Іван Франко

Іван Франко народився 27 серпня 1856-го року в селі Нагуєвичі Дрогобицького  повіту у Східній Галичині, поблизу  Борислава, в родині заможного селянина-коваля Якова Франка.

Навчався  спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862–1864), потім у так званій нормальній школі при василіянському монастирі Дрогобича (1864–1867). Восени 1875-го року Франко став студентом філософського факультету Львівського університету. Під час навчання матеріальну допомогу Івану Франку надавав Омелян Партицький.

1888 року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. 1890-го року за підтримки Михайла Драгоманова Франко став співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготував для неї програму, разом з Михайлом Павликом видавав півмісячник «Народ» (1890–1895). У 1895-му, 1897-му і 1898-му роках Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту й галицького сейму, але — через виборчі маніпуляції адміністрації, провокації ідеологічних та політичних супротивників — без успіху. 1899-го року в Радикальній Партії почалась криза, Франко спільно з народовцями заснував Національно-Демократичну Партію, з якою співпрацював до 1904-го року, після чого полишив активну участь у політичному житті.

Народо́вці — суспільно-політична течія серед молодої західноукраїнської інтелігенції ліберального напрямку, що виникла в 60-х роках 19 століття у Галичині, на Буковині та Закарпатті. Народовський рух виник на ґрунті ідей національного відродження, започаткованих «Руською Трійцею» та Кирило-Мефодіївським братством, і сформувався під впливом творчості Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова.

 

Сформувалася на противагу консервативній політичній течії — москвофільству, в основі якого лежала культурна  і політична переорієнтація частини української інтелігенції, особливо духовенства, на Російську імперію.

 

Проводила культурно-освітницьку роботу, організувала Товариство імені Шевченка у Львові (1873), українські інституції «Просвіта», «Руська Бесіда» та ін.

 На громадсько-політичному відтинку  Франко довгі роки співпрацював  з Михайлом Драгомановим, цінуючи  в ньому «европейського політика».  Згодом Франко розійшовся з  Драгомановим у поглядах на  соціалізм, в питанні національної  самостійности, закидаючи йому  пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова», 1906)

 

Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість  «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

 

1908-го року  стан здоров'я Франка значно  погіршився, однак він продовжував  працювати до кінця свого життя. За останній період він написав «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910), «Студії над українськими народними піснями» (1913), здійснив багато перекладів з античних поетів. 1913-го року вся Україна святкувала сорокарічний ювілей літературної праці Франка.

Період  останнього десятиліття життя Франка — дуже складний. За розповідями  сина Андрія, «у цей період батька переслідував дух померлого дідуся, який бив  його золотим молотом по руках…»  «Протягом 14-ти днів я не міг ані  вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю» — писав Іван Франко. За таких обставин за неповний рік до смерті Франко створив 232 поетичні переклади й переспіви, обсягом близько 7000 поетичних рядків.

 

Помер Іван Франко 28 травня 1916-го року у Львові. Через два дні відбулось кількатисячне  урочисте прощання на Личаківському  цвинтарі. Спочатку письменника поховали у чужому склепі (родини Мотичинських), через 5 років домовина з прахом Франка (розпізнана з допомогою Ольги Роздольської) була перенесена в окрему могилу, відому своїм пам'ятником (споруджено 1933-го року), на якому Франко-каменяр «лупає сю скалу».

 

Русько-Українська радикальна партія

 

Русько-Українська радикальна партія-політичне угрупування, засноване 4 жовтня 1890 у Львові на базі радикальних молодіжних гуртків, що постали в Галичині в кінці 1870-х років під впливом Михайла Драгоманова.

Заснована з ініціативи Івана Франка, Михайла  Павлика, В'ячеслава Будзиновського, Євгена Левицького, Северина Даниловича, Кирила Трильовського та інших.

УРП була першою українською політичною партією європейського зразка —  з суцільною програмою, масовою  організацією і реєстрованим членством. В основу програми покладено етичний  і науковий соціалізм на демократичній  і кооперативній базі, людську  гідність для всіх і всеукраїнську єдність (соборність всіх українських земель).

 

Проголошувалася головна мета: пробудження  свідомості мас, перетворення їх на політичну  силу, з вимогами якої мусила б рахуватися австрійська влада.

