Висвітлення культурної проблематики в газетіі "Дзеркало тижня"

ВСТУП

Культурна журналістика – одна із найперспективніших галузей для розвитку та самореалізації журналістів. Вона дає надзвичайно великі можливості щодо кар’єрного зросту, духовного та особистісного самовдосконалення. Побутує думка, що висвітлювати  культурне життя – найлегше, що може бути в журналістиці. І навіть початківець без досвіду з легкістю зможу написати грамотно, змістовно та оригінально. Проте це зовсім не так. Культурна журналістика має низку особливостей та правил, без дотримання яких стати справді компетентним журналістом у цій галузі не вийде.

На перший погляд писати про культуру – це найприємніше, що може бути в журналістській практиці. Розвіювання сірих буднів переглядами  фільмів, походами в театр, читаннями  книжок та знайомствами з людьми, які  по-справжньому «купаються» в  культурі – найпривабливіше для  тих, хто лише починає свою журналістську  діяльність.

Писати про культуру надзвичайно  цікаво. Проте у кожній сфері існують, як і плюси, так і мінуси. «Такий журналіст мусить прочитати ті всі книги, мусить переглянути ті всі фільми перед прем’єрою, мусить прослухати ту музику і постійно зберігати емоційне відношення до того. Ці емоції є важливим аспектом, який відрізняє писання про культуру від писання про політику чи про суспільне життя. Звісно, світ емоцій є скрізь присутній, але особливо в культурі людина в тих емоціях працює» [23].

 Світова журналістика, в порівнянні з вітчизняними  мас-медіа, надає культурній проблематиці  одне із передових місць на  шпальтах видань та в ефірному  часі. Український медійний простір ж, на жаль, не приділяє належної уваги  культурній проблематиці.  Хоча вітчизняний споживач всім єством прагне до високого та культурного, у багатьох національних виданнях немає навіть постійної рубрики «Культура». Ми не говоримо про сторінку «жовтизни із шоу-бізнесу», а про справжнє мистецтво.  Річ у тім, що висвітлювати такі теми може лише високоосвічена та надзвичайно культурна особистість.

Існує думка, що «змінилось культурне середовище загалом. На перший план вийшла масова культура. Буденна  культура, яка через засоби масової  інформації відвоювала собі статус найбільшої універсальності, поступово витіснила  думку спеціалістів-професіоналів  на периферію суспільної свідомості. Сьогодні магнітофони, телевізори, відеомагнітофони — основне джерело культурної інформації для більшої частини  членів суспільства. Їх пріоритет змінив ту роль, яку протягом багатьох віків грали традиційні інститути культури, такі як театр, бібліотека, музей і т. д.» [20].

Актуальність  дослідження. Сьогодні культурна проблематика є однією із найпопулярніших серед українських реципієнтів. Тому вивчення культурної проблематики та усіх її аспектів є надзвичайно важливим для формування культури читачів, слухачів та глядачів. Журналісти не тільки формують світоглядні позиції, а й мовну культуру аудиторії. А оскільки, культурна тематика на шпальтах українських видань є однією із найцікавіших та найпопулярніших, саме ці матеріали впливають на рівень освіченості та культури українських читачів в цілому.

Про культурну проблематику в ЗМІ говорять дуже багато. Тому і це стало цікавою тему для  дослідження багатьох вчених-журналістикознавців, серед них: Євген Ахмадулін, П’єр Бурдье, Наталія Желіховська, Тетяна Кузнєцова, Євген Прохоров, Луїза Світич та інші.

Так сталося, що культура розвивається дуже мозаїчно, поглиблюються всякого  роду культурні ніші. Світ культури, як ми можемо зараз побачити, складається  із десятків, сотень, може навіть тисяч  таких ніш, в яких читачі, глядачі  і адресати того, про що пишуть журналісти, дуже часто орієнтуються краще, ніж  самі журналісти. Це дуже важка ситуація, тому що в політичній сфері журналіст  завжди має роль когось, хто знає, когось, кому ми повинні довіритись, бо він отримує знання із першоджерел. «В культурній журналістиці є інакше, бо на певному рівні всі ми бачимо ті самі фільми і книги, а такий журналіст повинен із того взяти щось більше, довести, що в цьому розуміється і може додати свою частку в сукупність інформації і поглядів на щось конкретне» [23].

Об’єктом дослідження є періодичне друковане всеукраїнське видання «Дзеркало тижня».

Предметом дослідження є культурна проблематика у журналістиці.

Мета дослідження – простежити умови розвитку культурної сфери журналістики в газеті «Дзеркало тижня» та загалом в українській періодиці.

Для досягнення мети в процесі  дослідження були поставлені такі завдання:

–  Дати визначення  поняттю «культурна журналістика»;

• виявити проблеми, які стоять на заваді повноцінного розвитку журналістики в культурній сфері;
• простежити тенденції висвітлення національної культури у ЗМІ;
• дослідити матеріали з рубрики «Культура» у всеукраїнській газеті «Дзеркало тижня».

