Сутність, призначення та види фінансового посередництва

  Початок формуванню в Україні власної  банківської системи ринкового  типу був покладений Законом «Про банки і банківську діяльність», ухваленим Верховною Радою 20 березня 1991 р.  
В основу розбудови банківської системи України цим Законом були покладені принципи, загальновизнані у світовій практиці:

• дворівнева побудова;
• чітке функціональне розмежування між банками першого і другого рівнів;
• функціонування банків другого рівня на комерційних засадах та на договірних відносинах з клієнтурою;
• ліквідація монополії держави на банківську справу, можливість створення комерційних банків різних форм власності, лібералізація банківської діяльності;
• організація державного контролю і нагляду за банківською діяльністю і покладення цього завдання на центральний банк;
• незалежність центрального банку від державних органів виконавчої влади;
• формування загальносистемної інфраструктури забезпечення банківської діяльності та ін.

  На  сформованій цим Законом правовій та концептуальній основі банківська система України за короткий строк пройшла складний, але досить результативний шлях розвитку. Найвагомішими є результати в інституційно-структурному її розвитку.

  Кількість банків за період 1992—2000 рр. зросла майже втричі, хоч починаючи з 1996 р. кількість їх поступово скорочується. Помітно зростає кількість банків з іноземним капіталом — з 12 на кінець 1994 р. до 28 на кінець 2001 р. Сплачений статутний фонд комерційних банків за період 1994—2000 рр. зріс більше ніж у 40 разів. Досить високими темпами здійснювалася капіталізація банків: кількість банків зі сплаченим статутним фондом в 10 і більше млн грн зросла з одного на кінець 1994 р. до 113 на кінець 2000 р.

  Що  стосується інфраструктури банківської  системи, то помітних успіхів досягнуто у формуванні механізму міжбанківських розрахунків, міжбанківського валютного ринку, ринку міжбанківського кредитування та рефінансування комерційних банків, у створенні системи банківського регулювання і контролю.

  Певні успіхи досягнуті і в функціональному  розвиткові банківської системи. НБУ як центральний банк в основному опанував досить складний механізм монетарного регулювання і досяг помітних успіхів у стабілізації національних грошей, організовано провів у вересні 1996 р. завершення грошової реформи. Позитивний досвід НБУ накопичив і в інших напрямах діяльності — у регулюванні валютних відносин, обслуговуванні державного боргу, організації банківського обліку відповідно до світових стандартів, у нормативно-правовому та методичному забезпеченні діяльності комерційних банків тощо. Значно розширилася сфера функціонування комерційних банків, і вони накопичили цінний досвід роботи не тільки на традиційних напрямах, а й у нових для них сферах діяльності — на фондовому та валютному ринках, у сфері міжнародних відносин, на ринку міжбанківських кредитів, у взаємовідносинах з центральним банком, у банківському менеджменті тощо.

  Проте формування банківської системи  України постійно натикалося на серйозні перешкоди, які не тільки гальмували цей процес, а й нерідко просто повертали його назад. Мова йде насамперед про глибоку системну кризу, яку переживала економіка України протягом усього перехідного періоду. Вона проявилася в тривалому скороченні реальних обсягів виробництва, в хронічній розбалансованості державного бюджету, в глибокій кризі неплатежів (на початок 2000 р. взаємна заборгованість господарюючих суб’єктів перевищила річний обсяг ВВП), у небувало високій інфляції, яку пережила Україна в 1992—1994 рр., та в зумовленому нею падінні рівня монетизації економіки. Усі ці процеси призводили до втрати грошових капіталів підприємницькими структурами, насамперед у малому й середньому бізнесі, згортання цього дуже важливого для розвитку банківської системи сектору економіки, посилення таких негативних для банківництва процесів, як бартеризація, тінізація і доларизація економічних відносин та відплив вільних капіталів за кордон, падіння ефективності виробництва (на початок 2000 р. близько 60% підприємств усіх галузей економіки працювали збитково).

  За  таких обставин в Україні вкрай  повільно розвивався попит на посередницькі  послуги банків, а відтак не було економічних передумов для належного розвитку банківської системи. Тому, незважаючи на помітне зростання основних кількісних показників її діяльності, у цілому рівень розвитку банківської системи України, особливо на фоні банківських систем розвинутих країн, є досить низьким.