 

Радикальний рух прагнув до секуляризації українського суспільного й культурного життя та поборював Українську греко-католицьку церкву й духовенство, яке тоді відігравало провідну роль в Галичині. УРП організувала селян і робітників, скликала віча по селах, закладала кооперативи (народні спілки), проголошувала гасло політичної боротьби власними силами народу, виховувала ряди діячів з селян і робітників, організувала жіноцтво. УРП мала виразно опозиційну програму до уряду та тодішніх народовців й успішно поборювала «нову еру».

На з'їзді у Львові 1895 склала під впливом Юліана Бачинського заяву про політичну самостійність українського народу. На з'їзді 1897 висунула постанову про підготову селянського страйку. У зв'язку з виборами УРП влаштувала масові селянські віча за загальне виборче право; 1895 від неї обрано 3 послів до сейму, а 1897 — 2 до віденського парламенту (Т. Окуневський, Р. Яросевич).

Розлами

Драгоманов  вважав заснування партії за передчасне, але погодився з доконаним  фактом; інтенсивно співпрацюючи в  радикальних органах, він своїм  авторитетом формував ідейне обличчя УРП. Смерть Драгоманова (1895) приспішила процес диференціації в радикальному русі, який призвів до розламів в УРП.

З 1895 в партії змагалися три течії: соціалісти-народники (драгоманівці), соціалісти-марксисти  і радикальні народовці. 1899 з партії вийшли прихильники останніх двох течій:

М. Ганкевич, Юліан Бачинський, Роман Яросевич, Семен Вітик й інші заснували  Українську соціал-демократичну партію;

Володимир Охримович, Євген Левицький, В'ячеслав  Будзиновський, Теофіл Окуневський, Іван Франко та інші створили разом з більшістю народовців Українську націонал-демократичну партію (НДП).

УРП стала  фактично партією селян. Після НДП  УРП була найсильнішою партією в  Галичині; у віденському парламенті вона мала 1911 — 5 (Л. Бачинський, В. Стефаник, К. Трильовський, М. Лагодинський, П. Лаврук), у галицькому сеймі 1913 — 6 послів. У 1900-х роках завдяки діячам УРП (зокрема К. Трильовському) створено фізкультурну організацію «Січ», а 1913 парамілітарне товариство Українські січові стрільці (УСС).

 

1899-го року в Радикальній Партії  почалась криза, Франко спільно  з народовцями заснував Національно-Демократичну  Партію, з якою співпрацював до 1904-го року, після чого полишив  активну участь у політичному  житті.

 

Українська Національно-Демократична партія (УНДП) — заснована в грудні 1899 у Львові, з ініціативи Івана Франка, Михайла Грушевського, Володимира Охримовича, В'ячеслава Будзиновського, Євгена Левицького, Теофіла Окуневського, Теодора Савойки.

 

Програма  партії містила вимоги демократизації політичного життя в Австро-Угорщині з використанням легальних парламентських засобів; рівноправ'я українського і польського населення в Галичині.; створення українського Коронного краю; запровадження прогресивного податку, захист інтересів селян (викуп великих земельних володінь і наділення селян землею).

 

Окрім того у своїй програмі партія ставила  завдання здобуття культурної, економічної  та політичної самостійності українського народу, підтримки українського руху в Російській імперії, пробудження  національної свідомості в українців Закарпаття, утворення з руської частини Галичини і Буковини однієї національної провінції з власною адміністрацією і сеймом.

 

Вищий орган  партії — Народний Комітет, який очолював Юліан Романчук.

Органом партії був тижневик "Свобода", на її політичній платформі стояли "Діло" та "Буковина".

Займала домінуюче  становище в національному житті  Галичини й Буковини, вела успішну  боротьбу з москвофільством, відіграла  важливу роль у створенні ЗУНР.

На партійному з'їзді 28 березня 1919 у Станиславові перейменована на Українську Трудову Партію.

1925 року  увійшла до Українського національного  демократичного об'єднання (УНДО).

 

Отже, Іван Якович Франко був не лише одним з найкращих письменників та публіцистів тогочасної України, а й видатним політичним діячем,який боровся з своїми однодумцями за рівноправ'я українського і польського населення в Галичині.; створення українського Коронного краю; запровадження прогресивного податку, захист інтересів селян (викуп великих земельних володінь і наділення селян землею).

Саме тому я вважаю Івана Яковича  Франка видатною постаттю історії України.