Анализ дневника Тараса Шевченка

Щоденник (1857-08)

5 [серпня]. У пятій  годині ввечері прибув я на  хисткому рибальському човні  до міста Астрахані. Усе це так несподівано і так швидко сталось, що я ледве вірю тому, що сталося. Немов у сні пригадую тепер прогулянку мою до балки з Андрієм Обеременком, після якої другого дня, себто 31 липня, Іраклій Олександрович раптом погодився дати мені перепустку до Петербурґу. Другого ж дня він додержав свого слова, а третього, себто 2 серпня, в девятій годині ввечері я покинув Новопетровський форт і після трьохденної щасливої плавби морем і однією з численних проток Волги прибув до Астрахані.

6 [серпня]. Астрахань  — це острів, оточений одною  з проток Волги, перерізаний рядом  смердючих болот, що називаються  річкою Кутумом, та каналом, нічим за річку Кутум не ліпшим. Півострів цей оточений густим лісом щогол і обставлений мальовничими бідними хатками та сірими, дуже немальовничими, деревяними будиночками з мезонінами, неподібними до хаток тому тілько, що з них виглядають моряки та взагалі офіційні обличчя. Всю цю величезну безладну сіру купу сміття вінчають зубчасті білі стіни Кремлю і стрункий, пишний, з пятьма банями собор московської архітектури XVII століття. Отаке то місто Астрахань. Але не таким воно мені уявлялося, коли я, підпливаючи до Бірючої Коси (головна застава в гирлах Волги), побачив сотні, щоправда бридких, кораблів, навантажених здебільшого хлібом; мені уявлялась Венеція часів Дожів, а виявилось — гора мишу привела. А доплив Волги, що оточує Астрахань і сполучується з Каспійським морем, глибиною й шириною перед Босфором не поступиться. Але протока ця оминає не Золотий Ріг, а величезну купу смердючого гною. Де ж причина цього убожества (зовнішнього) й огидного бруду (теж зовнішнього та, мабуть, і внутрішнього)? Де ця причина? Чи в вірмено-татарсько-калмицькому населенні, чи в якій іншій політично-економічній спружині? Останнє правдивіше; тому правдивіше, що й інші наші ґуберніяльні міста нічим не кращі за Астрахань, з вийнятком Риґи.

З численних приватних пароплавів тепер, через Макаріївський ярмарок, в Астрахані немає ні одного. Пароплав “Меркурій” вернеться до Астрахані не раніше 15 серпня, а коло 20 серпня навантажиться та попливе до Рибінського й довезе мене до Нижнього. А покищо мимохіть роблюся оглядачем цього вельми брудного міста.

7 [серпня]. От тобі  й Астрахань! От тобі й портове  місто! Жадного трахтиру, де можна  було б хоч якнебудь пообідати, а про помешкання в готелі  нема що й казати. Зайшов сьогодні  до одного з так званих готелів  на Косі Герап (на астраханському  “Золотому Розі”), загадав чогонебудь  зїсти, і замурзаний, верткий прислужник  відповів мені, що все, що замовите, все є, крім чаю. А в дійсності виявилось, що нічого нема, крім чаю, — навіть звичайної юшки. Це в Астрахані, — в місті, що половину величезного російського царства годує осятриною! І коли б не приїхав сюди у службових справах за два місяці передо мною плац-адютант Новопетровського форту Бурцев, то мені довелося б ночувати коли не на вулиці, то в калмицькій кибітці. Вони тут не чистіші за брудні хатки, але гостинніші. Спасибі Бурцеву, він дав мені притулок і нагодував у цьому негостинному улусі.

