Четверта республіка/ Франция

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Четверта республіка

 

До вересня 1944 р. майже всю територію  Франції було визволено від німецької  окупації франко-англо-американськими військами і внутрішніми силами Опору. Велику роль у антифашистській  боротьбі відігравав Французький комітет  національного визволення, перетворений 30 серпня 1944 р. на Тимчасовий уряд Французької  Республіки, який очолив генерал Шарль  де Голль. Тимчасовий уряд розпочав відбудову  державного суверенітету й економіки  країни в надзвичайно складних умовах післявоєнної розрухи. Обсяг промислового виробництва скоротився до 38%, сільськогосподарського - до 60 % довоєнного рівня. Уряд де Голля  здійснив націоналізацію вугільної, газової, електротехнічної промисловості, низки  великих банків; у соціальній сфері  здійснив заходи щодо захисту незаможних, підвищення заробітної плати і пенсій. У жовтні 1945 р. були проведені вибори до Установчих зборів, що мали розробити  нову конституцію. Найбільшу кількість  депутатських місць в Установчих зборах отримали представники Французької  комуністичної партії (ФКП), Соціалістичної партії (СФІО) і католицької партії "Народно-республіканський рух" (МРП). У коаліційному уряді (комуністи  мали п'ять міністерських портфелів) точилася гостра боротьба щодо державного устрою країни. Де Голль, не знайшовши  спільної мови з комуністично-соціалістичною більшістю, на початку 1946 р. пішов у  відставку. У грудні 1946 р. була прийнята нова Конституція Франції - почалася 12-річна історія Четвертої республіки. Конституція встановлювала загальне право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення й освіту. Франція проголошувалася парламентською республікою. Головну роль у політичному житті повинен був відігравати двопалатний парламент, він же обирав і президента, який мав обмежені права.

Усі уряди Четвертої республіки були коаліційними і слабкими: за 12 років - 14 урядів. Весною 1947 р. з уряду  були виведені міністри-комуністи, які порушили урядову солідарність. Опинившись поза урядом, комуністи взяли курс на дестабілізацію становища в країні і захоплення влади. Соціалістична партія розірвала союз з комуністами і перейшла до співпраці з МРП і радикалами. Виникла нова урядова коаліція, відома під назвою "третьої сили" (діяла до 1951 р.). У першій половині 50-х років у політичній боротьбі посилюється роль Об'єднання французького народу (РПФ), створеного з ініціативи де Голля. У той час у Франції формувалися правоцентристські уряди, куди соціалісти не входили.

З кінця 40-х років у Франції  починається економічне піднесення. 1948 р. обсяг промислового виробництва  перевищив довоєнний рівень; 1956 р. обсяг промислової продукції  в 2 рази перевищив довоєнний рівень. У середині 50-х років модерні  галузі промисловості Франції (паливно-енергетичну, металургійну, машинобудівну, хімічну, радіоелектроніку) охопила науково-технічна революція.

У зовнішній політиці Франція зробила  ставку на інтеграцію західноєвропейських  країн і збереження колоніальної імперії. 1948 р. Франція виступила  з Великою Британією, Бельгією, Нідерландами і Люксембургом спів ініціатором у створенні Західного союзу для співпраці в економічній, соціальній та військово-політичній сферах. У цьому самому році Франція приєдналася до плану Маршалла, згідно з яким одержала допомогу в розмірі понад 3 млрд дол. 1949 р. держава вступила до Північноатлантичного пакту (НАТО). 1951 р. Франція підписала з ФРН, Німеччиною, Бельгією. Люксембургом і Голландією договір про Європейське об'єднання вугілля і сталі, що стало початком створення Спільного ринку (1957 р.).

