Англо-американское финансовое соперничество

АНГЛО-АМЕРИКАНСЬКЕ ФІНАНСОВЕ СУПЕРНИЦТВО  
В 1920-1930 РОКАХ

Вступ

Однією  із найбільш значущих подій міжнародних  відносин першої половини ХХ століття стало звеличення Сполучених Штатів Америки та просунення ними Великобританії з позиції домінуючої економічної, політичної та військової сили в світі. Причиною зміни світового лідера багато у чому була спричинена Першою Світовою війною. Протягом першого десятиліття після війни Сполучені Штати значно зміцнили своє лідерство багато у чому завдяки встановленню прийнятного для себе міжнародного фінансового порядку та посунення Великобританії з позиції світового банкіра.

Якщо  розглянути позиції США та Великобританії після війни, то можна зазначити, що для перших характерно зростання  позитивного сальдо зовнішньої торгівлі, надходження фінансових ресурсів у  вигляді виплати боргів, величезні  нагромаджені золоті запаси. У других же ситуація була значно складнішою: перебої  із торгівлею (навіть із власними домініонами), масове безробіття, високі борги і  невисокі (відносно боргів) золоті запаси.

Це  і визначило позиції країн  щодо подальшого розвитку світової фінансової системи. Для США більш прийнятною була система чистого золотого стандарту, регульованого тільки ринком (без  втручання держави, так як в той  час серед економістів панувала думка про спроможність «невидимої руки» конкуренції забезпечити  рівновагу на ринку) та політика «відкритих дверей», що дозволило б сильній  економіці ще більше утвердити свою гегемонію. Для Великобританії ж  більш прийнятною була золотовалютна  фінансова система, яка дозволяла  зберегти фунт стерлінгів на позиції  світової валюти, зберегти існуючі  золоті запаси та активізувати торгівлю з домініонами та рештою світу.

У 1920-х і початку 1930-х років фінансові питання не були виключною парафією банкірів і економістів. США, Великобританія і Франція активно залучали питання економіки і фінансів для досягнення політичних цілей. В дипломатії цього періоду домінують питання репарацій, воєнних боргів, майбутньої фінансової системи… Було поширеним переконання про те, що саме банкіри і бізнесмени, а не політики мають знання і гнучкість для створення майбутньої ефективної світової економіки.  Саме тому головні економічні держави-лідери світу у своїй зовнішній політиці використовували два окремі, але взаємопов’язані канали: Міністерства закордонних справ і напівнезалежні центральні банки.

Протиріччя  з фінансових питань були не єдиними  проблемами у відносинах між США  та Великобританією у 1920-х роках. Проблемними були питання щодо виключного доступу Великобританії до багатих  на нафту територій, її фактичної  монополії на торгівлю сирим каучуком. З іншого боку Великобританія наголошувала на непомірності боргових зобов’язань  перед США і неможливості виплати боргів товарами. Також у ці роки посилюється морське суперництво між державами. Посилюються амбіції США до утвердження на позиції лідера не тільки серед англомовних країн, але і у всьому світі. На це і було спрямовано створення потужного воєнно-морського і найбільшого торгового флоту.

Але незважаючи на ці розбіжності, американці і англійці мали спільну мету: відновлення  світової економіки, яке мало відбутися  через відродження зовнішньої торгівлі та, як результат, розвиток промисловості  у розвинених країнах. Обидві сторони  також поділяли думку про те, що першим кроком до відродження зруйнованої  війною економіки Європи  мала бути фінансова реконструкція, яка включала в себе врегулювання питання воєнних  боргів та репарацій, балансування бюджетів країн та встановлення у тій чи іншій формі золотого стандарту.

Протиріччя між Великобританією  та США у питанні створення  майбутньої світової фінансової системи

Обидві  держави прагнули відродити світову  економіку, але кожна бажала досягти  цієї мети на власних умовах і тими шляхами, які б найбільше відповідали  її національним інтересам. Досліджуваний  період відзначався значною економічною  нерівністю між США та Великобританією. Борг останньої першим дорівнював 4,7 млрд. дол. США, що лягало непомірним тягарем  на її бюджет (через що були встановлені  високі податки), в Англії був сплеск безробіття.

Розуміючи свою слабку позицію, британці намагалися провести міжнародну реконструкцію фінансової системи таким чином, щоб максимізувати свої сильні сторони та пом’якшити свої проблеми. Зокрема, вони прагнули прив’язати світові фінанси до Лондона, стати на чолі регулювання потоків світового капіталу і мати вплив на світові ціни. Англійці прагнули нівелювати неконкурентоспроможність своїх товарів (які мали завищену ціну) шляхом проведення «м’якої інфляції» світових цін, що сприятиме міжнародній, а особливо британській, зовнішній торгівлі. Але у цих ініціативах Великобританія зіткнулася з успішною опозицією Сполучених Штатів Америки.