8 [серпня]. На людину, що ниділа, як я, сім літ у  голій пустині, кожне, навіть богоспасаєме  місто Бєлєбєй (найнікчемніше містечко оренбурзької ґубернії), повинно було б зробити приємне вражіння. Зо мною сталося не так. Виходить, я ще не зовсім здичавів. Це добре. Сьогодні вранці вийшов я на місто з наміром розшукати ковбасню, щоб запастись сухими харчами на дорогу та пильніше приглянутись до зовнішнього вигляду міста. Коли я проходив Московською вулицею (“Невський проспект”), прикре вражіння почало затиратися. Вулиця хоч куди. Будинки здебільшого трьохповерхові, оздоблені знизу, як звичайно, написами — переважно блакитними з золотом. Із крамниць, переважно ґалантерійних, ліниво виглядають гарні вірменські, а зрідка й перські виразисті обличчя. Купецький двір, не вважаючи на масивність, — будинок легкий і навіть ґраціозний, будинок на манір Ґваренґі. Ґубернаторський дім теж будова важка в порівнянні з приватними домами, белєтаж à la ренесанс виглядає весело, наче бонтонний готель. Його піддержує масивна ґалєрія аркад, під якими містяться крамниці з деяким благородним крамом, між іншим і з кумисом. Спочатку мене це вразило своєю дисгармонією: в домі представника найвищої влади — крамниці з усяким крамом, між іншим і з кумисом. Дивно. Але тому, що мирна промисловість не може інакше процвітати, як під покровом влади, — я з цією думкою погодився й пішов далі. Обійшовши навкруги покритий пилом сквер, я вийшов на другу, паралєльну Московській, улицю, вже менш оздоблену вивісками та вірменами. З цієї нічим неприкметної вулиці я взяв ліворуч і, перейшовши деревяний міст, опинився за Кутумом.

Пройшовши кроків зо сто вулицею, [бачу] — перед деревяним одноповерховим будинком із бельведером, що виглядом своїм нагадує загородній трахтир середньої руки, по широкій ґалєрії, яка оточує бельведер, похожає вусатий кавалєр в сірому пальті-”сак” із срібним Ґеорґієм та поважно поглядає на плєбеїв калмиків і татар, що тут сновигають. Справжній ґренадер під фірмою [са]лон-льокая [?]! Чи це не дворянський астраханський клуб? — подумав я й хотів іти далі, коли в мене мигнула перед очима жовта табличка над ворітьми з написом: “Дом Сапожнікова”. Коли б Олександер Олександрович Сапожніков не був діямантовою зіркою астраханського обрію і дармовим астраханським метрдотелем, я зайшов би до нього, як до старого знайомого, але ці його пишні вади мене спинили.

За домом і садком Сапожнікова видко оподалік халупи. Я, як маляр, люблю блукать по цих брудних мальовничих заулках, але, як людина, що щиро любить людину, я перед домом мільйонера зробив ліворуч навкруг і незабаром опинився в центрі міста.

У центрі міста, себто на Московській улиці, зайшов я до готелю під фірмою “Москва”, загадав “пару чаю” та усадовився в товаристві татар і вірмен. Машину накрутив якийсь хлопець у салдатській шинелі, і вона задеренчала увертюру з “Роберта Диявола”. Хоч бракувало всякої гармонії, мене зворушила, і до сліз зворушила, ця скалічена красуня-мелодія. Виходить, що я давно вже не слухав чогось подібного до музики. Барабан і сурма зачерствили мій слух, але не зачерствили серця, що сприймає прекрасне.

Після увертюри з “Роберта” машина зашипіла: “Ужъ какъ ветъ втерокъ…” Я й це шипіння прослухав із насолодою та, майже помирившися з Астраханню, заплатив 15 копійок за чай і вийшов на вулицю.

“Московська вулиця”… Чи існує хоч одне ґуберніяльне місто в Росії без Московської вулиці? Мабуть, ні. А без ковбасні існує багато ґуберніяльних міст, між іншим і портове місто Астрахань. Дрантиве, нікчемне, портове місто Астрахань! Я обійшов усі головні та неголовні вулиці, прочитав усіх кольорів великі й малі вивіски, що оповіщали здебільшого про продаж чихирю й панського краму, але жадна з них не сказала про продаж вужених ковбас. Гей, німці, німці сарептські! І ви акліматизувались, а я з такою певністю важив на вашу непохитну ковбасолюбиву вдачу!

