Геополітичне становище України на початку ХХІ ст.

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 22 Ноября 2013 в 20:32, реферат

Краткое описание

Геополітичне становище України на початку ХХІ ст. визначається кількома чинниками: а) географічним розташуванням; б) економічним потенціалом; в) військово-промисловим потенціалом; г) демографічним фактором. Концептуальна розробка проблем, пов’язаних з цими чинниками, постає як важливе багатоцільове завдання сучасної української політичної науки, виконання якого має бути спрямоване на формотворення моделей цивілізаційного розвитку українського суспільства.

Вложенные файлы: 1 файл

Ukraine.docx

— 45.74 Кб (Скачать файл)

Перетворення  України на початку ХХІ століття на впливовий чинник загальносвітових процесів свідчить про нагальну потребу наукового обґрунтування геополітичних перспектив української держави у внутрішньо-територіальному, регіональному і глобальному вимірах, а також поглибленого дослідження ідейної спадщини української геополітичної думки та її характерних особливостей.

Вибори  президента держави у 2004 р. показали зіткнення антиколоніального політичного дискурсу, спрямованого на подолання залежності українського суспільства від впливу політичних, економічних, інформаційно-культурних структур Російської Федерації, і антимодернізаційного політичного дискурсу, спрямованого проти інтеграції України у європейський цивілізаційний простір. Однією з домінант цих політичних дискурсів були ментальні відмінності у світосприйманні мешканців «умовного Заходу» і «умовного Сходу», які визначали різноспрямованість у географічно-політичних орієнтаціях за історико-географічним критерієм диференціації по лінії «Схід – Захід».

Досвід  виборів показав, що ці політичні  дискурси втратили актуальність, оскільки виразно виявилися тенденції  до творення єдиної політичної нації  з єдиним образом України як просторової  реальності. Стереотипізація реальних і уявних мовно-культурних і соціальних відмінностей регіонів України, передусім західних і східних, на думку Л. Нагорної та інших вітчизняних політологів, виявила під час виборів президента поляризацію регіональних інтересів населення щодо вибору оптимальної моделі розвитку українського суспільства, геополітичного вектора орієнтації держави у регіональному і світовому просторах, статусу російської мови [1, 217].

На  початку ХХІ ст. українське суспільство вступило в період динамічних модернізаційних змін в політичній, соціальній та економічній сферах. В українському суспільстві зростає роль політичного дискурсу щодо самоідентифікації громадян держави та їхнього впливу на прийняття політичних рішень структурами влади.

Вітчизняні  дослідники, враховуючи нинішні реалії розвитку українського суспільства в описі та аналізі процесів модернізації в Україні, відмежовують політичні дискурси від наукових та  будують теоретичні розробки, виходячи з двох базових аспектів. По-перше, вчені вказують на важливість у розробці проектів модернізації врахування історичних передумов, геополітичного становища, сучасної специфіки функціонування і розвитку політичної, соціальної, економічної, духовної сфер українського суспільства. По-друге, вважають, що у розробці проекту модернізації потрібно враховувати розробки різних теоретичних і практичних моделей модернізації у сучасному світі [2, 279].

Вибори  президента України у 2004 р. та вибори до Верховної Ради України у 2006-2007 рр. показали домінування у середовищі української політичної нації «політичного співгромадянства», а саме домінування його над етнічною, релігійною та іншими формами колективної ідентифікації. Така форма ідентифікації в суспільстві була зумовлена актуальністю проблем реалізації політичних і соціальних прав громадян, а також усунення будь-яких обмежень в задоволенні цих прав та демократичних свобод.

Виборчі процеси  виявилися каталізаторами формування в суспільстві ціннісно-етичної  парадигми життя, подолання труднощів перехідного періоду, а саме створення в масовій свідомості світоглядно-ідеологічного фундаменту трансформації ідеї незалежності України в ідеологему масштабного державотворчого світогляду нації, яка є носієм вартісної цивілізаційної мети. На ментально-побутовому рівні у суспільстві почав відбуватися перехід від стану активної нетерпимості у дискурс толерантності, відповідно зростає роль у предметному полі української політичної науки досліджень проблем регіональної, мовно-культурної, національної ідентичності громадян України.

Однією  з найважливіших модернізаційних  проблем українського суспільства  залишається національно-культурна  самоідентифікація громадян, оскільки відсутність нової модернізованої ідентичності оцінюється вітчизняними дослідниками як одна з реальних загроз для стабільності суспільства, цілісності держави. Тема модернізації суспільного життя в Україні в різних його вимірах домінувала з 1990-х рр. в політичній та інших галузях наукових досліджень.