  Недостатнім залишається рівень капіталізації  комерційних банків. Загальна сума власного капіталу всіх комерційних банків України на 1 січня 2000 р. становила 1116,4 млн дол. США. У середньому на один банк припадає 6,85 млн дол. США. На фоні провідних банків світу капіталозабезпеченість українських банків настільки мала, що жоден з українських банків не ввійшов до списку першої тисячі банків світу, що був опублікований англійським журналом «The Banker» у 1994 р. Ситуація помітно не змінилася і на початок 2002 р. Тому українським банкам буде важко конкурувати з іноземними не тільки на світовому ринку, а й усередині України, якщо останні вирішать серйозно закріпитися на нашому ринку.

  Вирішити  цю проблему адміністративним тиском на банки (збільшенням мінімального розміру статутного фонду, посиленням вимог щодо капіталізації прибутків тощо) неможливо, оскільки прибутковість банків в останні роки постійно знижується, привабливість банківського бізнесу для інвесторів зменшується та й необхідні для цього внутрішні грошові капітали залишаються обмеженими. Вирішити проблему капіталізації банків можливо лише на шляху прискорення ринкової трансформації економіки, зростання її ефективності, оздоровлення державних фінансів і підвищення прибутковості банків.

  Низька  кредитоспроможність переважної частини  підприємств-позичальників, низька капіталізація банків, недостатній рівень їх менеджменту спричинюють надзвичайно високу ризикованість банківської діяльності, підвищену недовіру до банків, особливо з боку сімейного сектору економіки, ускладнюють підтримку їх ліквідності. Усе це послаблює посередницьку роль і трансформаційну функцію банків та банківської системи в цілому. Банки не в змозі належним чином задовольняти попит на позичкові капітали, насамперед з боку суб’єктів реального сектору економіки, які постійно відчувають глибокий дефіцит грошей як платіжних засобів і як капіталу. З іншого боку, всі економічні суб’єкти, в яких з’являються вільні грошові кошти, не можуть їх надійно розмістити і віддають перевагу конвертації в іноземну валюту, інвестуванню в тіньову економіку чи переведенню за кордон.

  У таких умовах на банки здійснюється могутній тиск з боку органів банківського регулювання, передусім НБУ, з тим  щоб утримати їх ліквідність, підвищити довіру до них, реанімувати їх потужну посередницьку роль. Для цього використовуються найбільш «жорсткі» заходи — надзвичайно висока норма обов’язкового резервування і часті її зміни, пряме обмеження рефінансування банків та окремих видів їх діяльності, установлення надзвичайно великої кількості економічних нормативів та жорсткого контролю за їх дотриманням тощо. Усе це не тільки негативно впливає на розвиток окремих банків, а й послаблює внутрішньосистемний механізм їх взаємодії та консолідації, спричинює певне протистояння між першим та другим рівнями системи, між великими і малими банками тощо.

  Глибока довготривала криза державних фінансів теж негативно впливає на формування банківської системи, гальмує формування суто ринкового механізму банківського регулювання, становлення цивілізованих взаємовідносин між самими комерційними банками. НБУ змушений переважну частину свого сеньйоражу спрямовувати на монетизацію бюджетного дефіциту, обмежуючи до мінімуму рефінансування комерційних банків. Через штучне завищення процентної ставки по облігаціях внутрішньої державної позики банки змушені свої ресурси спрямовувати переважно в державні цінні папери як найбільш дохідні активи, обмежуючи кредитування реальної економіки.

  В умовах високої інфляції НБУ змушений протягом тривалого часу (1994—2000 рр.) проводити жорстку рестрикційну грошово-кредитну політику, що теж не сприяло формуванню банківської системи ринкового типу. З одного боку, така політика стримує процес ремонетизації економіки, формування вільних грошових капіталів, грошового ринку, що звужує економічну базу посередницької діяльності банків. А з іншого боку, НБУ змушений часто переходити на «ручне» керівництво грошовим ринком, застосовуючи найбільш жорсткі, а то й прямі адміністративні заходи монетарного регулювання, за яких інтереси монетарної політики не відповідають інтересам комерційних банків.

  Усі ці обставини постійно ослаблюють банківську систему України, передусім її другий рівень. Тому коли процес ринкової трансформації  завершиться і розпочнеться етап економічного зростання, українські банки  не зможуть адекватно виконувати свою посередницьку місію в нових  умовах. І тоді неминучим буде широкомасштабне проникнення в Україну іноземних банків, витіснення національного капіталу з цієї сфери іноземним.

