Характеристика Симона Петлюри як політичного діяча

 

 

ЗМІСТ

 ВСТУП……………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ1. Біографія Симона Петлюри ………. …………..…………………….4

РОЗДІЛ 2. Державно-політична діяльність у 1919- 1920рр…………….….…..8

ВИСНОВОК………………………………………………………………...……16

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………...19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

В С Т У П

Постать Симона Петлюри займає почесне місце в історії національно-визвольної боротьби за українську державність. Його внесок в справу національного та соціального визволення українського народу досить показний, хоч з цього приводу збереглося багато протилежних тверджень.

Він був дитям свого часу, перебував під впливом національно-визвольних ідей, які були поширені в той час, і не міг не уникнути помилок і прорахунків, а це тільки допомагало його ворогам і критикам знаходити аргументи проти нього. Інакше, мабуть, і не могло бути, бо по-різному бачилося сучасникам С.Петлюри майбутнє України та шляхи її визволення, а тому вони, в залежності від своїх політичних уподобань, або гаряче схвалювали його діяльність, або ж гостро засуджували її. Що ж стосується ворогів незалежної України, то починаючи від комуністів і закінчуючи російськими монархістами, всі вони ненавиділи Симона Петлюру, і як тільки могли паплюжили його ім'я. Тож дати повну і об'єктивну характеристику цій людині досить непросто. Для цього  потрібно не тільки детально проаналізувати весь його життєвий шлях, а й грунтовно дослідити розгляд  постаті Симона Петлюри в науковій літературі, щоб краще зрозуміти той далекий період нашої історії — інтенсивне, глибоке й складне у своїх проявах   національне  явище.

   Ім’я  Головного  Отамана  нерозривно  зв’язане  з уворенням  української  армії,  як  основної  державотворчої  сили.  Голова  Українського  Військового  комітету  Західного  фронту,  голова  Українського  Військового  Генерального  комітету,  перший  Секретар   військових  справ  Генерального  Секретаріату  -  С. Петлюра,  як  ніхто  інший,  розумів  значення  війська  для оборони  державності, - він    його  створив,  він  з  ним  і  пройшов  усім  тернистим  шляхом   перемог,  зради,  блокад  і  поразок, бо вірив:

“ЩО  УКРАЇНА,   ЯК  ДЕРЖАВА,  БУДЕ!”

РОЗДІЛ 1.Біографія Симона Петлюри

Народився Симон Васильович Петлюра 10 травня 1879 р. у Полтаві від батьків козацького роду. Початкову освіту здобув у церковно-приходській школі, а з 1895 р. вчився в духовній семінарії, де з самого початку брав участь у діяльності таємної української громади, що причинилося до виключення його з семінарії 1901 р. У 1900 р. С. Петлюра стає активним членом Української Революційної Партії (РУП) у Полтаві. Восени 1902 р. під загрозою арешту він виїхав на Кубань, де спершу вчителював, а згодом працював над архівами Кубанського війська. 1903 року був заарештований за діяльність у Чорноморській Вільній Громаді (філії РУПу) та за співробітництво з її закордонними представництвами. Звільнений з ув'язнення "на поруки" 1904 р., виїхав до Львова, тут редагував орган РУПу "Селянин". 1905 р. у зв'язку з амністією С. Петлюра повернувся до Києва.

Після перетворення РУПу в Українську Соціял-Демократичну Революційну Партію як її делегат бере участь у з'їзді галицької УСДП 1906 р. Того ж року виїжджає до Петербургу, де працює в редакції місячника соціял-демократичного напрямку "Вільна Україна". Видавничі можливості в Україні після революційних подій 1905 р. кличуть його до Києва. Тут він стає секретарем газети "Рада", а в 1907-1908 рр. - співредактором органу УСДРП "Слово". С. Петлюра був причетний також до редаґування наукового журналу "Україна".

У 1909 р. він переїжджає до Москви, де спільно з О. Саліковським від 1912 р. редаґує журнал "Украинская Жизнь", який виходив до 1917 р. В Москві С. Петлюра одружується з Ольгою Більською. В роках 1916-1917 він працював у "Союзі Земств", який допомагав фронтові, і став його уповноваженим на Західному фронті. Кипуча діяльність С. Петлюри в громадсько-політичному житті стала підготовчим етапом до подій Української Національної Революції і його чільної ролі в цих подіях.

Навесні 1917 р. С. Петлюра був призначений головою Українського Військового Комітету Західного фронту і як його делеґат взяв участь у І Всеукраїнському з'їзді в Києві (18-21 травня 1917 р.), де був обраний головою Українського Генерального Військового Комітету. З утворенням Центральної Ради у червні 1917 р. С. Петлюра став її Генеральним секретарем військових справ. Уся його енергія була спрямована тоді на створення українських збройних сил.

