Набуття статусу громадянства в країнах ЄС

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 22 Октября 2013 в 15:04, курсовая работа

Краткое описание

Після Другої світової війни, а особливо починаючи з 60-х років, ситуація різко змінилася: мільйони іммігрантів тікали до країн Західної та Північної Європи. В першій половині 90-х років країни Європи приймали близько 2 мільйонів іноземців щорічно, тобто навіть більше, ніж Сполучені Штати Америки. Переважно це були пошукачі притулку, які приїхали з колишніх країн соціалістичного блоку, нелегальні мігранти, біженці, котрі втікали від насилля, що панувало в колишній Югославії. Імміграція стала найважливішою і найгострішою проблемою в переважній більшості країн Західної Європи.

Вложенные файлы: 1 файл

Nabuttja_statusu_gromadjanstva_v_krajinah_ES.doc

— 271.00 Кб (Скачать файл)

Дуже суттєво, що в Договорі особливо закріплюються політичні права  громадянина Союзу, що проживає на території  держави-члена, громадянином якої він  не є. Маються на увазі в першу чергу виборчі права.

Раніше зміна місця проживання, ведуча до того, що громадянин одного з  держав – членів Співтовариства виявлявся  на території іншого, не супроводжувалася наданням виборчих прав по новому місцю  проживання. В результаті такі особи виявлялися виключеними з процесу формування владних структур на будь-якому територіальному рівні. Після Маастрихту положення змінилося. Кожний громадянин Союзу, що проживає в державі-члені, громадянином якої він не є, має право обирати і бути вибраним на муніципальних виборах на тих же началах, що і громадянин даної держави (п. 1 ст. 8 "b" Маастрихтського договору). Це рішення представляється цілком адекватним, оскільки така людина може володіти майном, сплачувати податки, брати участь в місцевих ініціативах, але раніше була позбавлена права визначати склад муніципальних органів, які вирішують локальні питання.

Муніципальний рівень, проте, залишається  в національному масштабі територіальною межею надання громадянину Союзу, але негромадянину держави, в якій він проживає, виборчих прав. Ні активного, ні пасивного права на виборах до національного парламенту такий громадянин Союзу не отримав. В масштабах держави він прирівнюється до інших іноземців, що виключаються з процесу формування вищих владних структур [33, 160].

Проте на наступному, тепер уже  наднаціональному рівні виборчі  права в громадянина Союзу, але  негромадянина даної держави  знову з'являються. Такій особі  надається право обирати і  бути вибраним в Європарламент за місцем проживання на рівних началах з громадянами даної держави (п. 2 ст. 8 "b" Маастрихтського договору). Втім, інше рішення було б важко з'ясовним, оскільки йдеться про вибір до самого найвищого представницького органу всього Європейського союзу.

Далі, громадянин Європейського союзу володіє правом на дипломатичний і консульський захист на території третьої держави, в якій його держава не має свого власного дипломатичного або консульського представництва, на тих же умовах, що і громадянин держави-члена, в якого таке представництво існує (ст. 8 "с" Маастрихтського договору).

І нарешті, за громадянами Європейського  союзу закріплені окремі права по відношенню до деяких інститутів Союзу. Втім, наявність громадянства Союзу  тут необов'язково. Йдеться про  двоє таких прав: по-перше, про право звертатися, індивідуально або спільно з іншими громадянами або особами, з петицією до Європейського парламенту з питання, яке входить в його компетенцію, а по-друге, про право звертатися до омбудсману зі скаргами, що стосуються випадків поганої організації діяльності інститутів і органів співтовариств і Союзу, за винятком Суду або Суду першої інстанції, виступаючого в своїй судовій ролі.

Введення єдиного громадянства поза сумнівом серйозно укріпило ідею розвитку Європейського союзу в  напрямку, ведучому до федерального державного устрою. Як відомо, громадянство розглядається в науці конституційного права в якості одного з важливих атрибутів держави. По суті справи, громадянство є не що інше, як зв'язок людини з державою, що спричиняє за собою права і обов'язки з обох боків. У федеральних державах можуть існувати особливі правовідносини між громадянином і суб'єктами федерації, що доповнює і розширює правовий статус людини. Наявність громадянства сьогодні все частіше відноситься до важливих особових прав, що гарантують як на центральному, так і на місцевому рівнях необхідні умови життя людей [33, 161].

Отже, набуття статусу громадянства в країнах ЄС має свою специфіку, як в загальному, так і національному  законодавстві.

Значним кроком вперед у розвитку міжнародного права є введення європейського громадянства. Маастрихтський договір перш за все проголосив сам принцип громадянства Європейського союзу (ст. 8).