10.4. Небанківські фінансово-кредитні  установи

  Небанківські  фінансово-кредитні установи теж є  фінансовими посередниками грошового  ринку, які здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні активи: у цінні папери та кредити (переважно довгострокові). У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками:

• функціонують у тому самому секторі грошового ринку, що й банки, — у секторі опосередкованого фінансування;
• формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків, боргові зобов’язання, які менш ліквідні, ніж зобов’язання банків, проте теж можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент;
• розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов’язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб’єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні і більш ризиковані, ніж активи банків;
• діяльність їх щодо створення зобов’язань і вимог ґрунтується на тих самих засадах, що й банків: їх зобов’язання менші за розмірами, більш ліквідні і коротші за термінами, ніж власні вимоги, внаслідок чого їх платежі за зобов’язаннями менші, ніж надходження за вимогами, що створює базу для прибуткової діяльності. Перетворюючи одні зобов’язання в інші, вони, як і банки, забезпечують трансформацію руху грошового капіталу на ринку — трансформацію строкову, обсягову і просторову, а також трансформацію ризиків шляхом диверсифікації.

  Разом з тим посередницька діяльність небанківських фінансово-кредитних  установ істотно відрізняється  від банківської діяльності:

• вона не пов’язана з тими операціями, які визнані як базові банківські. Якщо законодавство окремих країн і дозволяє виконувати подібні операції окремим з таких установ, то рано чи пізно останні підпадають під вимоги банківського законодавства і набувають статусу банків. Підтвердженням цього є доля американських позичково-ощадних інституцій, які до 80-х років хоч і виконували традиційно банківські депозитні операції, з правового погляду вважалися небанківськими фінансовими посередниками. Розпочате у 1980 р. дерегулювання банківської діяльності в США привело до розширення операцій цих інституцій і підпорядкування їх ФРС у всьому, що стосується створення чекових депозитів. Сьогодні в американській літературі їх стали відносити до категорії банківських посередників;
• вона не зачіпає процесу створення депозитів і не впливає на динаміку пропозиції грошей, а отже немає потреби контролювати їх діяльність так само ретельно, як банківську, насамперед поширюючи на них вимоги обов’язкового резервування. Тому законодавство всіх країн дає їм інший статус, ніж банкам;
• вона є вузько спеціалізованою. Спеціалізація небанківських посередників здійснюється за двома критеріями:

  1) за характером залучення вільних грошових коштів кредиторів;

  2) за тими додатковими послугами, які надають фінансові посередники своїм кредиторам.

  Формування  грошових ресурсів небанківських фінансово-кредитних установ має ту особливість, що воно не є депозитним, тобто переданими їм коштами власники не можуть так вільно скористатися, як банківськими чековими вкладами. Як правило, ці кошти вкладаються на тривалий, заздалегідь визначений строк. Чим довший цей строк, тим з більшими ризиками пов’язане таке розміщення і тим вищі доходи воно повинно приносити. Недепозитне залучення коштів може здійснюватися двома способами: на договірних засадах та шляхом продажу посередником своїх цінних паперів (акцій, облігацій). Звідси всі ці посередники поділяються на договірних фінансових посередників, які залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором), та на інвестиційних фінансових посередників, які залучають кошти через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.

  Усередині кожної з цих груп фінансові посередники  класифікуються за видами послуг, які вони надають своїм кредиторам понад доходи на залучені кошти. Усередині групи договірних посередників за цим критерієм можна виокремити:

• страхові компанії;
• пенсійні фонди;
• ломбарди, лізингові та факторингові компанії.

  Усередині групи інвестиційних посередників за цим критерієм можна виокремити:

• інвестиційні фонди;
• фінансові компанії;
• кредитні товариства, спілки тощо.

  Загальна  схема класифікації небанківських  фінансово-кредитних установ наведена на рис. 10.4.

Рис. 10.4. Класифікація небанківських фінансово-кредитних  установ

  Розглянемо  в загальних рисах механізм посередницького  функціонування основних видів небанківських фінансово-кредитних установ.

  Страхові  компанії. Договірні фінансові посередники — це фінансові посередники, що спеціалізуються на наданні страхових послуг. Їх діяльність полягає у формуванні на підставі договорів з юридичними і фізичними особами спеціальних грошових фондів, з яких здійснюються виплати страхувальникам грошових коштів в обумовлених розмірах у разі настання певних подій (страхових випадків).