Політичні режими в Україні

Питання самостійності України  черговий раз стає на заваді єдності  партії і приводить до напруженості між її членами. В партії виникає  дві фракції. Більшість членів партії на чолі з М. Поршем, В. Винниченком та С. Петлюрою вважали, що організація повинна бути національною партією, до якої б входили виключно українці і яка б поєднувала націоналізм із марксизмом. Меншість членів партії на чолі з М. Меленевським навпаки вважає, що РУП повинна представляти всіх робітників України, незалежно від їх національності, а сама партія повинна стати автономною організацією Російської соціал-демократичної партії.

П’ятирічна діяльність першої української  політичної партії дозволяє стверджувати, що український національно-визвольний рух нарешті вийшов за межі культурно-освітньої стадії і активно заявив про себе на політичній арені України

Християнсько-демократична гілка  характеризувалася меншою політичною заангажованістю і опиралася  на демократичні засади гармонійного розвитку українського народу в дусі християнської етики і моралі, піднесення ролі релігії в житті суспільства, утвердження національної ідеї як основи національної свідомості українців. Ця гілка об’єднувала Християнсько-суспільну партію, Українську Християнську Організацію, Український Католицький Союз.

Значний розвиток у 1900-1930-х рр. отримав  традиційний напрям українського консерватизму, який базувався на консервативних постулатах природної нерівності людей, а відтак, необхідності існування еліти, пріоритету приватної власності, побудови ієрархічного суспільства тощо. Тут можна виокремити три гілки: космополітичну, клерикальну та найчисленнішу монархічну. Москвофіли, представлені Російською народною партією та Руською народною організацією, висловлювалися за духовну і політичну єдність з російським народом, виступали проти вживання української мови, однак не поривали з правлячим австро-угорським урядом. Клерикальну гілку представляла Українська католицька народна партія, перейменована згодом в Українську народну обнову. Основними ідейними засадами організації були абсолютизація католицької віри як основи вселюдської культури і прогресу, соціальна і національна гармонія, якої можна досягти лише консервативним шляхом, автономія Галичини в складі Польщі, та лояльне ставлення до існуючого ладу. Найширше традиційний консерватизм представлений монархічною гілкою, куди можна віднести Союз хліборобів-власників, Українську демократично-хліборобську партію, Українську Громаду, Український союз хліборобів-державників (згодом Український союз гетьманців-державників), Братство українських класократів-монархістів.

Радикальний напрям українського консерватизму  від початку ХХ ст. до 30-х рр. включно, не відзначався особливим розвитком, адже радикалізм як метод політичної діяльності, більшою мірою, був притаманний організаціям соціал-демократичної орієнтації. До прихильників радикального консерватизму можна віднести військові об’єднання Вільного Козацтва та утвореного згодом Українського Національного Козачого Товариства. Створене для захисту населення від хаосу і руйнувань революції, Вільне Козацтво, базуючись на сильних історичних традиціях відіграло провідну роль у Гетьманському перевороті.

Отже, за значної підтримки монархічної  гілки традиційного українського консерватизму  і, частково, його радикального напрямку, був встановлений Гетьманський режим, який втілював складний комплекс взаємопов’язаних і взаємодоповнюючих радикальних, поміркованих і традиційних консервативних ідей та принципів. Так, після більш як 150-ти річної перерви, український консерватизм отримав змогу реалізуватися в державно-політичній сфері, відродившись в Гетьманаті – традиційній формі українського державотворення.

Отже, український консерватизм у 1900-1930-х рр. викристалізувався як ідейно-політична доктрина. Попри внутрішню складність і недостатню організованість, значну ідейно-просторову диференціацію, він відіграв величезну роль в житті української нації як доктрина збереження національних традицій, мови, культури, освіти, захисту релігії та Церкви, відродження історичних форм державності. Його принципи розглядалися як наріжний камінь побудови нової незалежної Української держави, характерними рисами якої були б міцність, стабільність та порядок.

 

Політичні режими України в складі СССР ( 1918-1991)

Як відомо, поняття “тоталітаризм” запровадив у політичний лексикон провідник італійських фашистів Беніто Муссоліні, який, виступаючи в 1925 році в італійському парламенті, заявив, що метою його уряду є перетворення Італії у тоталітарну державу (“stato totalitare”). Цей термін швидко підхопили газетярі, які таким чином спочатку характеризували тільки фашистський режим в Італії. І тільки коли у 1929-му англійська газета “Таймс” (побачивши багато спільних рис у функціонуванні фашистського та комуністичного режимів) назвала тоталітарним сталінський режим у СРСР, термін “тоталітарний режим” почав набувати типологічного характеру. Прихід до влади у 1933-му в Німеччині Гітлера дав новий поштовх до осмислення сутності цього поняття, бо у нацистському режимі усі іманентні властивості тоталітаризму були виражені у найбільш відвертому, неприхованому виді.