Українська  політична нація як своєрідна політико-культурна національна спільнота в нинішній час існує у двох проекціях «світоглядних координат»:

а) ідеолого-теоретичній (поєднання в суспільній думці різноманітних модернізаційних проектів сьогодення і майбутнього);

б) інтеграційній (інтеграція буденного  знання внаслідок міжпоколіннєвої, міжгрупової і територіальної взаємодії у суспільстві).

Згідно  з такою проекцією, перебудова суспільної свідомості як на рівні теоретичного мислення, так і на емоційно-побутовому, на думку доктора філософських наук Миколи Михальченка, призводить до взаємодії України як локальної цивілізації й частини субрегіональної слов’янської, з цивілізацією світовою [3, 242].

Незважаючи  на невідповідність явищ соціальної реальності ідеалам правової і демократичної  держави, в процесі переходу від тоталітарного до демократичного суспільства відбулися якісні зміни у громадському житті і виявилися новітні завдання системної модернізації соціуму. Так, у сучасному модернізованому громадянському суспільстві, згідно з Конституцією України, доктор філософських наук М. Михальченко виділяє три основні завдання, які мають бути вирішені політичними та іншими інститутами соціуму: а) забезпечення стабільності політичної системи влади; б) прискорення системних реформ і реальна боротьба з корупцією; в) утвердження соціальної, правової і демократичної держави [3, 84].

Нинішня поліетнічна Україна є демократичною  державою в політичному сенсі, оскільки в основі нової концептуальної модернізаційної парадигми лежить політична нація як інститут суспільного життя і психологічний образ свого самовираження. Головним індикатором реалізації інтересів нації є розмежування функцій держави і громадянського суспільства, внаслідок чого можуть бути забезпечені сприятливі умови для динамічної модернізації суспільних відносин.

Осмислення  сутності нинішнього стану українського суспільства пов’язане з розв’язанням вченими різних наукових сфер проблем  теоретичного і методологічного  характеру. Дослідники, які працюють у сфері політологічної науки, здійснюють опрацювання та систематизацію емпіричного й теоретичного матеріалу для обґрунтування ролі політичних, ідеологічних та культурних факторів у розробці ефективних політичних  стратегій забезпечення безпеки країни, здійснення ринкових перетворень в економіці, утвердження громадянського суспільства і правової та соціальної держави.

У політологічній науці стали надзвичайно  актуальними дослідження з теорії та історії політичної думки. Істотно  розширилося предметне поле теорії політичної думки, що охоплює широкий  спектр проблем, як внутрішніх (ідеологічна, правова, інформаційна, культурно-виховна, господарська діяльність державної влади), так і зовнішніх (захист інтересів держави у міжнародних відносинах, забезпечення національної безпеки держави, участь у розв’язанні проблем регіонального та глобального характеру) функціями сучасної європейської української держави.

Вчені, які працюють у галузі історії та теорії політичної науки, в історичній ретроспективі осмислюють проблему становлення української нації як політичного феномена державно організованої спільноти, яка є членом ООН та регіональних міжнародних організацій, несе як складник світової цивілізації відповідальність у реалізації своїх інтересів у правовому, політичному та економічному аспектах. З таких позицій вчені формують ідейно-смислове підґрунтя національної ідеї як політичної категорії.

Дослідники  включають у предмет своїх  досліджень проблемні питання, пов’язані  з формуванням національної ідеї як сукупності ціннісних орієнтирів, сформованих у просторі політичного  буття українського народу, а також  діяльністю політичних суб’єктів сучасної української держави і становленням українського соціуму як етнічної і  політичної цивілізації.

Цивілізаційна роль України у світовому просторі визначається її специфічними природними та географічними умовами – як окремого, так і цілісного соціокультурного й економіко-географічного регіону, що має перспективні можливості відігравати провідну роль у міжрегіональних і світових політичних процесах. Концепт «цивілізації» в поширеному політологічному дискурсі є синонімом універсального виміру специфічної та унікальної для кожного народу національної ідеї.

Зазначимо, що згідно з визнаними у вітчизняній і світовій науковій думці критеріями цивілізаційного конструювання, зокрема географічним, ціннісним, етнічним, релігійним, належності до «історичного проекту», у сучасній українській політичній думці Україна за особливостями географічно-політичного положення визначається, як «регіональна цивілізація». Така цивілізація, на думку вітчизняного дослідника О. Андреєвої, претендуючи на регіональне лідерство, може отримати статус особливої у своєму територіальному просторі «субрегіональної цивілізації» [4, 175-182].

