Творчість Василя Стуса

 

 

Творчість Василя Стуса

 

Виконувала роботу 
учениця 11 класу  
Опитненської загальноосвітньої школи  
I-III ступенів  
Мороз Катерина

 

 

Василь Семенович Стус —

український поет, перекладач, прозаїк, літерату

рознавець,правозахисник. Один із 

найактивніших представників українського культурного 

руху шістдесятників. Герой України.

За власні переконання в необхідності української 

культурної автономії творчість Василя Стуса була 

заборонена радянською владою, а сам поет був на 12

років позбавлений волі.

 

 

Манера письма Василя Стуса гармонійно поєднала 

українську традицію із найкращими зразками світової — 

особливо, європейської спадщини. Так, в студентські 

роки поет захоплювався Рильським, Верхарном.

Згодом, у 60-их, був Пастернак і «необачно велика

любов до нього», від якої «звільнився — тільки десь

1965–1966 рр.» («Двоє слів читачеві»). З часом, до

поета приходять екзистенціалісти, у філософії яких 

Стуса зокрема приваблювала ідея «свободи життєвого 

шляху». Василь Семенович називає Камю серед своїх 

улюблених письменників.

 

 

Наведена цитата виявляє також інші характерні особливості творчості поета — «розривні» рядки з переносами, влучна, невимушена рима.

 

Скільки в небі шамотіння

снігопаду!

Снігопаду шамотіння скільки в

небі!

В високості необлі-

таній кружляє проміж ві-

ттями єдине шамоті-

ння безбережне.

 

 

Усе життя поет використовував свій широкий арсенал

поетичних засобів винятково різнобічно; жоден період не

виокремлює певний інструмент як важливіший. Втім, у

листах до рідних останніх років Стус висловлював думку про те, що

йому «не личить римувати» — мовляв, це дитячі забавки. З цим

певною мірою узгоджуються свідчення очевидців про те, що остання,

втрачена збірка «Птах душі» майже цілком була написана верлібром.

У листах до рідних (від 1.08.1982.) зустрічаємо також нарікання

на Рільке, якого поет тривалий час високо цінував: «пізній Рільке,

тут „алмазний хміль душі“ змінився на кристали роздумів — і то

такі втрати, такі знахідки. Здається, трохи він мені вже стає

докучливий — Рільке. Надто вже він безплотний, надто — не від

життя, сказав би я ще — грішний чистотою своєю в світі по

страшній війні 1914-18 р., про яку йому не ходило, здається». Іншу

літературну любов — Ґете, Стус проніс через усе життя.

 

 

Збірка поезій «Зимові дерева», що так і не була видрукувана в Україні, «мала звучати як символічне означення стану нашої духовності: замороженість, завмерлість, але й уперте протистояння зимі та назбирування сил для весняного пробудження». У ній окреслилися основні три мотиви, які стануть характерними і для подальшої творчості митця: інтимна лірика; «переживання своєї національної сутності», «при­четності до національної долі», «навдивовижу інтимне і водночас пророче переживання жертовності задля України», «відчуття історичної скривдженості України» , а також мотив «гротескного бачення і саркастичної інтерпретації буденного низького існування, того, що ми нині звемо бездуховністю, а тоді сприймали як вияви міщанства, обивательщини».

 

 

Збірка «Зимові дерева» побачила світ 1970 року за

кордоном, у Брю­сселі.

«Зимові дерева» — це щемливий біль про

долю свого по­коління, свого краю, провісницьке

визначення своєї невтішної долі в розбурханому

суспільстві нівеляції особистості:

Моє ж досьє велике, як майбутнє.

Напевно, пропустив котрийсь із трутнів.

Із тих, що білий світ мені окрали,

Окравши край, окрали спокій мій.

(«Не можу я без посмішки Івана...»)

У ситуації розгортання наступу на будь-які вияви

демократії поета дратує пасивність правдолюбів.

Поетичне слово виявляє безкомпромісність і

несхитність В. Стуса, що підтвердиться усім його 

подальшим життям.

Сидять по шпорах всі мужі хоробрі,

Всі правдолюби, чорт би вас побрав.

(«Не можу я без посмішки Івана...»)

 

 

 

 

Наступну збірку поет називає «Веселий цвинтар», в якій

посилюють­ся гротескові мотиви, що зумовлюється погіршенням 

громадського і твор­чого становища поета, а також духовною і 

політичною ситуацією в Ук­раїні. Під час арешту ця збірка була

конфіскована. Із сорока двох віршів кілька автор відновив по

пам'яті, і вони згодом увійшли до збірки «Свіча в свічаді», виданій

1977 р. за кордоном видавництвом «Сучасність». До книжки

увійшли також вірші із збірки «Зимові дерева», про які сказано у

вироку суду, що вони мають «наклепницький зміст» (зокрема, «Не

можу я без посмішки Івана...», «Звіром вити, горілку пити...», «Отак

живу: як мавпа серед мавп...», «Балухаті мистецтвознавці!..»,

«Який це час?..», «У Мар'їнці стоять кукурудзи...» та інші), а також

вірші, написані в ув'язненні, і переклади німецьких поетів — Рагеля

Фарнгагена (1771 — 1833) та Райнера Марія Рільке (1875—1926).

 

 

Тематичне спрямування поезій Василя Стуса дуже

влучно визначив І. Дзюба: «Говорячи про ті чи інші

мотиви Стусової поезії, слід пам'ятати про умовність їх

виокремлення. Власне, всі вони поєднуються в ній у

загальну картину. Поезія ця в принципі непрограмована,

нетематична.

Або, інакше кажучи, вона вся на одну «тему»: поетове

самопочуття, стан його «я».

Причому це самопочуття викликане максималістськими

оцінками насамперед самого себе, самоаналізом, відчуттям

трагізму самоусвідом­лення, що нерозривно поєднується з

відчуттям трагізму національного. У вірші, присвяченому Аллі

Горській, читаємо:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай!

У чорній стужі сонце України...

Переживання під враженням трагічної смерті художниці

ведуть поета до узагальнення про незмірні втрати і

водночас безсмертні.

У білій стужі білих голосінь

ці ґрона болю, що падуть в глибінь,

безсмертною бідою окошились.

Образ болю у поезії Стуса домінуючий, як і в його долі.

Болю за себе, за своє покоління, за скривджену Україну!