Методи дослідження: Аналіз, порівняння, спостереження.

Структура роботи: курсова робота складається з вступу, двох розділів з підрозділами, висновків і списку використаної літератури.

Загальний обсяг роботи – 29 сторінок. Список використаних джерел налічує 24 позиції.

РОЗДІЛ 1. Розвиток культурної проблематики в ЗМІ

1.1 Основні тенденції  висвітлення культурної тематики  в ЗМІ

Сьогодні тема культури у ЗМІ є однією із найбільш цікавих та читабельних. Саме через це вимоги до тих, хто пише про культуру, безперервно зростають. Сучасні ЗМІ репрезентують насамперед масову культуру, найвиразнішими рисами якої є комерційний успіх, популярність і розважальність, культ гедонізму і споживання, схематизація, стереотипізація, спрощення всіх явищ життя, несмак, іноді невідповідність форми і змісту; естетиці якої властиве постійне балансування між тривіальним та оригінальним, агресивним і сентиментальним, вульгарним і вишуканим [14,     с. 38–39].

У вітчизняному інформаційному просторі, на жаль, цікавої, пізнавальної інформації досить мало. Зокрема, практично  відсутні телевізійні програми з  проблем мистецтва, історії, техніки  тощо. Відповідно, національні програми, які в «дуже легкій» формі  обговорюють проблеми кіно, книговидавництва, музики тощо мають досить примітивний  характер та призначені не для пізнання та підвищення рівня освіченості, а  просто для розваг, або заповнення ефірного часу, чи газетної площі.

В українській культурній журналістиці, як і в інших сферах цієї галузі, панують пережитки радянського союзу. Ті відбитки, які ще не одне десятиліття не даватимуть українській журналістиці розвиватися в ногу з часом. Письменник та журналіст Юрій Макаров зазначає,  що «Відділ культури в будь-якому виданні – це такі певні маргінали, вони завжди на периферії уваги редакції, і мені здається, що ця традиція такого залишкового принципу відділу культури, яка тягнеться з радянських часів, досі живе й існує» [22].

Справді, культурна тематика, на жаль, не займає передових позицій  у вітчизняних ЗМІ, і найближчим часом не розглядається в перспективі надання їй належного місця серед інших тем у журналістиці. Хоча, багато журналістів усвідомлюють всю важливість культурної тематики вже сьогодні. Та, на жаль, їхні припущення та побажання не втілюються на практиці: «Так, культура завжди працює за залишковим принципом в ЗМІ, і цю ситуацію, безумовно, не перебороти. Все одно культура буде не на перших сторінках. Та добре було б, щоб вона була загалом. Річ у тім, що культура відсувається все далі й далі, тобто, її майже немає на сторінках газет, а якщо і є, то до  культури як такої, це не має ніякого відношення, тому що це шоу-бізнес, celebrities, и так далі» – зазначає Юрій Володарский, постійний книжковий оглядач журналу «ШО» [22].

В українському медійному просторі щодо культурної сфери існує низка проблем, вирішення яких найближчим часом не планується. Наприклад, це відсутність в Україні справді авторитетного видання, яке могло б розумітись на культурній проблематиці. Проте, були висунуті пропозиції щодо усунення цієї проблеми з низки основних. Ще 26 лютого 2010 року під час круглого столу на тему: «Чим живе культурна журналістика», організаторами та ініціаторами якого стала Британська Рада в Україні, було проголошено, що найближчим часом готується до відкриття портал, який буде оперативно висвітлювати культурну інформацію.

Як бачимо, минуло вже  три роки, а такого порталу ще й досі не відкрили. Чи то журналісти не можуть зорганізуватись, чи то найулюбленіша причина бездіяльності – «немає фінансування».

Другою проблемою є те, що такі важливі заходи як круглі столи щодо обговорення культурної журналістики в Україні організовують не українці, а Британська Рада в Україні.  Це викликає обурення. Напрошується логічний висновок: як в Україні може бути якісно організований процес висвітлення культурної проблематики в ЗМІ, якщо дискусії з цього приводу організовують іноземці, в даному випадку англійці.

Ще в нашій державі  існує черговий абсурд: фактично відсутній інститут літературних премій. Тобто стимулу для  розвитку української літератури та журналістики, зокрема,  немає. Одночасно ця галузь активно пропагується серед країн Європи, де проблема «дефіцитів конкурсів» і не є проблемою. У нас же «…найпрестижнішою премією, котра відображає літературні процеси, являється премія «Книга року ВВС», знову ж таки, організована нашими британськими друзями » [22].

Культуроформуюча функція мас-медіа перевтілюється в дисфункцію, коли бульварна преса і подібного типу теле- та радіопрограми тиражують антикультуру. Через мережу ЗМІ відбувається нав’язування західних, чи ще краще американських цінностей, насамперед «досягнення успіху»: популярними є сюжети про те, як завдяки своїм старанням і здібностям можна розбагатіти чи стати відомою «зіркою» масової культури, часто нехтуючи будь-якими морально-етичними цінностями, чеснотами тощо.