Маючи зростання ресурсною бази та бум  виробництва, Сполучені Штати прагнули до реконструкції світової економіки  на засадах вільного ринку. Вони хотіли не регулювання цін і встановлення привілеїв у торгівлі, а вільної конкуренції та політики «відкритих дверей», розуміючи, що конкурентні переваги їх товарів сприятимуть витіснення будь-якого конкурента з будь-якого ринку. Окрім того, великі обсяги золотих запасів, які були накопичені в США після 1914 року створили передумови до прагнення американських лідерів до встановлення в світі чистого золотого стандарту. Це, на їх думку, мало захистити США від неконтрольованої інфляції та посилити конкуренцію. Світова економіка потребувала стійкого і потужного притоку американських інвестицій для перекриття потреби в доларах для виплати боргів. Для регулювання цього потоку, американці в основному покладалися на вільний ринок. Вони не сприймали необхідність державного втручання і були впевнені, що сам ринок, м’яко впливаючи на діяльність урядів, зможе регулювати світову економіку. 

Британці  не могли погодитись із таким планом реконструкції світової фінансової системи, бо вона могла поглибити  економічні проблеми Великобританії. Тому у Генуї в 1922 році вони відстоювали  можливість збереження важелів до державного регулювання потоків капіталу та світових цін. Можливо, вони передбачали, що повне вивільнення дії ринку  може призвести до економічної катастрофи, яка потім дістала назву Великої  Депресії.

Але адміністрація Хардінга на початку 1920-х не переймалася можливою у майбутньому депресією. Увага була сконцентрована на післявоєнному відновленні Європи (звичайно за участю американських промисловців). Тодішні міністр торгівлі Гувер і державний секретар Х’юз розробили ряд «рекомендацій», за умови виконання яких Америка допомогла б у відновленні Європи: відновлення золотого стандарту, зменшення репараційних апетитів, збалансовані бюджети, скорочення озброєнь, та головне, покладання на приватні (а не державні) позики і гарантування рівного доступу до ринків товарів та інвестицій («відкриті двері»). Вони наполягали, що прийняття цих критеріїв є невіддільною умовою будь-яких поступок у питання воєнних боргових зобов’язань. Багато із зазначеного було прийнято країнами Європи у 1924 році в рамках плану Дауеса. Але на початку 1922 року союзники на чолі з англійцями мали намір обговорити різні підходи до відновлення економіки Європи на конференції.

На союзницькій конференції, скликаній у Генуї у квітні 1922 року Ллойд Джордж запропонував план відновлення та возз’єднання європейської економіки на чолі із Лондоном, який складався із двох логічних частин. Перша частина цієї програми була спрямована на активізацію торгівлі між Росією та рештою Європи за допомогою «консорціуму закритих дверей». Друга передбачала встановлення світового стандарту обміну золота (золотовалютного стандарту).  На відміну від золотого стандарту, який пропонували США, при якому кожна країна мала тримати золоті запаси для гарантування своїх валют, британська система передбачала внесення золота на депозити до резервної країни (перш за все у банки Великобританії та США) в обмін на вексель, що вільно конвертується. Таким чином валюти країн-учасників системи були б прив’язані до золота.

Британські  фінансові лідери Норман та Хоутрі вірили, що традиційні позиції Лондона як світового банкіра не викличе занепокоєність країн-учасників системи за свої золоті запаси. Великобританія ж завдяки обміну золота на свої векселі зможе значно легше впоратися із власним дефіцитом платіжного балансу.

Широке  впровадження цього стандарту дозволило  б повернути фунт стерлінгів до довоєнного паритету з доларом на рівні 4,86, що дозволило б повернути Англії першість у світовій торгівлі і фінансах. Але сильна інфляція в Великобританії робила це дуже складним питанням, адже проведення політики дефляції національної валюти може викликати безробіття та відносне збільшення воєнного боргу Великобританії. Також впровадження золотовалютного стандарту могло б запобігти різкому падінню світових цін, яке мало б для Великобританії катастрофічні наслідки. Англійці боялися, що прийняття чистого золотого стандарту, який пропонували США призведе до конкурентної боротьби країн за золоті запаси, що призведе до збільшення ціни золота і, в свою чергу до зниження цін на товари (через збільшення купівельної спроможності золота). Тобто буде спостерігатись падіння цін на нафту (а як вже зазначалось, Великобританія мала доступ до територій видобутку нафти) та зниження конкурентоспроможності британського експорту.

Також Великобританія висловлювалась за офіційне співробітництво центральних банків держав під егідою банку Англії з метою регуляції розповсюдження золота як засобу платежу (тобто у разі дефіциту золото б заощаджувалось, а у разі надлишку розподілялося між центральним банками). Таке керівництво дозволило б Англії спрямовувати потоки американських інвестицій для досягнення стабільності світової економіки та економіки Великобританії зокрема.

Британські пропозиції в Генуї отримали загальну підтримку, але не були підтримані американцями, які формально не брали участі в конференції (США були представлені на рівні спостерігача). Як висловився голова Федерального резервного банку Нью-Йорка Бенджамін Стронг, він не хотів брати участь в конференції, де він один буде у якості кредитора, а всі інші – позичальника, і при цьому його голос матиме таку-ж силу, як і в інших. Америка віддавала перевагу двостороннім переговорам, на яких вона могла б в повній мірі використовувати свої переваги, а не бути жертвою узгодженої атаки.

