Упущення та здобутки українсько-американських відносин

     Новий президент Л.Кучма, хоч і обраний за рахунок проросійської риторики та пропагування ідеї "євразійства", проголосив курс на проведення ліберальних економічних реформ одразу після приходу до влади восени 1994 року. У США з ним пов'язувалися надії на те, що Україна швидко та порівняно безболісно подолає перехідний період та незабаром стане форпостом західного, передусім американського, впливу на сусідню Росію. Саме за часів президентства Білла Клінтона популярними стали концепції Збігнева Бжезінського та Шермана Гарнетта про геостратегічну важливість України на пострадянських теренах для забезпечення національного інтересу США та безпеки в регіоні. [3,ст.7-10]

     Починаючи ще з 1991 року, Україна орієнтувала себе на "стратегічний курс приєднання до Європи". Українська державність наполегливо визначала себе саме європейськими, а не євразійськими термінами. Проте на півночі Україна мала такого сусіда, як Росія, який ніколи повністю не відмовлявся від своїх геополітичних претензій та часто використовував економічну залежність України у політичних цілях. Тому Україна не могла дозволити собі провадити прозахідну

                                                               8

політику та здійснювати свій "європейський вибір" так, як цього хотілося б Заходу.

    Відповідно, у 1994 році був прийнятий "багатовекторний" курс української зовнішньої  політики. Він базувався на наступній  концепції: Україна не буде в  безпеці доти, доки Росія не вирішить для себе, що незалежність України та її прозахідна орієнтація відповідають російським національним інтересам. Необхідною умовою української багатовекторної політики та "стратегічного партнерства" з Росією таким чином ставали дружні стосунки між Росією та Заходом.

     2.2 Політика США щодо партнерства з Україною

     І все ж таки великою мірою українська "багатовекторність" концентрувалася на україно-американських відносинах. Ще під час державного візиту до США Президента України Л.Кучми, в листопаді 1994 року, було підписано один із основоположних документів двосторонніх відносин - Хартію українсько-американського партнерства, дружби та співробітництва. [10,ст.2-5]

    Важливим кроком в  процесі укріплення двосторонніх  відносин був державний візит в Україну Президента США Б.Клінтона 11-12 травня 1995 року. Результатом візиту стало підписання спільної заяви, в якій була відмічена підтримка Сполученими Штатами демократичних та ринкових перетворень в Україні, її політичного суверенітету та териториальної цілісності, а також процесу інтеграції України до європейської та світової спільноти. Візит Л.Кучми до США у лютому 1996 року проходив у дружній атмосфері. Здавалося, що сторони врешті-решт порозумілися та знайшли спільну мову. В ході зустрічей на різних рівнях американська сторона повсякчас наголошувала на "стратегічній пріоритетності України у Європі", на важливості її незалежності. Україна називалася "ідеальним партнером [США] у Центральній Європі". Леонід Кучма зі свого боку пообіцяв, що Україна буде залучена до СНД та її воєнних, політичних та економічних структур

 лише до певної міри. [13,ст.22-27]                   

     Варто зазначити, що така посилена увага до України та зацікавленість у її

                                                              9

розвитку з боку Заходу з'явилася не на пустому місці. За рахунок матеріальної допомоги ззовні, інвестицій та позик від Міжнародного Валютного Фонду (МВФ), Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) та інших західних фінансових інституцій Україна нарешті змогла дещо призупинити розгортання внутрішньої економічної кризи.

       Увага до пост’ядерної України з боку адміністрації Б. Клінтона вилилася у створення 19 вересня 1996 року США та Україною міждержавної комісії на чолі з Альбертом Гором та Леонідом Кучмою. Комісія включала чотири комітети, які займалися питаннями зовнішньої політики, безпеки, торгівлі та інвестицій, стабільного економічного співробітництва тощо. Під час візиту міністра закордонних справ України Г. Удовенка до Вашингтона у жовтні 1996 року Україна та США визначили власні відносини як “стратегічне партнерство”. І хоч надалі реалії українсько-американських відносин не завжди відповідали умовам “стратегічного партнерства”, рішення про його започаткування було важливим досягненням обох сторін. . Невдовзі Україна посіла третє місце за кількістю виділеної іноземним країнам допомоги від Конгресу США після Ізраїля та Єгипту. Протягом 1990-2001 рр. Україна отримала від США допомоги на суму близько 2 млрд. доларів. [13,ст.56-57]