Основним напрямом реформування законодавства  з питань громадянства в країнах  ЄС є розширення роботи щодо уніфікації процедури набуття статусу громадянства в межах Співтовариства.

 

Висновки

Ознайомившись з курсовою роботою, ми можемо зробити висновки, що протягом тривалого часу у вітчизняній літературі громадянство визначалось як належність особи до держави, а інколи – при визначенні поняття громадянства – держава порівнювалася з організацією, яка має фіксований склад членів, а громадянство – із членством у такій організації. В радянській літературі громадянство визначалось як особливий політико-правовий зв'язок особи з державою, який базується на юридичному визнанні державою даної особи своїм громадянином і який реалізується в поширенні на таку особу суверенної влади держави незалежно від місця проживання.

Сам інститут громадянства, а особливо різні способи, умови і процедури набуття громадянства, відіграють важливу роль у правовому регулюванні міграційних процесів. Громадянство – сучасне визначення правової належності особи до певної держави. Термін громадянство з'явився після французької революції, замінюючи старе визначення – підданство. Громадянство передбачає постійний правовий зв'язок особи і держави, який проявляється у їхніх взаємних правах і обов'язках. Громадянство надає громадянам певну сукупність політичних прав, яких не мають інші жителі (негромадяни) конкретної території, наприклад, виборче право. Водночас держава покладає на громадян і певні обов'язки, наприклад, несення військової служби. Держава також забезпечує захист прав та законних інтересів своїх громадян як усередині країни, так і за її межами.

Певні особливості в еволюції інституту  громадянства знаходимо в європейському  праві. Однією із найвпливовіших і найавторитетніших  міждержавних європейських інституцій, які зробили вагомий внесок до розвитку інституту громадянства, є  Рада Європи. Окрім універсальних правових актів (Європейська конвенція з прав людини та відповідні Протоколи) питанням громадянства присвячена низка спеціальних європейських регіональних документів.

Співробітництво щодо регулювання  міграції у рамках Європейського  Співтовариства розпочалося одразу ж після його утворення в 1957 році і спочатку мало досить прагматичну, економічну мету: забезпечення свободи пересування робітників. Користуватися свободою пересування осіб згідно з Договором про Європейське Економічне Співтовариство можуть лише громадяни держав-членів.

Останніми роками цей процес найбільш активно і плідно здійснюється під  егідою Комісії Європейського співтовариства під гаслом гармонізації міграційної  політики та вироблення єдиних підходів і певного типу стандартів щодо ключових понять та норм міграційного права. Характерною рисою процесу гармонізації європейської політики є взаємодія політичних та законодавчих аспектів проблеми біженців не лише у західній Європі, а й у всьому світі. Прагнучи запровадити зміни у політиці та законодавстві щодо надання притулку і прийняти відповідні резолюції, уряди європейських країн дотримуються, перш за все, власних певних політичних принципів. Водночас вони враховують і ключові засади міжнародного законодавства, які, безумовно, впливають на законодавчу практику та юриспруденцію всередині цих країн. Перед державами Західної Європи постав вибір між необхідністю дотримуватися своїх зобов'язань, передбачених Конвенцією 1951 року, та намаганням впоратися з потоком іммігрантів і пошукачів притулку, що зростає. Усе більше неурядових організацій, юристів та вчених висловлюють критичне ставлення до прийнятих нещодавно політичних рішень обмежувального характеру, вважаючи, що вони суперечать принципам міжнародного законодавства щодо біженців. У лютому 1994 року Комісія ЄС обнародувала Роз'яснення політики в галузі імміграції та надання притулку, де визнала, що порядок надання притулку має залишатися доступним для всіх осіб, які шукають міжнародного захисту. Порядок цей не може бути надто обмежувальним, оскільки такий підхід неминуче призведе до зростання числа осіб, які нелегально потрапляють і оселяються на території ЄС, що, в свою чергу, пов'язано з низкою негативних наслідків.