“Сталінський”, “сталіністські”  та “неосталіністські” режими, не дивлячись  на існуючи між ними розбіжності, об’єднує те, що усі вони являють  собою різні форми одного й  того ж суспільно-політичного феномену – тоталітаризму. Специфіка тоталітаризму, як окремого (відмінного від інших автократій) типу політичного режиму можна звести до трьох принципових особливостей.

По-перше, тоталітарні  режими - це ідеократичні режим. У їх генетичній основі лежить утопічна ідеологія, що являє собою одну з революційних версій соціалізму. Тоталітарна ідеологія виникає навколо певної інтерпретації ідеї “справедливого суспільного ладу”. Намагання реалізувати цю інтерпретацію на практиці й зумовлюють виникнення тоталітарного режиму. Націленість на мету, яка не може бути досягнутою, спричиняє необхідність великої концентрації енергії, сил та засобів, що породжує всеохоплюючий (тотальний) контроль за суспільною поведінкою, а явний та, здебільше, прихований спротив суспільства протиприродному розвиткові вимагає застосування масового терору.

Тоталітарні режими надають усій суспільній системі  ідеологічного забарвлення, а суспільному  розвитку штучної траєкторії. Специфіка  тоталітарного розвитку полягає  в тім, що політична влада намагається силоміць притягнути дійсність до ідеальної моделі “справедливого суспільного ладу”. Такий тип Гайек назвав “централізованим колективістським плануванням”, яке своїм наслідком має руйнацію конкурентних механізмів саморозвитку суспільства; а Поппер охарактеризував як “утопічну інженерію”, яка усуває з процесу суспільного розвитку індивіда.

По-друге, тоталітарний режим являє собою завершену  форму етатизму, за якої повністю (або  майже повністю) руйнуються структури  громадянської самоорганізації, саморегуляції та саморозвитку суспільства. Сутність тоталітаризації суспільного організму полягає в тім, що держава, накриваючи собою увесь суспільний простір, починає жорстко контролювати усі сфери суспільного життя. Хоча тоталітарна система має закінчений етатистський характер, проте її ядром є не держава, а політична партія. Підкорюючи собі державу, партія стає державною, а держава, відповідно, перетворюється на партійну. Партійна держава у свою чергу підкоряє собі усі масові організації суспільства, які стають, як пише Желю Желев, “продовженням правлячої партії або, що теж саме, держави”. За допомогою системи масових організацій партійна держава здійснює контроль за соціальною поведінкою усіх верств та прошарків суспільства.

По-третє, тоталітарний режим - це режим суцільного монополізму, за якого монополія однієї ідеології спирається на монополію однієї партії на владу, а та у свою чергу підкріплюється монополією партійної держави на розпорядження засобами суспільного виробництва.

Усі ці властивості були притаманні режиму, який зазвичай називають “сталінським”. Проте Сталін не був фундатором ані його ідеології, ані самого режиму. Як ідеолога Сталіна варто визначити як “творчого догматика”. Сформувавшись як політик у річищі марксистської доктрини, Сталін ніколи не посягав на її фундаментальні підвалини. Він “розвивав” марксизм у тій мірі, яку диктували йому логіка реалізації марксистського проекту комуністичного суспільства у конкретно-історичній ситуації та потреби збереження особистої влади. Але сама ідеологія марксизму несла у собі тоталітарну інтенцію. Про це свідчить наступне:

по-перше, марксизм оголосив себе єдиною науковою теорією (“науковим соціалізмом”), яка нарешті відкрила людству  усі основні закони суспільного  розвитку. Цим самим усі інші теорії автоматично були визнані ненауковими (а за Сталіна – шкідливими);

по-друге, він абсолютизував насильницький  шлях переходу до “справедливого”  суспільного ладу (комунізму);

по-третє, він висунув ідею “диктатури пролетаріату”, яка на практиці (як і будь яка інша диктатура) спроможна була реалізуватися тільки у формі влади певної політичної групи;

по-четверте, заявивши, що уся теорія комуністів може бути висловлена “одним положенням: знищенняприватної власності”, а головне завдання диктатури  пролетаріату полягає в тім, щоб “централізувати усі знаряддя виробництва в руках держави”, марксизм зумовив позбавлення людей економічної свободи. Відсутність економічної свободи майже автоматично зумовлює відсутність свободи політичної та духовної.

З другої половини 80-х років в Україні відбувається поступовий перехід від авторитарного режиму до демократичного.

Політичних режимів багато, але  основними з них є демократія (влада народу), авторитаризм (абсолютна  влада однієї людини), теократія (влада, що спирається на церкву та її вчення), тоталітаризм тощо.