    Однак, з часом бачення геостратегічної важливості місця України на Заході, й особливо у США, почало змінюватись. У мериканської сторони на зміну самодостатнього сприйняття потенційного впливу, який Україна могла б чинити на убезпечення регіону, прийшло усвідомлення того, що без внутрішнього зміцнення держави, її потенціал не можна використати. Тривалий час, вкладаючи значні кошти у реформування свого “стратегічного партнера”, США були роздратовані тим, що позитивні зрушення відбувалися надто повільно. США прагнули якнайскоріше вийти зі стадії надання матеріальної допомоги Україні та перейти до стадії, коли б економічні відносини між двома державами відбувалися за рахунок природного інтересу американського приватного капіталу. Відтепер в Україні все частіше вбачали типову державу СНД із багатьма, різного типу, проблемами.

                                                                 10

                                                        Розділ 3

Упущення та здобутки українсько-американських відносин

   3.1 Упущення та  здобутки українсько – американських відносин у військовій сфері.

     Для американської адміністрації була властива інерція сприйняття українсько-американських відносин головним чином крізь призму інтересів Росії та характеру двосторонніх відносин між Україною і Росією. Вагомим чинником, який суттєво стримував і гальмував розвиток двосторонніх відносин, стало надмірне акцентування США своєї уваги на проблемі ядерного роззброєння України. В цьому питанні проявилася тенденція Вашингтона до застосування стандартних методів силового тиску на інші держави, дії і позиції яких не відповідають так званим "національним інтересам" США та їх зовнішньополітичній стратегії. Американське керівництво не усвідомлювало того, що поведінка Української держави не вписується в наявні стереотипи поведінки інших республік колишнього СРСР. [14,ст. 12-17].Проросійські кола у Вашингтоні сприймали Україну як потенційну загрозу безпеці США. Такого підходу американська сторона дотримувалася протягом перших років розвитку України, вважаючи її явищем тимчасовим і перехідним. США відверто блокували політичні та економічні контакти з Україною до ратифікації нею Договору про СНО-1, Лісабонського протоколу та приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Президентами держав

Л. Кравчуком і Дж. Бушем. Незадоволення Вашингтона викликало рішення Верховної Ради України від 18 листопада 1993 р. ратифікувати Договір про СНО-1 та Лісабонський протокол з певними застереженнями. Подвійні стандарти в американській політиці виявились у розбіжності заяв про необхідність вирішувати проблеми безпеки України і про відмову Україні в праві на забезпечення відповідних гарантій. Певні труднощі виникли з остаточним погодженням проекту Хартії про

                                                              11

партнерство, дружбу і співробітництво, до якого США не хотіли вносити положення про гарантії національної безпеки України. Подоланням кризового стану відносин стали результати тристоронньої зустрічі в Москві 14 січня 1994 р. Президентів США, Росії і України з питань ядерного роззброєння, яка завершилася підписанням Тристоронньої заяви. Україна взяла на себе зобов'язання здійснити ядерне роззброєння шляхом вивезення ядерних боєзарядів у Росію, а США і Росія — надати Україні гарантії її національної безпеки, поважати незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, утримуватися від здійснення економічного тиску, забезпечити технічну й фінансову допомогу Україні в демонтажі ядерної зброї та компенсацію за вартість ядерних компонентів боєзарядів. В результаті 3 лютого 1994 р. Верховна Рада України відповідним рішенням зняла попередні застереження

щодо ст. 5 Лісабонського протоколу й доручила Кабінету Міністрів здійснити обмін грамотами про ратифікацію Договору про СНО-1. Після ратифікації Верховною Радою України ДНЯЗ розширилось співробітництво з Міжнародним валютним фондом, Міжнародною фінансовою корпорацією, Європейським банком реконструкції і розвитку, Європейським Союзом. [16, ст.45-47]

