Україна в складі князівства литовського

  В 1569 році в м. Любліні сталася подія, яка визначила долю кількох держав, в тому числі й України. Ця подія називається Люблінська унія. Це була визначна подія того часу, але для українського народу вона стала справжнім лихом, бо в результаті її рішень український народ остаточно втратив свою державність і опинився у польській неволі.

 Прийняття Люблінської унії було підготовлено соціально-економічними і політичними передумовами розвитку Литви, Польщі, Московської держави того часу і мало важливі наслідки.

 Історичні передумови прийняття Люблінської унії були продиктовані важливими внутрішніми і зовнішньополітичними причинами. Невелика Литва включала землі Білорусії й України, що переважали її своєю територією, населенням і природними багатствами. Тому польські магнати й шляхта здавна домагалися об'єднання Великого князівства Литовського з Польським королівством в одну державу, щоб у такий спосіб здобути собі землі насамперед України. Так, у 1385 році між Польщею й Литвою була укладена Кревська унія. Але Кревська унія стала лише першим кроком на шляху до об'єднання двох держав.

 Люблінський сейм. Польським королем і Великим князем Литовським у ці тривожні часи був Сигізмунд II Август. Він не мав наступника, тому на ньому закінчувалася Ягеллонська династія, і король побоювався, що після нього литовські аристократи оберуть нового керівника держави, повністю відійшовши від Польщі. Крім того, ідея поглинання Короною (так називалося Польське королівство) литовських володінь вельми приваблювала й польську знать. Адже в цьому разі до Польщі долучалися б родючі українські землі з їх працьовитим населенням, польські шляхтичі могли розраховувати на нові посади, нагороди, збільшення своїх статків. Але уряд Литви й панівні кола Польщі пропонували різні умови об'єднання, тому процес затягувався. 
Для остаточного вирішення питання про польсько-литовську унію на 23 грудня 1568 р. було призначено спільний сейм у Любліні. Литовські магнати, відчуваючи, що ситуація склалася не на їхню користь, збиралися повільно й неохоче. Тому сейм відкрився лише 10 січня 1569 р., коли до Любліна прибуло близько 160 польських сенаторів і литовських шляхтичів., і тривав до 12 серпня 1569 р. 
Сигізмунд II Август, спираючись на підтримку менш заможної шляхти, у березні й травні приєднав до Польщі Волинь і Підляшшя, а 5 червня, на прохання місцевої аристократії середньої ланки, долучив до польської корони Київське, а потім Брацлавське воєводства." Землю Руську і Князівство Київське і всіх тих земель жителів узагалі і кожного особливо од послуху, володіння і посад і повелінь Великого Князівства Литовського на вічні часи вилучаємо, звільняємо і до Польського королівства, як рівних до рівних, вільних до вільних і як власний і справжній до першого і то власного тіла і голови, з усіма взагалі і з кожним особливо, з містами, містечками, селами, повітами, або уїздами, і всіма їхніми,які б не були, маєтками, тую землю і князівство Київське вищезгаданій Короні, або Королівству Польському, прилучаємо і з'єднуємо" 
Повернувшись до Любліна, литовські та українсько-білоруські магнати на колінах благали короля не губити Литовське князівство і не віддавати його до "ляської неволі". У відповідь король лише порадив їм без зайвих розмов погодитися з унією і присягнути Польщі. 
Вимоги, висунуті шляхтою на Люблінському сеймі, були мінімальними (збереження всіх існуючих привілеїв, свобода віросповідання, руська мова в офіційному діловодстві), а їх реалізація вичерпала політичний потенціал української еліти. До того ж, як слушно зазначив Я.Пеленський, у 60-70-х рр. XVI ст. вона практично не мала можливостей для маневрування: "це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею і Московською Руссю. Польща була країною з досить передовим конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами й становими привілеями, відносною релігійною толерантністю і самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту... Оцінюючи цей вибір із сучасної точки зору, слід визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система, з її відкритим і гнучким харак¬тером, мала майбутнє. Однак відхилення від цеї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI – на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави"