Кінець ХХ ст. ознаменувався крахом тоталітарних режимів. Це в черговий раз показало, що жодне суспільство  не буде довгий час перебувати у  стані «слухняної маріонетки». Безперечно, що тоталітарні режими в СРСР і  у гітлерівській Німеччині були надзвичайно масовими і впливовими у свій час, однак, їх аж ніяк не можна відносити до однієї когорти... Вони відрізняються між собою і в ідеологічному, і в економічному, і в соціальному, і, навіть, в культурному планах.

   Політичні режими в період незалежності (1991-2010 рр.)

Серед ознак демократичного політичного  режиму, притаманних   Україні, слід відзначити:

1) виборність найважливіших органів  політичної влади (як державних,  так і громадських);

2) юридичну рівність громадян;

3) гарантії прав меншості та запобігання свавілля більшості.

В той же час є певні обмеження  у сфері двох інших основних принципів  демократичного режиму - вирішення  найголовніших політичних проблем  відповідно до волі більшості громадян та забезпечення широкого кола особистих, громадянських та політичних прав та свобод. Відсутнім є належний постійний контроль народу за органами політичної влади, за бюрократичним апаратом держави; суттєву роль відіграє маніпулювання інформацією. Для значної частини населення багато декларованих прав та свобод не підкріплені економічно та організаційно. Деякі з демократичних прав грубо порушуються існуючими підзаконними актами та бюрократичними процедурами (наприклад, право на вільний вибір місця проживання - антидемократичним інститутом прописки). Корупція та безвідповідальність зводять нанівець найкращі побажання законодавців та політиків-романтиків.

Для України, як однієї з держав, що недавно стали на шлях демократичних  перетворень, першочергове значення має  питання спроможності інститутів демократії витримати випробування часом, вистояти в політичних конфліктах і кризах. Значною мірою це залежить від типу політичного режиму, що утворився в країні.

Основними ознаками політичного режиму України є:

– Конституційні ознаки (виборність найважливіших органів політичної влади, юридична рівність громадян, гарантії прав меншості, багатопартійність і т.д.);

– Процесуальні ознаки (транзитивність, розбудова демократичної держави  і т.д.);

– Режимні ознаки, тобто ознаки, що стосуються безпосередньо способів здійснення влади (електоральність, обмежена конкурентність політичного процесу, авторитарність у вирішенні деяких проблем, домінування виконавчої влади, безконсенсусний тип вирішення політичних конфліктів і т.д.).

Щодо визначення типу політичного режиму України існує велика кількість думок, але єдиним вірним шляхом у вирішенні суперечностей навколо цього питання є спроба зіставити декілька типологій політичних режимів.

За другу половину 1990-х років  вітчизняна політична наука накопичила певний масив інформації щодо специфічних рис і феноменів політичного режиму України. До них належать:

1. Непублічність влади. Тобто можна чітко ідентифікувати лише вимоги до влади та її реакцію у вигляді прийнятих рішень. Все, що відбувається навколо прийняття рішень, є "чорним ящиком" для дослідника.

2. Неможливість, внаслідок цього, конкретної інституційної ідентифікації влади.

3. Неповноцінність виборів. Вони не є механізмом формування волі більшості та цивілізованого розв'язання конфліктів і слабко виконують функцію рекрутування нової політичної еліти.

4. Наявність елементів клієнтелізму у стосунках виборець-депутат, виборець-партія, всередині самих партій.

5. Невиконання українськими партіями властивих партіям функцій і, навпаки, їх виконання іншими інститутами.

6. Існування кланових угруповань довкола державних та регіональних лідерів.

7. Чужорідність, ізольованість існуючих інститутів громадянського суспільства.

8. Протиріччя між конституційним і реальним механізмом владних відносин, тобто декларативний характер Конституції.

9. Існування державної політичної цензури.

10. Функціонування держави виключно як апарату насильства.

11. Гіпертрофована, авторитарно налаштована президентська влада.

12. Антипарламентаризм.

13. Централізм, антирегіоналізм.

14. Відсутність передумов для європейської ідентифікації.

Неважко помітити, що всі перераховані специфічні риси не є характерними для демократичного політичного  устрою. Водночас більшість із них  не характерні й для зрілого тоталітаризму. Практично, всі вони притаманні авторитарним політичним режимам. Таким чином, мова має йти про існування цілого "пласта" ознак авторитарного режиму в Україні.

Наявність більшості перерахованих  характеристик не можна заперечити, пославшись на заангажованість вчених, чиї висновки наводились вище. У реальному соціальному житті їхні прояви помітні неозброєним оком не лише політологам, соціологам та філософам. Питання постає не щодо самої наявності вищезазначеної специфіки - проблема полягає в тому, яку роль вона відіграє для сутнісної характеристики політичного режиму України. Іншими словами, як складається співвідношення загального й особливого в політичному процесі і що це співвідношення означає для характеристики політичного режиму. Саме тут серед українських науковців немає єдності.