    Отже, позитивними наслідками глобальних рішень України щодо ядерної зброї стала розбудова українсько-американських відносин. Сторони досягли згоди про поширення на Україну дії Генеральної системи преференцій, підтримку (в тому числі надання технічної допомоги) вступу України до ГАТТ/COT, а також допомогу у створенні в Україні системи національного контролю за експортом. З боку США було розширено фінансування приватних інвестицій та безпечного і надійного демонтажу стратегічної ядерної зброї, збільшено технічну й гуманітарну допомогу для полегшення соціальних наслідків перехідного періоду на шляху до ринкової економіки. Візит Президента Л. Кравчука до США 3—7 березня 1994 р. і підписання пакету міждержавних документів, що визначили основні принципи і напрями відносин на найближчу перспективу в політичній, економічній, науково-технічній і культурній сферах, було логічним завершенням важливого етапу розбудови двосторонніх українсько-американських відносин. У 1994— 1995 pp. США

                                                              12

збільшили фінансову допомогу Україні на ядерне роззброєння та здійснення економічних реформ, довівши загальну суму до 700 млн. доларів. Водночас, підписавши низку двосторонніх документів, США лише парафували Хартію українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва (узагальнюючий документ, який визначає основні напрями і принципи відносин), обумовивши її підписання приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без'ядерної держави.

      Протягом останніх  років США, хоча й відчувають, за їхніми заявками, "щирі почуття" до України, в якій певною мірою  вбачають противагу Росії, однак  проводять щодо неї рефлекторну  політику, оцінюючи її становище в системі українсько-російських відносин як залежне. Про важливість незалежної України для демократизації всієї Європи, передусім Росії, говорив відомий політичний діяч, колишній помічник Президента США з національної безпеки  Бжезінський. На його думку, без України, Росія не зможе бути імперією, а як імперська держава Росія є небезпечною. Стабільність Європи багато в чому залежить і від незалежності України. На переконання політолога, Україна може бути чинником континентального значення. [6, ст..78-79]

     Оскільки Україна зацікавлена в альтернативному російському шляху постачання сирої нафти, йшлося і про конкретні проекти, зокрема про завершення будівництва нафтопроводу за маршрутом Одеса — Броди до Гданська, а далі — розбудова газопроводу на Захід. У відповідь Україна готова знизити податки інвесторам і надати певну підтримку. Обговорювались і проекти щодо створення газового консорціуму, який би отримував паливо з Туркменістану. Водночас американський Президент запропонував спільно працювати у сфері протиракетної оборони. Свого часу США цікавилися можливостями вітчизняних ракетних технологій зі створення і вдосконалення міжконтинентальних балістичних ракет.      Є перспективи щодо використання українських ракетних технологій для створення національної ПРО США. Україна, скориставшись такими пропозиціями, могла б забезпечити свої оборонні підприємства західними замовленнями та збільшити

                                                                13

шанси на приєднання до Північноатлантичного альянсу. Нагадаємо, що за радянських часів основні розробники та виробники міжконтинентальних балістичних ракет розміщувалися на території України. За часи незалежності в Україні було виготовлено 70 ракетоносіїв, що вивели на орбіту 150 супутників. Нині Дослідницьке конструкторське бюро "Південне" і Виробниче об'єднання "Південмаш" зберегли потенціал із виробництва й розробок у галузі оборонного ракетного будування. Вони беруть участь в обслуговуванні російських ракетних військ стратегічного призначення. Українськими розробками оперативно-тактичного ракетного комплексу зацікавилися й інші країни. [17, ст..34-37]

     Однією з проблем України, яку США назвали визначальною, була ядерна спадщина: Україні дістався третій за розмірами, після російського та американського, арсенал ядерної зброї — 1,8 тис. ядерних боєголовок. Арсенал містив 176 стратегічних ядерних ракет (130 одиниць СС-19 і 46 одиниць СС-24) і близько 50 стратегічних бомбардувальників. Незважаючи на те, що в жовтні

1991 р. Верховна Рада України оголосила  намір українського народу набути  неядерний статус, політика України  стосовно ядерної зброї, розміщеної  на її території, була невизначеною. Офіційний Вашингтон використовував всілякі можливі засоби, щоб переконати Україну відмовитися від ядерної зброї. Крім того, тодішній американській політиці був властивий російськоцентризм, причина якого полягала в концептуальному вакуумі американської стратегії після зникнення ворога номер один — СРСР. До того ж Росія в ті часи виступала безумовним лідером пострадянського простору, а українську владу Захід намагався звинуватити в націоналізмі й мілітаризмі. Протягом 1992—1993 pp. у США обговорювалася можливість уведення санкцій проти України в разі непоступливості її керівництва з ядерного питання. У квітні 1993 р. (під час візиту тодішнього прем'єр-міністра