 1 липня 1569 р. акт унії було підписано. Сенатори й посли Литви погодилися з планом, створення Речі Посполитої (від лат. "справа всенародна") – унії обох держав. 
"Наслідки Люблінської унії для України були величезні. Україна була розірвана: більша її частина перейшла до Польщі- Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. За Литвою залишались білоруські землі по Вітебськ,Оршу, Мстиславець і українські землі: Берестейське воєводство, Пинщина." Юридично ж більш ніж на 220 років значна частина українських земель опинилася під владою Польщі. Лише частина українського Полісся залишалася у Литви, Північна Буковина відійшла до Молдови. Східною частиною Карпатської України після 1526 р. заволоділа Австрія, західною – Трансільванія; Чернігово-Сіверська земля до 1618 р. була підвладна Московській державі . 
Правовий режим Польщі діяв і на землях України. Однак можливість здобути шляхетське звання для представників національних меншин у Речі Поспо¬литій водночас означала істотне обмеження їх культурної ідентичності. Саме тому на теренах України в XVII ст. сформувався різновид загальнопольської мови – периферійний діалект в його південному варіанті, а в Білорусі та Литві – північному. Левова частка шляхти й духовенства України поступово прилучалася до польськомовного культурного простору. Польською мовою користувалися в побуті та суспільному житті, бо ця мова була державною, нею викладали в латино-польських школах, колегіумах, університетах. Звичайно, староукраїнську (руську) мову ніхто не забороняв, подеколи вона лунала й на засіданнях сейму. Невипадково архієпископ Чернігівський та Новгород-Сіверський українець Л. Баранович писав виключно польською мовою навіть приватні листи, і це не поодинокий приклад, а тенденція. Саме на такому грунті виникла подвійна лояльність, властива не тільки українцям чи білорусам, а й чехам та словакам (так званий австрославізм). Подібна ситуація склалася і на Галичині та в Закарпатті. У XVI ст. український мислитель С. Оріховський-Роксолан (1513-1566) вважав себе представником руського племені польської нації – яскравий приклад подвійного патріотизму. 
Прилучення України як польської колонії до новоєвропейської цивілізації сприяло інтенсифікації виробництва та виходу на західні ринки, але водночас призвело до зростання соціального та конфесійного напруження, що стало причиною низки повстань кінця XVI – 30-х років XVII ст. Усе це підривало стабільність і міць не тільки Речі Посполитої, а й України. Криза східнохристиянської цивілізації і неможливість (через різні системи віри) сприйняття досягнень західноєвропейської системи цінностей перетворювали Україну (так само як і Білорусь) на периферійні регіони Європи. Ситуація погіршувалася протилежною цивілізаційно-геополітичною орієнтацією панівних та залежних верств українського суспільства.

 Переважна більшість українських земель опинилась під владою кріпосницької й католицької Польщі. Унія принесла на Україну новий адміністративно-територіальний устрій – воєводства; фільваркову систему господарювання з кріпацтвом, що важким соціально-економічний тягарем лягло на плечі українського селянства. 
Після Люблінської унії почалося ополячення і окатоличення українського народу, що поставило під загрозу існування українців як окремої нації. Разом з тим для соціально-економічного і політичного розвитку українських земель в той час рішення Люблінської унії мали й позитивні моменти...

 Ідея об'єднання Великого князівства Литовського з Польщею втілювалася в життя доволі довго: від 1385 p., коли між двома державами було укладено Кревську унію. Відтоді різноманітні угоди-унії обговорювалися й підписувалися вісім разів, позаяк кожна з держав мала вагомі причини для об'єднання. Велике князівство Литовське прагнуло здобути союзника в боротьбі з Московією. Виснажливі війни (особливо Лівонська війна 1558—1583 pp.) коштувала Литві значних територій, величезних людських жертв і загрожувала цілковитим поглиненням з боку Московії. Українську, білоруську та литовську шляхту, крім того, приваблювала польська модель державності з притаманними їй політичними правами і становими привілеями для шляхти. Українці схилялися до об'єднання з Польщею й через необхідність пошуку надійного захисту своєї землі, оскільки протидія можновладців Великого князівства Литовського спустошливим набігам татарських і ногайських орд була неефективною. Прагнули об'єднання і в Польщі: польська шляхта сподівалася в такий спосіб розширити свої володіння, адже в самій Польщі вільних земель уже майже не було.

 Чергова унія обговорювалася на Люблінському сеймі 1569 р. Півроку польські та литовські посли не могли дійти згоди. Представники Польщі пропонували унію, за якою Велике князівство Литовське зливалося з Польським королівством в одну державу, своїми в Литовському князівстві мали лишатися тільки адміністрація та судочинство. Це змушувало литовських послів чинити опір: вони прагнули якомога повніше зберегти державну окремішність свого князівства. Врешті 1 липня 1569 р. сейм виніс ухвалу про унію двох держав: Великого князівства Литовського й Польщі.