Стронг та інші американські фінансисти побоювались того, що великі обсяги долара за кордоном, які були б випущені для забезпечення золотих депозитів країн-учасників золотовалютної системи, могли б послабити самостійність управління внутрішнім грошовим ринком. Неприйнятною були також думка про те, що ФРС була б лише одним з багатьох членів консорціуму центральних банків, очолюваного Банком Англії. І, нарешті, сильна економіка США з розвиненою зовнішньою торгівлею не вбачала у можливому зниженні світових цін великої загрози.

Хоча спочатку опозиція США до пропозицій Великобританії була досить пасивною (навіть було підтримано британські плани по відновленню економік Австрії та Угорщини із застосуванням золотовалютної системи та прив’язки до фунту), позиція американців стала більш радикальною під час переговорів щодо плану Дауеса, коли британці спробували пов’язати німецьку валюту з фунтом стерлінгів.

Між 1922 роком і прийняттям Великобританією золотого стандарту у 1925 році, конфлікт двох систем став життєво-важливим питанням у світових економічних відносинах. Однак до початку 1925 року стало ясно, що зусилля Великобританії по створенню блоку країн золотовалютної системи із прив’язкою до фунта зазнали невдачі. Показовим є те, що навіть деякі британські домініони виявляли більшу прихильність до долара, ніж до фунта.

У цих умовах, британські фінансисти розуміли, що Великобританія може опинитись в ізоляції, якщо сама не прийме золотий стандарт.

Повернення Великобританії та США до золотого стандарту

Повернення Великобританії до золотого стандарту передбачало необхідність відповіді на 3 взаємопов’язані питання: коли, як і за яким курсом повертатися до системи. Британці боялися, що якщо вони приймуть золотий стандарт при курсі до долара нижче за 4,86, то іноземці втратять довіру до фунта і перенесуть свій бізнес до США. На користь того, щоб збільшити курс фунта свідчило також те, що в цьому разі Великобританії буде простіше купувати товари за кордоном та сплачувати борги Америці. Питання було лише в тому, як забезпечити такий курс…

В цьому випадку було 2 можливих шлях: або жорстка дефляція в Великобританії (з усіма її непривабливими наслідками), або стимулювання інфляції в США (в результаті чого знизяться як реальний курс долара, так і його курс відносно фунта). Не дивно, що англійці схилялися саме до другого варіанта. Британський фінансист Отто Німейер пропонував план, згідно з яким інфляцію в США можна було спричинити, віддаючи воєнні борги золотом (як результат, виникне необхідність емісії грошей в США, результатом чого буде інфляція). В свою чергу інший англійський фінансист Норман вже тоді висловив сумніви щодо того, чи вистачить Великобританії сили для такого сценарію.

Цікавим на мою думку є той факт, що Стронг погодився на запуск в США інфляційних процесів. США пішли на поступки для запобігання створенню англо-німецького стерлінгового блоку та у зв’язку із об’єктивною необхідністю емісії долара для забезпечення майбутніх кредитів в рамках плана Дауеса.

Однак до осені 1924 року німецька марка була прив’язана до золота, закінчилася рецесія в США, емітовані долари були з радістю направлені американськими інвесторами за кордон. Таким чином, в США не сталося інфляції, на яку так сподівалися британські банкіри. В цій ситуації Стронг погодився на певний час притримати відсоткову ставку в США, щоб сприяти певному притоку капіталу в Великобританію аби зменшити негативні наслідки переходу на золотий стандарт. Однак довго підтримувати таку політику Стронг не міг. Таким чином майже повністю оформився перехід Великобританії до золотого стандарта у 1925 році (тобто її поразка у фінансовому суперництві із США). Окрім того, американці почали вести у Великобританії свою звичну політику: використання кредитів для досягнення своїх цілей.

У своїй подальшій політиці Великобританія могла покладатися лише на ресурси і ринки своїх домініонів для досягнення економічного розвитку. Але імперські зв’язки із колоніями і домініонами також піддавалися проникненню американців. Черчіль ще за часів свого буття колоніальним секретарем зазначав, що становлення США як морської сили дасть знак домініонам про появу нового центру англо-саксонського світу. І хоча Черчіль сподівався, що введення золотого стандарту об’єднає імперію, його ілюзіям щодо єдності імперії поклав кінець вибір Південної Африки.

В кінці 1924 року уряд Південної Африки запросив незалежну комісію на чолі з американським фінансистом Едвіном Кемерером для дослідження питання можливості і необхідності повернення до золотого стандарту незалежно від Великобританії. Не дивно, що американський фінансовий експерт порадив зав’язати прямі фінансові відносини з США без участі Англії. Зрозуміло, що тісні фінансові зв’язки із США мали породити і тісні торгівельні зв’язки. В січні 1925 року всупереч порадам британських фінансистів уряд ПАР прийняв рішення про перехід до золотого стандарта без огляду на думку Великобританії. Подібні настрої спостерігалися в Австралії та Канаді.