Для збереження колоніальних володінь Франція вела кровопролитну невдалу  війну в Індокитаї (1946-1954). Франція  була змушена надати 1954 р. незалежність Лаосу та Камбоджі, 1956 р. - Марокко  і Тунісу. Однак найбільш жорстокою  стала війна Франції проти  національно-визвольного руху в  Алжирі (1956-1962). Тут проживало понад 1 млн французів, які володіли найродючішими землями Середземноморського узбережжя Алжиру. В Алжирі утворився реакційний союз армійської верхівки і колоніалістів, які заради збереження колонії були готові поширити воєнний конфлікт на територію Франції; тут готувався державний переворот у Парижі. В травні 1958 р. ці сили організували заколот в Алжирі й створили Комітет національного порятунку. Вони вимагали встановлення у Франції сильної влади і посилення боротьби проти алжирського визвольного руху. Країна вступила в політичну кризу. 1 червня 1958 р. Національні збори затвердили главою уряду генерала де Голля, який отримав надзвичайні повноваження. Національні збори були розпущені, а Четверта республіка перестала існувати.

 

 

 

У вересні 1958 р. на референдумі французи схвалили нову Конституцію, розроблену де Голлем. Конституція передбачала  зміну форми державного правління. Франція ставала президентською республікою. Президент, який обирався на 7 років загальними виборами, мав  повноваження глави держави, глави  виконавчої влади і головнокомандувача збройних сил; він призначав прем'єр-міністра й осіб на вищі державні і військові  посади. Президент затверджував закони, що приймалися парламентом, але міг  видавати і власні декрети без  затвердження парламентом. Він міг  розпускати парламент і призначати нові вибори. У листопаді 1958 р. були проведені парламентські вибори, на яких перемогу здобув Союз на захист нової республіки, створений прихильниками  де Голля. У грудні цього року де Голля було обрано першим президентом  П'ятої республіки.

 

 

У внутрішній політиці уряд взяв курс на стабілізацію фінансової системи  і підвищення конкурентоспроможності промисловості та сільського господарства. У 60-ті роки посилюється модернізація французької економіки. За перші 10 років існування П'ятої республіки, з 1958 до 1968 р., виробництво промислової продукції зросло на 60%. Франція перетворилася на сучасну індустріальну державу з передовою багатогалузевою промисловістю, включаючи атомну й аерокосмічну. 1960 р. Франція вперше здійснила випробування власної ядерної зброї.

Найгострішою проблемою зовнішньої політики П'ятої республіки залишалася війна в Алжирі. 1959 р. де Голль  визнав право алжирського народу на самовизначення (1960 р. він надав  незалежність майже всім африканським колоніям). У Алжирі французькі офіцери  вчинили заколот і здійсвали  терористичні акти всередині Франції. Заколот був придушений і 1962 р. Алжир  став незалежним. Уряд де Голля проводив більш незалежну від США політику в НАТО: 1964 р. визнав комуністичний  Китай; 1966 р. вийшов із військової організації  НАТО, ліквідував військові бази НАТО на території Франції; 1969 р. визнає кордон по Одрі - Ней-се; негативно ставився до американської агресії у В'єтнамі.

Наприкінці 60-х років у розвитку П'ятої республіки виявляється криза. Французький бізнес вважав обтяжливим жорстку регламентацію держави. Профспілки намагалися позбавитися  надмірної опіки держави над  трудовими відносинами. Широкі маси були незадоволені соціально-економічною  політикою уряду. Найгострішим виявом такого незадоволення стали масові виступи студентів у Парижі в  травні 1968 р. Водночас відбувся загальний  страйк, у якому брало участь 10 млн. робітників. Влада й авторитет де Голля значно похитнулись. У квітні 1969 р. на референдумі з питань адміністративної реформи пропозиції де Голля не здобули підтримки, він пішов у відставку. На виборах, які відбулися в червні, новим президентом було обрано представника голлістської партії Жоржа Помпіду (1969-1974). Уряд Ж. Помпіду, враховуючи настрої мас, послабив державну регламентацію економіки, розширив соціальне законодавство. Поліпшилися відносини зі США. Після смерті Помпіду президентом обрали Валері Жіскар д'Естена (1974-1981), який продовжував політичний курс свого попередника.

