Олександр Довженко - основоположник українського кіномистецтва

 

              КИЇВСЬКИЙ ІНСТИТУТ БІЗНЕСУ ТА ТЕХНОЛОГІЙ

                                    ФАКУЛЬТЕТ ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ

 

 

                                              Р Е Ф Е Р А Т

              

 

          На тему: Олександр Довженко  - основоположник українського  кіномистецтва.

      

 

                                                          

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                              

 

 

 

 

                                                        КИЇВ  -    2013 рік

 

 

 

 

План:

 

 

1.Біографія

 

2. Перші  роботи

 

3. Період кінематографічного виживання. Москва.

 

4. Фільмографія

5. Нагороди та премії

 

6. Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Олександр Петрович Довженко все життя вважав (і писав), що народився 30 серпня (11 вересня) 1894 року в селі Вьюнища, яке було передмістям маленького повітового містечка Сосниці Чернігівської губернії. Допитливі біографи докопалися, що народився він напередодні, а 30 серпня — день його хрещення.

Він ріс у бідній сім'ї. Батько, Петро Семенович, мав сім десятин худородной землі, крім того, підробляв візництвом і смолокурінням. Горе гостило у родині постійно. З чотирнадцяти дітей залишилися жити тільки двоє Олександр і Параска.

Довженко закінчив парафіяльне училище, а потім Сосницьке міське училище, яке вважалося «вищим початковим». Навчався він легко. Сашку дуже подобалося читати і малювати.

Для того щоб  вступити до інституту, потрібні були гроші. Батько пішов на велику жертву, продав одну з семи десятин землі, що годувала сім'ю. У 1911 році Олександр вступає до Глухівського вчительського інституту (Чернігівська губернія). Закінчивши його в 1914 році, Довженко отримує призначення в Житомирське вище початкове училище. Перша світова війна обходить його стороною — лікарі знайшли, що у нього хворе серце.

Час був бурхливий, переломний. Довженко захоплюється націоналістичними  гаслами Семена Петлюри.

Восени 1917 року Довженко переїздить до Києва, де вступає до Комерційного інституту. Він також стає вільним слухачем на природничому факультеті університету. А коли відкривається Академія мистецтв, то Довженко вступає і туди.

Після встановлення радянської влади Довженко працює в Києві на посаді секретаря губернського відділу народної освіти, одночасно йому доручають завідування відділом мистецтв, коміссарство в Театрі імені Шевченка, організацію профспілки працівників освіти і т.д. Незабаром він переходить на дипломатичну роботу і служить у Варні та в Берліні.

У серпні 1923 року він повертається до Харкова, де працює переважно як художник, оформляючи книги та обкладинки журналів. У цей час він багато пише. Його статті з мистецтва 20-х років гострі думками і гарні за стилем.

Олександр зацікавився  новаторським театром «Березіль», став часто з'являтися за лаштунками, познайомився з Лесем Курбасом і, кажуть, мало не вирішив стати театральним режисером.

Влітку 1926 року Довженка несподівано для багатьох відправляється до Одеси, де починає вчитися кіновиробництва.

У 1928 році Довженко знімає повнометражний фільм «Звенигора», в якому химерно перепліталися епізоди української історії зі сценами Громадянської війни. «Безперечною перевагою сценарію „Звенигора“ було використання прийомів казки в композиції. Вільна, новаторська форма „Звенигори“ набагато випереджала свій час, — пише біограф Р. Соболєв. — По суті, з такою розкутістю розпоряджатися часом і простором, як це робив Довженко в 1928 році, кінематографісти наважилися лише через тридцять з гаком років». Створення «Звенигори» означало народження українського кіно як мистецтва. Пізніше режисер скаже «Я не зробив картину, а проспівав її, як птах. Мені хотілося розсунути рамки екрана, відійти від шаблонної розповідності і заговорити мовою великих узагальнень».

В 1929 році наступний фільм «Арсенал» приніс Довженку голосну, воістину світову славу. Довженко сам написав сценарій цієї картини про повстання київських робітників. «В „Арсеналі“ я в умовах тогочасної української обстановки виходив у першу чергу як політичний боєць, — говорив режисер. — Я поставив собі дві мети я в „Арсеналі“ буду громити український націоналізм і шовінізм, з іншого боку, буду поетом і співаком робітничого класу України, що здійснив соціальну революцію».

Під час роботи над «Арсеналом» Довженко познайомився з актрисою Юлією Солнцевою. Це було кохання з першого погляду. Незабаром він запропонував їй руку і серце.