По обіді, за порадою Авдоті, куховарки Бурцева, пішов я шукати німецької пекарні, де, як вона каже, продають і німецькі ковбаси. Топоґрафія міста вже мені більш-менш відома. І я, за вказівками тієї самої Авдоті, без особливих труднощів знайшов німецьку пекарню. Добряче кругле обличчя німця витягнулось і обережно усміхнулось, коли я замість булки зажадав ковбаси. Але через те, що я не жартома питав, то німець не жартома й відповів мені, що він — пекар, а не ковбасник і що ковбасника в місті нема ні одного, та що коли в сарептській крамниці я не знайду цього краму, то до самого Саратова я не побачу жадної ковбаси. З огляду ж на те, що сарептська крамниця, за оповіданнями того ж таки німця, дуже далеко від осередку міста, я й відклав мої розшуки до завтра.

Сьогодні 8-е серпня. Сьогодні відійде поштовий човен з Новопетровського форту до Ґурєва Городка і возьме з собою Фіялковського та інших, що їх звільнено вкупі зо мною. Бажаю тобі, Фіялковський, кращої будучини; ти її вповні вартий. На прощанні він і Мостовський дали мені свої майбутні адреси, та ледве чи в нас розпочнеться колинебудь листування — тому що я не належу до касти базікалів, а вони, як люди практичніші від мене, теж не будуть переливати з пустого в порожнє. Але я назавжди збережу спомини про вас, мої благородні друзі!

9 [серпня]. У пятій  годині ранку пішов я знечевя “на косу” (пристань) відвідати моїх новопетровських арґонавтів, що так швидко переплили зо мною Хвалинське море. Рибу свою вони продали, купили хліба і з цим золотим руном відпливуть завтра до пустинних берегів півострова Манґишлака. Бажаю вам щасливої плавби, відважні пловці! Поклоніться від мене побережним скелям, на яких я провів стільки безсонних ночей. Поклоніться від мене комендантові й благородному Мостовському, і більше нікому.

Попрощавшись із арґонавтами, я пішов на малі ісади (харчовий базар). Крім овочів, городини й печеного хліба на цих ісадах я нічого не побачив; мяса не продають, бо піст, а рибу продають на човнах. Базарна публіка, як і скрізь: перекупки, кухарі й куховарки, зрідка трапляється гладка купчиха-ґастрономка й така сама на вигляд особа духовного стану, сугубо дбайлива про плоть гріховну. У червонобородого чепуруна-кизилбаша купив я за пять копійок сріблом пять голівок часнику (це добро привозиться сюди з Персії) і пішов у Кремль полюбуватися зблизька красунем-собором. Він, як чепурун XVII віку, пишається в мереживі перед усім містом.

З чуток знаю я про існування книги під назвою: “Описаніе города Астрахани”. Та про те, щоб її тут на місці купити, нема що й думати. Місто не має книгарні, отже й читачів не має. А як би доречі було мати тепер у руках оцю книгу! Там, мабуть, подані документальні відомості про час збудування Кремлю й Собору, як головних окрас міста. Хто ж мені замінить цю дорогу книгу? До кого мені звернутись із моєю цікавістю? І тому, що рання служба Божа ще не скінчилась, я пішов просто до собору, щоб зустрінути там священика і звернутись до нього з моєю антикварською допитливістю. На моє щастя, я зустрів самого ключаря собору, отця Гавриїла Пальмова (так він мені зарекомендувався), але задовольнити мою цікавість сьогодні він не міг за браком часу і призначив мені побачення в соборі в неділю після пізньої служби Божої. Підожду.

