Украинская драмма

 

Мораліте (від лат. moralic – моральний) – повчальна алегорична драма, поширена в Західній Європі у ХУ–ХУІ ст. На Україну прийшла із розвитком шкільного театру з кінця ХУІ–поч.ХУІІ ст. і проіснувала аж до половини ХУІІІ ст. як різновид шкільної драми.

П’єси цього жанру виставлялися на шкільній сцені на масницю. Вони закликали до медитацій про саме життя, нагадували про неминучість розплати за гріхи, відображали загальні закони світопорядку, повторюючи його структуру, будувалися на схематизованих взаємовідносинах людини з світом, що проходила, як правило, від колиски до могили, одночасно прямувала до раю, якщо грішила. Герой мораліте пасивний. За нього борються сили добра і зла і він відчуває на собі їхній вплив. Ця боротьба демонструється співвідношенням алегоричних образів, що уособлювали його вади і доброчесності. Людина сама нічого не вирішує, не здатна втручатися в боротьбу пристрастей.

Елементи мораліте впліталися майже в усі п’єси, що ставилися у шкільному театрі. Вони були наявні в містеріях, міраклях, історичних драмах. Але найбільшою мірою збережено структуру мораліте у п’єсі Георгія Кониського „Воскресеніє мертвих”, Сюжет твору побудовано на протиставленні двох героїв Гіпомена (праведника) та Діоктити (грішника), що показані в житті і смерті. Подібно до „Воскресіння мертвих” побудовано „Трагікомедію о награжденіи в сем свЂтЂ пріисканных дЂл мзды в будущей жизни вЂчной” Варласама Лащевського, у третій яві в якій протиставлені дві сестри, праведниця і грішниця, а також алегоричні фігури – Церква і Світ.

Містерія (від гр.mysterion – таїнство, таємний релігійний обряд на честь якогось божества) – релігійна драма, що виникла на основі літургійного дійства. В основу містерії різдвяної на великодньої покладено біблійні сюжети. Виникнувши в 13 ст., вона розповсюдилась у 14–15 ст. в Італії, Англії, Німеччині, Нідерландах, Франції великомасштабними видовищами. Містерії інсценізували народження, смерть і воскресіння Христа. Ці три події християнської історії були їх композиційними центрами. Навколо центральних подій компонувались безліч інших євангельських епізодів (про прикликання апостолів, про вилікування розслабленого, про зцілення німого, про тайну вечерю). Містерія успадкована Київським шкільним театром від середньовіччя. Традиційними містеріями були „Слово про збурення пекла”, „ДЂйствіє на Рождество Христово”, „Торжество Єстества ЧеловЂческого”, „Царство Натури Людскои”, „Мудрость предвЂчная”, „Властотворный образ ЧеловЂколюбія Божія”. У них автори, звичайно, дотримувалися композиції середньовічного типу із притаманним їй неквапливим розгортанням подій, довільно розміщених. Виділявся також центральний епізод і підпорядковували йому всі інші. Активно використовувалась у містеріях алегорія, заміна містеріальних персонажів алегоричними постатями при збереженні містеріальної послідовності. У „Торжестві Єстества ЧеловЂческого”, наприклад , Адам і Єва перетворюються на постаті Відчаю, Плачу; Сатану замінюють фігури Лакомства, Нестримності і т.д. Містеріальний сюжет міг замінятися в окремих випадках не тільки біблійними, а й світськими , зокрема історичними.[6, 32-33]

У міраклях опрацьовувалися агіографічні сюжети – житія святих, легенди про їх чудеса, подвиги, терпіння за віру Христову.

Відомою є Драма про Олексія, чоловіка божого (написана у 1673 р.) і поставлена в Києві на честь царя Олексія Михайловича в день його іменин. Джерелом послужила легенда про Олексія чоловіка божого (з „Мінології” Василя) маємо фактичні фіксації певного сюжету. Ця драма складалася з 2 дій. Зміст. – Протиборство в душі Олексія. Архангел Рафаїл, покровитель шлюбів, незадоволений тим, що багато молодих людей стали байдужими до шлюбів. А Гавриїл вихваляє безшлюбність.

