ПЛАН
Вступ
1. Суспільно-політичне життя
й політична боротьба в
Україні.
2. Розширення повноважень
союзних республік.
3. Економічні перетворення
в сільському господарстві та промисловості.
4. Згортання ліберизації суспільно-політичного
життя України в другій половині 60-х років.
5. Непослідовність і незавершеність
демократичних процесів.
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Після смерті Сталіна
(1953 р., 5 березня) і засудження методів
його керівництва на ХХ з’їзді КПРС М.С.Хрущовим
настав період певної лібералізації системи
і спроб її реформування.
Сталін був стрижнем
тоталітарної системи. Тому його смерть
5 березня 1953 p. поклала початок визволенню
народів Союзу РСР, у тому числі й України,
від жорстокого режиму культу особи Сталіна.
Це явище одержало назву десталінізації.
Воно було головним змістом розвитку держави
і права України, як і інших республік
СРСР, приблизно протягом десятиріччя.
Перші ознаки десталінізації
позначилися незабаром після смерті Сталіна.
Вже червневий пленум ЦК КПРС у 1953 p. проголосив
курс на відбудову внутріпартійної демократії,
усунення зловживань законністю. Пленум
ЦК Компартії України, що проходив 29-30
липня 1953 p., цілком погодився з рішеннями
червневого пленуму ЦК КПРС.
Процес десталінізації
набрав силу після XX з'їзду КПРС (лютий
1956 p.), на якому за доповіддю першого секретаря
ЦК партії М.Хрущова було прийнято постанову
про культ особи і подолання його наслідків.
Становище країни та народу вимагало радикальних
змін. На XX з'їзді вперше на весь голос
було сказано правду про лихо народу і
партії. Сподівання на щасливе майбутнє,
в якому не буде беззаконня, сваволі, сталінських
концтаборів, сподівання на те, що повага
до людини, праці і до прав особистості
стане не лише гучним гаслом, а й повсякденною
реальністю, — є основними штрихами до
зображення тієї об'єктивної реальності,
в якій здійснювались поступове звільнення
від тоталітарного минулого, утвердження
нових цінностей і нового типу соціальної
організації.
Через чотири місяці
після з'їзду — 30 червня 1956 р.— ЦК КПРС
прийняв постанову "Про подолання культу
особи та його наслідків", де висловлювалася
рішучість держави і партії продовжувати
боротьбу проти культу особи, тобто викривати
і усувати негативні наслідки цього режиму.
Викриття культу особи Сталіна — найбільш
грандіозна подія в житті радянського
суспільства в період, що вивчається, яка
за своїм значенням далеко виходить за
межі цього періоду. Вона вплинула на весь
наступний розвиток радянського суспільства
і держави, а також на подальший хід світової
історії.
1. Суспільно-політичне життя й
політична боротьба в
Україні.
Після смерті Сталіна в березні
1953 р. країна отримала в спадщину страшний
спомин про криваві репресії, мільйони
загублених і скалічених людських душ
і разом з цим – жорстоку тоталітарну
систему.
Зрозуміло, що смерть «вождя
усіх часів і народів» не означала загибелі
ні сталінізму, ні тоталітаризму, котрі
за довгі роки свого Існування глибоко
укоренилися у свідомості людей.
Але перші кроки на шляху десталінізації
України стали відчутними досить швидко
– відразу після фактичного визнання
в березні 1953 р. М.Хрущова першим секретарем
ЦК КПРС і його офіційного обрання на цю
посаду у вересні 1953 р.
З його приходом до влади починаються
суттєві кадрові перестановки і зміни
керівництва на місцях.
Крім України, зміна партійного
керівництва в цей час також відбувається у
Литві та Латвії. Не виключено, що ці кадрові
маніпуляції були заздалегідь сплановані Л.Берією, який
готувався захопити державну владу саме
за допомогою партійної верхівки неросійських
національних республік, що йому й інкримінувалося
під час арешту в червні 1953 р.
Але українське керівництво
не підтримало Л.Берію. Як згодом з'ясувалося,
колишній начальник Українського штабу партизанського руху
генерал Т.Строкач з ризиком для власною
життя повідомив М.Хрущова про підготовку
антидержавної змови.
Прихід М.Хрущова до влади певною
мірою вплинув на процес українізації
керівних кадрів як Української РСР. так
і Радянського Союзу в цілому. Адже перемогою
над своїми політичними опонентами Хрущов
багато в чому був зобов'язаний саме українським партійним керівникам,
з якими підтримував міцні зв'язки ще і
часів свого перебування на посту першою
секретаря ЦК КП(б)У.
Як наслідок, вже XVIII з'їзд КПУ,
що відбувся в березні 1954 р., посилив тенденцію
подальшої українізації партійного керівництва республіки.