 

 

Література

  1. Конституція України. – К.: Верховна Рада України, 1996. – 117 с.
  2. Закон України "Про імміграцію" // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 41. – ст. 197.
  3. Закон України "Про біженців" // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 47. – ст. 250.
  4. Закон України "Про громадянство України" // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 13. – ст. 65.
  5. Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" // Відомості Верховної Ради. – 1994. – № 23. – ст. 161.
  6. Договор о Европейском союзе // Internet. – http://www.rada.kiev.ua.
  7. Договор об учреждении Европейского экономического сообщества с изменениями, внесенными последующими договорами Рим, 25 марта 1957 года // Internet. – http://www.rada.kiev.ua.
  8. Европейская Конвенция о защите прав человека и основных свобод и дополнительные протоколы. – М.: Норма, 1996. – 65 с.
  9. Європейська Конвенція про громадянство (ETS 166) Страсбург, 7 листопада 1997 року // Internet. – http://www.rada.kiev.ua.
  10. Загальна декларація прав людини // Internet. – http://www.rada.kiev.ua.
  11. Конвенция о сокращении безгражданства // Сборник международных правовых документов, регулирующих вопросы миграции. – Москва: Международная организация по миграции. 1994. – Ст. 8. – С. 62.
  12. Конвенция о сокращении случаев многогражданства и о воинской повинности в случаях многогражданства // Права людини в документах Ради Європи. Книга друга. Українсько-Американське бюро захисту прав людини. – Амстердам-Київ, 1996. – С. 238-244.
  13. Конвенція 1951 року про статус біженців // Internet. – http://www.rada.kiev.ua.
  14. Конвенція про громадянство одруженої жінки //Права людини (основні міжнародно-правові документи): 36. док. / Упоряд. Ю.К.Качуренко. – К.: Наук. думка, 1989. – С. 124-125.
  15. Конвенція, що регулює деякі питання, пов'язані з колізією законів про громадянство // Internet. – http://www.rada.kiev.ua.
  16. Конституции государств Европейского Союза. – М.: Издательская группа ИНФРА М-НОРМА. 1997. – 868 с.
  17. Статут Міжнародної організації з міграції // Internet. – http://www.rada.kiev.ua.
  18. Бюлетень Центру інформації та документації Ради Європи в Україні. – 1998. -№ 1. – С.23.
  19. Дженис М., Кэй Р., Брэдли Э. Европейское право в области прав человека. Практика и комментарии. М.: Права человека – Будапешт: Ин-т по конституц. и законод. политике (COLPI), 1997. – 547 с.
  20. Законодательные акты о гражданстве. Т. 1-4. – М.: Терра, 1993.
  21. Конституционное право зарубежных стран. Учебник для вузов / Под общ. ред. члена-корр. РАН, проф. М. В. Баглая, доктора юридических наук, проф. Ю.И. Лейбо и доктора юридических наук, проф. Л.М. Энтина. – М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА-ИНФРА ДЗД, 2000. – 832 с.
  22. Конституційне право України: Підручник для вузів / За ред. В.Ф. Погорілка. – 2-вид., допрац. – К.: Наукова думка, 2000. – 756 с.
  23. Лукашук И. И. Международно-правовое регулирование международных отношений (системный подход). – М. Международные отношения, 1975. – 254 с.
  24. Лукашук И.И. Международное право. Особенная часть. Учебник. – М.: Издательство ВЕК, 1998. – 410 с.
  25. Международное право: Учебник. Изд. 2-е доп. и перераб. Отв. ред. Ю.М. Колосов, В.И. Кузнецов. – С. 125.
  26. Международное публичное право. Сборник документов. Составители Бекяшев К.А. и Ходаков А.Г. В 2 т. – М.: ВЕК, 1996.
  27. Міграційні процеси в сучасному світі: світовий, регіональний та національний виміри: (Понятійний апарат, концептуальні підходи, теорія та практика): Енциклопедія / Упоряд. Ю.І. Римаренко. – К.: Довіра, 1998. – 432 с.
  28. Основи політичної науки. Курс лекцій за ред. Б.Кухти. Ч. 3. Політична свідомість і культура / Б.Кухта, Л.Климанська, А.Романюк та ін. – Львів: Кальварія, 1938. – 556 с.
  29. Піскун O.I. Основи міграційного права: Порівняльний аналіз: Навчальний посібник. – К.: "МП Леся", 1998. – 360 с.
  30. Потапов В.И. Беженцы и международное право. – М.: Межд. отношения, 1986. – 365 с.
  31. Прибиткова І.М. Основи демографії: Посібник для студентів гуманітарних і суспільних факультетів вищих навчальних закладів – К.: АртЕк". 1995. – С. 232.
  32. Рыбаковский Л.Л. Миграция населения: прогнозы, факторы, политика. – М.: Наука, 1987. – С. 26
  33. Топорнин Б.Н. Европейское право: Учебник. – М.: Юристъ, 1998. – 456 с.
  34. Франко Леонард. Международная защита беженцев // Материалы семинара "Миграция и миграционная политика". – Москва: АVЕКS, 1993. – С. 33.

Информация о работе Набуття статусу громадянства в країнах ЄС