10 [серпня]. Ходив  до контори “Меркурія” довідатись, чи скоро прилетить цей син  Юпітера? І мені відповіли, що  його чекають не раніше 15 серпня, а коло 20 серпня піде він назад до Нижнього. Дожидання, як усяке дожидання, нестерпне. Але до цього дожидання прилипають ще й витрати, які я сподівався усунути, приліпившись у Бурцева на кватирі. А він, на лихо, задумав женитися (це загальна слабість новопетровської залоги). 17 серпня в нього весілля, і я, звичайно, став цілком зайвою людиною. Щоб знайти собі куток на кілька днів, пішов я блукати провулками навколо контори “Меркурія”. Тут усе позамикане, крім шпаківень на високих тичках, що вказують на мешкання меломанів. Постукався я навманя до кількох замкнених воріт, бо карток тут над ворітьми не чіпляють, як це ведеться в путящих містах. Після довгої шуканини пощастило мені знайти найману комірчину з мініятюрним вікном, що виходило просто на помийну яму. На безрибї й рак риба, на безлюдді й Хома чоловік, каже приказка. Внаслідок цієї мудрої приказки від завтра я “кочую” в комірчині за 20 коп. сріблом на добу; 6 карбованців у місяць комірчина з помийною ямою! Та це хоч і в Сан-Франціско, так під пару!

Давши завдаток, я прийшов до Бурцева і, через духоту та куряву на вулиці, пробув цілий день у кімнаті. Написав радісні листи друзям моїм Лазаревському й Гернові. Кухаренкові напишу завтра. Сподіваюся від нього відповіді на “Москалеву Криницю”. Не знаю, що означає його мовчанка!

Надвечір вийшов я — і себе, мовляв, показать, і на людей подивитись. Вийшов я на набережжя каналу. Це тут “Англійське” набережжя з морального погляду, а з фізичного — деревяне, дощане. Канал сам по собі ка-зна-що. Але як діло приватної особи, це твір велетенський, капітальний. Я не міг допевнитись, коли саме його збудовано, дізнався тілько, що його збудував своїм коштом якийсь багатий грек Варваці. Честь і слава покійному еллінові! Отже, на цьому набережжі вечорами хизується цвіт тутешнього громадянства. Жінки тутешні ненатурально білі й здебільшого сухітні. Чоловіки назагал у білих кашкетах з кокардою, не виключаючи й цивільної офіції. Незрозуміла любов до лівреї. Часто трапляються леви й левиці. Ці всюдисущі хижаки не акліматизуються. Вони й тут такої самої масти, як і в Арханґельському, як і скрізь. Плєбейська ж фізіономія калмика або татарина тут рідко покажеться: її місце на ісадах та в брудних провулках. Вдивляючись пильніше в вузькооке обличчя калмика, що тут переважає, я знахожу в ньому прямодушний, лагідний вираз. І оця прекрасна риса облагороднює цей негарний тип. Найвірніші слуги й найкращі робітники тут — це калмики. Улюблений кольор — жовтий та синій, їжа — всяка, не виключаючи й здохлини. Житло — кибітка, а зайняття — рибальство і взагалі чорна праця. Мені подобались ці предки монгольського племени.

11 [серпня]. Після пізньої служби Божої в соборі послужливий отець Гавриїл показав мені соборну ризницю, в якій речей не багато, але вони дуже рідкі та прикметні якістю виробу й старовинністю. Перше, що він мені показав, це — плащениця часів Івана Лютого, вишита шовком і золотом, і, як кажуть перекази, відбита у Марії Мнішек. 2. Друкована, зле збережена вангелія 1606 року. 3. Вишитий шовком та золотом саккос єпископа Йосифа, що його вбив Разін. 4. Фелонь, вишитий шовком і золотом, того самого єпископа. 5. Архиєрейський жезл надзвичайно тонкої роботи, дар царя Бориса Ґодунова. 6. Срібний корець мистецької роботи, дар царя Петра Першого 1701 року. Величезний потір венецької роботи, 1705 року. Час закладин собору — 1698 рік, а посвячення — 1710 року 14 серпня. На моє запитання, хто був архітектором цього колосального й прекрасного собору, отець Гавриїл відповів: “простий російський мужичок”. Не вадило б Костянтинові Тонові повчитися будувати собори в цього російського мужичка! Я, звичайно, не сперечався й запитав його про час вибудування Кремлю. Він відповів: “[Його збудував] Борис Ґодунов; а малий Троїцький собор збудував цар Іван Лютий незабаром після того, як здобув Астрахань у татар”, — додав він, замикаючи ризницю. І за те спасибі.