Зокрема, в новообраному складі ЦК Компартії
України питома частка українців зросла
з 62% до 72%, усі вісім членів політбюро були
українцями, українці одержали посади
не лише першого і другого (О.Кириченко
і М.Підгорний), але й ще двох секретарів
Центрального Комітету.
Ці позитивні зміни торкнулися
і республіканського державного апарату,
в якому високі урядові посади зайняли
драматург О.Корнійчук, Семен Стефаник, син
відомого українського письменника Василя
Стефаника, та інші українські громадсько-політичні
діячі.
На чолі профспілок України
також замість росіянина А.Клебанова було
поставлено українцяК.Москальця. Значні
кадрові перестановки відбулися в республіканському
міністерстві внутрішніх справ після
арешту соратника і однодумця Л.Берії в
Україні П.Мешика.
Помітно зросло представництво
українців і у всесоюзному керівництві.
Зокрема, перший секретар ЦК КПУ О.Кириченко був
обраний до складу Президії ЦК КПРС. До
всесоюзного уряду увійшло близько десяти
міністрів, що раніше працювали в Україні.
Українці значно поповнили керівний склад
Збройних Сил СРСР.
У цей період намітилися нові
тенденції у формуванні української політичної
еліти. В ній стали переважати люди, що починали
свою трудову діяльність в сільськогосподарському
виробництві і були з ним міцно пов'язані.
Більшість з них походила з центральних
і північно-східних регіонів України.
Ця нова хвиля українізації
вищих щаблів партійної і державної влади
була викликана двома важливими обставинами. З
одного боку, вона засвідчила зміни, що
відбулися в Україні після Другої світової
війни, насамперед, – консолідацію української
нації; з іншого – продемонструвала нове
ставлення союзного центру до республіканського
керівництва. Зокрема, М.Хрущов для того,
щоб обмежити владу своїх опонентів, погоджувався
на надання більших повноважень національним
керівництвам у вирішенні важливих республіканських
проблем. Внаслідок цього можливості керівних
партійних і державних органів республіки
помітно зросли, посилюючи автономістські
домагання й особисті амбіції їх лідерів.
Надзвичайно важливим кроком
на шляху десталінізації і лібералізації
радянського суспільства став XX з'їзд
КПРС, що відбувся в лютому 1956 р.
У звітній доповіді М.Хрущова
не містилось ніяких сенсаційних заяв.
У ній, навпаки, підтверджувався декларований
курс партії на розрядку міжнародної напруженості,
розглядалися важливі економічні і соціальні
проблеми, вихвалялися переваги «колективного
керівництва», запровадженого в країні
в останні роки.
Ці питання були також у центрі
уваги делегатів, що виступали на з’їзді.
Лише А.Мікоян у своєму виступі обережно
торкнувся проблеми «культу особи Сталіна», піддавши
сумніву деякі висновки відомого сталінського «Короткого
курсу історії ВКП(б)» (зокрема, огляду
подій громадянської війни в Україні),
і вперше публічно заявивши про те, що С.Косіор та В.Антонов-Овсієнко не
були «ворогами народу».
В останній день роботи з'їзду,
коли затверджувалися результати голосування
по виборах керівних органів партії, Хрущов
повідомив делегатів, що вони мають зібратися
на закрите засідання. В ніч з 24 на 25 лютого
М.Хрущов протягам чотирьох годин зачитував
делегатам з'їзду доповідь «Про культ
особи і його наслідки».
З цієї доповіді делегати з'їзду
дізналися про «політичний заповіт» В.Леніна, існування
якого довгі роки замовчувалося і заперечувалося керівництвом
партії. В доповіді розповідалося про
спотворення Й.Сталіним принципу демократичного
централізму, пов'язані з цим «сталінські
чистки» і масові репресії. Крім цього,
М.Хрущов практично розвінчав міфи про
Й.Сталіна як «нащадка» та «геніального
продовжувача» справи Леніна, «видатного
воєначальника», який насправді був головним
винуватцем жахливих поразок Червоної
Армії в 1941-1942 рр.
На з'їзді вперше була показана
справжня постать Й.Сталіна – постать жорстокого
тирана і диктатора. Доповідь М.Хрущова
буквально шокувала багатьох комуністів,
За спогадами учасників з'їзду, кілька делегатів
навіть втратили свідомість, їх тихо винесли
із зали засідань.
Варто зазначити, що критика
культу особи Й.Сталіна на XX з'їзді партії
була хоч і різкою, але все-таки поверховою
і не досить глибокою. Вона не містила в
собі серйозного аналізу системних засад
і головних причин формування режиму особистої
влади колишнього вождя радянської держави.
Головні витоки сталінського культу вбачалися
насамперед у гострій невщухаючій класовій
боротьбі і головне – у негативних рисах
характеру самого Сталіна.