Восени 1917 р., не погоджуючись з напрямними в Уряді В. Винниченка, С. Петлюра вийшов з Уряду і, виїхавши на Лівобережжя, організував Гайдамацький кіш Слобідської України, який згодом під його проводом відіграв вирішальну роль в січні - лютому 1918 року в боях за Київ і у ліквідації більшовицького повстання на Арсеналі.

Після гетьманського перевороту (квітень 1918 р.) Петлюра очолив Київське Губернське Земство і Всеукраїнський Союз Земств. На цьому посту він був заарештований гетьманським урядом і після чотиримісячного ув'язнення переїхав до Білої Церкви і взяв участь у протигетьманському повстанні, після чого увійшов до складу Директорії й очолив Армію УНР як її Головний Отаман.

Після виїзду В. Винниченка за кордон С. Петлюра 11 лютого 1919 р. став Головою Директорії, вийшовши з рядів УСДРП. Він очолював збройну боротьбу Армії УНР впродовж десяти місяців за надзвичайно важких внутрішніх і зовнішніх умов, що включали і період боротьби об'єднаних армій УНР і УГА проти більшовиків і денікінців. Опинившись в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, Уряд УНР на чолі з С. Петлюрою 5 грудня 1919 р. виїхав за кордон, до Варшави, в пошуках союзника проти окупанта і червоної армії.

Армія УНР за наказом Головного Отамана пішла у перший Зимовий Похід. Після укладення "Варшавського договору" й військової конвенції з Польщею, війська УНР під проводом С. Петлюри спільно з польською армією як союзником повели наступ проти більшовиків і 7 травня 1920 р. зайняли Київ. У червні довелося об'єднаним арміям під тиском переважаючих ворожих сил відступити з Києва. Тоді С. Петлюра продовжував боротьбу з більшовиками власними силами, та після перемир'я між Польщею і совєтською Росією (жовтень 1920 р.) з'єднані Армії УНР перейшли в листопаді того року Збруч і були інтерновані в Польщі.

Спочатку С. Петлюра з Урядом перебував у Тарнові, згодом під прибраним прізвищем - у Варшаві. Після того як більшовицька влада зажадала, щоб Польща видала його більшовикам, він переїхав до Будапешту, відтак - до Відня і Женеви, а наприкінці 1924 р. - до Парижу, де керував діяльністю екзильного уряду УНР і заснував тижневик "Тризуб".

Публіцистичну працю С. Петлюра почав ще в 1902 р. в Літературному Науковому Віснику (ЛНВ) і продовжував її в редаґованих ним періодичних виданнях. Тематика його статей охоплювала різні аспекти справи національного визволення української культури ("І. Франко - поет національної чести", "Пам'яті Коцюбинського"). Його публіцистичні праці мали значний вплив на формування української національної свідомості ще в передреволюційні роки.

У Польщі він відновив свою публіцистичну діяльність, видавши в 1923 р. брошуру "Сучасна українська еміґрація і її завдання", а вже в "Тризубі" С. Петлюра писав переважно про недавні українські визвольні змагання, про становище України під більшовиками та завдання еміграції. Свої праці підписував власним прізвищем і різними псевдонімами: В. Марченко, В. Салевський, І. Рокитний, О. Ряст та криптонімами.

Із своїх принципових безкомпромісних позицій С. Петлюра ніколи не сходив ні як публіцист, ні як військовик, ні як політик. З іменем Симона Петлюри пов'язана збройна боротьба українського народу за визволення з-під ворожої окупації, за свою державність (1917-1921 рр.). Був він талановитим організатором і командувачем, який зумів згуртувати видатних і досвідчених військових і політичних діячів. Будучи Головою Директорії, виявляв у своїй діяльності щирий демократизм і гуманність та водночас був видатним політиком. Він передбачав значну роль української еміграції в боротьбі за незалежність і державність України.

Загинув С. Петлюра в Парижі на вул. Расіна 25 травня 1926 р. від семи куль більшовицького аґента Шльоми Шварцбарта, який стріляв, нібито, з помсти за жидівські погроми в Україні, хоча С. Петлюра був рішучим противником тих погромів. Похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі[5].

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. Державно-політична діяльність у 1919-1920 рр.

 

 

 

 

"...жодної орієнтації - крім

українсько-державної, у мене

не було і не буде".[6]

С.Петлюра

 

 

Oдна з найтяжчих і  буремніших сторінок історії  нашої Батьківщини - доба Визвольних  змагань українського народу  за свою державність у 1917-1920 рр. - нерозривно пов`язана у нашій свідомості з ім`ям С.Петлюри. Попри всю критику з боку деяких угруповань української політичної еміграції, попри всі наскрізь брехливі закиди більшовицької пропаганди на адресу Голови Директорії і Головного Отамана Військ УНР - ім`я С.Петлюри не переставало цікавити істориків, він був й залишається центральною постаттю для дослідників новітньої історії України та історії української політичної думки.