 Нову державу — Річ Посполиту, утворену внаслідок унії, мав очолювати виборний король, спільний сейм і сенат. Угоди з іншими державами належало укладати від імені Речі Посполитої. Литовська й польська шляхта отримувала право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Ліквідовувалися митні кордони, запроваджувалась єдина грошова одиниця.

 Найважливіший наслідок Люблінської унії для України — втрата державності, яка, нехай і в обмеженому вигляді, зберігалась у Великому князівстві Литовському. Унія за своєю суттю була актом загарбання Польщею українських земель. Отож, землі України після Люблінської унії переділили кілька держав. Більша її частина, зокрема Підляшшя, Волинь, Брацлавщина (Східне Поділля) й Київщина, відійшла до Польщі, у складі якої вже перебували Галичина й Західне Поділля. Уся Берестейщина й Пинщина залишалися за Великим князівством Литовським. Буковина з середини XIV ст. перебувала у складі Молдавії, Закарпаття з XIII ст. — у складі Угорщини. У 1526 p., після поразки під Могачем, українське Закарпаття поділили між собою Австрія і Трансільванія. Чернігово-Сіверщину на початку XVI ст. захопило Московське царство. 

 Доля українських земель  після унії цілковито залежала  від зовнішніх обставин: доки  безпосередніми господарями маєтків  лишалися князі, що володарювали  в них і до унії, доки державою  правив король, що з розумінням  ставився до місцевої віри  й звичаїв, доти й життя українців  ніби не зазнавало відчутних  змін. Та невдовзі після Люблінської унії на землях Київщини, Брацлавщини, Задніпров'я почали з'являтися нові господарі — польські шляхтичі, а разом із ними набули поширення фільваркова система господарювання з панщиною та закріпаченням, а також католицьке віровчення. Проблеми віри та мови після Люблінської унії особливо загострились. Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників. Тому в Україні засновувалися єзуїтські школи й колегіуми. Вони, безперечно, сприяли поширенню освіти: багато українців отримали змогу навчатися в західно-європейських університетах. Проте платою за освіченість часто-густо ставало зречення рідної мови й батьківської віри. Через те що в XVI ст. представники нижчих верств мали обмежені можливості для освіти, ополячення шляхти означало втрату Україною сили, здатної очолити боротьбу за відновлення державності.

 На українських землях, що відійшли після Люблінської унії до Речі Посполитої, запроваджувався адміністративно-територіальний устрій за польським зразком. Тож тепер у Речі Посполитій на українських землях було 6 воєводств: Руське (з центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав) та Київське (Київ).

 Воєводства очолювали призначені урядом воєводи, яким належала вся місцева влада. Воєводи керували шляхетським ополченням, головували на провінційних сеймах і стежили за діяльністю шляхетських земських судів. Воєводства поділялися на повіти або землі. Їх очолювали старости й каштеляни (коменданти фортець).

 Зовнішні зміни (новий адміністративно-територіальний поділ, поширення польських законів у політичному й господарському житті) поступово спричинили зміни внутрішні. Втрата українською шляхтою провідної ролі в суспільстві, посилення впливу католицької церкви, обмеження у вживанні української мови, утиски українських ремісників збурювали українське суспільство, приводили в рух не знані раніше сили. Адже українцям після Люблінської унії, щоб залишатися окремим народом, треба було боротися за свою віру, мову, школу, господарські права, врешті, за власну державу, здатну захищати їх від зазіхань чужинців.

Друга половина XVI ст. почалася подіями, які мали важливе значення для  дальшої долі українського народу. На середину XVI ст. Росія перетворилася  у могутню державу. В країні успішно розвивалися сільське господарство, ремесло, промисли, торгівля, складалися передумови для формування всеросійського ринку. Про великі досягнення Росії в економічному й культурному житті свідчила наявність численних міст, серед яких виділялися Москва, Новгород, Псков. Польський історик М. Мєховський, наприклад, ще в 20-х роках XVI ст. писав, що Москва вдвоє більша від Флоренції і Праги, а Новгород набагато більший за Рим. Англійський мореплавець Річард Ченслер прирівнював (50-ті роки XVI ст.) Москву за розмірами до Лондона, а інші іноземці проводили паралель між Псковом і Парижем.