Незважаючи на величезну інформаційну насиченість і
емоційність, доповідь М.Хрущова скоріше
маскувала, ніж змальовувала справжню
картину злочинів сталінізму. В ній, зокрема, засуджувалися
лишезовнішні сторони тоталітаризму («культ особи»)
і найбільш вражаючі події зловживання
державою владою (масові репресії). Політика
ж партії в цілому на всіх етапах соціалістичного
будівництва вважалася правильною. З'їзд
не обговорював доповіді М.Хрущова, а прийняв
з цього питання лише стислу постанову,
що містила всього декілька рядків.
Проте й ця обмежена критика
позитивно вплинула на оздоровлення політичної
і морально-психологічної атмосфери в суспільстві.
Саме вона дозволила розтопити
кригу людського страху і довготривалого
мовчання, розкривши нарешті правду про
методи соціалістичного будівництва в
СРСР.
Закономірним наслідком XX з'їзду
КПРС став справжній переворот у суспільній
свідомості, перегляд сталих стереотипів
мислення, критична оцінка подій минулого.
Цей переломний період у житті радянських
людей, за влучним висловом І. Еренбурга,
був згодом названий «Хрущовською
відлигою», як своєрідне
короткочасне потепління серед зими.
Насправді ж, суть існуючого
політичного режиму фактично не змінювалася.
Але його провідники вже не наважувалися
використовувати в управлінні державою
жорстокі терористичні методи.
2. Розширення повноважень союзних
республік.
Зміни у державно-правовому
статусі УРСР співвідносяться з періодами
розвитку кризи соціалістичного ладу.
Так, у роки Хрущовської "відлиги"
було взято курс на "розширення прав
союзних республік".
Курс на "розширення
прав союзних республік" виявлявся
у передач і частини функцій загальносоюзних
органів на місця, в республіки. Зокрема,
в результаті внесення змін до Конституції
СРСР 1936 р. до відання союзної республіки
перейшли питання облаштування її адміністративно-територіального
устрою. Союзний центр вже не міг змінити
чи зменшити територію УРСР без її згоди
на це. Відповідно, таке рішення мало стати
(за І. Сафроновою) гарантією територіальної
цілісності союзної республіки, надавало
можливість республіканським органам
державної влади й управління вирішувати
питання адміністративно-територіального
устрою з урахуванням місцевих особливостей.
Тоді, у територіально-адміністративному
відношенні було внесено деякі зміни в
обласний поділ України: в 1954 р. утворено
Черкаську область, Ізмаїльська об'єднана
з Одеською (в 1954 p.), дещо пізніше, в 1959 p.,
Дрогобицьку було об'єднано з Львівською,
уточнені межі деяких інших. Було здійснено
"укрупнення" не лише областей, але
й районів, зрештою, і сільрад. Після входження
до складу УРСР Криму збільшилася територія
республіки.
Зазначимо, що Кримська область
була передана від РСФСР до складу УРСР
Указом Президії Верховної Ради СРСР (19
лютого 1954 p.). Передача Криму присвячувалася
300-річчю Переяславської ради, і обґрунтовувалася
економічною і територіальною близькістю
України й Кримського півострова, їхніми
тісними господарськими, культурними
зв'язками. Законом СРСР "Про передачу
Кримської області із складу РРФСР до
Української PCP" (26 квітня 1954 р.) зазначений
вище Указ було затверджено і внесено
відповідні зміни до статей 22 і 23 Конституції
СРСР. Зміна територіального устрою союзних
республік відбулася у повній відповідності
до норм чинних тоді Конституцій РРФСР
та УРСР, Конституції СРСР, зокрема статей
14, 18 і 146. Процедура прийняття рішення
відповідала тодішнім правовим нормам,
а отже, ці акти трактуються легітимними
правовими актами радянської влади. Вони,
до речі, відповідають і нормам сучасного
міжнародного права. Останнє визнає правомірність
добровільної передачі суверенітету над
певною територією однією державою іншій
за домовленістю між ними (цесія). Єдина
умова, яка ставиться перед державою, котра
отримала територію, провести оптацію,
тобто надати можливість населенню переданої
території вибрати нове чи старе громадянство.
У випадку з передачею Кримської області
необхідності оптації не було, бо відповідно
до статті 21-ї Конституції СРСР 1936 року
"для громадян СРСР встановлюється
єдине громадянство". Між іншим, відторгнення
від УРСР частин етнічної української
території - у 1920-ті pp. Слобожанщини, Стародубщини,
Таганрожчини, в 1939 р- Берестейщини, в 1940
р - Придністров'я відбулося навіть без
формального дозволу вищої законодавчої
влади УРСР, як це передбачалося тодішньою
Конституцією.