Інтермедії. Вони з’являються разом з декламаціями, діалогами, шкільними драмами. Вони теж виникли у зв’язку з розвитком цього жанру в польській літературі і споріднені з аналогічними явищами світової літератури – італійською комедією масок, англійськими інтермедіями, але за змістом є відображенням життя і побуту українського народу, написані, як правило, розмовною українською мовою, широко використовували місцеві фольклорні сюжети, мотиви, образи.

 

2.3  Хор та інтермедія  у шкільній драмі

 

У XVII—XVIII ст. у руслі української шкільної драми виникли і розвивались інтермедії, побутові гумористичні сценки, які вставляють в антрактах. Українські інтермедії користувались особливою популярністю серед народу. Авторами і виконавцями виступали переважно школярі, а також студенти Київської академії та мандрівні дяки. До нашого часу дійшло понад 40 інтермедій.

Найвідомішими з українських інтермедій є інтермедії "Продав кота в мішку" і "Найкращий сон", які мають високий драматично-художній рівень, написані народною мо­вою, а сюжети взяті зі староукраїнського фольклору.

Щоб зрозуміти роль інтермедій в структурі української шкільної драми, варто пильніше розглянути функції хору, який також часто був своєрідною вставкой в спільних виставах.

Інтермедія була своєрідним відпочинком від основної драми, інтермедії спрощували й витлумачували алегоричний зміст серйозної драми. На противагу шкільній, схоластичній драмі інтермедію називали ближчою до народу, прямою попередницею побутової драми.

Інтермедія, чи інтерлюдія мала різні функції: музична інтерлюдія ілюструвала чи варіювала тональність пьєси, супроводжувала зміни декорацій і обстановки; інтермедія, або дивертисмент - це хор, балет і сайнет що також мали окреме смислове й емоційне навантаження.[4, 58]

Українська драма ХVII-ХVIII ст. майже ніколи не відгукувалася на злободенні проблеми: траплялися лише натяки на російсько-турецьку війну тощо. Це можна пояснити тим, шо шкільний театр частіше виконував роль унаочнення знань. Певні зміни сталися після появи перших зразків історичної драми. Очевидно, те, що могло обговорюватись у дуже вузьких елітарних колах, виповідалося в інтермедії устами простолюдина, слуги, "блазня". Про це читаємо в І. Франка: 'Симпатії і антискмпатії народні виявлялися тут вповні, в жартівливій формі порушувано не раз найтяжчі рани народного життя: притиски з боку панів, нещастя релігійних роздорів і т. ін."  Очевидно, за відсутністю представників низів у самій драмі роль "колективного персонажа" або "народного тла" виконувала інтермедія. Саме через це інтермедію не слід відокремлювати від "серйозної" драми.[9]

Інтермедії подають відомості про українців та населення України ХVII-ХVIII ст., про міжконфесійні проблеми тощо. Скажімо, саме за цими мініатюрами можна простежити складні стосунки між українцями й росіянами.

 

2.4 Особливості української  шкільної драми у другій половині XVII –ХVIII ст.-тя

XVIII ст.

 

 

Шкільна драма ХVII-ХVIII ст. як складова частина навчального процесу допомагала студентом закріпити знання, одержані на лекціях, шліфувала ораторську майстерність майбутніх священників то викладачів духовних шкіл. У зв`язку з цим театральне дійство було важливим засобом пропаганди слова Божого через інсценізації сюжетів Святого Письма. Тому визначальною особливістю вистав ХVII-ХVIII ст. залишалося постійне дублювання виголошеним словом /текстом/ самої сценічної дії.

