духівництва спрямовувалась на ісламізацію всіх сторін життя суспільства економіки, політики, культури, побуту. Було проведено кілька чисток у державних установах, страчено понад 700 прибічників шаха з числавійськової та цивільної еліти. Жорстокі фізичні покарання застосовувались до порушників норм ісламської моралі. Заборонялись продаж і вживання алкогольних напоїв і наркотиків, показ західних фільмів, слухання західної музики, навіть класичної. Жінки повинні були дотримуватись норм шаріату в, одязі.

42. Одразу після перемоги революції релігійно-політичне керівництво країни оголосило про заходи на користь нижчих верств населення («знедолених»). Встановлювався державний контроль над видобутком і продажем нафти, які раніше знаходились у руках Міжнародного консорціуму. Проводилась націоналізація газової та енергетичної галузей, підприємств важкої індустрії, приватних банків і страхових компаній. Підвищувалась мінімальна зарплата робітникам із 217 до 567 ріалів (з 2,9 до 7,4 дол.) у день. Відбиралися землі у власників, щоскомпрометували себе співробітництвом з шахським режимом, і передавались селянам. Усього було перерозподілено 1млн. га землі, з них 650 тис. га одержали сім'ї активних учасників ісламської революції.