Для дальшого економічного й культурного  розвитку Російська держава потребувала виходу до Балтійського моря. Тільки володіючи таким шляхом, вона могла зайняти відповідне місце на світовому ринку, що саме тоді складався, і вступити в багатосторонні контакти із західноєвропейськими країнами. Вказуючи на послідовність та енергію, проявлені тодішнім російським царем Іваном Грозним у боротьбі за розв'язання цієї проблеми, К. Маркс писав, що Іван Грозний був наполегливий у своїх спробах проти Лівонії, мав на меті дати Росії вихід до Балтійського моря і відкрити шлях сполучення з Європою. Вийти до Балтійського моря можна було, лише подолавши опір Лівонії, підтримуваної Литвою та Польщею. Побоюючись посилення Росії, уряди цих держав ставили різні перепони, щоб відрізати її від Заходу. Лівонія не пропускала через свої кордони навіть спеціалістів, яких російський уряд вербував у західноєвропейських країнах. Позбавляючи Росію можливості мати порти і флот на Балтійському морі, Лівонія, Литва й Польща прирікали її на відсталість.

У 1553 р. минув строк перемир'я, укладеного між Лівонією і Росією ще в 1503 p., а між тим умовою продовження його російський уряд поставив сплату Лівонією данини за весь час (50 років) володіння Юр'ївською областю, додержання нейтралітету в разі війни Росії з Литвою і Польщею й свободу транзиту. Щоб стримати Лівонію від прийняття цієї умови, король польський і великий князь литовський Сигізмунд II Август став зосереджувати на лівонських кордонах війська. Під його тиском Лівонія у вересні 1557 р. уклала воєнний союз з Литвою і почала готуватися до війни з Росією. У відповідь на це російські війська в січні 1558 р. розпочали воєнні дії проти Лівонії і через кілька місяців здобули великий порт Нарву та багато міст, у тому числі Тарту (Юр'їв). Росіян підтримувало місцеве, латиське й естонське, населення, почалися повстання проти німецьких феодалів. У 1561 р. Лівонська держава розпалася. Успіхи Росії стривожили не тільки Литву та Польщу, а й Швецію, Данію, Габсбурзьку імперію, Ватікан. У боротьбу за «лівонську спадщину» вступили, крім Литви й Польщі, Данія і Швеція.

У 1561 р. почався другий період Лівонської війни (1561—1570). Воєнні дії зосередилися на території Литви. Незважаючи на ряд  невдач, російські війська при  підтримці білоруського населення в лютому 1563 р. здобули Полоцьк, що відкривало шлях до столиці Великого князівства Литовського — Вільни, а також до одного з найбільших портів Прибалтики — Риги. Литва опинилась перед воєнною катастрофою.

За таких умов правлячі кола Великого князівства Литовського вирішили піти на дальше зближення з Польщею, щоб  використати її сили у боротьбі з Росією і зміцнити своє зовнішньополітичне становище. З свого боку, польські правлячі кола квапилися скористатись із тяжкого воєнного становища Великого князівства Литовського, щоб здійснити його інкорпорацію, передусім захопити ті українські землі, якими воно володіло. Ці й інші розбіжності в планах різних кіл з повною виразністю проявилися на сеймі польських і литовських феодалів у Любліні.

Наприкінці грудня 1568 р. в Люблін з'їхалися посли (депутати) від сеймів Польщі й Великого князівства Литовського. Спільне засідання розпочалося 10 січня 1569 р. Вже на самому початку між послами спалахнула гостра суперечка. Польські посли запропонували проводити роботу на спільному сеймі обох держав, посли Великого князівства Литовського категорично відхилили цю пропозицію.

Серед литовських феодалів також не було єдності. Можновладці побоювалися  втрати своїх привілеїв при повному  об'єднанні з Польщею і наполягали на тому, щоб Велике князівство Литовське  мало свій окремий сейм і окремий сенат. Середні й дрібні литовські, українські та білоруські феодали розраховували при об'єднанні Великого князівства Литовського з Польщею добитися привілеїв, якими давно вже користувалася шляхта у Польщі, зрівнятися з нею у всіх станових правах. Вони були невдоволені також свавіллям можновладців і відносною слабкістю державної влади, особливо небезпечними для них в умовах зростання класової боротьби народних мас.

Польські феодали скористалися з незгод серед литовського панства  й вирішили здійснювати свій проект інкорпорації Великого князівства Литовського не відразу й цілком, а частинами. Заручившись підтримкою середньої і дрібної шляхти Волинського та Підляського воєводств, 12 березня 1569 р. Сигізмунд II Август спеціальним універсалом оголосив про приєднання Волинського й Підляського воєводств до Польського королівства. Одночасно волинська та підляська шляхта зрівнювалася у правах з польським шляхетством.