Основою української вистави ХVII-ХVIII ст. часто було слово, а не дія. Узрівання через мову, а не через акторську гру - ось формула українського шкільного спектакля. Виконавці виходять на сцену швидше не для гри, а для розсудження. І все ж поступово в шкільній виставі перемагала театральне гра в нинішньому його розумінні. [1, 231]

Цікаві свідчення про можливості театрального дійства ХVII ст. маємо у листі прусських акторів до Івана Мазепи. Про свої вміння вони писали 1695 р.: Уміємо ми на інструментах грати, комедії виправляти; є у нас і чарівна ліхтарня, якою можемо виявити щось достойне подиву, тобто людську тінь чи образ чийсь на білій стіні чи на обрусі, з"явлений різними кольорами так, що навряд чи й маляр штукою своєю ліпше зміг би написати. Вміємо ми з великою майстерністю виробляти сукном на полотні коберці, також один із нас добре вміє танцювати різні танці й перекидатися".

Шкільна драма як вистава була надзвичайним для то часу видовищем. Використовувалися різні хитромудрі засоби, аби вразити глядача, захопити його сценічною дією. Крім використання високо поетичного тексту, що вже само по собі було неординарним, залучалися музика, співи та різноманітні театральні “спец ефекти”: під час дії у відповідних місцях відтворювалися громи, блискавки, луна, стогони грішників у пеклі, голоси янголів з небес, навіть землетрус і польоти в повітрі тощо. Викликали подив сяяння планет і зірок, змій, що дихав полум’ям, хвилююче море з потопаючим кораблем, кит, який ковтає Іону, а потім, за сюжетом, викидає його на берег. Ці ефектні сцени потребували й відповідних декорацій. Серед п’єс, багатих на видовища, – “Олексій, чоловік Божий”, “Дійство на Страсті Христові”, “Свобода от віков вожделенної Натури Людської”.[8, 115]

Звичайно, перелічені складні й ефектні сцени трапляються не в усіх шкільних драмах. Цінним є вже те, шо вони взагалі існують. Але навіть їх нечисленність і винятковість піднімає рівень вистави ХVII-ХVIII ст., віддаляє її від звичайної декламації чи діалогу, перетворюючи на динамічне, жваве, яскраве видовище, в якому з усією повнотою висвітлюється мистецтво драматурга, акторська гра, місце художника і талант механіків та теслярів, які виготовляють сценічне обладнання і декорації.

Автори шкільних драм ХVII-ХVIII ст. досить часто зверталися до аудиторії, шукаючи розуміння, співчуття, сприйняття зіграних сцен.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІІ. Шкільна драма як чинник формування оперного мистецтва в Україні

 

Українське оперне мистецтво пройшло складний шлях свого становлення і значне місце у його розвитку займає шкільна драма.

Як вже зазначалося, одним із жанрів шкільної драми була трагедокомедія (за Ф. Прокоповичем) – жанр, що поєднував у собі сюжет з біблійної історії, та інтермедії – замальовки з народного життя. Біблійний сюжет виголошувався “високим” риторичним стилем. Інтермедії, насичені різноманітними народними образами, які найчастіше виступають в історичному (лях, турок, жид) або соціальному (селянин, пан, міщанин, дяк) вбранні, завжди виголошувалися “низьким” стилем риторики.

Літературна мова шкільних драм значно відрізнялась від звичайного розмовного мовлення. Виконувати такі віршовані драми треба було наспів, з пафосом і відповідною жестикуляцією та мімікою. Декламація була надто неприродною.

Безумовно, шкільна драма потребувала спеціально навченого актора, який би знався на дикції, жестикуляції, сценічному русі та театральних позах. Тому і виконували її “спудеї” Академії, де цьому навчали у курсах риторики.

Певна річ, слово мало величезне значення у створенні образу того чи іншого персонажу вистави. Але деякі додаткові елементи допомагали впізнаванню образів, поглиблювали їхню психологічну характеристику. Відповідально ставилися в шкільному театрі до костюмів персонажів, адже “по одежі зустрічають”, тобто впізнають. Так, Л. Софронова зазначає, що “виконавці шкільних драм, щоб виявити психологічні стани персонажів, зміну орієнтирів духовного світу, змінюють одяг” (“Олексій, чоловік Божий”, “Торжество Єстества Чолові-чєского”, “Ужасная измена сластолюбиваго житія”) [8, 259].