Любов надихає. Довженко писав  про зйомки «Арсеналу»: «Це була творчість радісна, легка і, здавалося, бездонна. У мене була крилата душа, і розум, і серце. Все гармонійно поєднувалася в мені, і творчість моє радувало людей. І сам я радував людей своїм виглядом і характером». Ейзенштейн розповідав, як він, Пудовкін і Довженко втрьох відзначали вихід «Арсеналу» пили мінеральну воду, їли бутерброди і розмовляли. Між іншим розподілили ролі великих художників минулого: Ейзенштейну, звичайно, випала роль Леонардо да Вінчі, Пудовкіну — Рафаеля, а Довженку — Мікеланджело ...

Український режисер був  захоплений сучасної темою. Він створює  «Землю» (1929) — поетичний гімн перетворенню радянського села. «Земля» знімалася у великому селі Яреськи, розташованому на річці Псел. Майже всі в знімальній групі Довженка були не тільки його однодумцями, але й знавцями народного життя. Кажуть, що після закінчення зйомок жителі Яресьок запропонували режисерові стати головою організованого ними колгоспу. Картина виявилася настільки незвичайним за формою твором, що багато хто просто не зрозуміли її. Більше того, прозвучали звинувачення в недостатньому показі ролі компартії, в неточності політичних оцінок. Пролетарський поет Дем'ян Бідний зустрів вихід «Землі» їдким фейлетоном «Філософи», назвавши її «контрреволюційної, паскудної» картиною. «Я був так вражений цим фейлетоном, — напише Довженко в „Автобіографії“, — мені було так соромно ходити по вулицях Москви, що я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психологічна травма».

З червня по вересень 1930 року Олександр Довженко разом з Данилом Демуцьким та Юлією Солнцевою перебуває у Чехословаччині, Німеччині, Англії та Франції. У Празі директори кінотеатрів визнали його фільми занадто революційними та занадто мистецькими. У Берліні Довженко думав про постсинхронізацію «Землі», але марно. У Парижі йому пропонують поставити фільм, а у Лондоні Довженко веде розмову вже про телебачення.

Повернувшись, він пропонує керівництву «Українфільму» сценарій про трагедію Умберто Нобіле та Руала Амундсена, але отримує відмову. Щоб мати можливість працювати далі Довженко погоджується «сплатити данину» і знімає фільм про будівництво греблі Дніпрогесу — «Іван» (перший звуковий фільм) — який має підтвердити незворотний шлях індустріалізації.

Сценарій він  пише з гіркотою та нашвидкуруч — за 11 днів, але сам майже не знімає його, доручаючи робити це асистентці та дружині Юлії Солнцевій. Зацькований, зарахований до націоналістів-реакціонерів, без підтримки колишніх однодумців, усунутий з посади на кафедрі Державного кінематографічного інституту у Києві, Довженко повинен був закінчити свою працю до жовтневих свят 1932 року. Але фільм був приречений на провал. Перебільшене захоплення працею, піднесення машин, на фоні яких люди виглядали лише статистами, перетворюють цей фільм на суцільний блеф. Насправді Дніпрогес будували ремісничими способами 10 тисяч робітників, які, уникаючи голоду в селі, влаштувалися землекопами. Перший звуковий фільм Довженка, знятий не дуже якісною технікою, загалом лишився недосконалим.

Довженко завжди жалкуватиме  з приводу цього свого твору, розуміючи, що знімав його у часи агітпропівської  плутанини. Та попри все, документальні кадри цього будівництва залишаються свідками епохи.

Після цієї жертви на «вівтар  індустріалізації», колесо знищення «українського  буржуазного націоналізму» тільки набирає обертів. Після фільму «Іван» батьків Довженка виганяють з  колгоспу (за доносами його батька характеризують як активного церковника, націоналіста, «хлібороба-власника»), а стеження за сином посилюється.

Відчуваючи подих у  спину ідеологів майбутніх репресій, Довженко шукає порятунку.

У 1934 році він опиняється у Москві. За його власними словами, він пише листа Сталіну з проханням «захистити його і допомогти творчо розвиватися». Але й відомо також, що існувала цидулка одного з впливових шефів агітпропу у ЦК, яка, за наказом Сталіна, викликала Довженка до Москви навесні 1933 року, бо генсек не міг дозволити Довженку працювати в Україні під час Голодомору. Історія спілкування Довженка з «вождем народів» — особлива сторінка в житті митця. Сталін зробив Довженка своєрідним «сповідником» і часто викликав посеред ночі, щоби прогулятися по Москві й «поговорити по душах».