Приєднання Волині й Підляшшя було грубим порушенням прав Великого князівства Литовського, вчиненим в односторонньому порядку. Разом з тим це завдало удару по можновладцях, у тому числі українських. Магнати були не тільки найбільшими землевласниками, а й займали у відторгнутих Польщею землях посади воєвод, старост і т. ін., що гарантувало їм, крім доходів, великий політичний вплив і владу. Вони відрядили до короля і польського сейму посольство в складі Яна Ходкевича, Євстафія Воловича, Домініка Паца, Криштофа-Миколи Радзівілла і Миколи Кішки. Посольство прибуло до Любліна 5 квітня 1569 р., але вже не вимагало й не погрожувало, як це робили раніше литовські посли, а тільки благало не відривати «окремі члени від Литовської держави», скасувати королівський універсал від 12 березня і скликати новий сейм для обговорення питання про унію.

Однак в умовах, коли шляхта Волині й Підляшшя підтримала польську сторону, такі прохання не могли мати успіху. Король і польські посли ухвалили: продовжити засідання сейму і зобов'язати всіх послів прибути через шість тижнів до Любліна й розпочати роботу в спільному сеймі. А щоб нейтралізувати будь-яку протидію, 23 квітня було оголошено скликання посполитого рушення зі всіх земель Польського королівства. Одночасно польська шляхта запропонувала відібрати маєтки й державні посади у тих волинських і підляських панів, котрі не прибудуть у Люблін скласти присягу на вірність короні польській. Призначалися навіть спеціальні комісари, що мали взяти підписку про згоду на унію від усіх тих волинських і підляських послів, які відмовлятимуться їхати на сейм через «хворобу». Волинські й підляські посли прибули до Любліна лише після ухвали польського сейму відібрати у них за непослух посади й маєтки. Слідом за тим король оголосив про приєднання до Польщі Київського і Брацлавського воєводств. На шляхту Київщини і Брацлавщини поширювалися ті ж привілеї, що й на волинську. Українські феодали прийняли всі умови польської сторони. Приєднанням Київського і Брацлавського воєводств завершилося захоплення Польщею тих українських земель, що перебували в складі Великого князівства Литовського.

1 липня 1569 р. посли Великого  князівства Литовського склали  присягу на вірність польсько-литовській  унії і підписали унітарний акт, продиктований їм, по суті, польськими магнатами.

Згідно з актом Люблінської  унії Польське королівство і Велике князівство Литовське об'єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту — з виборним королем на чолі та з спільними сеймом і сенатом. Відтепер договори з іноземними державами мали укладатися від імені Речі Посполитої. Польській шляхті надавалося право володіти маєтками у Великому князівстві Литовському, а литовській — у Польщі. Митні кордони між Польщею і Литвою ліквідовувалися. На всій території Речі Посполитої впроваджувалася єдина монета. Разом з тим Литва зберігала певну автономію: своє право і суд, адміністрацію, військо, скарб, офіційну «руську» мову.

Приєднання Волині, Київщини і Брацлавщини  до Польщі різко посилило на ці українські землі експансію польських світських і духовних феодалів, до яких приєдналися й українські магнати з Волині. Захоплення селянських і козацьких земель супроводжувалося посиленням соціального гніту й наступом на національні права українського населення і його релігію. Все це загострювало класові й національні суперечності.

Велике князівство Литовське втратило велику частину території і політичну  незалежність. Річ Посполита як «об'єднана» держава була лише прикриттям пріоритету в ній польських феодалів.

Люблінська унія розширила територію  Польщі та збільшила її матеріальні  ресурси. Разом з тим вона заклала  основи розпаду феодальної Польщі у майбутньому. Експансія на Східну Україну мала своїм наслідком утворення величезних латифундій і зміцнення економічних та політичних позицій польських магнатів.