1981 р. за умов гострої економічної  кризи до влади у Франції  прийшов блок лівих партій. Президентом  став соціаліст Франсуа Міттеран. Уряд, сформований лівими силами, намагався вийти З кризи не  за рахунок обмеження державного  втручання, як у Великій Британії  та США, а завдяки його подальшому  поширенню. Було здійснено націоналізацію  низки великих банків і деяких  промислових підприємств, розширено  соціальні програми, прийнято закони  про права трудящих, профспілок. Усе це призвело до посилення  інфляції, падіння курсу франка. А введення державного контролю  за цінами і заробітною платою  викликало лише масове невдоволення. На парламентських виборах 1986 р. ліві зазнали поразки. Міттеран  був змушений призначити прем'єр-міністром  лідера голлістської партії Об'єднання  на підтримку республіки (ОПР)  Жака Ширака. Вперше в історії  П'ятої республіки президент і  прем'єр-міністр опинилися в різних  політичних блоках. Уряд Ж. Ширака  пішов шляхом, прокладеним М. Тетчер, денаціоналізував окремі промислові  групи і банки, послабив державне  регулювання бізнесу, скоротив  соціальні витрати. 1988 р. Ф. Міт-теран  знову здобув перемогу на президентських  виборах. Але на парламентських  виборах 1993 р. праві партії  отримали абсолютну більшість  місць. Прем'єр-міністром було  призначено представника ОПР  Е. Балладюра. Новий уряд відновив  приватизацію, розпочату наприкінці 80-х років Ж. Шираком, і продав  основну частину фінансових і  промислових компаній, які перебували  ще в державному секторі. У  приватні руки перейшли 20 великих  банків, авіаційних і нафтопереробних  заводів, зокрема такі широковідомі, як фірма "Рено", банк "Ліонський  кредит", хімічний концерн "Рон-Пуленк" тощо. У державному секторі залишилися  залізниці, метро, електростанції, пошта, декілька вугільних шахт. Важливим компонентом внутрішньої  політики Е. Балладюра стали  заходи, спрямовані на обмеження  імміграції. Поступово соціально-економічна  ситуація в країні почала нормалізуватися,  прискорилися темпи промислового  виробництва, зменшилася інфляція, загальмувалося зростання безробіття. Е. Балладюр став у Франції надзвичайно популярним політиком. У травні 1995 р. на президентських виборах у гострій боротьбі перемогу здобув Жак Ширак (у 2002 р. переобраний президентом на другий термін). Тяжко хворий Ф. Міттеран помер у січні 1996 р.

 

 

У внутрішній політиці президент Ж. Ширак і прем'єр-міністр Ален Жюппе  проголосили скорочення бюджетного дефіциту, отримання інфляції та вступ  Франції до Європейського валютного  союзу в 1999 р. Вони стали на шлях скорочення витрат на соціальне забезпечення та утримання державного апарату, а  також підвищення деяких податків. Усі ці урядові рішення спричинили гостре незадоволення у суспільстві. Восени 1995 р. Францію охопила хвиля  страйків і масових акцій протесту проти економічних реформ уряду. Ще більше загострило ситуацію рішення  уряду про реорганізацію національної компанії залізниць (часткова приватизація низки залізничних гілок і  скорочення робочих місць), загальний  борг якої перед державою становив 175 млрд франків. Першими в боротьбу за збереження своїх соціальних прав вступили залізничники. Невдовзі їх підтримали працівники столичного метро, енергетики, поштовики, працівники системи охорони  здоров'я, а також учні ліцеїв і  студенти, які вимагали збільшення асигнувань на освіту і створення  нових робочих місць. Під тиском громадськості уряд Жюппе був  змушений призупинити реформи і  вступити у переговори з профспілками щодо їх коригування.