Сучасна українська нація, як і кожна європейська  спільнота – це унікальна цивілізація, яка має глибинні традиції, що виражаються в специфічних рисах мислення, мові, культурі та інших компонентах суспільного буття. Поряд із природно-кліматичними факторами важливими чинниками формування такої цивілізаційної спільноти є також соціальні цінності, традиції і норми поведінки, що регулюють сучасні політичні відносини в суспільстві.

Українська  нація поєднує нині дві низки  вимірів, пов’язаних із двома апробованими у світовому просторі моделями націй-цивілізацій  – етнічною і громадянсько-територіальною. З одного боку, процес націєтворення відбувався як процес інтеграції в єдину спільноту слов’янських етнографічних груп на терені України, а з другого – відбувався процес інтеграції в сформовану спільноту різних субетносів, зокрема бойків, лемків, гуцулів, а згодом – приєднання до цієї спільноти індивідів іншого етнонаціонального походження.

Політичні, психологічні та соціально-економічні основи нинішньої нації-цивілізації  були сформовані у контексті двох часових етапів створення в географічному  середовищі території України специфічного культурного та політичного простору. Ці етапи розміщення українського суспільства  в географічній площині простору виявляють у політико-географічному  плані різні типи взаємозумовленості впливу природно-територіальних факторів на політику і функціонування політичних інституцій.

Перший  етап – існування етнічної цивілізації, тобто об’єднання  в межах  держави київських князів представників  різних етнографічних груп в єдину  і цілісну спільноту та її функціонування до початку ХХ ст. Другий етап – політична цивілізація, яка зародилася як об’єднання громадян УНР у період Української революції і продовжувала існувати частково у структурі УРСР як одній з частин СРСР, а від 1991 р. – у нових географічно-політичних та географічно-економічних умовах була сформована філософія та ідеологія повноцінної української політичної цивілізації.

Суть  такої позиції полягає в тому, що етнічна українська цивілізація продовжує існування і після здобуття Україною незалежності у 1991 р., оскільки значна частина її громадян і громадян іноземних держав етнічного українського походження виявляють національну ідентичність. Українська політична цивілізація визначається за ознакою громадянства і обмежена громадянами України, де б вони не проживали, але допускається перехід як від етнічної цивілізації до політичної, так і у зворотному порядку, що регулюється правовими засадами переходу у громадянство України або виходу з нього [3, 278].

Приймаючи це твердження як вихідну тезу для  оцінки проблеми національно-державного самоусвідомлення громадян України, потрібно зазначити, що  поділ української цивілізації на етнічну і політичну ніяким чином не може бути порушенням парадигмальної основи аналізу явищ, які характеризують Україну як частину всесвітньої цивілізації. Це два виміри українського суспільства в цивілізаційному аспекті як суб’єкта історії: по-перше, етнічна цивілізація є локальною цивілізацією, яка відтворює сформовані з прадавніх часів традиції і культуру автохтонної етнічної спільноти; по-друге, політична цивілізація є регіональною в географічному, соціальному і політичному змістах, яка фіксує наявність на європейському просторі незалежної держави, в суспільстві якої чинник громадянства є домінантним в політичній та культурній ідентичності.

Такі  два типи цивілізації, які є відкритими для сприйняття культурних та соціальних цінностей, можна охарактеризувати як два етапи становлення і функціонування українського суспільства як за загальними, так і за специфічними законами розвитку. Дві цивілізаційні моделі відображають об’єктивні процеси включення з давніх часів спільноти території України в соціокультурне життя народів Європи, а наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. українське суспільство опиняється в контексті універсальної єдності людства на світовому географічному просторі, яка характеризується наявністю уніфікованих та загальнолюдських суспільних форм політичного життя.

Українська  етнічна цивілізація формувалася з давніх часів як локальна та порубіжна цивілізація, функціонування якої визначають масштабні і комплексні процеси синтезного поєднання в культурі, соціальній психології і політичній свідомості соціокультурних цінностей різних країн і народів: взаємовплив слов’янського автохтонного населення й іноземних спільнот; вплив на автохтонне населення соціально-політичних систем іноземних держав – Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Московського царства, Російської імперії, Австро-Угорської імперії. Становлення цілісних форм суспільної організації, що базувалися на національних традиціях, відбувалося попри негативні процеси цивілізаційного та політичного впливу іноземних держав на українське суспільство: завоювання і окупацію території України; поглинання населення України представниками мігрантських спільнот; перенесення і нав’язування населенню іноземних цивілізаційних цінностей.

Информация о работе Геополітичне становище України на початку ХХІ ст.