Користуючись своєю силою і впливом, магнатська верхівка прагнула всіляко обмежити королівську владу. З цією метою вона поступово перетворювала сейм — «шляхетський парламент» — на знаряддя своїх інтересів. Сеймові посли, принаймні на Україні та в Литві, часто були простими ставлениками своїх патронів-магнатів, слухняними виконавцями їхньої волі. З цього приводу П. Скарга писав: сеймові посли хоч і діяли «ніби відповідно до наказу своєї братії (шляхетських виборців), насправді корольки наші (магнати) діють і творять від імені братії те, про що вона ніколи і не помишляла; братія [посли] безглуздим криком на все погоджується». Боротьба магнатських угруповань з королівською владою гальмувала процес політичної централізації країни. Цими чварами скористалися західноєвропейські держави, насамперед, імперія Габсбургів і Ватікан. Намагаючись спрямувати внутрішню і зовнішню політику Польщі в своїх інтересах, вони, зокрема, штовхали польські правлячі кола на агресію проти Росії. Ватікан дивився на Польщу як на форпост католицизму на сході Європи, а покатоличення українського населення вважав передумовою проникнення в Росію. Це відкрито висловив папа Григорій XIII (1572—1585), якось заявивши: «З вами, мої українці, сподіваюся привернути (весь) Схід».

Продовження війни з Росією правлячими колами Речі Посполитої посилювало невдоволення народних мас на території останньої, обумовлювало їх тяжіння до Росії. Симпатії до неї ширилися й серед шляхетства. В цей час (1572) помер бездітний польський король Сигізмунд II Август, і в Польщі почалась елекція — вибори нового короля. Серед панівного класу виявилися ворогуючі течії. Значна частина шляхти Польщі й Литви, в тому числі української, підтримувала кандидатури Івана IV і його сина Федора, магнати — західноєвропейських претендентів. Шляхта Речі Посполитої, невдоволена сваволею магнатів, з надією дивилася на Росію, централізовану слов'янську державу, де права середніх і дрібних феодалів охороняла сильна царська влада. Тоді ж польські й литовські посли заявили Івану IV, що обидві ради, «желаючи, чтоб им государя себе избрати от словенского роду по воле, а не в неволю, и прихиляютца тебе, великому государю, и твоєму потомству». Західні держави, особливо Ватікан, дуже непокоїла можливість об'єднання Росії з Річчю Посполитою в разі обрання російського царя на польський престол. Це зміцнило б не тільки Росію, а й Польщу. Між тим Ватікан та західні сусіди Польщі були заінтересовані в послабленні Росії і одночасно в збереженні політичної відсталості Польщі.

На польський престол при  підтримці католицького духовенства, зокрема єзуїтів, було обрано французького принца Генріха Валуа (1573—1574), а потім семиградського (трансільванського) князя Стефана Баторія (1576—1586). Ворожа Росії політика не користувалася популярністю серед значної частини шляхетства, що проявилося, зокрема, в 1579 p., коли Стефан Баторій розпочав на російському фронті наступ: багато шляхтичів відмовилося воювати і перейшло на російську сторону. Польському війську вдалося захопити Полоцьк та Великі Луки. В 1581 р. Стефан Баторій обложив Псков, маючи на меті рушити потім на Новгород і Москву. Однак його плани зруйнувала героїчна оборона Пскова. В ній брав активну участь також загін українських козаків, очолений Миколою Черкаським (Черкашином), який загинув під час облоги міста. Королівське військо надовго загрузло під Псковом. Проте дальший хід Лівонської війни склався не на користь Російської держави. У 1581 р. шведські війська захопили Нарву й Корелу, відрізавши росіян від важливих портів Прибалтики. Активізувалися також війська Речі Посполитої. Однак стійка оборона Пскова, у якій брали участь як залога, так і жителі, примусив польсько-литовську сторону розпочати мирні переговори. У м. Ямі-Запольському в 1582 р. було укладено перемир'я, за яким Іван IV відмовлявся від Лівонії на користь Речі Посполитої, а Баторій мав повернути захоплені прикордонні російські землі. За перемир'ям 1583 р. між Росією і Швецією, Росія відступалася на користь Швеції від Яма, Копор'я, Івангорода.

Таким чином, Лівонська війна закінчилася  невдало для Росії, яка надовго (аж до початку XVIII ст.) залишалася відрізаною від Балтійського моря.

Після Лівонської війни Річ Посполита у боротьбі з сусідніми, передусім прибалтійськими, державами, зокрема Данією, тимчасово посилила свої позиції в Прибалтиці. Однак відтягнення сюди значних сил послаблювало оборону південних рубежів Речі Посполитої. Знесилена своєю агресивною політикою на сході, вона втратила західні землі — Сілезію і Західне Помор'я. Ускладнилося й внутрішнє становище Речі Посполитої. Посилилося невдоволення магнатів і шляхти політикою Стефана Баторія. Зростав антифеодальний і визвольний рух.