Писання про культуру є завжди «перетягуванням канату». Журналіст мимоволі переконує когось у чомусь. Все досить просто: ми або заохочуємо когось до перегляду даного фільму, або намагаємось його знеохотити. «Найчастіше, ці тексти мають в собі величезну дозу суб’єктивізму, але зазвичай, а це є 90 відсотків часу, ми пишемо про те, що нам подобається, а що ні, на що варто звернути увагу читача і від чого її відвести» [23].

1.2. Особливості професії культурного журналіста

Подаючи ту чи іншу інформацію, ЗМІ певним чином формують і розвивають здібності своєї аудиторії до естетичного сприйняття і переживання, до створення естетичних цінностей, смаків та ідеалів [1, с. 34]. Побутує думка, що «ідеальний журналіст – це той, хто знає щось про все і усе про щось. Себто повинна бути певна фахова спеціалізація, в якій цей журналіст чудово орієнтується. Також, а навіть в більшій мірі, є в культурній журналістиці [23]. Це означає, що тут необхідно знати щось про усе, мати загальні знання, які дозволяють розмовляти з людьми про культуру, але так само треба володіти дуже великим багажем знань в певній галузі культури. Такою сферою може бути театрологія, чи музикологія. «Зараз є великі проблеми із браком спеціалістів-журналістів в галузі кіно, популярної музики чи навіть існує нестача рецензентів книг. Врешті решт найважливішим тут є запал, особистий досвід і роками здобуті знання перебування в культурі і читання про неї» [23].

Часом буває важко одночасно зберегти певну хоч трішки наближену до об’єктивності позицію. При цьому слід брати до уваги те, що журналіст несе інформацію загальній публіці, не лише до прихильників певного жанру, певної книжки конкретного письменника. І одночасно зберегти в собі основний запал, який дозволяє нам виглядати вірогідним для інших. Оскільки культурний журналіст має комусь щось радити, то й він мусить бути достовірний в цій справі. Журналіст має бути правдивим, говорити  реальні враження про те, що дійсно любимо, а що ні. І це з року в рік для журналіста, який займається культурою, є щоразу важчою працею.

На перший погляд, писати про культуру може кожен, але питання полягає в тому, чи кожен захоче те все прочитати. Це є фундаментальна правда, тим паче, що в добу Інтернету, аби щось опублікувати, не треба мати гроші, спонсорів та видавництво. Можна писати і діяти. І в цей спосіб про культуру пишуть блогери, є сторінки присвячені культурі як такій чи її конкретним видам або наприклад блоги з рецензіями. «Я й сам взявся за це, тому що певного часу визнав, що тут існує інше поле культурної діяльності, тут практикується безпосередній вид розмови, якщо є читачі, які постійно слідкують за наповненням сторінки і коли з ними можна обмінюватися думками та щось від них дізнатися,» – зазначає  відомий культурний журналіст Бартек Хацінський [23].

 Цей метод зворотної реакції читача для журналіста є надзвичайно важливим. Але це дуже рідко буває в паперовій пресі і, певне, ще рідше в телевізійному ефірі, тому що люди відчувають деякі бар’єри, перебуваючи у зв’язку з такою закритою журналістикою. В принципі, засуджувати блогерів, чи будь-кого, хто публікується в Інтернеті, не варто. Адже такі публікації – це одне із найефективніших джерел інтерактивності у журналістиці. Тобто підтримання зв’язку з реципієнтами, можливість прочитати коментарі до свого матеріалу. А це важливий чинник самовдосконалення та подальшого розвитку. «В Інтернеті той діалог відбувається постійно, розмова триває цілий час і як правило, кореспонденція, що приходить у паперові видання як «Przekrój» має вигляд переважно електронних листів чи коментарів до текстів в Інтернеті, наприклад в Facebook’ці» [23].

1.3 Національна  культура у ЗМІ

Зважаючи на сьогоднішню  ситуацію, коли глобалізація проникає у всі сфери людського життя, про культурне усвідомлення себе як нації не можливо говорити, бо культурне життя найбільше страждає від цього процесу. Важливим є те, крізь яку призму вітчизняні ЗМІ подаватимуть своїм читачам вітчизняну культуру. Адже для багатьох країн, й Україна не є винятком, актуального значення набуває проблема національного самоусвідомлення, збереження національно-культурної ідентичності, що, у свою чергу, зумовлює активне звернення до історичної спадщини народу, національно-культурних надбань.  «Впевненому поступові на цьому шляху може сприяти діяльність мас-медіа, які в інформаційному суспільстві виконують роль транслятора культури: будучи основним інструментом розповсюдження повідомлення, що впливають на громадську свідомість людини, умонастрої членів суспільства в цілому, вони передають із покоління в покоління культурні цінності народу, його традиції, надбання, ідеї. Саме журналістика, завдяки розвитку інформаційних носіїв та каналів розповсюдження інформації, робить культуру доступною для найширших кіл населення» [13].