У 1935 році на замовлення Сталіна Довженко знімає стрічку «Аероград» про нове місто, яке виростає серед тундри, про прекрасне та світле майбутнє чукчів. Для визначення місць натурних зйомок Довженко вирушає у експедицію на Далекий Схід, у сибірську тайгу. Із серпня по жовтень 1934 року у регіоні від Владивостока до Хабаровська тривали зйомки. Вперше зустрівшись з неукраїнським краєвидом, Довженко знаходить тут простір безмежної поетики і накреслює сценарій фільму, що ніколи не побачить світу: «Загублений і віднайдений рай». «Аероград» же стане синтезом уяви та мрії про нові міста Сибіру, які мали стати форпостами оборони Східного Сибіру від шпигунів та іноземного вторгнення на територію СРСР. З виходом фільму на екрани Довженко визнав себе співцем сучасності.

За «Аероградом» йде «Щорс», що був знятий на вимогу Сталіна (під час вручення ордена Леніна за «Аероград» тиран дає зрозуміти Довженку, що той «заборгував» «українського Чапаєва»). У цей час Довженко мріяв попрацювати над «Тарасом Бульбою», але зрозуміло, що наказ генсека він не міг зігнорувати. Сценарій, побудований за маршрутами боїв Миколи Щорса, Олександр Довженко пише 11 місяців, має багато листів від учасників боїв та соратників Щорса, відвідує архіви та історичні музеї. Сценарій весь час перероблявся, Довженко жертвував історичною правдою раз по разу, розуміючи, що її у цьому фільмі бути не може. Велика данина більшовицькій революції — замовчування смерті Щорса. І хоча зйомки Довженко почав у 1937 році (до отримання офіційного визнання сценарію), закінчив його лише у 1939 тому, що саме у ті часи тривали винищення «троцькістів», які раніше вважалися героями громадянської війни (зокрема, Якір, Тухачевський). Проби фільму систематично направляли Сталіну у Москву, і у залежності від волі вождя деякі епізоди Довженко змушений був переробляти по 5-6 разів.

При зйомках «Щорса» Довженко-режисер вдається до цікавого ходу — ставить більшовицький фільм на суто українському тлі (зйомки проходили у Чернігові та навколишніх селах). Фільм, сповнений народними піснями та танцями, місцевими звичаями, думами, набуває національного забарвлення. Російська та українська мови там органічно поєднані. Водночас це був гімн більшовицькій міфології та героїзму, заключний акт більшовицької саги, розпочатої Довженком у «Арсеналі».

1 травня 1939 року одночасно у Москві та Києві виходить фільм на великі екрани і за перший тиждень його дивиться близько 31-го мільйона глядачів.

У 1939 році Олександра Довженка викликають до Києва, щоб організувати експедицію кінематографістів до Західної України та Західної Білорусі. Впродовж двох місяців Довженко мандрує західними землями. В результаті з'являється історична хроніка «Визволення», що супроводжується різким політичним коментарем. У хроніці Олександр Довженко показує щойно визволений від польського ярма народ, але народ багатий та цивілізований, в якому живе дух свободи, що його важко приховати від камери. «Визволення» демонструють 11 вересня 1940 року, після чого фільм швидко зникає з екранів.

Останні роки життя  Довженко буде перебувати ніби у «вавилонському полоні» — він зняв лише один повнометражний художній фільм «Мічурін» за власною п'єсою «Життя в цвіту», та й той на замовлення Сталіна. Поновлений на посаді на кіностудії «Мосфільм» із серпня 1945-го, Довженко відтворює біографію вченого, до якої включає зашифровані моменти власної біографії. «Мічурін», знятий у 1949-му, звучить як відновлений гімн природі, як спільне бачення вченого і режисера на перетворення землі на величезний сад. Це останній твір, закінчений за життя автора. Проекти «Золоті ворота» та «Тарас Бульба» так і не будуть втілені.Багаторічна туга за рідною землею позначилась на моральному стані Довженка, він рветься до України, але марно, туди він має право їздити у відрядження, а ось жити має у Москві.

У 1954-му на II з'їзді радянських письменників Довженко скаржиться на знецінення фаху сценариста, у 1955 під час робочої зустрічі говорить про наслідки малокартиння останніх десяти років, від яких потерпає кінопромисловість. У цей час Довженко перший намагається в законний спосіб протистояти свавіллю в царині культури. Він відкрито висловлює стривоженість тиском, який чиниться на інтелектуальну та художню творчість, на молодих початківців у кіно, жалкує, що соцреалізм став усеохопним. Ця стривоженість почута та підхоплена молодими режисерами, внаслідок чого починається нова хвиля молодого кіно, що прагне порвати з традиційним кіно та штампами соцреалізму («Тривожна молодість» О.Алова і В.Наумова, «Над Черемошем» Г.Крикуна, «Андрієш» Я.Базеляна та С.Параджанова).