У шкільному театрі майже не користувалися гримом (за винятком “екзотичних” персонажів – дітей “аравійстіх” або “муринчиків”). Міміка була невиразною: найчастіше вона обмежувалася “воздєванієм очес горє”. Таким чином, засоби перевтілення, якими користувалися актори, – це, насамперед, костюм, а також дуже нерозвинені міміка і грим. Жестикуляція посідала значніше місце, хоча дуже різноманітними жести акторів не були (відчай, радість, смирення, гнів). За допомогою жестів персонажі спілкувалися між собою і виказували почуття.

Для більшої впізнаності герої драми виступали з притаманними їм атрибутами. Так, алегоричні персонажі виходили на сцену з якорем (Надія), масля-ничною гілкою (Мир), терезами і мечем (Правосуддя), пальмовою гілкою (Милість Божа). З атрибутами влади виступав Цар (скіпетр, держава, вінець,Престол). Язичницьких жерців впізнавали по своєрідних кадилах, багачів – по гаманцях, п’яниць – по пляшках, музикантів – по інструментах. Безумовно, атрибутика мала умовний характер. Її головне завдання – допомогти персонажам бути впізнаними.

Проте найсуттєвішу роль з мистецтв, що поєдналися у шкільній виставі, відігравала музика. Від свого початку шкільний театр був театром музичним. Залученню музики до театральної дії сприяли дидактичні цілі, адже музиці в навчальних закладах того часу приділяли неабияку увагу. В колегіях і Академії вивчали музичний супровід Служби Божої, партесний і монодійний спів, гру на музичних інструментах.

Музика супроводжувала дії як позитивних персонажів (царі Давид, Соломон), так і негативних (Ірод, Сенатори, Жеривол). Залучалась також добре знана акторами і глядачами церковна музика (“Христос воскресе із мертвих”, “Слава в вишніх Богу”, “Свят, свят, свят, Господь Саваоф”, “Святий Боже, Святий Крєпкій”, “Многая лєта”, “Аллелуйя”). Широко використовувалися канти “Ангел пастирем вести”, “Весь мир нинє веселится, веселися: Христос Спаситель родися”. Значне місце музика посідала в п’єсах “Різдвяна” і “Успенська” драми Д. Туптала, “Дійствіє на Різдво Христове”, “Трагедокомедія” С. Ляскоронського.

Музичний інструментарій складався з лютні, цівниці, гуслів, тимпанів, арф, свирілів, цимбалів, скрипок, кобз.

З викладеного зрозуміло, що музика у постановках шкільних драм посідає чільне місце. Особливо це стосується хорів і музичного супроводу. Хори виконували роль коментатора подій, а також висловлювали етичні міркування. Автори драм, зокрема Ф. Прокопович та його послідовники, розуміли, що музика і спів у шкільній драмі мають велике виражальне значення. Жодна шкільна драма не обходилася без хорів. Прикладом може слугувати твір Л. Горки “Іосиф Патріарха”, кожну дію якого завершував великий хор. Отже, функція хору була настільки важливою в драматургії шкільної драми, що він виконував роль допоміжного персонажа. Дослідниця історії шкільної драми Л. П. Корній відзначала, що “хори в українській шкільній драмі виконували такі функції: роз’яснювально-коментуючу, засуджувальну, співчувально-оплакувальну, панегіричну, віщувальну, розважальну, морально-дидактичну” [4, 264].

Крім хорів вирізнялися й сольні виступи героїв драми. В цьому випадку музика повинна була віддзеркалювати почуття дійових осіб. Хорові та сольні виступи присутні також у трагедокомедії Г. Щербацького “Фотій” та п’єсі Г. Кониського “Воскресеніє мертвих”. У багатьох шкільних драмах виконувалися пісні й танці, зокрема в п’єсі М. Довгалевського “Коміческоє дійствіє” були задіяні вокальні та інструментальні ансамблі. Саме в цій виставі музичні номери (хоровий пролог, інтермедії та епілог з кантами) перевищували поетичний текст, і саме вони і приваблювали публіку. Спираючись на попередні дослідження та архівні джерела, можна дійти висновку, що “Коміческоє дійствіє” було передвісником появи комедії в українському музичному театрі.