Відлуння страйків 1995 р. позначилося  на позачергових виборах до Національних зборів у травні - червні 1997 р. - праві  програли. У парламенті ліві (соціалісти, комуністи та ін.), об'єднавши зусилля, змогли утворити урядову більшість. У ситуації, що склалася, Ж. Ширак  так само, як свого часу Ф. Міттеран, застосував тактику "співіснування" і призначив прем'єр-міністром  соціаліста Ліонеля Жоспена. В уряді  соціалісти посіли 18 із 27 міністерських посад. Комуністи після 13-річної опозиції також увійшли до складу уряду; 8 міністерських посад посіли жінки. Л. Жоспен запропонував французам "Республіканський пакт розвитку і солідарності", що передбачав закріплення рівності чоловіків і жінок, пом'якшення імміграційного законодавства, гарантії незалежності суду, забезпечення свободи інформації. Використовуючи методи державного регулювання, уряду Л. Жоспена вдалося знизити дефіцит державного бюджету і зменшити податки, що сприяло зростанню промислового виробництва з 1,7 % у 1996 р. до 6,7 % у 1997 р. Пришвидшилися темпи економічного розвитку, темпи зростання ВВП становили 3 %, інфляція не перевищувала 1 %, дефіцит державного бюджету був доведений до З % ВВП. Успіхи економічної політики дали змогу уряду і місцевим органам влади збільшити кількість робочих місць у державному секторі, де зайнято 24 % працездатного населення, зменшити безробіття. У країні почався поступовий перехід до 35-годинно-го робочого тижня, який закінчився у 2000 р. Уряд у 1997 р. скасував обов'язкову військову повинність, підвищив мінімальну зарплату. У вересні 2000 р. у Франції відбувся референдум стосовно скорочення терміну повноважень президента з 7 до 5 років. 73 % його учасників висловилися за п'ятирічний термін. Упродовж багатьох десятиріч актуальним для французького керівництва залишалося "корсиканське питання". У січні 2002 р. президент Франції затвердив закон про статус Корсики, який надавав їй до 2004 р. додаткові повноваження у сфері економіки, соціальної політики і культури. Корсика залишалася невід'ємною частиною Франції.

У квітні-травні 2002 р. відбулися президентські  вибори. Сенсацією цих виборів  стало те, що в першому турі на друге місце після Ж. Ширака вийшов лідер украй правої партії Національний фронт Ж.-Л. Ле Пен. У другому турі президентських виборів соціалісти закликали віддати голоси за Ж. Ширака, який отримав 82,2 % голосів, а Ле Пен - 17,8 %. Ширак удруге став президентом  Франції, правда, тепер уже на 5- річний термін. Під час парламентських виборів  у червні 2002 р. права коаліція "Союз за президентську більшість" здобула 355 місць із 577. Соціалісти вибороли 140 депутатських мандатів. Новий уряд очолив представник коаліційної партії "Ліберальна демократія" П'єр Раффарен. У XXI ст. Франція вступила як високорозвинена індустріальна держава, що посідає 4-те місце у списку найбагатших держав світу, повноправний суб'єкт європейського і світового співтовариства, осередок багатьох демократичних традицій. Але до президентських і парламентських виборів у 2007 р. Франція підійшла з низкою невирішених економічних проблем. З одного боку, планова, централізована, надмірно зарегульована, з високим ступенем соціального захисту і надмірним державним сектором економіка багато років забезпечувала французам пристойний рівень матеріального добробуту. З іншого - Франція за величиною ВВП на одну особу змістилася за останні 25 років із 7-го місця у світі на 17-те. Навіть у сфері охорони здоров'я і соціального забезпечення, які є пріоритетними для кожного французького уряду, країна опустилася з 8-го місця у світі на 16-те. Найбільш хворобливими питаннями для французької економіки залишається хронічно високе безробіття (10 %, а серед молоді і "кольорових" - 20 %) і рівень державної заборгованості (66 % ВВП), що в п'ять разів більше, ніж у 1980 р. Важким тягарем для французької економіки став державний апарат, на який витрачається 54 % ВВП. Тільки за останні 20 років армія державних службовців зросла на 20 % і досягла 5 млн осіб.

На президентських виборах у  квітні - травні 2007 р. перемогу здобув представник  правоконсервативних сил, міністр  внутрішніх справ 52-річний Ніколя Саркозі, який обійшов соціалістку С. Руаяль. Уряд Франції очолив Франсуа Фійон. Економічна програма Н. Саркозі спрямована на допомогу та захист інтересів заможних класів і посилення їх соціально-економічних  позицій на шкоду нужденним прошаркам  населення. Програма передбачає зменшення  податків на нерухомість і надання  більше податкових пільг великим  підприємствам і вищим соціальним прошаркам суспільства. Н. Саркозі  поставив за мету збільшити податок  на додану вартість, збільшити 35-годинний робочий тиждень (заробітна плата за позаурочну роботу не буде оподатковуватися), зменшити допомогу безробітним і скоротити соціальні пільги, створити міністерство імміграції тощо. З 2008 р. головною проблемою Саркозі стало подолання економічної кризи.