І це не перебільшення: С.Петлюра став символом збройної боротьби України за власну державність. Його рішуча і послідовна боротьба за рідну державу, яку він провадив, була значною мірою ускладнена вкрай несприятливою військово-політичною ситуацією для України, зокрема в кінці 1919 р. Проте, незважаючи на всі здавалось би непереможні обставини, Головний Отаман міцно тримає прапор української державності - надихаючи слабодухих і зневірених, даючи сили і впевненість всім національно-державницьким елементам українського суспільства.

Здобути державну суверенність Україні, на думку С.Петлюри, можна було тільки шляхом збройної боротьби, ціною втрат й крові. Загальновідомі слова С.Петлюри з цього приводу, проте наважимося процитувати їх ще раз: "Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров`ю. Нашої - так само. Кров`ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, ідеологічної творчості, всього того, що нація і свідомо і ірраціонально використовує для ствердження свого права на державне життя. Кров, пролита для цієї величної мети, не засихає. Тепло її все теплим буде в душі нації, все відіграватиме роль непокоючого, тривожного ферменту, що нагадує про нескінчене і кличе на продовження розпочатого."[1]

З цих рядків стає зрозумілим чітке усвідомлення С.Петлюрою нагальної необхідності розбудови національних збройних сил, його рішуча підтримка всіх тих верств українського народу, що вимагали для України сильного війська. Його величезна праця, спрямована на організацію національної армії, вражає наше уявлення тим більше, що С.Петлюра був власне цивільною людиною, талановитим журналістом і літератором, але ж ніяк ні військовим. Не маючи ніякої військової освіти, він - чи не єдиний з провідних українських політиків того часу - зумів осягнути все значення створення та подальшого зміцнення збройних сил республіки, їх ролі для оборони державності України. Саме дякуючи заходам С.Петлюри Українська Армія постала як реальна військова сила, разом з армією її Головний Отаман пройшов усім тернистим шляхом перемог, зради, блокад і поразок.

С.Петлюра залишався з армією і в часі мабуть найбільшого випробування загартованості і свідомості українського вояцтва - восени 1919 р. Як відомо, тоді Уряд і Армія УНР опинилися у надзвичайно скрутному становищі. Після перших успіхів серпневого походу об`єднаних українських армій, 31 серпня 1919 р. під тиском Добровольчої армії генерала Денікіна було залишено Київ. Несприятлива зовнішньополітична та військова ситуація, яка склалася в Україні після вимушеного відступу з Київщини українських військ, призвела до того, що Українська Армія опинилася під потрійним тиском ворожих сил (Добровольчої армії ген. А.Денікіна, більшовицьких військ і польської армії ген. Галлера) у т.зв. "трикутнику смерті". Вояки Армії УНР були вражені пошестю тифу, що призвело до зменшення чисельності українських військ до 8-10 тис. чол. Ситуація ускладнювалася також і тим, що Антанта запроваджувала проти України економічну блокаду - не дозволяючи довіз на українські терени не тільки зброї, але й ліків і медичного устаткування. Так, зокрема, була заборонена доставка в Україну одягу і санітарного майна на суму 8 мільйонів доларів, який було закуплено Урядом УНР в Американській Ліквідаційній Комісії.[2]

У кінці листопада 1919 р. становище Армії УНР ускладнилося настільки, що у перших числах грудня поляки без опору зайняли ту невелику решту території, яка ще контролювалася українським урядом. З огляду на це, 4 грудня 1919 р. С.Петлюра скликав у Чорториї військову нараду, на якій були присутні всі командири дивізій та представники уряду. Наслідком роботи цієї наради було рішення про проведення рейду Української Армії по запіллю ворога - більше відомого історії як І-й Зимовий похід Армії УНР. 5 грудня С.Петлюра відбув до Варшави для порозуміння з Польщею, а в перспективі - і з Антантою. Він сподівався, що Антанта, зокрема Франція, схвально поставиться до боротьби, яку проводив Уряд УНР проти більшовизму і допоможе Україні організувати її національну армію. Через те, що майже всі терени України були у кінці 1919 р. захоплені ворожими арміями, на думку С.Петлюри, формування українських військових з`єднань мало відбутися за кордоном, в Польщі і Румунії, з полонених, що тоді перебували в Італії та Німеччині. Він писав: "При допомозі Антанти повинно бути переведено озброєння і заосмотрення всіх зорганізованих >...< військових частин" [3], крім цього Франція повинна була впливати на уряди інших країн Антанти, щоб вони не перешкоджали доставляти в Україну закуплене УНР військове і санітарне майно.

С.Петлюра не втрачав надії розірвати блокаду Антанти, наполегливо шукаючи шляхів виходу з кризи. Він добре усвідомлював весь тягар, що прийшовся на долю України в протидії московському більшовизму, і сподівався, що ця відчайдушна боротьба українського народу проти московського панування врешті-решт примусить Антанту переглянути своє ставлення до УНР.